История лекции
.pdfяка мешкала у прикордонних містах, вела козацький спосіб життя, але не мала офіційно визнаного статусу.
Козацтво на Україні – явище самобутнє, національне, суто народне. Воно виникло і сформувалося як форма протесту українського народу проти зростаючого соціального та національно-релігійного гноблення, посилення кріпацтва і розвитку кріпосного права.
Козацька християнська республіка Запорозька Січ – відіграла винятково можливу роль в історії українського народу, насамперед у його національно – визвольній боротьбі, в розвитку збройних сил України та військового мистецтва, в освоєнні та заселенні степових просторів Центральної та Південної України.
Виникнення реєстрового козацтва.
Багато козацтва проживало в порубіжних містах, наприклад в Каневі проживало близько 1300 козаків з родинами. Як і січові козаки, міські ігнорували урядову владу і визнавали лише владу своїх старшин. Розуміючи, що січових козаків залучити на службу марна справа, польський уряд сподівався залучити на службу міське козацтво чи принаймні певну його частину. У1572 році король Сигізмунд Август санкціонував утворення загону у 300 оплачуваних козаків на чолі з польським шляхтичем Бадовським, який формально не підпорядковувався польським чиновникам. Отже, це було визнання українського козацтва, чи його представників як окремої соціальної групи, яка мала право на самоврядування.
Друга спроба організувати реєстрове козацтво була здійснена у 1578 році за правління Стефана Баторія. Було встановлено козацький реєстр в 600 чоловік, які отримували платню; у м. Трехтимирів було розташовано козацький арсенал та шпиталь; основною функцією козаків було охорона державних кордонів; козаки позбавлялись права самостійно здійснювати військові походи; уряд вводив контроль за реєстровим козацтвом.
До 1589 року реєстрових козаків вже налічувалось до 3000 чоловік. Заможне реєстрове козаццтво сильно відрізнялось від нереєстрового, крім того між ними інколи виникали збройні сутички. Проте, це не заважало заможним козакам зберігати з Запорізькою Січчю добрі стосунки. Багато синів заможних реєстрових козаків ішли на Січ шукати кращої Долі та слави.
Таким чином наприкінці XVII століття на території України проживало три категорії козаків: реєстрове козацтво, яке перебувало на службі у польського короля; нереєстрове козацтво, яке мешкало в порубіжних містах і не мало чітко визначеного стану та запорізькі козаки, які мешкали за межами Речі Посполитої.
Перші козацькі повстання
Польський уряд та шляхта не могли спокійно відноситись до швидкого зростання козацтва, яке вже перетворювалось на єдине ціле суспільство. Крім того, польські урядники були непослідовними у своїй політиці щодо козаків, коли потрібна була допомога, вони обіцяли козакам поступки та привілеї, але коли потреба відпадало урядники забували про свої обіцянки. Польські королі вбачали в козацтві джерело підвищеної небезпеки і джерело дешевої військової сили, а також потенційну противагу східним магнатам.
31
Одне з найперших козацьких повстань виникло у 1591 року. Український шляхтич Криштофор Косинський отримав від короля за службу землі, та не встиг він їх отримати, як інший польський шляхтич Януш Острозький привласнив їх. Розуміючи марність судового позову, Косинський напав на маєтки Острозького. Незабаром повстання розгорнулось на Волині, Брацлавщині та Київщині, селяни мстили панам за власні кривди. Вирішальна битва між загонами Косинсьюго та К. Острозького відбулась на р. П'ятці, де повстанці зазнали поразки. Та повстанці були покарані досить легко. Козаки переприсягнули королеві, а Косинський попросив вибачення перед князем Острозьким.
Слідуючи повстання, яке говорило про наростання суперечностей було повстання 1595 року під проводом Северина Наливайка. Найбільшою особливістю даного повстання було те, що Наливайкові надали допомогу запорожці. Але повстанці не змогли завдати поразки переважаючим силам шляхти, відійшовши на Схід, сподіваючись знайти захисту у Москви, повстанці зустрілись з зрадою в середовищі керівників. Повстання потерпіло поразку.
В цей час Річ Посполита ув'язла в майже безперервних війнах. Знадобилась знов допомога козаків. У1601 році козаки брали участь у Лівонській війні. 16051609 pp. брали участь у інтервенції на Москву.
Тут доречно згадати найвидатнішого гетьмана України Петра Конашевича Сагайдачного, який після походу на Кафу 1616 року здобув популярність військового ватажка. Сагайдачний поклав край бунтівній вдачі козаків, заборонив несанкціоновані морські походи, визнав право короля затверджувати козацьких старшин. Але основна заслуга Сагайдачного це те, що саме він об'єднав військову силу козацтва з політичної, церковною та культурною верхівкою країни.
У 1620 році Сагайдачний усім своїм кошем вступив до Київського братства. Того ж року Сагайдачний з православними священиками запрошує до Києва Єрусалимського патріарха Феофана для висвячення нових православних ієрархів. Популярність Сагайдачного була настільки велика, що по його смерті на похорон зійшлись всі кияни, а ректор київської братської школи Касіян Сакович пов'язав його діяльність з діяльністю київських князів.
По смерті Сагайдачного конфлікти між польською та українською шляхтою стали звичайною справою.
З періоду 1622 року (смерть Сагайдачного) по 1648 рік хотілося б виділити слідуючи повстання. Після смерті Сагайдачного польський уряд вирішив застосувати до козаків політику „твердої руки" для її проведення уряд призначив гетьманом польського шляхтича Станіслава Конєцпольського. У 1622 році Консульський рушив на Україну. Із Запоріжжя назустріч вирушив загін під проводок Марка Жмайла. Після невдалих битв запорожці обрали гетьманом М. Дорошенка. Розпочались переговори, які закінчились компромісом: реєстр було збільшено до 6 тис; козаки мали повернутись до панів.
Михайло Дорошенко вдосконалив організаційну структуру козацького реєстрового війська, розділивши їх на 6 полків. Полки поділялись на сотні. Влада належала гетьману, який обирався козаками і затверджувався королем. Запорожці, хоча й формально підкорялись гетьману, проте залишались автономними.
32
У 1635 р Річ Посполита вдалась до нових методів приборкання козаків. На Дніпрі було побудовано фортецю Кодак, але по закінчені її будівництва козацький загін під керівництвом І. Сулими зруйнували фортецю і знищили залогу. Незабаром ) війну з поляками виступило ще одне козацьке військо під керівництвом Павла Павлюка у 1637 році, та це повстання потерпіло поразку. 1637-1638 році відбувається повстання під проводом Яцка Острянина на Лівобережжі.
Після подій 1635-1638 pp. поляки ще жорстокіше диктували свої умови.
За „Ординацією" 1638 року реєстр зменшувався до 6 тис. Реєстрові козаки втрачали право на самоврядування, скасовувалась посада гетьмана, а натомість вводилась посада польського старости., затвердженого королем, козацькі полковники та осавули тепер мали обиратись із шляхти, обмежувалась територія розселення козаків, козаки, які не були внесені в реєстр оголошувались кріпаками.
Причини поразки перших козацьких повстань пояснюються по-перше, селянським характером виступів, вони не були ретельно спланованими і не мали далекосяжних цілей; по-друге, обмеженість і локальність повстань; по-третє розбіжності серед самих повсталих.
Після „Ординації" 1638 року за словами польських істориків для Польщі почався „золотий" десятилітній період, та це були тільки ілюзії, бо наступне повстання, яке назрівало змінить хід як польської так і української історії.
33
Україна під владою Литви та Польщі.
1.Експансія Литви на Україну.
2.Експансія Польщі на Україну
3.Польсько-литовська унія 1385 року та її наслідки.
4.Політичний устрій Великого Князівства Литовського.
5.Люблінська унія 1569 року.
6.Берестейська унія 1596 року.
7.Соціально-економічне та політичне становище України після Люблінської Унії 1569 року.
Експансія Литви на Україну.
УXIV столітті українські землі, що являли собою територію, що була розділена на окремі князівства і ослаблена золотоординським ігом попали під сферу інтересів окремих феодальних країн Польщі та Литви.
1349 році Польщею була захоплена Галичина.
Протягом 1370-1386 років Галичиною володіла Угорщина. В 50-х роках XIV століття розпочався наступ Литви на Придніпров'я, який полегшувався ослабленням Золотої Орди.
У1355-1356 pp. Литовський князь Ольгерд завоював Чернігово-Сіверщину а
в1362 році захопив Київ. Після битви на р. Сині Води Ольгерд у 1362 році розгромив татар і оволодів Київщиною та Поділлям.
Населення території України не чинило опору литовцям, оскільки останні притримувались лояльного ставлення до руського населення. Місцеві руські феодали зберегли свої володіння, самі руські землі: Чернігово-Сіверщина, Київщина, Поділля залишились автономними. Руська мова була визнана другою державною, захоплені руські землі перебували на правах удільних князівств, очолюваних членами литовського великокнязівського роду.
Ольгерд також намагався встановити свою владу над Північно-Східною Руссю, але отримав відсіч від Московського князівства, яке значно зміцнилось після куликовської битви 1380 року.
Експансія Польщі на українські землі.
Початок польського завоювання поклав польський король Казимир Великий (1320-1370). Причинами польсько експансії були:
*польські магнати, що сподівались розширювати свої володіння вглиб білоруських та українських, земель;
*католицька церква, яка прагнула здобути новонавернених;
*багаті міщани хотіли володіти торговими шляхами Галичини.
Через 10 днів по смерті Болеслава Мазовецького король Польщі у 1340 році вступив в Галичину під приводом охорони прав католицького населення.
Але на відміну від литовців польське завоювання не було таким легким. Ш р. Волинь визнала своїм сюзереном литовського князя. Лише у 1349 році Казимир в результаті війни підкорює собі Галичину та Волинь.
34
Спочатку поляки також з обережністю ставились до місцевого населення: вживалась руська мова, ходила своя монета, Але вже у 1341 році Казимир звертається до Папи Бенедикта XII з проханням, щоб той звільнив його від обов'язку зберігати обряди та привілеї завойованих, і, незабаром католицька церква стала найбільшим землевласником Галичини та Волині.
У 1375 році у Львові було засновано католицьке архієпископство: почали виникати католицькі монастирі.
Загарбання Польщею українських земель поклало початок нового повороту історії обох народів.
Польсько-литовська унія 1385 року та її наслідки.
Наприкінці XIV століття склались передумови зближення двох держав Польщі та Литви:
*загроза Тевтонського ордену агресією обом країнам;
*виснаженість Литви війнами;
*швидке зростання Московського князівства, в чому не були зацікавлені обидві держави;
*прагнення польських магнатів та католицької церкви розширення своїх володінь.
У цей момент магнати Південно-Східної Польщі висунули несподівану пропозицію: укласти унію між Польщею та Литвою, одруживши польську королеву Ядвігу з новим великим князем литовським Ягайлом (Ягеллом).
У1385 р. у невеликому білоруському місті обидві країни уклали Кревську унію. За руку королеви Ядвіги і, що вірогідніше, за титул короля Польщі Ягайло разом із виконанням інших умов зобов'язався навернути литовців у католицизм, з землі Литви та України «на віки вічні» приєднати до Польської корони.
Принаймні з формального боку виходило так, ніби за титул короля Польщі Ягайло погоджувався ліквідувати Велике князівство. Але, незалежно від угоди польських магнатів з Ягайлом, Велике князівство Литовське лишалося достатньо могутнім і життєдіяльним, а литовська знать— надто впевненою в своїх силах, щоб дозволити Польщі поглинути себе. Литовська й українська опозиція полякам згуртувалася навколо талановитого й честолюбного кузена Ягайла князя Вітаутаса (Вітовта), котрий у 1392 р. змусив короля визнати його фактичну владу над Великим князівством. Хоч Польща й Литва були пов'язані між собою Кревською унією за Вітаутаса Литва зберігала власну незалежність. Кілька разів Вітаутас фактично роби-спроби розірвати зв'язки з Польщею й здобути собі королівський титул І хоч ці спроби провалилися, вони досить переконливо свідчили про те, наскільки міцно продовжувала триматися в сідлі українська та литовська знать Великого князівства
Для українських феодалів (у цьому випадку народ навряд чи мав якесь політичне значення) збереження автономії Великого князівства було справою великої ваги, оскільки литовці, на відміну від поляків, визнавали їх за рівних собі. Але реальне об’єднання Литви та Польщі наштовхнулось на опір української та литовської знаті. Основну увагу Вітовт зосередив на централізації влади. Для того, щоб перебороти роздробленість він постійно переводив князів удільних князівств з одного місця на інше Поступово Вітовт кладе край українській автономії. Справа в
35
тому, що більшість українських князів відмовились визнати Кревську унію і великого литовського князя. На чолі патріотично настроєних сил стали київський князь Володимир Ольгердович, Новгород-Сіверський князь Дмитро Корибут і подільський Федір Коріатович. Вітовт протягом 1392-1395 рр. відібрав у повсталих князів землі і роздав своїм намісникам, У 1399 році у Київ було прислано литовського намісника Івана Гольшанського.
Позиції великого князя похитнулись у 1399 році після битви з татарським військом на р. Ворскла, де він згубив більшість свого війська. Від Великого князівства відділився Смоленськ, були напружені відносини з Новгородом. Все це зумовило Вітовта іти знов на зближення з Польщею.
У 1401 році було укладено чергову Віленську унію:
–було поновлено військово-політичний союз Польщі та Литви;
–по смерті Вітовта всі українські та литовські землі мали перейти під владу
Польщі;
–литовські князі визнавали васальну залежність від Польщі.
Після перемоги під Грюнвальдом 1410 році над Тевтонським орденом у Литві знову поновились самостійницькі тенденції. Щоб не втратити Литву польський король пішов на значні поступки Вітовту. Були задоволені частково територіальні претензії Литви, а також було укладено нову унію. На сеймі 1413 року в м. Городлі було підписано унію згідно якої:
–Польща визнавала існування великокнязівського престолу;
–обрання литовського князя мав контролювати та затверджувати польський
король;
–литовські феодали-католики зрівнювались в правах з польськими.
Таким чином польська сторона змінила тактику дій від відвертого поглинання до поступового приборкання Литви через її політичну еліту.
По смерті Вітовта у 1430 році Польща остаточно поглинає литовські та українські землі.
Політика великих князів литовських.
Велике князівство Литовське певною мірою нагадувало Київську Русь. Воно являло собою ряд напівнезалежних князівств, якими правили члени династії і Гедимінасів. Князівства ці прилягали до міста Вільнюса – столиці князівства та резиденції великих князів, Проте існувала велика відмінність, особливо помітна за князювання Вітаутаса, що дозволила Литві уникнути тієї роздробленості, якої зазнала Київська Русь: великі князі литовські були цілком однозначно верховними правителями, а не просто першими серед рівних у династії. У 1390-х роках, щоб закріпити такий стан речей, Вітаутас проводить ряд реформ. Його непокоїло те, що багато князів із Династії Гедимінасів, котрі українізувалися, пустили настільки глибоке коріння у своїх землях, що стали пройматися місцевими інтересами більше, ніж справами Великого князівства в цілому. Деякі навіть підозрювалися у сепаратистський настроях.
Щоб виправити ситуацію, Вітаутас постійно переводив князів з одних володінь до інших, позбавляючи їх місцево підтримки. Так, Федір Любартович маєток за маєтком був позбавлений своїх багатих волинських земель. Натомість
36
йому запропонували куди менш привабливе Новгород-Сіверське князівство (яке він і не подумав прийняти), забране у Володимира Альгердовича, а той у свою чергу дістав менші володіння. Якщо ж князь опирався, як, наприклад, Федір Коріатович Подільський, Вітаутас звинувачував його в непокорі, нападав на нього зі своїм військом і змушував тікати у вигнання. На місце напівнезалежних князів Вітаутас призначав власних урядників, часто із числа нетитулованих бояр, які володіли землями «з ласки великого князя». Зміни торкалися навіть дрібних бояр. Щоб зберегти свої землі, вони були зобов'язані відбувати військову службу у великого князя Так українська знать стала об'єктом сильної централізованої влади, раніше їй невідомої.
Така політика викликала серед українців повсюдне невдоволення, І подальші події були ще загрозливішими, У 1413 р. у Городлі Ягайло домовився з Вітаутасом дарувати литовським боярам-католикам такі ж широкі права, які незадовго до того здобула собі польська шляхта, Щоб прискорити втілення цього, 47 польських шляхетних родин запропонували такому ж числу литовських боярських родів запозичити їхні герби. Проте із зближенням польської та литовської знаті посилювався розрив між знаттю литовською та українською. Поділ на католиків і православних, що виник у Великому князівстві внаслідок Кревоької унії 1385 p., тепер поглиблювався суспільними й політичними привілеями католиків. Невдоволення цим становищем у православному середовищі вирвалося на поверхню у 1430 р. після смерті Вітаутаса. У тому ж році, спираючись на підтримку деяких литовських магнатів, що не схвалювали тісних зв'язків із Польщею, українці обрали великим князем молодшого брата короля Ягайла – Свидригайла, сіверського князя з Східної України. Попри своє католицьке віровизнання цей авантюристичний і досить бездарний у політиці князь завжди підтримував тісні зв'язки з українським православ'ям і незабаром після свого обрання дав ясно зрозуміти, що має намір обмежити чи навіть порвати узи з Польщею. Побоюючись утратити доступ до величезних східних земель, поляки вдалися до сили, окупувавши Поділля та Волинь. Намагаючись підірвати владу Свидригайла зсередини, вони організували серед литовців пропольську партію. яка оголосила недійсним обрання Свидригайла великим князем і обрала натомість Сигізмунда Старрдубського, молодшого брага Вітаутаса. Внаслідок цього у 1432 р. Велике князівство розкололося на два ворожих табори: населені литовцями землі стали на бік Сигізмунда, тоді як українці підтримали Свидригайла,
Питання, що розділяли ці два табори, мали вирішальне значення Чи продовжуватиме існувати унія Литви з Польщею? Чи, зберігши Свидригайла на престолі, українці домінуватимуть у Великому князівстві? Чи отримають поляки доступ до величезних українських земель Великого князівства? Після кількох безладних сутичок були розпочаті переговори, в яких узяли гору Сигізмунд і пропольська партія надавши православній знаті однакові з католиками права, Сигізмунд привернув на свій бік багатьох українських прихильників Свидригайла. Застосувавши тактику терору, наприклад, спаливши живцем митрополита смоленського Герасима, він іще більше заохотив відступництво. Внаслідок цього конфлікту під Польщу потрапила ще одна українська земля – Поділля. Проте
37
Волинь, населення якої чини по запеклий опір польським загарбникам, лишилася у складі Великого князівства.
Так чи інакше, польський вплив і тиск негативно позначилися на мирних раніше взаєминах між литовцями та українцями, у середині XV ст. стосунки між литовською та українською знаттю погіршилися, особливо після того як новий великий князь Казимир Ягеллонович провів ряд реформ, спрямованих на централізацію влади. У1452 р. окупована литовськими військами Волинь була на польський зразок перетворена на звичайну провінцію під управлінням урядника великого князя. У1471 р. подібна доля спіткала й Київ із прилеглими територіями. Марно домагалися українці того, щоб таке престижне місто, як Київ, мало самоуправління чи принаймні щоб ним правив князь, а не урядник без титулу, – рештки державності Київської Русі та українського самоуправління швидко й незворотно зникали.
Піднесення Москви. Якщо великі князі литовські не дуже турбувалися тим, щоб зберегти прихильність своїх українських підданих, то великі князі московські, навпаки, плекали їхню прихильність. А вони були тепер силою, з якою належало рахуватися. Протягом поколінь, запобігаючи паски своїх володарів – ханів Золотої Орди, князі московські посіли провідне місце серед російських князівств. Із часом свою першість вони перетворили на владу: відтак у 1474 р. Москві підкорилося князівство Ростовське, в 1478 p. – Новгород із його багатими й неозорими володіннями, а в 1485 p. – останній серйозний суперник – Тверське князівство. Маючи під своєю зверхністю майже весь Північний Схід, Москва в 1480 р. скинула вікове монголо-татарське іго. Поширення експансії Москви викликало необхідність виправдовувати її. Так постала доктрина так званого «третього Риму». В ній проголошувалося, що після падіння Риму й Константинополя Москві було призначено стати третьою вічною, священною і всесвітньою імперією. Водночас князь московський Іван III прибрав собі титул «государя всієї Русі» й проголосив, що всі землі колишньої Київської Русі мають тепер належати Москві.
Литву глибоко непокоїли дії та слова Москви. У 1490-х роках, коли військо росіян наблизилося до литовських князівств біля Чернігова, їхні православні правителі добровільно визнали зверхність Москви. Були й інші ознаки того, якою привабливою ставала Москва для українських феодалів Литовської держави. Дещо раніше, у 1481 p., князь Федір Бєльський, українізований онук Альгердаса, змовився з кількома православними князями вбити тодішнього великого князя литовського і короля польського Казимира IV і передати українські землі під владу Москви. Змову було розкрито, й хоч Бєльському вдалося втекти до Москви, інших учасників схопили і стратили.
Ще небезпечніший вибух невдоволення української знаті стався у 1508 p., коли Михайло Глинський – впливовий і талановитий магнат із західноєвропейською освітою – організував проти великого князя Сигізмунда повстання українських козаку і шляхти. У закликах до прибічників, він говорив про необхідність захисту «грецької віри» та відновлення; Київського князівства. Проте не встиг цей рух поширитися як сильне польсько-литовське військо змусило Глинського втекти до Москви.
38
Повстання 1508 р. було визначним не тільки як вияв невдоволення українцю Великого князівства, а й тим, що українська верхівка востаннє знайшла в собі внутрішню впевненість, щоб зі зброєю виступити на захист своїх прав.
Люблінська унія 1569 р.
На початок XVI ст. стало очевидним, що Велике князівство Литовське близьке до занепаду. У 1522 р. Москва відібрала у нього Чернігів і Стародуб на північному сході України. А у 1549 та 1552 pp. воно не змогло протистояти двом великим вторгненням татар. У 1562-1570 pp. наростаюча криза сягнула критичної межі, коли Литва ув'язла в нову триваючу війну з Московським царством. Виснажені величезними воєнними витратами й опинившись перед загрозою московського вторгнення, литовці звернулися до Польщі по допомогу. Поляки готові були її надати. але за плату. Тепер головною умовою вони поставили об'єднати в одне політичне ціле Польщу з Литвою, яких до цих пір пов'язував спільний монарх.
Побоюючись поступитися своїм панівним становищем перед польськими конкурентами й занепокоєні небезпекою зростання католицьких впливів, литовські та українські магнати опиралися остаточному злиттю з Польщею. Але невдоволена пануванням магнатів середня та дрібна шляхта підтримала поляків, сподіваючись здобути собі широкі привілеї, якими користувалися польські феодали.
Скликаний у 1569 р. в Любліні королем Сигізмундом Августом сейм проходив у драматичній та гострій боротьбі. Незадоволені перебігом переговорів, магнати Великого князівства на чолі з протестантом Литовським князем Кшиштофом Радзивіллом та православним українським князем Костянтином Острозьким залишили їх. У відповідь на це поляки за підтримки дрібної шляхти на Волині, у Підляшші та Києві оголосили про приєднання цих земель до Польщі. Це змусило норовистих магнатів повернутися за стіл переговорів, і 1 липня 1569 р. була укладена Люблінська унія.
Внаслідок підписання унії утворилася Річ Посполита, що мала єдиного виборного короля, сейм, гроші, податки та єдину зовнішню політику. Але Велике князівство певною мірою зберігало автономію, зокрема місцеве врядування, військо, скарбницю та систему судочинства. Та тепер до Польської корони відходили всі українські землі, що раніше належали литовцям.
Люблінська унія 1569 р. стала для українців подією величезної ваги. Попри всі свої недоліки Велике князівство Литовське протягом двох століть створювало для них сприятливі умови існування. Українські князі хоч і підпорядковувалися литовцям, однак мали великий вплив у суспільній, економічній, релігійній та культурній царинах життя. Проте, як свідчила доля Галичини, що першою потрапила під владу Польщі, з переходом українських земель від Литви до Польщі було поставлено під сумнів саме існування українців як окремої етнічної спільності.
Між XIV і XVI ст. на авансцену вийшли країни, які в наступні століття визначатимуть долю України. Спочатку вражаючих успіхів на Україні добилася Литва, правління якої виявилося найбільш прийнятним для українців. Але більш численна й агресивна польська шляхта поступово витіснила литовців з України. Вдаючись до військового тиску на Литву та дипломатичних угод, вона визначила
39
найбагатші українські землі як головний об'єкт своєї експансії. На задньому плані вимальовувалися інші держави, котрі впливатимуть на Україну. Це – царство Московське, яке швидко зростало, й Кримське ханство, пов'язане із всемогутньою Оттоманською імперією. Очевидно, що за таких обставин перспективи досягнення Україною незалежності були малообіцяючими.
Знать окремих українських земель кілька разів робила спроби стати на захист своїх інтересів. Найвизначнішими з них були захоплення влади в Галичині Дмитром Детком у 1340-х роках, коли згасла місцева династія князів, підтримка українцями Свидригайла у 1430-х роках і литовське повстання Глинського у 1508 р. Але чужоземне й насамперед польське панування породило нове явище – культурну асиміляцію української знаті панівною державою. Поступово ототожнюючи власні прагнення з потребами держави, що виявила готовність іти їй назустріч, українська шляхта втрачала здатність боронити місцеві інтереси.
Берестейська Унія 1596 року та її значення.
Із самого моменту розколу в 1054 р. ідея возз'єднання розглядалася як католицькою, так і православною церквою. На Україні спроби їх об'єднання почалися ще в XIII ст., а після Флорентійського собору, що відбувся у 1439 p., цю ідею мало не було здійснено. Проте на шляху привабливого за своєю суттю поняття християнської єдності лежали століття взаємної підозріливості та недоброзичливості, Православні найбільш побоювалися, що в разі об'єднання могутня католицька церква намагатиметься підпорядкувати їх собі. Ці побоювання були небезпідставними, бо:
*польські католики домагалися унії, сподіваючись, що вона неминуче приведе до асиміляції українського православ'я й дальшого поширення впливу польського католицизму;
*унія тісніше зв'язала б Україну та Білорусію з Річчю Посполитою й віддалила б їх від небезпечного впливу сусідньої православної Московії.
У 1590 р. православний єпископ Львова Гедеон Балабан, розлючений безкінечними суперечками з братством, а ще більше – нетактовним втручанням константинопольського патріарха, порушив питання про унію з Римом на таємній зустрічі православних єпископів у Белзі. Крім Балабана, докладніше вивчити це питання погодилися ще три єпископи: Кирило Терлецький із Луцька, Дионісій Збируйський із Холма та Леонтій Пелчицький із Турова. Згодом до змовників пристав іпатій Потій з Володимира. Разом з Терлецьким цей енергійний недавно висвячений Феодал і колишній кальвініст став на чолі змови єпископів за укладення унії. 4ими єпископами керували як власні інтереси, так і щира занепокоєність долею Церкви. Вони вірили, що високоавторитетна і добре організована католицька церква впровадить серед православних жаданий порядок та дисципліну. А ще вони сподівалися, що внаслідок цього зросте престиж єпископів серед духовенства та мирян. Ставши частиною католицької церкви, православні, на думку цих єпископів, дістануть повну рівноправність у Речі Посполитій, українські міщани не будуть більш зазнавати дискримінації в містах, а православну знать перестануть ігнорувати при розподілі службових посад. Більше того, єпископи теж мали б вигоду від унії, бо, отримавши рівний з католицькими ієрархами статус, вони стали б членами
40