книги РЭ архив. Часть 4 / РЭ Тодосийчук 2009 учебник

сільського господарства в трьох природно-кліматичних зонах, що певною мірою пом’якшує негативні наслідки посухи та інших несприятливих погодних умов, які нерідко трапляються в нашій країні.

На початок 2002 р. площа сільськогосподарських угідь становила 40,8 млн. га, у тому числі 32,5 млн. га ріллі.

Таблиця 2.2. Площа сільськогосподарських угідь і ріллі на душу населення України в гектарах

Упродовж останніх п’яти років площа сільськогосподарських угідь зменшилася на 178 тис. га (ріллі – н 285 тис. га), переважно з переведенням у категорію несільськогосподарських угідь, виходячи з екологічних міркувань та завдяки здійсненню землеохоронних заходів. Частково землі відводилися різним землекористувачам для несільськогосподарської діяльності. Ці вилучення зумовили деяке зниження освоєності земельного фонду і сільськогосподарських угідь.

У сільському господарстві України використовується 16507,8 тис. га; дефляційно небезпечних орних земель, з них 7223 тис. га, середньо 293 тис. га сильно дефляційно небезпечних, у тому числі 1515 тис. г; еродованої ріллі. Водна ерозія має місце на площі 10583 тис. га ріллі; якої 2238 тис. га середньо- і 477 тис. га сильнозмиті орні землі. Очевидно, що не тільки з екологічних, а й з економічних міркувань орні землі ще піддаються деструктивному впливу природного і господарського характеру, доцільно трансформувати в інші угіддя (сіножаті, пасовища) або заліснити з метою зменшення деградації та екологічного оздоровлення довкілля, включаючи водойми.

Одним з найважливіших показників, що характеризують наявність придатних для ведення сільського господарства земель, є землезабезпеченість (площа продуктивних земель у розрахунку на душу населення). Впродовж 35 років у зв’язку зі збільшенням чисельності населення і зменшенням площі угідь землезабезпеченість в Україні знижувалась (табл. 2.3).

Серед європейських країн за рівнем забезпеченості сільськогосподарськими угіддями Україна посідає друге місце. Площа сільськогосподарських угідь на душу населення в середньому по Європі становить 0,43 га, в Україні – 0,87, площа ріллі в Європі та світі становить 0,24 га на душу населення. Отже, Україна належить до найбільш землезабезпечених країн світу. Однак продуктивні землі слід використовувати ефективно та оберігати від розбазарювання і шкідливих впливів, що руйнують ґрунти і знижують їхню родючість, оскільки у багатьох випадках втрачені для використання в аграрному виробництві площі не відновлюються, а відтворення корисних властивостей ґрунтів потребує великих витрат.

41

Значні площі продуктивних земель утрачені назавжди через аварію на ЧАЕС, будівництво каскаду гідроелектростанцій, інших господарських комплексів та військових полігонів. Певна стабілізація землезабезпеченості в останні роки пояснюється переважанням темпів зменшення чисельності населення над темпами скорочення площі продуктивних угідь. У подальшому слід очікувати зниження землезабезпеченості в Україні у зв’язку з передбачуваним виведенням частини малопродуктивних угідь з господарського обігу. Це спонукає вести пошук шляхів екологобезпечної інтенсифікації землеробства, збереження і розширеного відтворення родючості ґрунтів.

Нераціональне сільськогосподарське виробництво завдає навколишньому середовищу взагалі та земельним ресурсам зокрема великої шкоди. Так, у XIX ст. розвиток землеробства в Україні здійснювався екстенсивним шляхом. У результаті маємо найвищу розораність земель в Європі, яка становить 57 відсотків. Сільськогосподарська освоєність території України зросла до 70, а в ряді районів – і до 90-95 відсотків.

Одночасно з розорюванням луків і пасовищ, а також освоєнням схилових земель відбувалося затоплення значних площ внаслідок будівництва водосховищ на Дніпрі та інших річках. Усього за повоєнний період було затоплено майже 1,2 млн. га сільськогосподарських угідь. Це порушило екологічну рівновагу між окремими видами угідь (орними землями, луками і пасовищами, лісами, болотами і водними екосистемами). Отже, причиною зниження відтворювальної здатності біосфери, продуктивності землі та економічної ефективності використання природноресурсного потенціалу сільськогосподарського виробництва стала неправильна система природокористування.

Екстенсивний розвиток сільського господарства, перенасичення посівів дуже природомісткими і грунтовиснажливими сільськогосподарськими культурами, розміщення їх без достатнього врахування природних умов, зведення до мінімуму грунтовідтворювальних сільськогосподарських культур (зернобобових, одно- і багаторічних трав), багаторазовий обробіток землі дуже важкими машинами, що утрамбовують грунт, призвели до його інтенсивного руйнування та деградації.

За 100 років ґрунти України втратили майже 25 відсотків гумусу. Зростання ж антропогенного навантаження в періоди реалізації політики інтенсифікації сільського господарства не стільки забезпечувало досягнення запланованих світових рівнів урожайності сільськогосподарських культур та продуктивності поголів’я худоби, скільки знижувало родючість земель. Так, тільки за останні 30 років вміст гумусу в ґрунтах України зменшився майже на 9 відсотків.

Ефективне й екологобезпечне використання біокліматичного потенціалу та природної родючості земель є визначальним стратегічним чинником виробничої діяльності людини в сучасному світі. Очевидно, що площ, земельних ресурсів, а особливо сільськогосподарських угідь, не збільшується а швидше навпаки – зменшується. Родючість земель легше втратити, ній

42

відновити. До того ж останнє потребує значних зусиль, коштів, ресурсів часу. У сільськогосподарському виробництві поряд із землею виключне велику роль відіграє вода у вигляді атмосферних опадів, ґрунтової вологи

поверхневих і підземних водних джерел.

За останні 50 років в Україні спостерігалася стала тенденція швидкого зростання обсягів агропромислового водоспоживання, а також підвищення його частки у загальному сільськогосподарському споживанні води включно до 1994 р.

Високі темпи зростання аграрного водопостачання в Україні зумовили збільшення водомісткості сільськогосподарського виробництва та одержуваної продукції. Водночас істотно знизилася водовіддача – кількість валової сільськогосподарської продукції у розрахунку на одиницю використаних в аграрному виробництві водних ресурсів, забраних з поверхневих і підземних джерел.

Порівняно з 1970 р. водомісткість аграрного виробництва у 1985 р. збільшилась на 34,5, а в 1995 – на 10,3 відсотка. Водовіддача ж відповідно зменшилась.

Зниження водомісткості сільськогосподарської продукції й істотне підвищення водовіддачі у 1995 р. стали результатом, передусім, значного скорочення обсягів аграрного водоспоживання. Так, забір води з поверхневих

іпідземних водних джерел для сільського господарства, включаючи зрошення земель, у 1995 р. зменшився порівняно з 1985 р. майже на 2 км3.

ВУкраїні по областях існує досить велика диференціація обсягів загального сільськогосподарського водоспоживання, у тому числі витрат водних ресурсів для зрошення земель та сільськогосподарського водопостачання і темпів їхнього зниження. Так, порівняно з середніми

даними за 1989-1990 рр. у 1995 р. значно зменшилося споживання водних ресурсів у Херсонській області (на 818 млн. м3), Автономній Республіці Крим (на 732 млн. м3) та Одеській області (на 485 млн. м3).

Проблема зниження водомісткості сільськогосподарської продукції та підвищення водовіддачі в аграрній сфері значною мірою залежить від того, як використовуються водні ресурси у зрошуваному землеробстві України. Для нашої країни реальним є зменшення середніх поливних норм, як мінімум, на 20-25 відсотків за рахунок зменшення втрат водних ресурсів з розподільно-провідної мережі, впровадження прогресивної поливної техніки

ітехнології зрошення земель тощо.

2.5. Природно-рекреаційні ресурси України

Природно-рекреаційні ресурси є основою розбудови спеціалізованих закладів короткочасного та тривалого розміщення людей з метою задоволення їхніх рекреаційних потреб: лікувально-оздоровчих, культурноосвітніх, спортивних. Звичайно їх розташовують за межами постійного проживання людей, на територіях, що характеризуються певним рекреаційним потенціалом.

Серед рекреаційних закладів розрізняють санаторії, будинки та бази

43

відпочинку, пансіонати, загальнокурортні, інші лікувальні та культурноспортивні центри, туристські готелі, бази, мотелі, кемпінги, будинки мисливців, рибалок, будинки творчості тощо. Разом з іншими підприємствами сфери обслуговування рекреаційні заклади утворюють курорти, зони відпочинку і туризму.

Найбільша територіальна концентрація рекреаційної діяльності є характерною для Криму, Карпатського регіону та приморських територій Одеської, Миколаївської, Донецької областей.

Природні рекреаційні ресурси – природні та природно-технічні геосистеми, об’єкти, явища природи, які мають комфортні властивості для рекреаційної діяльності та можуть бути використані для її організації впродовж певного часу. Напрям рекреаційної діяльності визначається економічними і соціальними потребами суспільства, загальною культурою населення. Він пов’язаний з обсягом і характером відрізків вільного часу і потребує для реалізації особливих властивостей простору. Рекреаційна діяльність – невід’ємна частина сучасного способу життя. Залучаючи у сферу цієї діяльності природні об’єкти, культурні комплекси, технічні системи та інші складові рекреаційного потенціалу, людина знаходить або формує, а суспільство розвиває особливі територіальні рекреаційні системи.

Україна має різноманітні природні рекреаційні ресурси (кліматичні, біологічні, гідрологічні, ландшафтні, джерела мінеральних вод, лікувальні грязі тощо). Характеристика рекреаційних ресурсів містить дані про якість природних умов, площу або об’єм, на які ці якості поширюються, тривалість періоду, впродовж якого виявляють свою дію певні якості.

Загальна площа земель, придатних для рекреаційного використання, в Україні становить, млн. га: всього 9,4 (15,6 відсотка території), в тому числі рівнинних рекреаційних ландшафтів – 7,1, гірських – 2,3 (у Карпатах – 1,9, в Криму – 0,4). Близько 7,8 млн. га відносять до умовно придатних для рекреації земель (мають обмежене рекреаційне значення).

Рекреаційні ліси становлять близько 10 відсотків усіх лісів державного лісового фонду. Фітолікувальні ресурси обмежуються параметрами рекреаційного використання лісів, їхніми водоохоронно-захисними властивостями, цілющим впливом на організм людини і сприятливим санітарно-гігієнічним фоном для лікування, відпочинку, туризму.

Одним з найважливіших чинників лікувальної рекреації є наявність природних мінеральних вод. За існуючою класифікацією їх поділяють на вісім основних бальнеологічних груп: мінеральні води без специфічних компонентів та властивостей, вуглекислі, сірководневі, залізисті та миш’якові, йодобромні, радонові, боровмісні та слабкомінералізовані з високим вмістом органічних речовин. Практично в Україні виявлені та досліджені майже всі групи мінеральних вод.

Найбільша кількість джерел мінеральних вод зосереджена в західній частині України, зокрема в Закарпатській області. Багато джерел в Луганській, Дніпропетровській, Полтавській, Рівненській областях. Є вони також в Івано-Франківській, Харківській, Житомирській, Вінницькій,

44

Хмельницькій, Київській, Черкаській, Донецькій та Запорізькій областях. Окремі джерела стали основою формування таких відомих курортів, як Хмільник, Трускавець, Східниця, Моршин, Немирів.

Досить значні в Україні запаси лікувальних грязей. Зосереджені вони, головним чином, у південних та північно-західних областях. На базі грязьових покладів функціонують найстаріші в України грязьові курорти – Бердянськ, Євпаторія, Куяльник, Саки, Хаджибейський тощо. У північнозахідних областях поширені торфові грязі, їх використовують на курортах Миргород, Моршин, Немирів, Черче тощо.

До ландшафтних рекреаційних ресурсів належать гори, які створюють передумови для розвитку різних видів рекреаційної діяльності, від спортивних і оздоровчих до санаторно-лікувальних.

Гірсько-рекреаційні ресурси зосереджені переважно в Карпатах та Кримських горах. Карпати характеризуються вологим і теплим кліматом, вертикальною зональністю, значною лісистістю (40 %), наявністю сприятливих перепадів висот для організації гірськолижних спусків, лижних полів. У гірських долинах зі сприятливим мікрокліматом функціонують такі кліматичні курорти, як Яремча, Ворохта, Космач та ін.

Кримські гори за екзотичністю не поступаються Карпатам. Вони так само привабливі для туристичних походів, альпінізму та інших активних видів відпочинку.

Пляжні ресурси зосереджені у приморських територіях Одеської, Миколаївської, Херсонської, Запорізької та Донецької областей, у Криму. Рекреаційна цінність морського узбережжя визначається поєднанням сприятливих кліматичних, бальнеологічних та ландшафтних ресурсів. Для рекреації можна використовувати близько 1500 км морського узбережжя різного типу. Найвищу рекреаційну цінність має невелика територія Південного берега Криму, захищена з півночі Кримськими горами.

З рекреаційною метою використовується місцевість Західного Полісся, особливо Шацькі озера. Шацьке поозер’я складається з близько 30 озер Волині у межиріччі Західного Бугу і Прип’яті. Найбільші з них за площею: Світязь (27,5 км2), Пулемецьке (16,3 км2), Луки (6,8 км2), Луцимир (4,3 км2).

Понад 2/3 озер цієї території знаходиться у складі Шацького природного національного парку. Мета створення цього парку (1983 р.) – збереження унікальних природних комплексів Шацьких озер, проведення наукових досліджень, раціональне використання багатьох рекреаційних ресурсів, сприяння підтриманню екологічного балансу в регіоні, пропаганда природоохоронних знань.

45

РОЗДІЛ 3 Населення і трудові ресурси України

3.1. Динаміка чисельності та складу населення

Населення – історично складена і безперервно відновлювана в процесі відтворення безпосереднього життя сукупність людей, які проживають на певній території. Аналогом поняття населення є термін народонаселення, якому при розробці концепції системи знань про населення у 60-70 рр. ХХ ст. надавалося широке соціальне значення. Властивістю населення є його відтворення шляхом постійної зміни поколінь у їхній соціально-економічній обумовленості. Процес відтворення населення становить природний рух населення – міграція, демографічні аспекти розвитку сім’ї і розвитку демографічних структур.

Вивченням закономірностей відтворення населення в їх соціальноекономічній обумовленості займається демографія. Демографія – суспільна наука про народонаселення, що вивчає чисельність, склад, розміщення і рух населення. Демографія дає розгорнуту систему стану і динаміки населення, вивчає соціально-економічні закономірності зміни населення, його відтворення на основі біологічних, економічних, соціальних факторів і умов. На теорії і практиці народонаселення базується демографічна політика, що регулює демографічні процеси.

Демографічна політика – частина соціально-економічної політики держави, спрямована на управління процесом демографічного розвитку країни та її окремих регіонів, тобто відтворенням і міграцією населення по території країни.

Найважливішими показниками демографічної характеристики народонаселення є чисельність населення, його динаміка, статево-вікова структура.

В Україні сучасна демографічна ситуація викликає занепокоєння. Скорочення чисельності населення, зменшення тривалості життя і народжуваності, від’ємне сальдо міграції стали характерними ознаками демографічної ситуації дев’яностих років. Це викликано низкою історичних подій. Величезні людські втрати внаслідок першої та другої світових війн, трьох голодоморів (1921, 1932-1933, 1947 рр.), політичних репресій 30-50-х рр., форсованої індустріалізації, примусової колективізації, Чорнобильської катастрофи вкрай негативно вплинули на нормальний процес демографічної трансформації, призвели до помітних деформацій складу населення, передчасної смерті близько 16 млн. осіб. У поєднанні зі зменшенням народжуваності ще в 60-х роках це зумовило вичерпання демографічного потенціалу, що призвело до високого рівня старіння і депопуляції.

Депопуляція – абсолютне зменшення чисельності населення територій чи країн, при якому чисельність наступних поколінь менша чисельності попередніх. Депопуляція настає, якщо величина загального коефіцієнта смертності перевищує величину загального коефіцієнта народжуваності.

На відміну від економічно розвинутих держав в Україні з кінця 60-х рр.

46

тривалість життя населення зазнавала хвилеподібних змін – періоди зменшення смертності змінювалися її зростанням. На якісний склад населення негативно вплинули міграційні процеси. Хоча впродовж 70-80-х рр. сальдо обміну населення України з іншими республіками СРСР не перевищувало 100 тис. осіб на рік, але той факт, що виїжджали на роботу в регіони Сибіру, Далекого Сходу, Крайньої Півночі тощо молоді люди, а поверталися переважно пенсіонери – істотно посилював процес старіння. Внаслідок постійного відбору фахівців і їхньої концентрації в столиці Союзу зменшувався професійний та освітній потенціал України. Зазначені процеси розвивалися і впродовж 90-х р. р. Йдеться про бурхливі міграційні процеси, викликані розпадом єдиної держави і можливостей вільного переміщення населення у межах і за межі території країни; зменшення народжуваності внаслідок передусім економічних і соціопсихологічних чинників; зростання смертності населення працездатного віку при стагнації показників у післяпрацездатному віці і зменшенні у допрацездатному. Проте, починаючи з 2001 р., зростає середня тривалість життя. Водночас, оцінюючи характер демографічних зрушень, що відбулися у міжпереписний період (від 12 січня 1989 р. – дати останнього Всесоюзного перепису населення до 5 грудня 2001 р. – дати першого Всеукраїнського перепису), важливо враховувати істотні структурні зрушення: збільшення числа осіб похилого віку і зменшення активної репродуктивної та працездатної частки населення, що є загальною демографічною тенденцією розвинених країн. Це зменшує загальний коефіцієнт народжуваності та збільшує коефіцієнт смертності населення. Зазначені фактори у своїй сукупності визначають особливу складність демографічної ситуації в Україні.

За даними Держкомстату України загальна чисельність наявного населення України станом на 5 грудня 2001 р. за уточненими даними Всеукраїнського перепису населення становила 48 млн. 457 тис. осіб (див.

табл. 3.12).

Зміни, що відбулися у розміщенні наявного населення за регіонами України у порівнянні з даними перепису населення 1989 року, наведено у таблиці 3.1.

47

Продовження таблиці 3.1

Таблиця 3.1. Розміщення населення за регіонами

Для України характерна висока щільність населення – відносна величина, яка визначає чисельність мешканців, що припадає на одиницю площі (осіб на 1 км2) і відображає фактичну концентрацію населення. Цей показник за даними Всеукраїнського перепису населення в середньому по країні становив 80 осіб/км2. Зменшеними значеннями щільності населення характеризуються північно-західні та південні області країни, де вона становила менше 60 осіб/км2. Особливо низький цей показник у Чернігівській області – 9 осіб/км2. Найгустіше заселені східні індустріальні області, де цей показник перевищував 90 осіб/км2, а в Донецькій області сягав 183 особи/км2. Зрозуміло, що у кожній адміністративній області населення розмішується також нерівномірно – його щільність змінюється у широкому діапазоні за окремими районами і особливо зростає на території міських населених пунктів.

У статевій структурі за результатами Всеукраїнського перепису населення кількість чоловіків становила 22 млн. 441 тис. осіб, або 46,3 %, жінок – 26 млн. 16тис. осіб, або 53,7 % (див. табл. 3.2).

Наведені дані свідчать про поступове зменшення статевої диспропорції у складі населення України: якщо у 1989 р. на 1000 чоловіків припадало 1163 жінки, то у 2001 р. – 1159. Це відбулося за рахунок сільського населення, в якому за той самий період статеве співвідношення змінилося від 1205 до 1151 жінок на 1000 чоловіків. У містах цей показник, навпаки, зріс відповідно з

1143 у 1989 р. до 1163 у 2001 р.

Крім того, за даними останнього перепису, співвідношення чисельності жінок та чоловіків у репродуктивному віці стало ще більш сприятливим, оскільки відносний показник для жінок цієї вікової групи у розрахунку на 1000 чоловіків відповідного віку склав 1031.

48

Таблиця 3.2. Статева структура населення

Особливістю національного складу населення України є його багато національність. За даними Всеукраїнського перепису населення на території країни проживали представники понад 130 національностей і народностей

(див. табл. 3.3).

49

Продовження таблиці 3.3

Таблиця 3.3. Розподіл постійного населення за національністю та рідною мовою (за даними Всеукраїнського перепису населення 2001 р.)

У національному складі населення України переважають українці, чисельність яких становить 37541,7 тис. осіб, або 77,8 % від загальної чисельності населення. З 1989 р., кількість українців зросла на 0,3 %, а їх питома вага серед жителів України – на 5,1 %.

Друге місце за чисельністю посідають росіяни, кількість яких порівняно з переписом 1989 р. зменшилася на 26,6 % і нараховувала на дату перепису 8334,1 тис. осіб. Питома вага росіян у загальній чисельності населення зменшилася на 4,8 % і складала 17,3 % (див. табл. 3.4).

50