книги РЭ архив. Часть 4 / РЭ Тодосийчук 2009 учебник

господарства залежно від відстані до міста, яке водночас є ринком збуту сільськогосподарської продукції і постачальником промислових товарів. Як основний фактор розміщення в моделі є транспортні витрати.

В. Лаунхардт також вважав транспортний фактор вирішальним для розміщення промислових підприємств. Він обґрунтовував мінімізацію транспортних витрат на сировину, допоміжні матеріали і готові вироби правильним вибором місця для їх розміщення.

А. Вебер у праці “Теорія штандорта промисловості” (1909 р.) визначив і проаналізував основні фактори, які впливають на розміщення окремо взятого промислового підприємства та запропонував основний критерій оптимальності розміщення – мінімізацію сумарних витрат виробництва і збуту. Вебер увів поняття “стандартного фактора” або фактора розміщення і визначив його як “...чітко виражену перевагу, що виникає в процесі економічної діяльності, коли така діяльність здійснюється у даній місцевості чи у певному типі місцевості”. На думку Вебера, на місцезнаходження підприємства найбільший вплив чинять такі фактори: транспортні витрати (основний), витрати на робочу силу, агломерації. Останній визначається технічною і просторовою концентрацією виробництва, можливістю використання спеціалізованої ремонтної бази, інфраструктури.

Теорія Вебера була побудована на основі спрощених припущень, зокрема, в ній розглядається абстрактна ізольована територія, з наявністю усіх необхідних ресурсів, але з ігноруванням взаємозв’язків між галузями зовнішньої торгівлі, з диференціацією цін на ресурси тощо. Саме тому класичні штандортні теорії у 20-і роки XX ст. критикувалися багатьма вченими. У подальших регіональних концепціях спостерігається еволюція поглядів на фактори розміщення виробництва:

–перехід від мікроекономічної оцінки розміщення підприємств до макроекономічної;

–поява нових факторів (науково-дослідницька база, державне регулювання економіки), розвиток поглядів на фактор агломерації, введення поняття “інфраструктура”;

–еволюція методичного апарату для дослідження факторів розміщення виробництва.

Регіональна наука – це напрямок зарубіжної теорії розміщення продуктивних сил, що виник у першій половині 50-х років і є синтезом багатьох традиційних наук. Термін “регіональна наука” увів американський економіст Уолтер Айзард, який вважав, що це поняття є ширшим за регіональну економіку. Регіональна наука має вивчати простір, регіони (райони), локації (місце розташування) та їх системи. Найвидатнішими представниками регіональної науки є: П. Хаггет (Англія), У. Айзард (США), В. Леонтьєв (США), які видали низку праць із регіонального планування й економічного прогнозування.

У. Айзард є автором таких наукових праць: “Розміщення і просторова економіка” (1956 р.), “Методи регіонального аналізу: вступ до науки про регіони” (1961 р.), “Загальна соціальна і регіональна теорія” (1968 р.). П. Хаггетом у

11

працях “Просторовий аналіз” (1965 р.), “Моделі в географії” (1971 р.) розроблена теорія просторової організації суспільства, моделювання процесів на основі мінімізації витрат сил і часу під час переміщення на найкоротші відстані. В. Леонтьєв розробив методи вивчення міжгалузевих зв’язків і міжгалузевого балансу за схемою “витрати-випуск” і є автором “Дослідження структури американської економіки” (1958 р.). Основним недоліком моделей типу “затрати-випуск” для пояснення регіонального росту є відсутність можливості повною мірою враховувати господарську динаміку.

У. Айзард та В. Леонтьєв на початку 50-х років розробили перші багатогалузеві моделі міжрайонних зв’язків.

Теорія ринків збуту пов’язана з працями таких видатних вчених, як Август Льош та Вільгельм Кристаллер. А. Льош розглядав теоретичні проблеми розміщення господарства в цілому, в масштабі всієї країни, а тому багато уваги приділяв економічним районам. Вирішуючи проблеми розміщення виробництва, він сконцентровував увагу на ринках збуту готової продукції. Основними факторами розвитку він вважав: ринок збуту товарів; інтереси національного господарства; максимальний прибуток; транспортний; сировинний. В. Кристаллер створив і обґрунтував теорію “центральних міст”, тобто міст, які забезпечують навколишній простір товарами та послугами; визначив роль міст і агломерацій у формуванні ієрархічної територіальної структури країни.

Геополітика – це напрямок, який досліджує політику держави щодо довкілля та розглядає проблеми, які виникають внаслідок просторових відносин. Вперше цей термін увів Р. Челлен (наукова праця “Великі держави” (1910 р.), а розвинув Ф. Ратцель (наукові праці “Антропогеографія”

у2 т., “Політична географія” (1987 р.).

Востанні десятиліття розвивалися концепції територіально-виробничого комплексоутворення і “полюсів зростання”. В основу теорії територіальновиробничих комплексів, розроблену в працях Н.Н. Колосовського (1969 р.), покладено технологію енерговиробничих циклів. Н.Н. Колосовський ще в 40-х роках досліджував систему територіальних комплексів районного масштабу, створив фундамент для розробки теорії ТВК (територіально-виробничих комплексів). Вчений розробив метод енерговиробничих циклів, який став основним для економіко-географічної характеристики районів і дозволив чіткіше виявити структуру господарства та виробничі зв’язки всередині районів.

На початку 50-х років минулого століття на Заході набула розвитку ідея створення “полюсів зростання”, що базувалася на теорії інновацій Йозефа Шумпетера. Автор концепції “полюса зростання” французький учений Франсуа Перру виокремлював центр генерації та передавання інноваційних імпульсів від одного сектора економіки до іншого. Ця концепція пізніше стала пріоритетом регіонального планування. Відзначимо, що цей підхід рекомендується західними економістами для пострадянських держав у вигляді вільних економічних зон, підприємницьких зон у депресивних районах. Разом з тим, у західних країнах ця концепція використовується за умов розвинутої економіки

12

та соціально-виробничої інфраструктури, якщо запровадження режиму преференцій здійснюється без збитків для інших територій.

“Точки економічного зростання” здебільшого створюються на обмежених територіях з метою підтримки малого та середнього бізнесу. При цьому підвищення ділової активності та рівня зайнятості призводить водночас до скорочення витрат на соціальні програми для жителів підприємницької зони й до збільшення бюджетних надходжень за рахунок податків з доходів підприємств та громадян. Але для країн перехідної економіки, де слабо розвинута соціально-виробнича інфраструктура, ця концепція має обмежене застосування.

Посилена увага до регіональних аспектів економічного та соціального розвитку призвела в останні роки до розширення теоретичних досліджень у галузі розміщення продуктивних сил і регіонального розвитку.

Вагомий внесок у розробку теоретичних і прикладних проблем регіональної економіки зробили відомі українські вчені-економісти Б.М.Данилишин М.І. Долішній, С.І. Дорогунцов, І.І. Лукінов, Я.Б. Олійник, В.І. Павлов, В.М. Трегобчук, М.І. Фащевський, М.А. Хвесик, Л.Г. Чернюк, Н.Г. Чумаченко та інші, праці яких є основою для обґрунтування регіональної стратегії розвитку.

1.3. Економічні закони та закономірності розміщення господарства

В умовах транзитивної (перехід від командної до ринкової) економіки виникає необхідність глибокого вивчення і визначення законів і закономірностей продуктивних сил.

Закономірності розміщення продуктивних сил – найзагальніші відносини між продуктивними силами і територією. Інакше кажучи, – це своєрідні закони територіальної організації народного господарства; просторовий вияв економічних законів розвитку, істотний зв’язок явищ природи з громадським життям. Закономірності розміщення виробництва в умовах розвитку ринку такі:

раціональне, найефективніше розміщення виробництва;

комплексний розвиток господарства економічних районів;

раціональний територіальний поділ праці між регіонами та в межах їх територій;

вирівнювання рівнів економічного та соціального розвитку регіонів. Раціональне найефективніше розміщення виробництва означає економію

затрат на виробництво продукції, розміщення за можливості на невеликій території всіх стадій виробництва аж до готового продукту. Відомо, що природні ресурси в різних регіонах відрізняються величиною запасів, вмістом корисних компонентів, геологічними умовами залягання. Зазвичай велике значення мають транспортні умови, що забезпечують наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії та споживання. Тому одним із завдань підвищення ефективності, зниження вартості затрат є скорочення далеких, громіздких перевезень, наближення матеріаломістких виробництв до джерел сировини, а паливно-енергетичних до джерел енергії.

13

Ще однією умовою раціонального розміщення виробництва є кооперування і комбінування виробництва та впровадження найновіших прогресивних і безвідхідних технологій. Слід зауважити, що це передбачає бережливе ставлення до природних ресурсів, їх збереження і покращення екологічних умов.

Комплексний розвиток господарства економічних регіонів – це поєднання галузей спеціалізації, що мають загальнодержавне значення, галузей виробництва, що задовольняють потреби як населення, так і провідних галузей та галузей інфраструктури.

Проблеми комплексності та пропорційності розвитку господарства в економічних районах мають першочергове значення для розвитку і розміщення продуктивних сил.

Крім закономірностей, розміщення продуктивних сил визначається дією окремих економічних законів. Економічні закони – необхідні, стійкі, істотні, повторювані відносини між явищами у природі та суспільстві.

В основу закономірностей розміщення продуктивних сил покладено економічні закони (рис. 1.1).

Економічні

3.Закон суспільного поділу праці

закономірність регіональної 4.Закон територіального поділу інтеграції господарства

праці

закономірність пропорційного 5.Закон пропорційного розвитку розміщення продуктивних сил

виробництва

Рис. 1.1. Взаємозв’язок економічних законів та закономірностей розміщення продуктивних сил

На думку В.А. Половина існують такі специфічні закони, що складають науково-теоретичнуоснову територіального управління народнимгосподарством.

Закон територіального поділу праці, який зазначає, що одночасне існування виробництва певних видів продукції у певних районах планомірно підтримується і розвивається, виходячи із об’єктивних можливостей та поєднання засобів загальнодержавного регулювання територіального економічного розвитку з природною диференціацією загально ринкового простору, здійснюється в інтересах суспільства, окремих його регіональних утворень і виробників з урахуванням територіальної диференціації природних, економічних та соціальних умов і факторів.

14

Закон регіональної інтеграції виробництва – це сформовані регіональні економічні інтеграції різних типів, що дозволяють отримати додатковий ефект від територіального зосередження взаємопов’язаних на різній основі господарських елементів і комплексного використання регіональних умов і факторів.

Закон зближення рівнів соціально-економічного розвитку регіонів – це забезпечення соціальної справедливості, створення рівних вихідних можливостей для їх населення.

Кожен етап історичного розвитку людського суспільства характеризується певними закономірностями в розміщені продуктивних сил, які формуються в результаті взаємодії законів суспільного розвитку. Необхідною умовою ефективного розміщення виробництва є раціональний територіальний поділ праці між регіонами і в межах їх територій.

На сучасному етапі економічного розвитку кожен район може формувати притаманну лише йому ринкову спеціалізацію економіки і на основі економічних зв’язків обмінюватися продукцією з іншими регіонами. Цьому будуть сприяти економічні, природо-ресурсні, історичні умови і особливості.

Подальше удосконалення розвитку праці між регіонами шляхом об’єднання й узгодження їхніх спільних трудових зусиль, правильного поєднання інтересів держави з інтересами кожного району є дуже важливим.

У забезпеченні ефективного розвитку економіки велике значення має вирівнювання рівнів соціально-економічного розвитку всіх регіонів країни, що є закономірним фактором розміщення виробництва та важливим фактором для прискорення темпів розвитку не тільки від сталих територій, а й країни в цілому.

Розглянуті закономірності продуктивних сил діють не ізольовано одна від одної, а комплексно.

1.4. Принципи та фактори розміщення продуктивних сил

Поряд із закономірностями розміщення продуктивних сил велике значення мають принципи розміщення – конкретні прояви просторового розподілу виробництва в певний період економічного розвитку країни:

наближення виробництва до джерел сировини, палива, енергії та районів споживання;

першочергове освоєння і комплексне використання найефективніших видів природних ресурсів;

оздоровлення екологічного стану, вжиття ефективних заходів щодо охорони природи та раціонального природокористування;

використання економічних вигод міжнародного поділу праці,

відновлення і розвиток економічних зв’язків із країнами близького та далекого зарубіжжя.

Принципи, на відміну від закономірностей, що виражають об’єктивну реальність у розміщені суспільного виробництва, є відображенням

15

закономірностей в економічній політиці держави і розглядаються як методи господарювання. Крім того, принципи розміщення виробництва мають сприяти пропорційному розміщенню продуктивних сил, поглибленню поділу праці між районами, їх комплексному розвитку та встановленню раціональних міжрайонних зв’язків. Таким чином, принципи розміщення продуктивних сил

– це керівні положення, що відображають об’єктивні потреби й умови соціально-економічного розвитку в територіальному аспекті.

Одним із принципів розміщення продуктивних сил є тяжіння, особливо промислового виробництва, до джерел сировини, палива, енергії та районів споживання.

Принцип першочергового та комплексного освоєння найефективніших видів природних ресурсів відіграє важливу роль, зокрема у разі проведення геологорозвідувальних робіт на території України.

Будь-який етап розвитку теорії та практики в галузі продуктивних сил характеризується підвищеною увагою до питань ефективності, економічному обґрунтуванню вибору районів і пунктів для нових підприємств як об’єктів для розширення і реконструкції, обґрунтуванню комплексного розвитку районів і формування територіально-виробничих комплексів і промислових вузлів.

Основнимизавданнямипідвищенняефективностіє:раціональнатериторіальна організація виробництва, комплексний регіональний розвиток народного господарства.

Нині особливі вимоги ставляться до програмування й управління, підвищення їх обґрунтованості, спрямованості на високі результати, на посилення комплексності, системного підходу при вирішенні питань розміщення навіть окремих підприємств.

В умовах України важливе значення має принцип використання економічних вигод у разі міжнародного поділу праці, відновлення та розвитку економічних відносин з країнами близького і далекого зарубіжжя.

Розміщення продуктивних сил будь-якої держави має здійснюватися в межах міжнародного поділу праці. Звичайно, взаємовідносини між країнами мають будуватися на принципах повного рівноправ’я, довіри, взаємної вигоди і дотримання суверенітету. Співробітництво між країнами призведе до раціонального й ефективного розвитку продуктивних сил і використання своїх ресурсів.

Нині таке співробітництво розвивається у таких формах: спільного формування і будівництва господарських об’єктів у країні, створення спільних підприємств, співробітництво у біржовій та банківській сферах, зовнішньої торгівлі тощо.

Крім зазначених принципів, у розміщенні продуктивних сил враховуються й інші, зокрема принцип оздоровлення екологічної ситуації, вжиття ефективних заходів з охорони довкілля та раціонального природокористування, принцип регулювання росту великих міст, активізація розвитку малих і середніх міст тощо.

Разом із закономірностями і принципами розміщення продуктивних сил враховують різні фактори розміщення підприємств і розвитку районів.

16

Фактори розміщення – це сукупність просторових нерівнозначних умов і ресурсів, їхніх властивостей, правильне використання яких забезпечує високі результати за умови розміщення підприємств матеріального виробництва та розвитку господарства регіонів. Інакше кажучи, фактори розміщення – сукупність причин, що зумовлюють розміщення об’єкта і визначаються техніко-економічними та технологічними особливостями певного виробництва.

Фактори розміщення продуктивних сил поділяють на такі основні групи:

–природно-екологічні;

–техніко-економічні;

–соціально-демографічні;

–історико-геополітичні.

Перша група факторів пов’язана з територіальними відмінностями у природних ресурсах і умовах та відіграє важливу роль. До природних ресурсів належать паливно-енергетичні, мінерально-сировинні, земельні, лісові та водні. До природних умов відносять клімат, ґрунти, рельєф місцевості, характер ґрунтів тощо. Ці фактори впливають на будівельну економіку, спеціалізацію сільського господарства, технологічні характеристики виробництва. Особливе значення у розміщенні продуктивних сил України відіграє група екологічних факторів.

Наступна група – техніко-економічні фактори розміщення продуктивних сил включають: науково-технічний прогрес, транспортні умови та форми суспільної організації виробництва.

До соціально-демографічних факторів належать: національно-етнічний склад населення, територіальна диференціація чисельності населення і трудових ресурсів, відмінності у кваліфікації управлінських, інженернотехнічних і робочих кадрів, рівень розвитку загальної та професійної культури, науки, національно-психологічні особливості населення, а також розміщення промисловості стосовно споживача готової продукції. Ці фактори впливають на розміщення трудота наукомістких галузей промисловості (приладобудування, електронної, електротехнічної галузей тощо).

На розвиток і розміщення продуктивних сил на сучасному етапі великий вплив має геополітичний фактор, який відіграє важливу роль у формуванні зовнішньоекономічних зв’язків України з країнами СНД та країнами Західної Європи і Азії.

1.5. Структурний аналіз розміщення продуктивних сил

Сучасне господарство, яке історично склалося в межах певної країни називається народним господарством (економікою) даної держави. З цих позицій, народне господарство України – це сукупність галузей і сфер економіки держави, взаємопов’язаних суспільним поділом праці (рис. 1.2).

Структура – внутрішня будова системи та сукупність стійких зв’язків між елементами, що забезпечують її цілісність. Галузева структура – це склад, співвідношення та зв’язок різних галузей і виробництв, що об’єднані однією функцією.

17

Народногосподарський комплекс

Рис. 1.2. Структура народногосподарського комплексу України

Галузь господарства – сукупність якісно однорідних груп господарських одиниць, які виробляють продукцію, надають послуги та здійснюють інші види суспільної діяльності.

Все господарство країни поділяється на дві великі сфери: виробничу (матеріальну) і соціальну (споживчу) (рис. 1.3).

Виробнича сфера – це всі види діяльності людини, що створюють матеріальні блага та забезпечують їх доставку до споживача. До виробничої сфери входить: промисловість, сільське господарство, капітальне будівництво, транспорт.

Соціальна сфера – це всі види діяльності людини, які забезпечують її побутові та духовні потреби. Всі види діяльності людини цієї сфери називаються послугами. До соціальної сфери належать: торгівля, громадське харчування, готельне господарство, комунально-побутове господарство, туризм, освіта, культура, охорона здоров’я, пенсійне забезпечення, стипендії, соціальне страхування, грошова допомога безробітним, багатодітним сім’ям, сиротам.

Народне господарство

Рис. 1.3. Галузева структура народного господарства України

Функціонально-господарська структура – це формування міжгалузевих систем і міжгалузевих комплексів, що зумовлюється розвитком технологічних зв’язків, інвестиційної діяльності, вимогами суспільного поділу праці тощо.

В основі функціональної структури лежать міжгалузеві промислові комплекси (МПК) – сукупність галузей, що виробляють взаємозаміннюючу продукцію (ПЕК), або послідовно переробляють певну вихідну сировину, включаючи її добування чи виготовлення (комплекс конструктивних матеріалів,

18

АПК), або розв’язують важливу загальнодержавну проблему (соціальну). Інакше кажучи, МПК – це сукупність галузей, що мають тісні взаємозв’язки та загальний кінцевий результат виробництва. Поряд із міжгалузевими промисловими комплексами розвиваються територіально-виробничі комплекси (ТВК) – взаємозумовлене поєднання підприємств на певній території, що пов’язане з використанням природних і трудових ресурсів та економічних умов.

Територіально-виробничі комплекси України мають різні масштаби просторової концентрації об’єктів народного господарства, неоднакові й їх виробничі профілі. Вони відрізняються за розгалуженістю та інтенсивністю зовнішніх і внутрішніх техніко-та транспортно-економічних зв’язків, за ступенем сформованості, територіального компонування, рівнем розвитку та взаємозв’язку виробництва, а також об’єктів соціальної інфраструктури. За територіальними та виробничими розмірами, галузевою спеціалізацією, виконуваними функціями, рівнем просторової концентрації господарської діяльності в країні виділяють комплекси великих та дрібних економічних районів, областей, а також промислові та сільськогосподарські райони, промислові агломерації, промислові вузли та центри, промислово-транспортні, агропромислові та санаторно-курортні комплекси тощо (рис. 1.4).

Рис. 1.4. Структура територіально-виробничих комплексів

Територіальна структура – це сукупність стійких зв’язків між елементами об’єкта, причому обов’язковою умовою для їхньої реалізації є подолання геопростору (рис. 1.5).

Крапкові елементи формуються на основі одного населеного пункту. Так, промисловий центр – населений пункт, в якому розміщено кілька промислових підприємств певної спеціалізації.

Вузлові елементи – це об’єднання кількох пунктів і центрів, що розташовані близько один від одного:

а) промисловий вузол – сукупність промислових центрів, що мають спільну інфраструктуру та трудові ресурси;

19

б) промислова агломерація – компактне розміщення промислових центрів і промислових вузлів, що знаходяться у тісному економічному взаємозв’язку.

Ареальні елементи – це територія з певною кількістю промислових центрів, вузлів, агломерацій, що використовують певні трудові ресурси, інфраструктуру, мають певну спеціалізацію, але до ареальних елементів не входять усі об’єкти даної території:

а) спеціалізовані райони – сукупність промислових центрів, вузлів, агломерацій, що мають чітко виражену виробничу спеціалізацію;

б) спеціалізована зона – сукупність кількох районів.

Регіональні елементи – це об’єднання усіх об’єктів певної території: а) народногосподарський комплекс області; б) економічний район.

Рис. 1.5. Елементи територіальної структури господарства

Первинни елементом народного господарства є підприємство. Існують різні форми суспільної організації виробництва, зокрема:

1.Концентрація полягає в оптимальному зосередженні засобів виробництва, робочої сили та випуску продукції на великих підприємствах. Рівень концентрації виробництва характеризується такими показниками: часткою великих підприємств у загальній чисельності зайнятих у всій галузі робітників, часткою цих підприємств у валовій продукції галузі.

2.Комбінування – це зосередження на одному підприємстві кількох виробництв на основі спільної чи комплексної переробки певної сировини, її послідовної переробки, спільного використання енергетичних, транспортних

іскладських засобів. Наприклад, у промисловості склалися такі основні види комбінування виробництва: послідовна (стадійна) переробка сировини; використання відходів виробництва; комплексна переробка сировини.

3.Спеціалізація – це звуження профілю виробництва, орієнтація на виготовлення певного продукту, його частини, або обмеження його окремою стадією послідовного технологічного циклу. В промисловості виділяють такі основні види спеціалізації: предметна, якщо підприємство спеціалізується на виробництві конкретного кінцевого продукту (автомобільний завод, взуттєва фабрика); детальна, якщо підприємство спеціалізується на виготовленні окремих частин (деталей чи компонентів) кінцевого продукту (завод тракторних агрегатів); стадійна чи технологічна, якщо підприємство орієнтується на виконання певної виробничої операції (прядильна фабрика).

4.Кооперування – це регулярні, спеціально зумовлені зв’язки між окремими спеціалізованими підприємствами, що об’єднані співпрацею,

20