книги РЭ архив. Часть 4 / РЭ Тодосийчук 2009 учебник

oзабезпечення пріоритетності заходів щодо збереження та створення робочих місць у регіонах із високим рівнем безробіття при розробці та реалізації інвестиційних проектів;

oзабезпечення розробки та реалізації програми розвитку міст з моногалузевою структурою виробництва, що має високий рівень

економічного безробіття, депресивних територій;

o посилення системи підтримки підприємництва та самозайнятості населення, запровадження та реалізація відповідних регіональних програм;

oстворення програм сприяння зайнятості безробітних громадян, зокрема, збільшення обсягів працевлаштування, організація професійного навчання безробітних з метою підвищення їх конкурентоспроможності на ринку праці, сприяння організації безробітними власної справи, збільшення обсягів та видів громадських робіт із розширенням джерел їх фінансування, наближення мінімальних розмірів соціальних виплат безробітним громадянам за загальнообов’язковим державним соціальним страхуванням на випадок безробіття до прожиткового мінімуму у рамках

загальнодержавної політики підвищення заробітної плати;

o створення єдиної інформаційної системи попиту і пропозиції на робочу силу, розширення доступу населення до інформації про вакансії;

o підвищення мобільності робочої сили шляхом розробки ефективної системи професійного навчання і перенавчання;

o стимулювання створення сприятливих умов для малого й індивідуального підприємництва, розвиток системи мікрокредитування малих підприємств;

o координація й узгодження обсягів і професійно-кваліфікаційної структури підготовки працівників та спеціалістів у освітніх закладах професійної освіти всіх рівнів з потребами територіальних ринків праці.

У розвинутих країнах світу дрібне виробництво (підприємства малого бізнесу) забезпечує основну частину робочих місць для залучення як нової, так і вивільненої з виробництва робочої сили.

Загрозі масового безробіття в Україні повинні протистояти відомі в світовій практиці інвестиційні програми та активні методи політики зайнятості – підтримка робочих місць, попередження масових звільнень, навчання та перенавчання працівників, організація громадських робіт, стимулювання раціонального розміщення виробництва, підвищення мобільності працівників, створення малих підприємств.

3.5. Безробіття, його суть і види

Безробіття – це соціально-економічне явище, при якому частина робочої сили (економічно активного населення) не зайнята у виробництві товарів і послуг. Безробітні разом із зайнятими формують робочу силу країни. В реальному економічному житті безробіття виступає як перевищення пропозиції робочої сили над попитом на неї.

71

Згідно із законом України “Про зайнятість населення”, безробітними вважаються працездатні громадяни працездатного віку, які з незалежних від них причин не мають заробітку через відсутність належної роботи, зареєстровані у державній службі зайнятості, дійсно шукають роботу та здатні приступити до праці.

Безробіття – це економічне явище, коли частина економічно активного населення не має можливості використати свою робочу силу.

Безробіття виникає тоді, коли кількість наявних робочих місць становить меншу частину тієї кількості, що потрібна для працевлаштування громадян. Це явище, коли частина економічно активного населення, яке бажає працювати, не може застосувати свою робочу силу, а пропозиція робочої сили різко перевищує попит на неї. Міжнародна організація праці дає таке визначення: безробітний – це людина, яка хоче працювати, може працювати, але не має робочого місця.

Зметою виявлення статусу зайнятості, динаміки зайнятості та безробіття

вСША, наприклад, проводяться спеціальні щотижневі опитування респондентів, які належать до різних соціальних, професійних, і демографічних груп робочої сили, відібраних за спеціально розробленою методикою. На динаміку безробіття впливають економічна і соціальна політика держави, демографічні фактори, зміни в структурі економіки, стан зовнішньої торгівлі і вивіз капіталу, масштаби військових витрат, позиції та активність профсоюзів.

Існує кілька концепцій, що трактують феномен безробіття. В марксистській теорії її пов’язують з процесом накопичення капіталу, при якому потреба в живій праці (змінному капіталі) збільшується повільніше, ніж у машинах і обладнанні (постійному капіталі). У західній економічній науці переважає погляд, згідно з яким безробіття в своїй основі відображає економічну доцільність використання ресурсів, подібно до того, як ступінь завантаження виробничих потужностей відображає доцільність і ефективність використання основного капіталу. Про це говорить так званий природний рівень безробіття, відображаючи структурні диспропорції на ринку праці (між структурою попиту і пропозиції робочої сили за кваліфікацією, за демографічними, географічними та іншими критеріями).

Важливо підкреслити, що до безробітних зазвичай відносять не тільки звільнених за різними причинами, а й тих, які добровільно залишили роботу і роблять спробу знайти нову. Структура безробіття за її причинами включає чотири основні категорії робочої сили: ті, що втратили роботу в результаті звільнення; ті, що добровільно залишили роботу; ті, що прийшли на ринок праці після перерви; вперше прийшли на ринок праці. Співвідношення цих категорій залежить перш за все від фази економічного циклу.

Важливе значення має визначення рівня безробіття.

Рівень безробіття – це відношення (у %) чисельності безробітних до чисельності робочої сили.

Кількість працездатногонаселення

72

Кількісна залежність обсягу недовиробництва продукції від рівня безробіття чітко зазначена законом Оукена. Американський економіст Артур Оукен на основі макроекономічного аналізу вивів закон співвідношення між рівнем безробіття і відставанням обсягів ВНП, який формулюється так: якщо фактичне безробіття перевищує рівень природного безробіття на 1 %, то витрати ВВП становлять 2,5 %. Це відношення 1:2,5 або 2:5, тобто відношення рівня безробіття до відставання обсягу ВНП, дозволяє вирахувати абсолютні витрати продукції, пов’язані з будь-яким рівнем безробіття. При застосуванні цього закону можна обчислити втрати ВВП від надмірного (циклічного) безробіття. З погляду природи безробіття виділяють основні його типи: фрикційне, структурне та циклічне.

Фрикційне – пов’язане з пошуками або очікуванням роботи і є короткочасним. У суспільстві завжди існує певна частка осіб, які змінюють місце роботи через низьку заробітну плату, погані умови праці, невдоволення місцем проживання тощо.

Структурне – пов’язане із структурними диспропорціями на ринку праці, коли з’являються невідповідності між попитом і пропозицією робочої сили за професією, кваліфікацією, географічними та іншими ознаками. У виробничому процесі дуже часто відбуваються технологічні зрушення, що видозмінюють структуру попиту на робочу силу. У цій ситуації структура робочої сили не відповідає новій структурі робочих місць, унаслідок чого і з’являється ця форма безробіття.

Циклічне – пов’язане із циклічним спадом виробництва, коли зайнятість скорочується, а безробіття зростає.

Фрикційне та структурне безробіття є неминучим явищем в економіці, тому ці види безробіття мають назву природного рівня безробіття, тобто рівня безробіття при “повній зайнятості”. Йдеться про те, що в будь-якій економіці не може бути абсолютної відсутності безробіття. Проте ряд економістів вважає неприйнятними використання терміна “природний” щодо безробіття, спричиненого структурними зрушеннями.

В Україні чисельність безробітних зменшилася на 11,4 % і становила 2,2 млн. осіб (табл.3.10). При цьому рівень безробіття також скоротився з 11,0 % у середньому за 9 місяців 2001 р. до 9,8 % економічно активного населення.

Істотно зменшився рівень безробіття й серед молоді. Рівень зареєстрованого безробіття серед населення сільської місцевості за рік зріс з 4,8 % до 6,5 % на 1 січня 2003 р. та вдвічі перевищив аналогічний показник (2,9 %) у міській місцевості. Однією з позитивних тенденцій зареєстрованого ринку праці за останні 12 місяців було скорочення довготривалого безробіття. Так, кількість безробітних, які станом на 1 січня 2003 р. перебували на обліку понад один рік, зменшилася більш як на чверть (26,8%). Середня тривалість зареєстрованого безробіття порівняно з відповідним періодом 2002 р. скоротилася з 9 до 8 місяців.

За станом на 1 січня 2003 р. потреба підприємств у працівниках становила 123,9 тис. осіб, що на 27,9 % більше, ніж на відповідну дату минулого року. При цьому приріст потреби в працівниках на підприємствах

73

приватної форми власності становив 62,3 %, державної – 24,0 % та колективної – 27,6 %. На одну зареєстровану вакансію претендувало в Рівненській та Тернопільській областях 33 незайнятих особи, у ІваноФранківській – 25, Херсонській – 24, Закарпатській та Черкаській – по 21, Вінницькій – 20, Львівській та Чернівецькій – по 19, Волинській та Житомирській областях – по 16, тоді як у містах Києві та Севастополі – 1.

Таблиця 3.10. Безробіття та тривалість пошуку роботи

З урахуванням ситуації на ринку праці слід сконцентрувати зусилля на запровадженні дієвих стимулів ліквідації прихованого безробіття та створення нових робочих місць, на забезпеченні гарантій зайнятості в процесі приватизації та реструктуризації підприємств, на підтримці підприємництва і самозайнятості населення, на розширенні практики громадських робіт, на підвищенні гнучкості ринку праці.

У сучасних умовах необхідно шукати додаткові можливості для розширення сфери зайнятості населення. Враховуючи те, що попит на товари широкого вжитку і послуги високий, а можливості його задоволення незначні, створення нових і розширення діючих підприємств можна вважати досить місткою сферою додаткової зайнятості населення.

Основні завдання,які потрібно розв’язати на найближчу перспективу, такі:

опрацювати та запровадити економічні механізми заохочення працедавців для створення додаткових робочих місць для молоді;

забезпечити створення юридичними та фізичними особами 350420тис. нових робочих місць;

забезпечити зменшення середньої тривалості зареєстрованого безробіття не менш як на 1 місяць;

забезпечити працевлаштування через державну службу зайнятості не менш як 830 тис. безробітних громадян;

74

забезпечити залучення до громадських робіт не менш як 340 тис. незайнятих та безробітних громадян;

забезпечити збільшення розміру мінімальної допомоги у зв’язку з безробіттям.

Трудові ресурси України завжди відрізнялися високим рівнем професійної підготовки, що значно сприяло розміщенню на її території низки виробництв, які вимагають певної кваліфікації кадрів, а також формування потужної наукової бази. Певною мірою якісний стан трудових ресурсів може бути оцінений через освітній рівень населення.

Рівень освіти населення в Україні є одним з найвищих серед країн Центральної та Східної Європи. За питомою вагою учнів серед населення 15 – 18 років Україна поступається з усіх країн тільки країнам Балтії та Угорщині. Зрушення впродовж міжпереписного періоду свідчать про істотне поліпшення освітнього складу населення. Істотно (на 26 %) зросла і чисельність випускників ВНЗ, що дає змогу оптимістично оцінювати подальші зміни.

Більш освіченим є міське населення, яке значно поповнюється за рахунок навчальної та післянавчальної міграції сільської молоді. Так, питома вага осіб з вищою (включаючи базову та початкову вищу) освітою серед міського населення становить 37,9 % (у 1989 р. – 34,5 %), а серед сільського – 17,7 % (у 1989р. – 13,3 %). Натомість частка осіб, які не мають навіть повної загальної середньої освіти серед міського населення становить 26,7 %, а серед сільського – 47,3 % (у 1989 р. – 35,8 % та 60,4 % відповідно).

Від рівня освіти залежать і доходи населення, а отже, і можливості задовольняти основні життєві потреби, зберігати здоров’я та життя, ухвалювати та реалізовувати рішення щодо репродуктивної та міграційної активності. Найвагоміший вплив має наявність повної вищої освіти.

В Україні існують величезні можливості для зайнятості населення. Розвиток приватного підприємництва, малого бізнесу, сфери послуг, фермерства, усієї ринкової інфраструктури є доброю основою для росту зайнятості в економіці.

Високі темпи приросту населення країн, що розвиваються, при збереженні його “омолодженої” вікової структури (майже 34 % людей у віці до 15 років) формують збільшення масштабів трудових ресурсів. Це призводить до необхідності створення нових робочих місць для ліквідації часткового чи повного безробіття. Розрахунки експертів Міжнародної організації праці (МОП) показують, що для задоволення потреби в зайнятості і ліквідації безробіття до 2025 р. на планеті потрібно щорічно додавати 50 млн. робочих місць, утому числі у країнах, що розвиваються.

Однак такі оцінки не дають підстав для оптимізму, оскільки це практично неможливо з багатьох причин, однією з яких є НТР. Відомо, що НТР, крім позитивних результатів має й негативні, один з яких є зростання безробіття в результаті витіснення живої праці. Так, у Японії кожний робот позбавляє роботи 3-4 осіб. У Франції, за прогнозами уряду, запровадження мікроелектроніки призведе до зменшення чисельності промислових робітників на 40 %, а службовців на 1/3.

75

РОЗДІЛ 4 Регіональний розвиток міжгалузевих комплексів в Україні

4.1. Особливості формування й аналізу міжгалузевих комплексів

Характерним і прогресивним регіональним економічним явищем є розвиток міжгалузевих комплексів. Формування їх стає все характернішим процесом для сучасної територіальної організації виробництва. Пізнання закономірностей формування міжгалузевих регіональних комплексів та моделювання їх пов’язано з вивченням умов комплексоутворення, розробкою методики дослідження структури і типізації комплексів, їх аналізом і визначенням найбільш раціональних напрямів розвитку. Міжгалузевий комплекс – це система економічно взаємопов’язаних галузей виробничої або невиробничої сфер. Він формується внаслідок кооперації та інтеграції підприємств, організацій, установ та галузей. У цьому разі міжгалузеве кооперування є формою планово організованих зв’язків між підприємствами (установами), які входять до складу галузей господарства виробничої та невиробничої сфер.

Разом із галузевою спеціалізацією міжгалузеве кооперування сприяє підвищенню ефективності суспільного виробництва. У широкому розумінні міжгалузеву кооперацію розглядають як взаємодію різних галузей, діяльність яких спрямована на розв’язання певних економічних, соціальних, екологічних, науково-технічних проблем на державному чи регіональному рівнях. Таке міжгалузеве кооперування полягає у спільному використанні матеріально-технічних, трудових, інтелектуальних або фінансових ресурсів кількома (як мінімум, двома) галузями з орієнтацією на досягнення певної мети. В Україні міжгалузеве кооперування особливо поширене в паливноенергетичній галузі, машинобудуванні, агропромисловому виробництві та багатьох інших галузях. Міжгалузеве кооперування – один з найважливіших чинників міжгалузевої інтеграції, зокрема формування міжгалузевих комплексів.

Міжгалузевий регіональний комплекс можна визначити як сформоване територіальне поєднання взаємопов’язаних галузей і виробництв у економічних районах, вузлах, центрах, завдяки яким може забезпечуватися максимальний ефект при найменших витратах.

Досягнення таких результатів з урахуванням закономірності комплексності потребує якомога раціональнішого підбору взаємозв’язаних галузей, підприємств і виробництв, забезпечення економічно ефективних пропорцій їх розвитку, оптимальних розмірів підприємств з урахуванням державних інтересів та відповідно до наявних на місцях природних і економіко-географічних умов.

Вихідними чинниками комплексоформування і територіальної організації є наявність певних видів ресурсів (вугілля, нафти, газу, залізної руди, лісу, енергії, трудових ресурсів тощо).

Розвиток багатьох міжгалузевих комплексів базується на локальних природних ресурсах, що зумовлюють регіональний характер початкових

76

стадій їхнього формування. Це комплекси, що розвиваються на базі переробки мінерально-сировинних і паливно-енергетичних ресурсів, сільськогосподарського виробництва та різних промислів. Вони відрізняються природними й економічними умовами формування, розташуванням щодо джерел сировини, паливно-енергетичних ресурсів і місць споживання готової продукції, виробничою спеціалізацією і структурою, рівнем розвитку, особливостями територіальної організації та іншими ознаками.

Слід ураховувати, що в багатьох регіонах міжгалузеві комплекси сформувалися в умовах екстенсивного розвитку. Це призвело до виникнення диспропорцій у співвідношенні розширення і поновлення виробничих потужностей; збільшення споживання палива й електроенергії; високого рівня концентрації виробництва, особливо у великих містах, та розвитку інфраструктури; значних масштабів вилучення земельних ресурсів із сільськогосподарського користування, підвищення забруднення повітряного і водного басейнів.

Виокремлення у складі регіону міжгалузевих комплексів посилює цільову спрямованість програм-прогнозів, підвищення узгодженості дій усіх учасників виконання одного комплексного завдання. Це завдання може полягати як у досягненні заданого кінцевого суспільно-господарського результату, так і у виробництві будь-якої продукції для місцевих потреб.

Міжгалузеві комплекси визначаються за двома основними підходами: цільовим і технологічним. При цільовому підході міжгалузевий комплекс розглядається як група галузей (підгалузей) суспільного господарства або окремих виробництв, об’єднаних однією програмою та єдиною метою розвитку. При такому підході до міжгалузевого комплексу включають галузі, діяльність яких спрямована на реалізацію певної суспільно-господарської мети, а також структурні підрозділи виробничої й невиробничої сфер, потрібні для досягнення цієї мети. Недолік такого підходу полягає у непостійності та нестійкості галузевого складу внаслідок вузької спеціалізації комплексів і різночасової реалізації множини цілей, що стоять перед суспільним господарством.

Технологічний підхід ґрунтується на групуванні галузей, що пов’язані послідовністю переробки і використання загального вихідного матеріалу й однорідністю призначення продукції. Такий комплекс включає весь виробничо-технологічний цикл від видобутку природних ресурсів до одержання кінцевого продукту. Цей підхід ґрунтується на використанні методу енерговиробничих циклів.

Основними структурно-функціональними блоками комплексів виробничої сфери є такі:

галузі, які безпосередньо зорієнтовані на кінцеву мету комплексу та є його функціональним ядром (наприклад, сільське господарство і переробна промисловість в АПК);

обслуговуючі галузі (виробництво устаткування, постачання і збут, ремонт);

77

 галузі та види діяльності невиробничої сфери, що сприяють реалізації мети (підготовка кадрів, науково-дослідна, проектно-конструкторська та управлінська діяльність).

На вищому рівні управління міжгалузевими комплексами здійснюється відповідними міністерствами, комітетами тощо. Основними формами управлінської організації міжгалузевих комплексів на низовому рівні є виробничі та науково-виробничі об’єднання, промислові та агрокомбінати, агроторговельні підприємства, радгоспи-заводи, радгоспи-технікуми, лісокомбінати, лісгоспзаги тощо. Такі об’єднання в Україні забезпечують більше ніж половину обсягу всієї промислової продукції.

В умовах становлення ринкової економіки в Україні створюються нові форми об’єднань підприємств – концерни, асоціації, консорціуми, акціонерні товариства, спілки та інші підприємства, діяльність яких має галузевий або міжгалузевий характер.

Аналіз комплексів має виходити з необхідності забезпечення високого рівня ефективності виробництва та інвестицій за рахунок внутрішньорегіональних чинників. Вивчення міжгалузевих комплексів здійснюється в таких напрямах: аналіз структури і пропорційності в поєднанні виробництв, визначення раціонального рівня їх розвитку і територіальної концентрації, аналіз промислово-територіальних зв’язків, установлення оптимальних зон, визначення економічно обґрунтованих зон збуту і споживання готової продукції, обґрунтування перспектив розвитку і напрямів ефективного використання капітальних вкладень.

Вивчення пропорційності дає можливість установити ступінь освоєння території регіону, відповідність існуючої спеціалізації комплексу наявним природним умовам, визначити необхідні зміни в перспективі та виявити роль кожного з них у системі територіального поділу праці.

Дослідження структури міжгалузевих комплексів і визначення їхніх типів дає змогу складати територіальну модель районного виробничого комплексу. За допомогою цієї моделі можна врахувати й оцінити ефект територіальної концентрації, комбінування і кооперування виробництв різних міжгалузевих комплексів, ефект внутрішньовузлових і внутрішньорайонних зв’язків з урахуванням зон сировинних ресурсів і збуту готової продукції, визначити обмеження, що зумовлені локальними ресурсами, врахувати суміжні витрати капіталовкладень, розрахувати економічний ефект від взаємодії суміжних виробництв.

Установлення технологічної взаємодії міжгалузевих комплексів сприяє поглибленому дослідженню проблеми перспективного регіонального розвитку.

4.2. Структурна переорієнтація економіки України

У сучасній науці поняття “структура” співвідноситься з поняттями “система” та “організація”. Є багато точок зору на співвідношення цих понять. Однак у більшості випадків розглядається поняття “система”, що

78

характеризує всю сукупність виявів певного складного об’єкта (його елементи, структуру, зв’язки, функції). Структура передає лише те, що залишається стійким, відносно незмінним за будь-яких перетворень системи.

Організація охоплює як структурні, так і динамічні характеристик системи, що забезпечують її цілеспрямоване функціонування. Отже, структуру доцільно розглядати як сукупність сформованих зв’язків об’єкта що забезпечують його цілісність і тотожність самому собі, тобто збереження основних його властивостей при будь-яких зовнішніх і внутрішніх змінах. У свою чергу структура економіки відображає співвідношення між елементами економічної системи, що виділяються залежно від конкретного напряму аналізу.

Найпоширенішими видами структури економіки є структура чинників відтворення, галузева, вартісна структури, структура економіки у розрізі великих секторів, структура внутрішніх і зовнішніх зв’язків, регіональна структура економіки, структура виробництва і споживання, структура інвестицій. Кожна структура відбиває певні аспекти розвитку економіки країни і випливає із сутності її економічної політики.

Структура суспільного виробництва характеризується абсолютними розмірами і часткою (в загальному обсязі виробництва) використаних ресурсів або поточних витрат, чисельністю зайнятих, обсягом застосовуваних і споживаних засобів виробництва. Структура суспільного виробництва вимірюється як натуральними, так і вартісними показниками. Вона характеризується такими співвідношеннями:

–між виробництвом засобів виробництва та виробництвом предметів споживання – у використанні сукупного суспільного продукту на відшкодування витрачених засобів виробництва, суспільне й особисте споживання та накопичення;

–галузевими – у розвитку галузей матеріального виробництва: промисловості, сільського господарства, транспорту, зв’язку, торгівлі, інших галузей сфери обігу;

–територіальними – в розміщенні виробництва в окремих економічних регіонах (областях);

–зовнішньоекономічними – ввезенням і вивезенням продукції різних галузей і регіонів.

Усі структурні співвідношення взаємопов’язані й відображають різне становище у суспільному господарстві.

Сучасна структура економіки України має низький рівень соціальної орієнтації та збалансованості. Структурна недосконалість зумовила витратний характер виробництва, сировинне спрямування експорту, монопольний імпорт енергоносіїв, високий рівень зовнішньої заборгованості, територіальні господарські диспропорції, нераціональне використання ресурсного та виробничого потенціалу, високий рівень інфляції. Структурні диспропорції призвели до різкого погіршення кінцевих результатів діяльності промислового комплексу: скорочення обсягів виробництва, падіння рівня життя населення та екологічної безпеки.

79

Під впливом нерівномірного зростання цін у галузях суспільного господарства та спаду виробництва відбулися значні зміни у галузевій структурі національного доходу – підвищення частки продукції промисловості, транспорту і зв’язку і зниження частки сільського господарства. У промисловості України відбулися міжгалузеві структурні зрушення на користь галузей паливно-енергетичного і металургійного комплексів, їхня частка в загальному обсязі промислового виробництва зростає, а машинобудування та легкої промисловості, навпаки, знижується. Такі структурні зрушення в промисловості країни призводять до порушення відтворювальних процесів, стримують розвиток галузей, що визначають науково-технічний прогрес, та споживчого сектору.

У 1992-1999 рр. під впливом цінових чинників, інфляції, розбалансування та нерівномірного падіння виробництва в окремих галузях поглиблювалися негативні процеси у галузевій структурі промислового виробництва. Це найбільш небезпечна тенденція в розвитку економіки країни. Тривало зростання частки галузей проміжного продукту. Відповідно зменшувалася частка галузей, що виробляють кінцевий продукт. У 1999 р. на базові галузі, зокрема електроенергетику, паливну промисловість та металургію, припадало 50,2 відсотка промислової продукції проти 19,7 відсотка у 1993 р. Водночас частка машинобудування, легкої та харчової промисловості в загальному обсязі промислового виробництва зменшилася (табл. 4.1).

Структура промислового комплексу України в цілому є неефективною. Це призводить до перевитрат природних ресурсів і водночас не задовольняє основних потреб економіки, наприклад, в інвестиційних ресурсах, і потреб населення – в послугах і товарах, передусім, продовольчих, а також у товарах легкої промисловості тривалого користування.

Таблиця 4.1. Структура промислового виробництва України в 1992-1998 рр.

(відсоток до загального підсумку в поточних цінах)

Парадигма економічно ефективної, соціально-орієнтованої структури господарського комплексу України в цілому і промислового комплексу зокрема ґрунтується на створенні інвестиційного ринку, розвитку інноваційної сфери, впровадженні стратегії ресурсозбереження. У першочерговому порядку повинен стимулюватися розвиток секторів

80