История лекции

ВІННИЦЬКИЙ НАЦІОНАЛЬНИЙ АГРАРНИЙ УНІВЕРСИТЕТ

Кафедра історії України та філософії

Опорний конспект лекцій

з курсу історія України для студентів І-х курсів

Вінниця – 2009

Зміст

Найдавніші часи в історії України Українські землі в княжу добу

Українські землі періоду феодальної роздробленості Монголо-татарська навала на Київську Русь та її наслідки Козацька доба української історії Україна під владою Литви та Польщі

Визвольна війна українського народу 1648-1657 рр. Україна у ІІ половині ХVІІ століття

Соціально-економічне та політичне становище України в І половині ХVІІІ

століття

Україна у ІІ половині ХVІІІ століття Українські землі у І-й половині ХІХ століття Україна в ІІ половині ХІХ століття Україна на початку ХХ століття

Україна в роки національно-демократичної революції 1917-1921 рр. Україна між І та ІІ світовими війнами УРСР в другій світовій війні

Післявоєнне відновлення та розвиток України початок 50-х рр. Україна в умовах „десталінізації” УРСР в умовах кризи радянської системи 60-х на початку 80-х рр.

Україна на шляху до незалежності 1988-1991 рр. Україна в умовах незалежності

2

Найдавніші часи в історії України

1.Перші поселення на території України.

2.Кіммерійці, скіфи, сармати на території України.

3.Концепції походження східно-слов’янського етносу.

4.Господарський, політичний та суспільний устрій слов’ян. Релігія.

5.Розселення слов’ян.

Вступ

Давня історія України почалась 150 тис. років тому з населення її території людьми. Завершується давня історія виникненням перших держав на території сучасної України в VІІ столітті нашої ери.

Давню історію України умовно можна поділити на такі періоди:

*Кам’яний вік – 150 тис. р. ІV тисячоліття до н. е. Розрізняють: палеоліт (стародавній кам’яний вік); мезоліт (середній кам’яний вік); неоліт (новий кам’яний вік) – розселення людей на території України, виробництво перших знарядь праці (камінь, кістки, дерево), видобування вогню, будівництво житла, поява землеробства та скотарства, складається родова організація.

Крім того палеоліт характеризується появою перших релігійних вірувань анімізму, фетишизму та магії. Анімізм (anima – душа) – віра в душу, духів, які начебто впливають на життя, людей, предмети. Тотемізм – (рід) – віра в спорідненість і кровну близькість групи людей із звірами, рослинами, предметами чи природними явищами. Фетишизм – наділення предметів надприродними властивостями, поклоніння ідолам та ін.

В період мезоліту – середнього кам’яного віку відбувається мезолітична революція – винайдення луку і стріл. Відбувається приручення перших тварин. Ймовірно, що на Українській території одного з найперших приручили саме кабана.

Період неоліту характеризується неолітичною революцією – переходу від привласнення до господарювання виникнення землеробства, скотарства, мисливства.

*Енеоліт – Мідний вік ІV-ІІІ тис. до н.е. – виробництво знарядь праці з міді, бронзи, удосконалювалась родоплемінна організація.

*Бронзовий вік – ІІІ-І тис. до н. е. – використання бронзи у виготовленні знарядь праці, формуються союзи племен.

*Ранній залізний вік – з Х століття до н.е. – з’являються перші державні утворення.

Найбільш ранні землеробські племена на території України пов’язують з існуванням Трипільської культури, що розвивалась в долинах річок Дністра, Бугу, Пруту і сягнувши на сході та Півночі Дніпра. Так, Н. Полянська-Василенко визначає

їїз VІ-І тис. до н.е. М. Брайчевський – ІV-ІІ тис. до н.е. Але всі одностайні, що розквіт культури припадає на ІV-ІІІ тис. до н.е.

Вперше Трипільську культуру відкрив чеський археолог В. Хвойка біля с. Трипілля, що на Київщині у 1893 році. Важливість цього відкриття настільки

3

велика, що ЮНЕСКО 1993 рік назвала роком Трипільської культури. Аналогом даної культури вважають культуру Кокутень (Румунія).

Щодо походження даної культури також існують різноманітні теорії:

*Автохтонна – (В. Петров, М. Грушевський) – трипільська культура пішла від корінного населення.

*Іраномовні племена;

*Вірменоїди середземноморського типу.

За археологічними знахідками видно, що всі трипільці є вірменоїди. Найбільше поселення (Мадонецьке) було відкрито біля села Великі Луки площею

500га. (Південний Буг).

Зархеологічних досліджень видно, що це була культура пересувних землеробів, припускають, щ саме в трипільців формуються перші держави (Артанія, Арата).

Особливостями житла трипільців було: * наявність печі; * глинобитна будівля;

* чотирикутні приміщення. Господарювання:

* землеробство, скотарство; * виникнення гончарства. Візитною карткою трипільців є виробництво

виробів з кераміки. Суспільний устрій:

* матріархат, але спостерігається поступовий перехід до патріархату; * культ жінки та зерна.

Що послугувало зникненню трипільської культури вченні до цих пір встановити не можуть. Припускають, що зникненню трипільців сприяло поява на території України кочових племен.

Кіммерійці, скіфи, сармати на території України.

Постійне переселення народів - типова риса для даного періоду історії України. Близько 3000 тис. р. до н. є. лівий берег Дніпра займали племена ямної культури.

Першим історично відомим народом, який проживав на території нашої держави були кіммерійці. Гомер в своїй поемі „Одіссея" оповідав про Північний берег Чорного моря, який називає „землею кіммерійців". Багато вчених говорять про кіммерійців як про прийшлі племена з Поволжя і 1500 р до н. є., з'явились на території нашої держави. Н. Полянська-Василенко говорить про кіммерійців як про продовження трипільської культури, яка асимілювалась з прийшлими племенами скотарів.

Грецький історик Геродот описуючи кіммерійців, говорить, „... кіммерійці займали територію Північного Причорномор'я. Це був перший народ, який мав царів та добре військо...."

Отже: на підставі багатьох джерел можна зробити висновок:

* кіммерійці були першими на території України скотарями, що перейшли до кочового способу життя;

4

*військо кіммерійців було в основному кінним;

*завдяки контактам з майстрами заліза на Кавказі, вони принесли на територію України добу заліза;

*суспільний лад кіммерійців заснований на військовій аристократії. Кіммерійці проіснували на території України десь приблизно до 1000 р. до н. є. Скіфи. Скіфи з'являються на території України на початку VII століття до н. є. Розоривши багато країн близького сходу, скіфи осіли на території Північного Причорномор'я, створивши перше на території України велике політичне об'єднання.

У V століття до н. е., Скіфію відвідав Геродот. За його словами це були представники іраномовних племен. Він розділяє скіфів на декілька видів: скіфіврачів, які населяли територію правого берега Дніпра (історики вважають, що це були землеробські племена, які взяли ору'я скіфів) та „царські скіфи" - кочовики.

Скіфи мали велике добре озброєне військо.

За суспільним устроєм скіфів вважають багатоетнічною федерацією племен. За доби скіфів територія України стала важливою, хоч і віддаленою частиною

античного світу цивілізації Середземномор'я.

Геродот також згадує духовний світ скіфів називаючи чотирьох богів, яким вони поклонялись - Тібіті, Апі, Папай, Арей.

У 513 р до н. є., величезне військо перського царя Дарія вдалось до загарбання Скіфії. Скіфи використовуючи тактику „спаленої землі" змусили царя відступити.

Наприкінці V - на початку IV століття до н. є., скіфи пішли на Захід і підкорили фракійців на Дунаї. У 339 році македонці завдали ніщивної поразки кочовикам, що стало початком їх кінця.

Через 100 років друге кочове плем'я - Сармати, завоювали більшу частину Скіфії. Тільки залишки переселились на територію сучасного Кримського півострова, створивши Малу Скіфію, яка й проіснувала до III століття н. є.

Сармати. Майже протягом 600 років: з III століття до н. є. по III ст. н. є., в степах Північного Причорномор'я та Східного Причорномор'я панувало плем'я сарматів, які прийшли з Волги.

Існує міф про те, що сармати нащадки скіфів та амазонок.

За наявних сьогодні розрізнених даних про сарматів випливає, що за своїм зовнішнім виглядом та способом господарювання вони нагадували скіфів. Велику роль в сарматському суспільстві відігравали жінки, археологічні данні свідчать проте, Що жінки в сарматських племенах відігравали функцію жриць.

Історики відзначають розвиток торгівлі в сарматів. їх каравани мандрували в найвіддаленіші краї, звідки везли до Танаїсу (столиці сарматів) китайський шовк, кавказький кришталь, коштовне каміння з Ірану та Індії. На думку грецького географа і історика Стратона торгівля завдала сарматам більше шкоди ніж добра, оскільки „...вона породила жадобу до розкошів, плотських втіх та інших пороків...".

Незабаром на зміну сарматам прийде інше плем'я, але сармати були останнім народом індоєвропейського походження, що перебували на території сучасної України.

5

Концепції походження східнослов'янського етносу.

Слов'яни, як окремий народ відомі вже римським вченим І-ІІ ст. н. є., (Пліній Старший, Таціт) під назвою венедів. Таціт говорить, що венеди численні і займають величезний простір на Схід від Віспи і від Дунаю на Північ. Астроном Птоломей II пру. н. е„ крім венедів знає їх сусідів - литовців (судини і галінди). Автор „Історії Готів" Йордан (VI ст., н. є.) повідомляє, що „від верхів'я Вісли на незмірному просторі живе великий народ вінідів, склавинів, антів". Візантійський історик VI століття Прокопій Кесарійський вказує, що склавини і анти говорять однією мовою і займають великий простір від басейну річки Дон і на Північ від Дунаю. Про слов'ян згадують і інші візантійські письменники VI-VII століття - Маврикій Стратег, Феокліт, Іоган Еффеський.

На підставі свідчень стародавніх авторів і даних археології слід вважати слов'ян автохтонами, тобто корінним населенням, яке склалось і зародилось на території Східної Європи.

Слов'яни разом з іншими „варварськими" народами у V - VI p.. н.е., відіграли велику роль у руйнування Римської імперії і створили на її руїнах власні держави, в яких в основі виробництва відігравала праці вільних членів общини.

Господарський, політичний та суспільний устрій слов'ян. Релігія.

Всі археологічні1 знахідки даного періоду історії слов'ян вказують на важливість землеробства. Поряд з землеробством існували і інші галузі господарства - скотарство, мисливство, рибальство і бортний промисел. Заміна вирубної системи землеробства на орний призвела до появи осілих общин.

Виникнення приватної власності на землю призвело до розладу родових общин і появи сусідської общини - марки. Писемні пам'ятки того часу, принаймні „Руська Правда" - родової общини вже не знає. „Руська Правда" використовує терміни „мир" і „верв" - як назви суспільно-територіальної одиниці. Поступово виникає клас великих землевласників, яким у слов'ян присвоюється назва бояр.

Річкові системи, які пересікали східноєвропейську рівнину були вигідними торговими шляхами як з Півночі на Південь, так із Заходу на Схід. У VIII ст.. встановлюються торгові зносини з арабами, Візантією, а з IX ст.. „путь з варяг у греки". До 988 р. засобом задоволення духовних потреб східних слов'ян був анімізм, у засаді якого лежало обожнення сил природи та поклоніння духам предків. Найвищим божеством у язичницькому пантеоні вважався Перун – бог грому і блискавки, аналогічний скандінавському богові Тору, хоч пов'язана з ним міфологія не була такою химерною. До інших важливих божеств належали Дажбог і Сварог – боги повітря й сонця.

Закономірно, що серед землеробського люду поширеним був також культ богів родючості – Рода та орунтуєть. Крім того, об'єктами поклоніння вважалися сотні духів річок, лісів та предків; це часто виражалось у жертвуванні їм тварин, а подекуди й людей. Східні слов'яни не зводили своїм божествам величних храмів, як і не мали складної духовної ієрархії — власне це й пояснює відносно слабкий опір християнству з боку їхньої релігії. І все ж із приходом нової релігії вірування предків не зникли безслідно. Під личиною християнства ще протягом століть серед східних слов'ян зберігався релігійний дуалізм, або двовір'я, що полягало у

6

дотриманні язичницьких за походженням звичаїв та обрядів (таких, зокрема, як святкування приходу весни).

Розселення слов'ян

Слов'яни виникли з автохтонного індоєвропейського населення Східної Європи. Більшість учених додержується думки, що прабатьківщина слов'ян охоплювала північні схили Карпат, долину Вісли та басейн Прип'яті. Звідси на початку VII ст. вони стали розселятися в усіх напрямах: на північному сході заглибилися в землі угро-фіннів до Оки та верхньої течії Волги; на заході їхні поселення сягали р. Ельби у Північній Німеччині. Та найбільший потік колонізації пішов на південь, на Балкани, куди слов'ян, наче потужний магніт, притягували родючі землі, багаті міста й тепліший клімат. Якщо порівнювати цей процес із міграцією кочовиків, то розселення слов'ян являло собою повільний рух із праслов'янських земель, у процесі якого зберігалися зв'язки з прабатьківщиною. Внаслідок цього він охопив великі території.

Цікавою рисою цієї експансії був її мирний характер. За винятком окремих сутичок на кордонах з Візантією слов'яни просувалися на нові землі головним чином як колоністи, а не загарбники. Проте, розселяючись, вони водночас і розпорошувалися.

Дослідження визначного російського вченого Олексія Шахматова доводять, що на початок VI ст. із спільної мови слов'ян сформувалися три підгрупи: західнослов'янська, з якої згодом розвинулися такі мови, як польська, чеська та словацька; південнослов'янська, з якої постали болгарська, македонська та східнослов'янська, що з неї розвинулися українська, російська та білоруська мови.

У VII ст. східні слов'яни зосереджувалися на правому березі Дніпра. Намагаючись установити якомога найдавніший родовід слов'янського населення України, радянські вчені обстоюють думку, що східні слов'яни (чи їхні прямі предки – анти) були корінним населенням регіону. Західні ж спеціалісти, вказуючи на брак доказів цієї теорії, сходяться на думці, що східні слов'яни переселилися сюди свого часу.

Протягом VII та VIII ст. східні слов'яни продовжували розселятися. Згодом вони налічували близько 14 великих племінних союзів, що заселяли землі України, Білорусії та Росії. Найважливішими серед них були поляни, що жили в Центральній Україні на берегах Дніпра. До інших східнослов'янських племен України належали древляни – на північному заході, поляни – на північному сході, уличі й тиверці – на півдні. У західній частині країни жили волиняни та дуліби.

Східнослов'янських поселень існувало багате, хоч за розмірами вони були невеликими. Села будувалися за одну-дві милі одне від одного і налічували від 4 до 70 дерев'яних жител. Кожна нова група поселень виростала на відстані ЗО—40 миль У центрі зводилися гради, тобто укріплені фортеці, що служили для захисту, проведення племінних сходів і культових обрядів. Східнослов'янські землі рясніли сотнями таких обнесених частоколом населених пунктів. Тому нормани називали ці землі «Гардарікі», що значить «країна укріплень».

Про політичну організацію східних слов'ян відомо небагато. Очевидно, вони не мали верховних правителів чи якоїсь централізованої влади. Племена й роди, на чолі яких стояли патріархи, об'єднувало поклоніння спільним богам, а важливі

7

питання життя вирішувалися шляхом загальної згоди. Хоч пізніше й з'явився клас племінної знаті, або князів, соціально-економічне розшарування племені було незначним, а земля й худоба вважалися спільною власністю численних сімей. Східні слов'яни були знані як непохитні й загартовані воїни, здатні витримувати мороз і спеку, споживати мінімум їжі. Відчуваючи себе невпевнено на відкритих рівнинах, вони вважали за краще воювати у лісах і байраках, де часто влаштовували засідки. Впертість і витривалість були їхніми найбільшими перевагами як у війні, так і під час миру.

8

Українські землі в княжу добу.

1.Етапи розвитку держави Київська Русь.

2.Утворення Київської держави.

3.Реформи Володимира Великого. Соціально-економічні та політичні.

4.Князювання Ярослава Мудрого.

5.Князювання Володимира Мономаха

6.Політичний лад Київської держави X - на початку XI століття.

7.Культура Київської Русі

Етапи утворення держави Київська Русь.

Київська Русь, як і всі інші держави того часу пройшла декілька етапів свого розвитку: становлення, розквіт та феодальна роздробленість.

I етап, етап утворення держави Київська Русь. Започаткував цей етап князь Олег (рік народження невідомий, пом. 912 році при загадкових обставинах). Він був близький до родини Рюриковичів. У 889 році завойовує Київ і підпорює полян.

Князь Ігор 913-945. Намагається здолати автономію древлян. Вводить непосильне оподаткування. Відповідно відомостям Нестора Літописці „під владою Ігоря вже було об'єднано 20 світлих князівств руських".

Княгиня Ольга - дружина Ігоря (945-964). Відбувається перша спроба централізації влади та обмеження прав місцевої знаті. Було запроваджено чіткий фіксований податок. Однією з найперших Київських князів прийняла християнство. Використовує основним засобом ведення внутрішньої політики дипломатичними методами.

II етап починається з початком князювання сина Ольги та Ігоря князя Святослава (9S4-972). Цей етап називають етапом розквіту держави Київська Русь. Йому вдається підкорити в'ятичів та розширити кордони київської держави. Трагічно загинув від рук печенігів.

Князь Володимир (980-1015). Прихід князя Володимира починається першою в історії Київської Русі династичною війною за київський стіл. Відомий історикам як реформатор та князь, який затвердив християнську релігію державною.

Князь Ярослав Мудрий (1036-1054). Правління Ярослава Мудрого вважають апогеєм могутності держави. „Тесть Європи", Розвивається монастирське землеволодіння. 1051 році сам призначає митрополита Іларіона. За його правління здійснюється кодифікація руського права. Спробував врегулювати престолонаслідування запровадивши принцип старшинства.

Князювання Володимира Мономаха (1113 -1125). Князювання цього князя можна вважати рубежем між етапом занепаду та етапом розвитку.

Сину Володимира Мономаха Мстиславу ще вдається утримувати порядок на Русі, після чого починається період феодальної роздробленості.

Утворення держави Київська Русь

Олег (пом. 912?). Лишається незрозумілим, чи належав він до династії Рюриковичів, чи був самозванцем, якого Нестор-літописець через кілька століть приписав до цієї династії. Але не підлягає сумніву те, що Олег був талановитим і рішучим правителем. Завоювавши у 882 р. Київ і підкоривши собі полян, він силою

9

поширив своє володіння (тобто право збирати данину) на сусідні племена, найважливішим із яких були древляни. Це втягнуло його у війну з хозарами, яка закінчилася тим, що Олег зруйнував хозарські порти на Каспії.

У 911 p., перебуваючи в апогеї могутності, він на чолі великого війська напав на Константинополь і пограбував його. І все ж «Повість временних літ», напевне, перебільшує його подвиги, стверджуючи, начебто він прибив на головній брамі грецької столиці свій щит. Однак схоже, що Олег справляв на Візантію відчутний тиск, якщо греки мусили піти на укладення дуже вигідної для київського князя торговельної угоди.

Ігор (912-945). Ігор князював не так вдало, як його попередник Олег. За звичаєм правителів Києва, з початку свого князювання Ігор утверджував свою владу над підлеглими племенами. Першими проти нього повстали древляни та уличі. Кілька років виснажливих походів пішло у нього на те, щоб знову примусити бунтарів сплачувати данину. Лише після відновлення влади у своїх землях Ігор зміг узятися за широкомасштабні далекі походи – торговельні чи теж грабіжницькі – на зразок тих, що проводив Олег.

Коли у 941 р. розпалася мирна угода з Візантією, укладена Олегом, Ігор рушив у морський похід на Константинополь. Для нього він закінчився катастрофою, За допомогою пальної суміші, що називалася «грецьким вогнем», візантійці спалили руський флот, змусивши Ігоря до поспішної втечі, Внаслідок цього у 944 р. Він мусив укласти дуже невигідну угоду з візантійським імператором. Того ж року Ігор спробував щастя на сході, і тут йому більше пощастило Велике руське військо, зійшовши Волгою, пограбувало багаті мусульманські міста на Каспії та зі здобиччю повернулось до Києва. Князювання Ігоря закінчилося, як і почалося, повстанням древлян.

Розлючені частими походами за даниною, древляни влаштували засідку, в якій і загинув Ігор зі своєю невеликою дружиною.

Ольга (945-962). Автори «Повісті временних літ» були, без сумніву, прихильними до Ольги (по-скандинавському Хельга) – дружини Ігоря й ґрунтує у пору неповноліття їхнього сина Святослава. Вони часто описують її як вродливу, енергійну, хитру і передусім мудру правительку. Та найбільший комплімент робить цій жінці літописець-чоловік, повідомивши читача про її «чоловічий розум». Вихваляння, що ними щедро обсипали Ольгу монахи-літописці, почасти можна пояснити тим, що у 955 р. Вона прийняла християнство. Але навіть без цих прихильних оповідей Ольга лишилася б видатною правителькою, У часи, коли помста була абсолютним моральним обов'язком, Ольга швидко й жорстоко помстилася древлянам за чоловіка. Разом із тим вона розуміла, що необхідно змінити довільний та безладний спосіб збирання данини, який став причиною смерті Ігоря. Тому Ольга впроваджує перші в Київській Русі «реформи», чітко встановлюючи землі, з яких через певні проміжки часу мала збиратися означена кількість данини.

Вона також стежила за тим, щоб її підлеглі не позбавлялися всіх засобів до існування й відтак могли знову сплачувати данину. Закріпивши за княжою казною виняткові права на багаті хутровим звіром землі, Ольга в такий спосіб забезпечила себе постійним притоком прибутків. Аби краще знати свої неозорі володіння, Ольга часто подорожує до всіх великих міст і земель. У зовнішніх зносинах вона віддає

10