8. Війна за іспанську спадщину (1701 – 1713 рр.) та її наслідки.

Війна́ за іспа́нську спа́дщину — війна 1701 - 1714 між Великою Британією, Австрією, Нідерландами, Португалією і Данією проти Франції, Іспанії і Баварії. Франція звела на Іспанський престол Філіпа V Бурбона, онука Людовика XI, після смерті останнього іспанського Габсбурга. Війна закінчилася підписанням Утрехтского миру 1713, за яким Філіпу була залишена Іспанія з її заморськими колоніями, за умови його, а також його спадкоємців, відмови від прав на французький престол. Австрійські Габсбурги одержали володіння в Нідерландах і в Італії. Головним результатом війни стало посилення англійської морської і колоніальної могутності.

Поч. через зіткнення династ. інтересів Франції і Австрії в Іспанії, а також претензії Люд.14 на гегемонію в Європі. Хворий ісп. король Карл ІІ має 2-х спадкоємців – Філіппа Анжуйського, жонатого на ст. доньці Карла і австр. імп. Леопольд І, чоловік другої доньці – якщо передасть австр. трон ерцгерцогу Карлу. Перемога фр. партії. Жовтень 1700 р. – смерть Карла ІІ. Новий король – Філіпп 4 Бурбон, але Люд.14 зберігає за ним права на фр. престол. Англ., Голл. і Австрія починають війну. Фр. підтримують тільки Кьольн і Баварія. Герцог Савойський Євген – вел. полководець – переходить на бік Австрії. 1701 р. – вигнання фр. з Італії. І період (1702-1704 рр.) – сприятливий для Франції. Війна йде в Голл., на Рейні, в Італії, Іспанії. Полководці: фр. – Віллар, союзн. – герцог Мальборо, Євген Савойський. Позиційна війна в Гол. ІІ період (1705-1709 рр.) – виснаження і поразки Фр. 1706 р. – відступ з Нідерландів, 1707 р. – з Мілану. 1704-05 рр. – марші Мальборо з Голл. на Рейн, поразки фр. в Іспанії. 1704 р. – Англ. бере Гібралтар і Мінорку. 1709 р. – битва при Мальплаке. Перемога англ., але з величезними втратами. Фр. вдається протриматись необхідний час. Англ., здобувши нові колонії, прагне вийти з війни, Голл., побоюючись ізоляції – також. Лютий 1712 р. – скликання мирного конгресу в Утрехті. 1712 р. – фр. завдають поразки австр. 11.04.1713 – Утрехтський мир між Фр.та Ісп. з одного боку, Англ., Голл,Браденбургом, Савоєю з іншого. 07.03.1714 – Раштадтський мир (з нім. імператором.). Бурбони залиш. в Ісп. (без права на Фр.), натомість Ісп. віддавала Габсбургам – Неаполь, Сардинію, ч. Тоскани, Бельгію, Савойї – Сицілію, Англ. – Гібралтар, Мінорку, право асієнто. Фр. віддавала клаптики в Бельгії Габсбургам, деякі землі на Пд. – Савойї, Англ. отрим. колонії навколо Гудзонової затоки, Ньюфаундленд, землі на пн. від. ріки Св.Лаврентія. Головні наслідки: 1)тимчасове (не фатальне) послабл. Фр.; 2)Англія наближ. до статусу світової колон. імперії, здобуває панування на морі.

8. Внутрішня та зовнішня політика Великої Британії в 50-60-і рр. Хіх ст.

Відміна «хлібних законів» в 1846 р., а потім і інших заступницьких мит серйозно зачепила матеріальні інтереси лендлордів, великих орендарів. Ці заходи знижували земельну ренту = їх політичну могутність »Від консервативної партії стали відходити її видатні діячі (в тому числі Гладстон). Основне ядро ​​формувалася ліберальної партії складали віги. До них тяжіли праворуч деякі колишні торі, ліворуч - буржуазні радикали різних відтінків. Прямими і послідовними виразниками інтересів головної фракції англійської буржуазії виступали фритредерів. Домагаючись повного підпорядкування політики держави інтересам промислової буржуазії, фритредерів в економічній сфері виступали за безперешкодне дію законів капіталістичного виробництва. Інакше кажучи, вони відстоювали право нещадної, нічим не стримуваної експлуатації робітників капіталом.Успіхи фритредерів в 40-ті роки не тільки створили грунт для вільного підприємництва, прояву всіх можливостей капіталістичного виробництва, а й сприяли лібералізації ідейно-політичного мислення буржуазії.Лібералізм як ідеологія і політика буржуазії отримав своє класичне вираження саме в англійському фритредерства. У 50-60-ті роки в умовах світової економічної гегемонії Англії буржуазний лібералізм став панівною ідеологією. Його ідейні принципи частково брали свої витоки в Освіті, в класичної буржуазної політичної економії, але найбільше - у філософії утилітаризму з її відвертої, вульгарної апологетикою капіталізму, що виходила з вузького, егоїстичного буржуазного світогляду.Економічний переважання буржуазії в 50-60-і роки дозволило ліберальної партії зайняти панівні позиції в політиці. Віги стали притягальним центром для всіх політичних угрупувань буржуазії в тому числі фритредерів. Ліберальна партія перебувала при владі з невеликими перервами з 1846 по 1874 р. Її найбільш видатним лідером залишався Генрі Пальмерстон (прем'єр-міністр у 1855-1865 рр.., Крім 1858-1859 рр..).Продовженням політики фритреда з'явився висновок в 1860 р. за посередництва Кобдена договору про торгівлю між Англією і Францією, яка передбачала зниження мит на англійські товари, що ввозяться на французький ринок. Вигідні договори були укладені в 60-ті роки також з Бельгією, Італією, Австрією та іншими державами.З ім'ям «міністра-патріота» Пальмерстона найбільше була пов'язана активна й агресивна зовнішня політика ліберальних кабінетів. Дотримуючись традиційного принципу англійської дипломатії - домагатися європейського «рівноваги сил» на користь Англії, Пальмерстон прагнув до ослаблення Росії. У боротьбі за панування на Близькому Сході він створив проти неї коаліцію Англії, Франції та Туреччини в Кримській війні. Відповідно до принципів лібералізму і показного волелюбності Пальмерстон на словах декларував солідарність Англії з визвольною боротьбою польського народу в 1863 р., але реально не надав їй ніякої допомоги.Англійське уряд підтримував Конфедерацію південних рабовласницьких штатів в Громадянській війні в США. Воно сподівалося на ослаблення американської буржуазії Півночі і розраховувало повністю втягнути в орбіту свого економічного впливу багаті бавовною рабовласницькі штати. Проголосивши себе поборником ліберальної ідеї самовизначення, уряд Англії ледве відкрито не втрутилося у війну на боці Конфедерації, чому великою мірою перешкодив енергійний протест англійського пролетаріату проти інтервенції (петиції, резолюції мітингів, демонстрації, численні привітання жителям півночі).

Зовнішня політика Англії в дійсності спрямовувалася лібералами до відстоювання єдиного принципу - забезпечення вигод англійської буржуазії.

Величезні зусилля докладав Пальмерстон до активізації колоніальної експансії. У 1856 р. почалася друга «опіумна війна» Англії і Франції проти Китаю. Вона тривала аж до захоплення і варварського руйнування інтервентами імператорської столиці. Ратифікований в 1860 р. нерівноправний договір перетворював Китай, по суті, в напівколонію європейських держав. З 1862 р. англійські колонізатори брали участь у придушенні повстання Тайпінського китайських селян (1850-1864).

Британське володарювання в Індії привело до народного антиколоніальному повстання (1857-1859). Англія була змушена в 1858 р. реформувати управління Індією: від Ост-Індської компанії, яка була ліквідована, воно перейшло до корони; збільшилися чисельність і озброєння англійської армії в цієї багатющої колонії Великобританії. У 1852 р. Англія домоглася відторгнення значній території від Бірми, в 1854 р. захопила Східний Белуджистан. Одночасно вона посилила свій вплив в Ірані.

У 50-60-ті роки не раз загострювалися англо-французькі колоніальні суперечності в північній Африці через Суецького перешийку та в Індокитаї.

В переселенських колоніях (Канаді, Австралії) наростали темпи розвитку капіталізму, височіла національна буржуазія. Цього не могла не враховувати метрополія, особливо після відпадання США. У 1867 р. Англія надала своїм північноамериканським колоніям, об'єднаним навколо Канади, статус домініону, тобто внутрішнє самоврядування.

У 60-і роки в країні розгорнувся масовий рух за демократичну виборчу реформу. Пролетаріат і дрібнобуржуазні верстви надали йому силу і розмах. У 1864 р. оформився Національний союз реформи, керований ліберальної буржуазією. Він ставив за мету очолити рух мас і провести обмежену реформу в інтересах лише дрібної буржуазії. Цю програму підтримувала частина буржуазних радикалів. У лютому 1865 р. з ініціативи Генеральної Ради Інтернаціоналу була заснована Ліга реформи. Величезну роль в її діяльності відіграли К. Маркс і його прихильники, особливо лівий Чартист Е. Джонс. У парламенті питання про нову виборчої реформи викликав бурхливі дебати.

В обстановці кризи, зростання безробіття і злиднів народу піднялася нова хвиля стихійна руху за реформу. Багатотисячні мітинги нерідко закінчувалися зіткненнями з поліцією, в масах посилилися революційні настрої, знову звучали чартистський гасла. Пролетаріат своєю боротьбою змусив тред-юніоністів з Ліги реформи знову прийняти вимога загального виборчого права. Апогеєм руху був липня 1866 Уряд, побоюючись повстання, розмістило в Лондоні війська. Великі промислові центри перетворилися на осередки революційного бродіння. Положення уряду ускладнилося спалахнув навесні 1867 повстанням в Ірландії.

У березні 1867 р. міністр фінансів Бенджамін Дізраелі вніс новий білль про реформу - більш ліберальний, ніж білль Гладстона. Проте маси вимагали загального виборчого права. Робочі Манчестера запропонували скликати Національний конвент, подібний чартистському, щоб чинити тиск на парламент. Ліга реформи направила до прем'єр-міністра делегацію у складі 300 чоловік. Однак у травні 1867 р. Ліга реформи під впливом радикалів і нестійких тред-юніоністів уклала угоду з буржуазним Національною спілкою реформи, яка означала припинення масової кампанії за загальне виборче право.

У серпні 1867 р. був прийнятий нарешті новий закон. Він забезпечив право голосу лише дрібної буржуазії і верхівки пролетаріату. Реформа 1867 р. збільшила норму представництва на виборах в три рази (в порівнянні з законом 1832 р.), причому вперше міські виборці чисельно переважали над сільськими. У русі за реформу з очевидністю виявилися, з одного боку, глибоке проникнення реформістської ідеології тред-юніонізму в пролетарські маси, з іншого - таившиеся в робочому класі бойові настрої.