книги РЭ архив. Часть 4 / РЭ Тодосийчук 2009 учебник

У цілому при виділенні економічних районів ураховують два основні принципи:

1.Економічний. Кожний економічний район є спеціалізованою територіальною частиною єдиного народногосподарського комплексу країни з певним комплексом допоміжних і сервісних виробництв. Справді, спеціалізацію району визначають лише ті галузі, в яких витрати праці й засобів на виробництво продукції та її транспортування до споживача порівняно з іншими районами будуть найменшими. Отже, територіальна організація господарства у виділених районах повинна сприяти досягненню найвищого економічного ефекту в усьому народному господарстві країни і кожному економічному районі.

2.Адміністративний, що визначає єдність економічного районування і

територіального політико-адміністративного устрою країни.

Природне середовище враховується в економічному районуванні, оскільки воно впливає на розвиток продуктивних сил при формуванні національних утворень, установлення державних кордонів і політикоадміністративного устрою. Отже, можна вважати, що природне середовище впливає на економічне районування опосередковано, через зазначені фактори. Транспорт теж впливає на економічне районування не безпосередньо, а через територіальний поділ праці.

7.2. Економічне районування на сучасному етапі

Донедавна економічне районування в Україні ґрунтувалося на інтересах колишнього Союзу. Тоді територія нашої держави була поділена на три економічних райони: Донецько-Придніпровський, Південно-Західний і Південний. На основі цього поділу складали п’ятирічні плани, які мали другорядне значення і використовувалися численними міністерствами і відомствами для задоволення своїх інтересів. Тепер виникла потреба формувати внутрішньодержавний поділ праці, поглиблювати вироблення економічних аспектів територіально-виробничих комплексів (ТВК), формувати зони вільного економічного підприємництва, ринкових структур та ін.

Колишнє економічне районування втратило своє практичне І наукове значення. У ньому не враховувалася своєрідність природи та історичного минулого України, не надавалося ніякого значення побуту населення та його трудовим навичкам тощо. Проте ці райони все-таки розвивалися у певному напрямі господарювання, зберегли спільні риси розвитку і розміщення промисловості та сільського господарства. В Україні можна виділити три економічні зони: Західну, Східну та Південну із своїми характерними ознаками і напрямами економіки (табл 7.2). Це, власне кажучи, макрорайонування нашої держави.

171

Таблиця 7.2. Економічні зони

Разом із тим для потреб господарського планування і пізнавальної мети слід виділити мезорайонування. Тому вже в 60-х роках О. Т. Діброва опрацював своєрідне економічне районування території республіки, виділивши 7 районів: Донбас, Промислове Подніпровя, Степове Причорномор’я, Лівобережний Лісостеп, Правобережний Лісостеп, Полісся, Західні області (до них віднесено 8 областей).

Плідно працювали в галузі економічного районування такі українські вчені, як К. Г. Воблий, М. М. Паламарчук, Ф. Д. Заставний, М. Д. Пісгун, О. І. Шаблій, А. Т. Вашенко, І. А. Горленко, Л. М. Корецький, С. С. Мохначук, В. А. Поповкін та інші.

З оригінальною думкою про регіоналізацію (районування) виступив О. І. Шаблій. Він виділив на території України шість соціально-економічних районів. Під соціально-економічним районом він розуміє великий регіон України, територія якого тісно пов’язана з найбільшим розташованим на ній населеним пунктом – демографічним, урбаністичним, соціальним, культурним та економічним ядром, що визначає його основні зовнішні функції і геопросторову організацію. Його райони тісно пов’язані з містами-мільйонерами, спеціалізуються на загальноукраїнському поділі та інтеграції праці тощо. Він виділив такі соціально-економічні райони, як Західний, Центральний Центрально-Східний, Північне-Східний, Південний та Східний. В. А. Поповкін пропонує таке макроекономічне районування України.

1.Центральноукраїнський район (Київська, Чернігівська, Житомирська, Черкаська та Кіровоградська області, або Київське Полісся і Середнє Подніпров’я).

2.Донбас і Нижнє Подніпров’я (Донецька, Луганська, Дніпропетровська, Запорізька області).

3.Слобідська Україна (Харківська, Сумська і Полтавська області).

173

4.Причорноморський (Одеська, Миколаївська, Херсонська області та Автономна Республіка Крим, або Північне Причорномор я та Крим).

5.Західно-Український (Рівненська, Волинська, Вінницька, Хмельницька, Тернопільська, Львівська, Івано-Франківська, Закарпатська, Чернівецька області, або Волинське Полісся, Поділля та Українські Карпати).

Це макрорайонування території України можна використати для регулювання основних економічних пропорцій, формування раціонального територіального поділу праці, а також для науково-аналітичних прогностичних цілей. Такий поділ грунтується на історичних, економічних і соціальних факторах, спільності перспективних інтересів і напрямі розвитку економіки. Водночас у сільськогосподарському виробництві виділяють такі зони і райони спеціалізації: Полісся, Лісостеп, Північний і Центральний Степ, Південний Степ, Передгірські й Гірські райони Криму, Передгірські й Гірські райони Карпат, зони великих міст і промислових центрів.

В Україні здійснюється так зване генеральне районування території для прогнозування, вироблення і реалізації комплексних програм, опрацювання територіально-виробничих програм окремих територій.

Таблиця 7.3. Економічне районування України (1995 р.)

Виділяються своїм оригінальним підходом і особливим аналізом мережі економічних районів, розроблені такими вченими, як М. Д. Пістун і Ф. Д. Заставний (табл. 7.4). Запропоноване ними економічне районування найбільш вдале і досить адекватне природному та соціально-економічному середовищу України, має невеликі розбіжності щодо Волинського та Чорноморського економічних районів. Це так зване мезорайонування України. Слід зазначити, що нами прийнято районування згідно з мережею економічних районів проф. Ф. Д. Заставного.

174

Проблеми економічного районування у перспективі в зв’язку з переходом до ринкових відносин, проголошенням суверенітету нашої країни значною мірою загостряться і розвиватимуться іншим шляхом. Наприклад, уже тепер у Східній економічній зоні виникає проблема зміни структури народного господарства, значного розвантаження цих економічних районів від галузей важкої та хімічної промисловості; будуть ліквідовані нерентабельні підприємства, виникнуть нові галузі і, можливо, навіть цілі галузі спеціалізації у зв’язку з розвитком кооперації, вільних зон торгівлі. Не менш складні проблеми виникнуть у західних економічних районах, де є надлишок трудових ресурсів, особливо жіночих. Тому набудуть розвитку окремі галузі легкої та харчової промисловості, народні промисли. Водночас необхідно взагалі враховувати певні перспективи подальшого розвитку і розміщення економіки. Тому перегляд мережі економічних районів у період переходу до ринку потребуватиме формування не тільки наявних, а й перспективних економічних районів. До того ж зміниться фактично сама концепція виділення мережі економічних районів.

Таблиця 7.4. Сучасне економічне районування України

175

7.3. Методи економічного обґрунтування територіально-комплексного розвитку ірозміщення виробництва

Основним методом економічного обґрунтування територіальнокомплексного розвитку і розміщення продуктивних сил країни та її економічних районів є вироблення так званих територіальних схем. Це – передпланові (прогнозовані) наукові дослідження економічного розвитку окремих територіальних одиниць, які виробляються на 15 і більше років. У них визначаються завдання й основні показники економічного і соціального розвитку регіонів, забезпечення комплексного використання природних ресурсів, розв’язання соціальних, економічних та екологічних проблем. Схеми розробляються великими колективами наукових і науково-дослідних інститутів, проектних організацій.

У зв’язку з проголошенням політичного й економічного суверенітету і незалежності України роль регіональних схем посилюється. Вони необхідні для ефективнішого прогнозування розвитку і розміщення економіки районів. Як показує досвід розвинених країн, аналогічні прогнозні територіальні розробки, що існують у вигляді особливих програм, мають велике значення для наукового обгрунтування розвитку господарства. Як на Заході, так і в Україні вони мають в основному рекомендаційний характер і є базою для вироблення різноманітних методів регулювання економічного розвитку країни: податкової системи, економічних й правових нормативів тощо.

Територіальні схеми складаються з таких розділів:

1)аналіз сучасного стану економічного й соціального розвитку і розміщення продуктивних сил регіону;

2)оцінка природних, економічних і соціальних передумов подальшого розвитку продуктивних сил та розміщення їх;

3)обґрунтування основних напрямів виробничої спеціалізації й комплексного розвитку господарства;

4)обґрунтування розміщення продуктивних сил у межах регіону (економічного району);

5)основні висновки, оцінка ефективності передбачуваних напрямів і

пропорцій подальшого розвитку й розміщення продуктивних сил.

На першому етапі аналізують рівень соціального та економічного розвитку за попередні 15 років, установлюють відповідність досягнутого рівня розвитку продуктивних сил, їх розміщення економічним і природним умовам та ресурсам, раціональному поділу праці; виявляють диспропорції, негативні процеси та явища, проблемні питання розвитку.

У розділі аналізують показники:

o фондоозброєності, фондовіддачі, продуктивності праці в галузях господарства;

o виробництва основних видів продукції в натуральних величинах;

oсобівартості капітальних вкладень, співвідношення темпів зростання заробітної плати і продуктивності праці, ефективності капітальних вкладень і матеріальних витрат, рентабельності, зменшення частки ручної праці;

176

o особливості міжрайонних і внутрішньорайонних зв’язків.

При цьому необхідно з’ясувати тенденції до зміни пропорцій між галузями спеціалізації та обслуговуючими галузями, зміни у співвідношенні виробництва і споживання в самому районі, транспортно-економічних зв’язках.

Крім основних техніко-економічних і екологічних показників, необхідно, насамперед, проаналізувати соціальний розвиток регіону, особливо рівень життя населення. Для цього використовують показники реальних доходів населення, зміни в структурі споживання продовольчих і непродовольчих товарів, забезпечення житлом, об’єктами культурнопобутового призначення, охорони здоров’я, освіти, дошкільними закладами тощо.

Одночасно оцінюють територіальну структуру господарства (економічне районування, формування на території ТВК, промислових вузлів та інших форм територіальної організації господарства). Визначають науковий потенціал, розміщення різноманітних наукових закладів, їх відповідність виробничій спеціалізації регіону, кількість і характеристику наукових кадрів тощо. Виявляють диспропорції й недоліки у розміщенні продуктивних сил, резерви і можливості вдосконалення перспективного розвитку регіону.

На другому етапі вивчають природні передумови, які характеризують стан земельних, водних, лісових, мінеральних і енергетичних ресурсів. Земельні угіддя оцінюють й класифікують за своєю якістю з урахуванням форм власності та типів угідь. Установлюють площі земель, які можна використовувати в різних сферах господарювання (сільськогосподарському, промисловому, будівництві житла тощо). Отже, визначають структуру земельного фонду регіону, його сучасний стан і можливості перспективних змін.

Водні ресурси оцінюють з урахуванням потреб води як для населення, так і для господарства району. Обсяг водоспоживання визначають на основі фактичного забору води всіма категоріями споживачів. Поряд з цим обґрунтовують заходи щодо комплексного використання й охорони водних ресурсів. Економічна оцінка водних ресурсів провадиться на основі наведених витрат (на 1 м3 води) на постачання води споживачу.

Аналізують стан лісового фонду, його розміщення, якісну структуру (хвойні, твердо- і м’яколистяні, спілі, переспілі ліси тощо). При цьому розрізняють ліси захисного і заповідного характеру. Встановлюють кількість можливого вирубування деревини, перспективи використання лісових ресурсів, їх охорону. Провадиться економічна оцінка.

Мінеральні і паливні ресурси оцінюють згідно з даними балансових запасів корисних копалин за категоріями А + В + СІ. Дається геологооцінююча оцінка родовищ, аналізуються техніко-економічні показники видобутку і комплексного використання сировини.

Трудові ресурси оцінюють на основі аналізу демографічних показників у розрізі адміністративно-територіальних одиниць району. Потребу в трудових ресурсах визначають залежно від обсягу перспективного зростання виробничих та інших підприємств регіону з урахуванням змін

177

продуктивності праці, в трудових ресурсах – за галузевими нормативами трудомісткості, які з часом змінюються за рахунок упровадження досягнень науково-технічного прогресу: нових технологій, устаткування, а також нових форм організації виробництва, які впливають на зміну продуктивності праці. Потребу в трудових ресурсах невиробничої сфери встановлюють згідно з даними чисельності населення і нормативами його обслуговування. Необхідно також визначити витрати на підготовку і перепідготовку кадрів, можливу кількість безробітних і напрями забезпечення їх роботою.

Усі ресурси визначають за допомогою балансового методу, тобто для усіх видів ресурсів виробляють спеціальні територіальні баланси, в яких ураховуються наявні ресурси, потреба в них, напрями використання.

На третьому етапі опрацьовується концепція (основні напрями) подальшого розвитку району, до якої входять загальні, основні тенденції в розвитку і розміщенні господарства, розв’язання соціальних і економічних проблем (наприклад, установлюють для регіону потребу зменшення обсягу ресурсомістких виробництв, подальшого розвитку переробних галузей, змін у структурі господарства тощо).

Основним завданням цього етапу є визначення структури і спеціалізації господарства регіону. Структуру господарства визначають, використовуючи показники частки окремих галузей у загальному виробництві (з чистої продукції, кількості зайнятих, основних виробничих фондів).

Від виробничої спеціалізації району залежить переважний розвиток деяких галузей виробництва на основі ефективного використання природних, економічних і соціальних умов та ресурсів території. Ці галузі покликані задовольнити як власні потреби, так і можливості міжрайонного обміну (експорту).

Галузі спеціалізації поділяють на профільні і непрофільні. Для визначення галузей спеціалізації використовують ряд показників (індексів):

1.коефіцієнт міжрайонної спеціалізації (відношення кількості продукції галузі, що вивозиться, до кількості всієї продукції галузі в міжрайонному обміні країни);

2.коефіцієнт товарності (відношення вартості продукції, що вивозиться з регіону, до загальної вартості продукції, яка виробляється у регіоні; в окремих випадках можна використовувати продукцію в натуральних показниках);

3.коефіцієнт локалізації галузі на території району (відношення її частки в загальному виробництві всієї продукції в районі до частки тієї самої галузі в країні);

4.коефіцієнт виробництва продукції в районі на одного жителя визначають як відношення частки галузі району в товарній чистій продукції до частки населення регіону відносно населення країни.

Галузі, в яких коефіцієнт локалізації і виробництва продукції на одного жителя більший від одиниці і продукція яких значною мірою вивозиться за межі регіону, належать до галузей виробничої спеціалізації регіону. Можна визначити і загальний індекс районної спеціалізації:

178

C C Се ,

де C – індекс або коефіцієнт локалізації;

Се – індекс ефективності (відношення обсягу виробництва на одиницю витрат у районі до аналогічного показника в країні; він показує, у скільки разів одержаний районний ефект на одиницю витрат більший або менший від загального у країні ефекту);

при С 2: 1 галузь належить до спеціалізації району; при С < 1 вона має обслуговуюче значення.

Індекси Сл і Сє ще називають показниками рівня розвитку міжрайонних зв’язків.

Рівень комплексного розвитку господарства регіону визначається співвідношенням пропорційного розвитку галузей спеціалізації до економічно виправданої кількості обслуговуючих галузей виробництва, об’єктів виробничої і соціальної інфраструктур.

Кількісну оцінку рівня районної комплексності визначають так:

Кк (У1 У2 )(У1 :У2 ),

де У1р, У2р – частка району в країні за основними економічними ресурсами, наприклад, трудовими, паливними;

У1п, У2п – частка відповідних галузей, наприклад, трудо- і енергоємних. Крім того, застосовують ще показники використання внутріш-

ньорайонних ресурсів або показники освоєння різних ресурсів. Обгрунтування виробничої спеціалізації і комплексного розвитку

господарства району здійснюють у кількох варіантах, за окремими стадіями. Спочатку спеціалізацію визначають з урахуванням особливостей і оцінки природно-ресурсного потенціалу і соціально-економічних умов регіону. Потім розрахунки уточнюють на основі галузевих і міжгалузевих економічних розрахунків – територіальних балансів. Необхідно також урахувати екологічний стан навколишнього середовища і транспортний фактор.

Темпи розвитку виробництва, міжгалузеві пропорції уточнюють за допомогою міжгалузевого балансу виробництва і розподілу суспільного продукту.

На основі балансових розрахунків визначають нестачу деяких видів ресурсів; обґрунтовують можливості та ефективність їх ввезення (вивезення) або імпорту (експорту) з інших районів і країн, а також можливості заміни менш дефіцитними ресурсами.

Нарешті, вибираємо найоптимальніший варіант за мінімумом витрат:

В С ЕК min ,

де Впр – наведені витрати; С – собівартість продукції;

Е – нормативний коефіцієнт ефективності капітальних вкладень; К – капітальні вкладення.

179

У наведених витратах ураховують витрати не тільки на виробництво, а й на охорону природного середовища. Окремо обґрунтовують обсяг і структуру видобувної та обробної промисловості (при цьому враховують досягнення галузевих досліджень, розміщення підприємств – схеми розвитку й розміщення, документи техніко-економічного обгрунтування розвитку окремих підприємств), сільськогосподарського виробництва, будівництва, розвитку й розміщення сфери обслуговування. Для кожної з них ураховують власні особливості. Наприклад, сільськогосподарське виробництво необхідно розміщувати на основі районування, яке враховує природні та економічні умови і фактори – грунти, клімат, структуру угідь, характер розміщення і кількість сільського населення тощо. При розрахунку розвитку й розміщення транспорту слід ураховувати особливості транспортної мережі, можливості раціонального поєднання різних видів транспорту тощо. За галузями матеріальної і нематеріальної сфер розраховують капітальні вкладення в основні й суміжні підприємства.

Обсяг розвитку обслуговуючої сфери (житлово-комунального господарства, побутових послуг, торгівлі, харчування, освіти, культури, охорони здоров’я, соціального забезпечення тощо) розраховують згідно з виробленими і діючими нормативами обслуговування. Розвиток і розміщення галузей сфери обслуговування населення спрямовані на зменшення територіальних відмінностей у рівнях життя населення, стимулювання закріплення трудових ресурсів у районах їхнього дефіциту.

На наступному етапі розглядають питання взаємопов’язаного розміщення підприємств різних галузей господарства на території району з перспективою формування і розвитку господарсько-територіальних комплексів (ГТК).

Вихідними даними на цьому етапі є показники обсягу приросту виробництва продукції, одержані на попередньому етапі розрахунків. Розподіл одержаних обсягів приросту на підприємствах (з урахуванням потреби будівництва нових об’єктів) і підрахунок їх оптимального розміщення здійснюються за допомогою різних економіко-математичних методів та ЕОМ, наприклад балансових, оптимізаційних, а також на основі визначення сумарних витрат за кількома варіантами розміщення, з яких вибираємо найперспективніший. Критерій ефективності– мінімум наведених витрат.

На цьому етапі здійснюється докладне економічне районування: визначають ТВК, промислові зони й вузли, інші територіальні угруповання. Виділяють території, на яких неможливе розміщення деяких підприємств (наприклад, у зв’язку з великим забрудненням природного середовища) або, навпаки, на яких є умови для нового будівництва великих підприємств, населених пунктів. У кожному ТВК розробляють схеми його формування і розвитку з урахуванням загальних досліджень регіональних схем. У деяких випадках можлива розробка схем ТВК, формування яких тільки прогнозується. Дослідження аналогічні регіональним схемам, з тією лише відмінністю, що попередньо слід визначити територіальні межі комплексу.

Унаслідок поетапних досліджень обґрунтовують пріоритетність

180