книги РЭ архив. Часть 4 / РЭ Тодосийчук 2009 учебник

прогодувати лише обмежену чисельність населення. Тому питання щодо задоволення потреб населення в продовольстві й інших сільськогосподарських товарах залишаються відкритими.

Країни світу по-різному стикаються з проблемами демографічного розвитку. Так, для країн, що розвиваються, характерним є зростання чисельності населення; високорозвинені в економічному відношенні країни стикаються з проблемами старіння нації, причиною якої є зменшення народжуваності; країнам перехідної економіки притаманне абсолютне зменшення чисельності населення.

Із 6-мільярдного населення світу близько 4,8 млрд. чоловік проживають у країнах, що розвиваються. За даними ООН, частка населення планети у країнах, що розвиваються, в 2005 р. зросте до 7/8 млрд. Найбільший ріст населення очікується в Африці (її частка у населенні світу досягне 20 %).

Приріст населення світу (щорічно близько 78 млн. чол.) локалізується в невеликій кількості країн. Понад третина цього приросту приходиться на Індію та Китай. Передбачається, що в перспективі кількість країн з високою чисельністю населення і невисоким економічним потенціалом та рівнем соціально-економічного розвитку зростатиме, що може зробити їх центрами гострих демографічних, екологічних та інших проблем.

На конференції ООН з навколишнього середовища і розвитку в Ріо-де- Жанейро (1992 р.) було відзначено, що розв’язання демографічної проблеми в кожній країні має стати складовою частиною її національної стратегії сталого розвитку.

У 1994 р. в Каїрі відбулася п’ята Всесвітня конференція ООН з народонаселення, на якій було прийнято текст “Програми дій”. Цією Програмою визначено політику народонаселення на найближчі двадцять років. Фактично, людство поставлене перед необхідністю регламентації народжуваності.

Ще однією проблемою соціально-демографічного характеру є урбанізація – процес розширення міст і міських поселень. Це призвело до того, що нині міста вважаються зонами найбільшого техногенного забруднення.

Важливою рисою світового розвитку в останнє десятиріччя стали міграційні процеси. Масова міграція населення носить глобальний характер і перетворюється в серйозне джерело загострення соціально-економічного становища у світі. Швидке зростання населення в країнах, що розвиваються, зумовив надлишок робочої сили, а розвиток системи освіти призвів до такої підготовки молодих людей, що дає змогу адаптуватися до вимог ринку праці розвинутих країн. Для багатьох країн, що розвиваються, такі трудові міграції економічно є досить важливими: грошові перекази мігрантів із цих країн впливають на їх розвиток.

За даними ООН, у 1996 р. за межами рідних країн проживало 125 млн. чол. При цьому чисельність нелегальних іммігрантів дорівнює близько 30 млн. Існують різноманітні типи міграції, з яких наймасовішою є міграція із сільської місцевості в урбанізовані райони. Відтоді, як століття тому І .Г.

31

Равенштейн запропонував коментарі законів міграції, соціологи визначили фактори, що впливають на міграцію: вік, походження, відстань, економічні умови тощо. Нині головним бар’єром міграції є урядові обмеження.

Рішення щодо міграції приймаються в контексті зростаючої інтегрованості і взаємозалежності світової економічної системи. З цього погляду мігранти поділяються на “економічних” і “біженців”. Більша частина мігрантів покинула свою країну через економічні причини, оскільки глобалізація виробництва супроводжується глобалізацією ринку праці. Інша причина – це вимушені переселенці, які тікають від економічних війн і етичних чисток.

Розрізняють поділ мігрантів за належністю до тієї чи іншої групи країн. Так, перша група мігрантів і біженців мігрує в межах бідних країн, створюючи соціальну напругу й інші проблеми. Наступна група мігрантів – серед розвинутих країн світу, де висококваліфіковані кадри працюють у транснаціональних компаніях і різних секторах економіки. Третя група існує між розвинутими і бідними країнами.

Неконтрольована міграція може викликати регіональні політичні конфлікти, різкий ріст населення й економічний тиск.

Отже, глобалізація – це складний і суперечливий процес, який не веде до вирівнювання рівнів економічного розвитку різноманітних країн і регіонів світу. Разом з тим очевидним є те, що жодна країна не в змозі добитися серйозного економічного підйому і зростання благополуччя населення, якщо вона не буде активно брати участь у світовій економічній системі.

Тому, в цих складних умовах Україні в найближчі десятиріччя потрібно буде розв’язати такі завдання: відновити економічну потужність країни; інтегруватися в глобальну економіку.

Отже, Україна, розв’язуючи свої складні завдання соціальноекономічного розвитку, має об’єктивно оцінити фактори, напрями і наслідки глобалізації світового розвитку, і, перш за все, економічної глобалізації для того, щоб визначити свою участь у цьому процесі, знайти свою “нішу” в світовій спільноті.

32

РОЗДІЛ 2 Природно-ресурсний потенціал та його економічна оцінка

2.1. Класифікація та економічне оцінювання природних ресурсів

Наявність природних ресурсів є головною передумовою розміщення продуктивних сил на певній території. При освоєнні значних джерел природних ресурсів виникають великі промислові центри, формуються господарські комплекси, що визначають ринкову спеціалізацію, місце регіонів у територіальному поділі праці. Розміщення, умови видобутку і характер використання природних ресурсів впливають на зміст і темпи регіонального розвитку.

Склад, величина, значущість окремих видів ресурсів з часом змінюються, тому їх оцінка завжди історично відносна. При цьому вона визначається не тільки абсолютним розміром їхнього запасу, а й завданнями розвитку суспільного виробництва, ступенем забезпечення цього розвитку.

Усі природні ресурси мають дві основні ознаки – походження і використання. Відповідно до цього склалася їх подвійна класифікація – природна й економічна (господарська).

Згідно з природною класифікацією виділяють мінеральні, водні, ґрунтово-земельні, біологічні (рослинні й тваринні) ресурси, сили руху (вітри, морські припливи, відпливи, текучої води), нові, нетрадиційні ресурси

– ресурси глибинної будови речовин і біоорганізмів тощо.

Ознака походження доповнюється ознакою вичерпності та відновлюваності ресурсів. Це має важливе значення з позицій охорони природи, можливостей відтворення ресурсів та визначення стратегії використання їх. За цими ознаками розрізняють такі види ресурсів:

–вичерпні невідновлювані ресурси –мінеральна сировина, паливо, ґрунтовий гумусовий покрив, підземні води;

–відновлювані – запас води в річках і озерах, річний поверхневий і підземний стоки, запас поживних речовин у ґрунті, рослинний і тваринний світ;

–невичерпні, відновлювані – тепло, світло, енергія Сонця, вітру, океану, припливи та відпливи, теплова енергія Землі та океанів,

запаси океанічної води, ресурси глибинної будови матерії, космічні ресурси.

Своєрідним ресурсом є і сама територія як з точки зору наявності вільних ділянок для розміщення нового виробництва і розселення людей, так і як комплексне джерело зосередження на ній окремих видів ресурсів. У науку введено поняття територіального поєднання ресурсів. Під ним розуміють ресурси різного виду, розташовані на певній цілісній території та об’єднані фактичним або перспективним спільним використанням у межах регіонального виробничого комплексу.

Економічна класифікація природних ресурсів ґрунтується на переважному використанні їх у сферах і галузях господарської діяльності. За цією ознакою ресурси поділяють так:

33

–промислові – паливні, енергетичні, металургійні, агрохімічні, будівельні, водні, лісосировинні тощо;

–сільськогосподарські – ґрунтово-земельні, у тому числі рілля та кормові угіддя, вода для зрошення, суми температур і опадів вегетаційного періоду, промислові тварини тощо;

–невиробничої сфери – водойми, що використовуються для потреб населення, лісові масиви навколо міст і природоохоронні ресурси для відпочинку та оздоровлення людей (рекреаційні та бальнеологічні), ресурси спортивного полювання і рибальства тощо.

Важливою доповнюючою ознакою економічної (господарської) класифікації ресурсів є можливість використання їх як одноцільових або багатоцільових. До перших належать мінеральні ресурси і джерела енергії, що використовуються для виробництва промислової сировини, палива, теплової та електричної енергії, до других – площі лісових, сільськогосподарських, рекреаційних угідь, землі промислового та іншого несільськогосподарського призначення, водойми. Тепер усе більше уваги приділяють багатоцільовим ресурсам через зростаючу конфліктність між природокористувачами та пошуком найкращого варіанта багатостороннього використання. Завдання вибору оптимального використання багатоцільового ресурсу або виділення найбільш ефективних одноцільових ресурсних джерел розв’язується за допомогою економічного оцінювання природних ресурсів.

В економічній науці склалися три основні підходи до оцінювання природничих ресурсів. Усі вони спираються на визначення матеріальних витрат, пов’язаних з ресурсовикористанням. У зв’язку з цим оцінити природні ресурси, їхнє джерело можна лише опосередковано – через величину цих витрат та економічну вигоду.

1.Оцінювання за витратами на залучення до використання ґрунтується на обліку прямих витрат на розвідку, освоєння, поліпшення (наприклад, меліорацію) джерела ресурсів. Порівняння цих витрат із витратами за іншими джерелами дає можливість виявити ті, які забезпечують економію сил, часу і матеріальних засобів на залучення до експлуатації нових джерел.

2.Оцінювання за витратами на використання засноване на теорії диференціальної ренти та розрахунку економічної вигоди (економії витрат і одержання прибутку), що виникає при експлуатації родовища, ділянки землі тощо, кращих порівняно з іншими. Їх обчислюють за різницею між наведеними витратами на гіршому (замикаючому) джерелі ресурсів та тому, що оцінюється, якщо відомі кількість і склад джерел для забезпечення потреби в ресурсах. Це дає змогу вибрати “найдешевші” варіанти забезпечення країни ресурсами, а також розрахувати прийнятні податки при передачі джерел ресурсів в оренду, при зміні їхніх власників, розпорядників, користувачів.

3.Оцінювання за витратами на відтворення або компенсацію – фактичне оцінювання майбутніх витрат суспільства у разі, якщо це джерело ресурсів не використовуватиметься в результаті виснаження або деградації. Це оцінювання прийнятне для відновлюваних або взаємозамінних ресурсів і

34

спрямоване на економічну експлуатацію джерел ресурсу, враховуючи допустимі витрати на його відновлення або заміну іншим ресурсом. Воно також може використовуватися для регулювання відносин між ресурсокористувачами у вигляді стягнень за погіршення якості ресурсів.

Загальне економічне оцінювання природних ресурсів передбачає облік сукупності чинників (економічних, соціальних, технічних, екологогеографічних), які зумовлюють просторові відмінності та значущість природних ресурсів для життєдіяльності людини. Для їх економічного оцінювання використовують такі параметри, як масштаб родовища, що визначається його сумарними запасами; якість сировини, що видобувається; її склад і властивості, умови експлуатації, потужність пластів та умови залягання, річний обсяг видобутку.

2.2. Сутність іпринципи використання природно-ресурсного потенціалу території

У багатьох довідкових виданнях поняття “потенціал” визначається як сукупність усіх можливих засобів, запасів, джерел, що є в наявності й можуть бути використані для досягнення певної мети. Ресурси визначають також як запаси, цінності, грошові запаси, можливості.

Поняття “природно-ресурсний потенціал”, незважаючи на досить широке використання в науковій літературі, не має однозначного тлумачення. Часто у близькому до нього значенні застосовують терміни “природний”, “природно-територіальний”, “біоресурсний” тощо. Однак сутність цих понять різна за обсягом, параметрами, а часто і за змістом.

Природно-ресурсний потенціал території – це об’єктивна реальність,

що характеризує дійсний стан природних ресурсів. З одного боку, це об’єкти, сили природи, яким притаманні певні закони функціонування і розвитку, а з іншого – елементи, що відбивають економічні відносини і впливають на рівень продуктивності суспільної праці. Він визначає можливості, які можна використовувати тепер і в майбутньому з метою економічного зростання, поліпшення умов життєдіяльності населення та комплексного розвитку регіону. Однак ці та інші положення не повною мірою узгоджуються або збігаються з поняттям “природно-ресурсний потенціал”.

Продуктивність природних ресурсів визначається дією багатьох чинників, серед яких визначальна роль належить екологічним та економічним.

Термін “еколого-економічний потенціал” порівняно з попереднім поняттям повніше відображає основні процеси системи “природа – господарство – населення – територія”.

Регіонально-цілісний підхід до комплексного розвитку господарства країни можна забезпечити саме за умови врахування природно-ресурсного та еколого-економічного потенціалів (рис. 2.1).

Характер завдань регіонального розвитку продуктивних сил такий, що у кожного суб’єкта управління формується своя думка про господарський

35

комплекс території щодо ресурсних можливостей та напрямів їхньої реалізації. Регіонально-цілісний підхід потребує, передусім, системного аналізу природних ресурсів як основи розвитку галузей промисловості, виробничої інфраструктури, сільськогосподарського виробництва, середовища життєдіяльності та рекреаційної діяльності.

Виявлення стійких зв’язків, які виникають між різними локалізованими на території елементами суспільного господарства і ресурсними джерелами, дає змогу визначити засоби планомірного впливу на природні ресурси і навколишнє середовище, регулювати природно-господарську збалансованість. Ці тенденції слід аналізувати щодо впливу на розвиток продуктивних сил і зворотного впливу виробництва на природу.

Дотримання принципів використання природно-ресурсного потенціалу пов’язане з широким впровадженням у практику управління екологоекономічного підходу. Його сутність полягає в сукупному взаємному розгляді екологічних та економічних процесів і явищ.

До основних принципів і специфічних вимог раціонального природокористування можна віднести:

o збалансованість природних ресурсів;

o необхідність обліку взаємного впливу компонентів навколишнього середовища;

o оптимальне співвідношення між інтенсивним та екстенсивним використанням території й природних ресурсів;

o створення системи природоохоронних територій, які спроможні підтримувати місцевий екологічний баланс.

Рис. 2.1. Природно-ресурсна основа розвитку продуктивних сил

Процес формування механізму управління використанням природноресурсного потенціалу потребує врахування особливостей навколишнього середовища і, насамперед, його інерційності. Певний час навколишнє середовище може зовнішньо не реагувати на антропогенний вплив. Проте з нагромадженням забруднюючих компонентів можлива реакція у вигляді

36

зміни якості навколишнього середовища. Безпосередньо з інерційністю пов’язана така закономірність природно-господарських систем, як взаємодія її підсистем за стадіями. Це зумовлено різною здатністю природного середовища до самовідновлення.

Відповідно до цієї закономірності можна сформулювати для практичних цілей принципи раціонального використання природно-ресурсного потенціалу, стадійності, територіальної диференціації, оптимальності.

Принцип стадійності в освоєнні природник ресурсів полягає в диференційованому підході до їхнього використання, охорони і відтворення на різних етапах взаємодії. Його можна застосувати при розгляді питань охорони навколишнього середовища від забруднення та оцінюванні допустимих норм порушення екологічної рівноваги. Оцінка тривалості освоєння природних ресурсів для різних галузей визначається їх допустимим впливом на стан навколишнього природного середовища.

Принцип територіальної диференціації природно-ресурсного потенціалу країни означає урахування ступеня впливу регіональних чинників на розвиток економіки регіону. Застосування цього принципу дає змогу:

визначати пріоритетні сфери в економіці кожного регіону і на цій основі вибудувати систему природоохоронних заходів;

користуватися методом порівняння при вивченні аналогічних регіонів;

застосовувати методи картографування і статистики для кількісного

вимірювання перетворень природи та господарства окремих регіонів. Принцип оптимальності регулює співвідношення антропогенних змін

навколишнього середовища. Під ними слід розуміти такий обмін речовин між виробництвом і навколишнім природним середовищем, який здійснюється для задоволення потреб суспільства в природних ресурсах за умови мінімальних витрат суспільної праці, раціонального розподілу і використання природних ресурсів та збереження задовільного стану навколишнього природного середовища.

Реалізація цих принципів можлива тільки за умови врахування усіх функціональних і структурних зв’язків природно-ресурсного потенціалу території як об’єкта управління.

2.3. Мінеральні ресурси галузей промисловості

В Україні з розвідкою, видобутком і використанням мінеральної сировини безпосередньо або опосередковано пов’язано до 48 відсотків її промислового потенціалу, майже 20 відсотків трудових ресурсів, 25 відсотків національного доходу. Україна належить до провідних мінеральносировинних країн світу, а за запасами основних видів корисних копалин вона посідає одне з провідних місць в Європі.

У промисловості України використовується понад 80 різних видів мінеральної сировини. Тут розробляється близько 8 тис. родовищ корисних копалин. Найбільшими з них є родовища залізних, марганцевих та титаномагнієвих руд, сірки. Велике промислове значення мають також уранові,

37

берилієві та поліметалеві руди рідкісних металів, істотні запаси будівельних матеріалів, каолінових і бентонітових глин, ртуті, калійної та кухонної солі, нафти, газу і багатьох інших видів мінеральних ресурсів (табл. 2.1).

У геології вирізняють чотири категорії запасів корисних копалин: А – докладно розвідані та вивчені; В і С1 – розвідані менш докладно; С2 – оцінені попередньо і приблизно.

Запаси корисних копалин за категоріями А + В + С, С2 разом з прогнозованими запасами становлять геологічні запаси.

До промислових запасів належать вивчені й розвідані запаси, готові до експлуатації. Гірничорудні підприємства будують за умови наявності запасів мінеральних ресурсів категорій А, В, С1 Відношення промислових запасів до обсягу щорічного їх видобутку вказує на забезпечення ними в роках.

На базі використання сформувалися такі великі галузі промисловості, як чорна і кольорова металургія, вугільна, коксохімічна і нафтохімічна, будівельних матеріалів, електроенергетика, важке машинобудування тощо. Для України актуальною є проблема забезпечення комплексного використання сировини та утилізації відходів; будівництва очисних споруд і організації виробничо-територіальних комплексів з маловідходним або безвідходним виробництвом. Як правило, супутні компоненти є дуже цінними, і навіть неповне вилучення їх з мінеральної сировини дає можливість суттєво розширити сировинну базу промисловості, зменшити відходи виробництва, підвищити його економічну ефективність і поліпшити екологічну ситуацію. Особливо важливе значення для економіки України матиме вилучення з попутних відходів цінних і рідкісних металів, цінність яких є дуже високою.

Таблиця 2.1. Запаси корисних копалин України

38

Досить порівняти їх з прийнятою за одиницю ціною 1 т рафінованої міді: селен – 21, телур – 21, кадмій – 34, кобальт – 38, літій – 90, цирконій – 230, ніобій – 286, талій – 714, германій – 2860, індій – 7140. Це свідчить про те, що одночасне вилучення металів-супутників у поєднанні з раціональним використанням мінерально-ресурсного потенціалу може бути величезним здешевлюючим чинником.

Економічна ефективність комплексного використання мінеральної сировини виявляється в різних напрямах. Передусім попутне вилучення цінних компонентів значно розширює мінерально-сировинну базу промисловості. Найважливіше значення це має для кольорової металургії, де в рудах основних металів міститься величезна частина рідкісних елементів. У спеціальних же родовищах їх набагато менше. При комплексному використанні мінеральної сировини створюються умови для збільшення обсягу виробництва продукції при значно менших капітальних витратах. Багато розсіяних елементів взагалі не мають власних мінералів. Селен, телур, індій, талій і реній видобувають тільки з відходів виробництва кольорових металів, що й зумовлює єдину можливість їх одержання шляхом комплексної переробки багатокомпонентних руд.

Майже в усіх галузях промисловості необхідним є багатопродуктовий підхід до мінерально-сировинних ресурсів. Важливо приділяти увагу максимальному використанню не тільки основного, а й усіх інших компонентів, які можуть бути використані. Наявність великої кількості відвалів, териконів і флотаційних хвостів, гори з відвальних шлаків і відходів деревини – все це наслідки некомплексного використання сировини і відсутності переробки відходів основного виробництва. За умови комплексного використання мінерально-сировинних ресурсів кількість відходів, за даними наукового дослідження, можна зменшити більш ніж на половину. Наприклад, при комплексному використанні вугілля можна одержати понад 100 різних видів продукції, нафти – відповідно понад 200, відходів металургійного виробництва – 50, деревної сировини – 170, кухонної солі – 45, тваринницької сировини – 200 тощо.

Підвищення стійкості еколого-економічного потенціалу країни потребує посилення природовідновного, відтворюючого циклу в природокористуванні; зниження ресурсо- і енергомісткості продукції; встановлення позитивного балансу на користь природи та якості життя людини в результаті компенсації негативних наслідків її діяльності. Як захід щодо підвищення стабільності слід встановлювати орієнтири у кожному регіоні. Такими орієнтирами можуть бути показники рівня життя населення, економічний розвиток, екологічне благополуччя.

При орієнтації на вимоги відповідності та збалансованості у системі “природа – господарство – населення – територія” важливе значення для її стійкості в умовах, що змінюються, мають такі чинники: структура та організація господарства, його інтенсифікація при зменшенні розмірів виробництва; створення резервних фондів на випадок надзвичайних ситуацій; поглиблення поділу праці між регіонами з різними поєднаннями

39

природних ресурсів; збільшення міжрегіонального товарообміну при мінімізації відходів та втрат і скороченні обсягів нераціональних перевезень; вертикальне комбінування виробництва на базі джерел сировини та енергії при широкому використанні відходів; повторне використання видобутої сировини і заміщення невідновлюваних ресурсів відновлюваними.

Проблема сталості функціонування промисловості не стільки екологічна, скільки ресурсомістка. Вона пов’язана з її докорінним структурним перетворенням, де найважливіша роль належить ряду регіонів. Природні та соціально-економічні умови і диференціація їх за територією, чисельністю населення та його розселенням значною мірою зумовлені мінерально-сировинним потенціалом. Динамізм його використання залежить від гнучкості системи управління: здатності управлінців та місцевих адміністрацій знаходити вдалі економічні напрями використання ресурсів кожної місцевості для забезпечення її максимального внеску в досягнення поставлених кінцевих цілей довготривалого розвитку регіону; спрямування інтересів різних територій та населення, що на них проживає, на реалізацію прийнятої стратегії розвитку, оскільки саме від населення, його працездатної частини залежить ресурсомісткість та обсяг товарів і послуг відповідного асортименту та якості, який може бути вироблений при наявних ресурсах.

Науково-технічний прогрес відкриває дедалі більші споживчі цінності мінеральної сировини, що значно розширює природно-економічну основу промислового виробництва. Зростання потреби у нових видах продукції, розширення технічних можливостей для одержання їх з уже освоєних ресурсів та корисних копалин створюють сприятливі умови для зростання рівня комплексності та комбінування виробництва, що розвивається на загальній сировинній базі.

Індустріальний комплекс України впродовж тривалого часу було зорієнтовано на розвиток ресурсо-, енерго-, фондо-, праце- і природомістких галузей промисловості. Через це його структурна переорієнтація матиме дуже важливе значення для раціонального й економічного використання природних багатств, оздоровлення природного середовища, підвищення економічної ефективності виробництва і життєвого рівня населення.

2.4. Природні ресурси сільськогосподарського виробництва

Природно-ресурсний потенціал сільського господарства України представлений земельними, водними, кліматичними і біологічними ресурсами. Серед них найважливіше значення має земля, що є основним засобом виробництва в сільському господарстві. Протягом останніх десятиліть розвиток цієї галузі відбувався саме на основі максимального залучення до виробництва земельних угідь.

Сприятливий клімат і родючі землі – основа продовольчої безпеки держави та нарощування експортного потенціалу її агропромислового комплексу. При цьому особливо важливе значення має те, що біокліматичний потенціал України здатний забезпечити високу стійкість виробництва продукції рослинництва та тваринництва. Останнє пов’язане з веденням

40