Економічна історія України том 2

становила 700 руб., другого секретаря – 630 руб., заввіділами – 410 руб., інспекторів – 310 руб., інструкторів та лекторів – 200 руб. Додатково передбачалися виплати на лікувальні заходи (до 80% заробітної плати), матеріальна допомога, оплата всіх відряджень, видача пільгових путівок до санаторіїв та будинків відпочинку. Перший секретар республіканського ЦК і перші секретарі обкомів партії мали право на службовий автомобіль18. Керівники високого рангу часто влаштовували собі кілька квартир чи будинків, а маючи один легковий автомобіль, з метою наживи або для родичів могли стояти в черзі за іншим.

Відбулися зміни в соціальній структурі українського села епохи застою. Спостерігалося зменшення кількості колгоспників та збільшення робітників і службовців, пов’язана з реорганізацією колгоспів у радгоспи, а також перехід у робітники частини кустарів. За семирічку загальна кількість кустарів – цього нетипового для радянських класифікаційних схем прошарку – скоротилася з 43,1 до 12,2 тис., тобто більш ніж на 70%. Якщо загалом в Україні питома вага чоловіків серед селян на початок 1966 р. становила 43,2%, то по окремих вікових групах спостерігалися значні відхилення. Починаючи з 15 років помітне переважання жінок, особливо

усередньому та похилому віці. Так, у 19-річному віці чоловіки становили 28,2% загальної кількості населення цього віку, що пояснювалося черговим призовом до армії. У віці 20–39 років на кожних 100 чоловіків припадало 124 жінки, відповідно

увіці 40–59 років – 170 жінок, у віці старше 60 років – 19019.

Протягом періоду брежнєвського правління дещо змінився соціальний статус колгоспника. Цьому посприяла низка державних ініціатив, що почалися за часів косигінських реформ. У колгоспах запроваджувалися соціальні гарантії – щомісячна оплата праці (яка раніше підмінювалася натуральними виплатами за трудодні, переважно зерном), пенсійне забезпечення за віком та втратою працездатності, право на оплачувану відпустку, застосування різних матеріально-стимулюючих систем оплати праці, відпустка за вагітністю для жінок, скорочений робочий день для підлітків тощо, що дещо зближувало колгоспне селянство в статусній ієрархії з робітниками.

За такими ознаками, як ставлення до засобів виробництва, роль у суспільній організації праці, спосіб отримання і розміри частки у суспільному продукті, працівники радгоспів і колгоспники нічим практично не відрізнялися. На споді сільської ієрархії знаходилася найчисленніша соціально-професійна група осіб некваліфікованої та малокваліфікованої праці (доярки, пастухи, овочівники, сторожі, підсобні робітники, прибиральниці та ін.) – професії яких не потребували ні спеціальних знань, ні навіть загальної освіти. За період 1959–1989 рр. їхня частка скоротилася несуттєво – з 58,7 до 46,3%20.

Слід визнати, що система соціальної взаємодії між групами у Радянському Союзі була міцно прив’язана до матеріальних цінностей та економічних відносин. Фактично планова економіка своєю ефективністю завдячувала структурно вбудованим в її природу позаекономічним стосункам. Формування системи офіційно ненормованих та неконтрольованих соціальних взаємин – «блат», «фарца», кумівство, «чорний ринок», взаємообмін послугами – природно доповнювало та коригувало ті елементи планової економіки, які не можна було вирахувати наперед жодними науково визначеними планами і які становлять елемент несподіванки та неперед-

462 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

бачуваного ризику. Відсутність легального поля для їхнього існування витісняло їх з суто економічних стосунків у площину міжгрупової та міжособистісної взаємодії. Прикладом такої компенсаторної реакції можуть бути статусні взаємини на локальному рівні: голова колгоспу (формально виборна посада) призначався районним партійним керівництвом, знаходився з ним у своєрідних васальних відносинах, і водночас представляв фактично одноосібну владу на селі у вирішенні щоденних справ, використовуючи свої неформальні зв’язки для матеріально-економічного забезпечення власного колгоспу. Часто саме ці зв’язки (знайомства, хабарі, система взаємних послуг) допомагали налагодити господарювання і використовувалися на користь місцевого колективу. Про розмах і всеохопність такого типу господарювання свідчать численні факти. Наприклад, в архіві збереглися матеріали справи про незаконне придбання за хабарі тракторів деякими колгоспами у Чернігівській області. У 1970 р. у результаті подібних оборудок 65 колгоспів отримало 220 тракторів, за що було виплачено хабарів на суму 24 тис. руб. Прикметно, що про це знали начальники управлінь сільського господарства районів області, перші секретарі райкомів КПУ, а начальник відділу постачання Чернігівського дорожньобудівельного управління і начальник відділу підсобних промислів управління сільського господарства Чернігівського облвиконкому виступали посередниками. Ситуація була настільки типова та схвалювана, що поштовхом до розголосу цього випадку стала лише вказівка з Москви О.Косигіна21.

У низці випадків така свобода дій призводила до зловживань з боку голів колгоспів. Численними й неодноразовими були випадки, коли місцеві урядники зловживали накладанням незаконних штрафів, спекулювали закупленими матеріалами, привласнювали колгоспні гроші, незаконно вилучали чи зменшували присадибні ділянки, самочинно вираховували із заробітків колгоспників плату за сільськогосподарський податок, страхові платежі, підписку на газети та журнали, членські внески тощо22. Більше того, статус голови колгоспу як «батька у патріархальному суспільстві» цілком виправдовував використання ним фізичного впливу на підлеглих – рукоприкладство, побиття, примушування жінок до статевих зносин. Серед цих усталених практик лише окремі випадки потрапляли в коло зору радянських партійних і правоохоронних органів23, у той час як районні урядники, загалом знаючи ситуацію, обходили їх мовчанкою.

Стержневі соціальні стосунки на селі між секретарями райкомів і головами колгоспів насправді обплутувалися цілою сіткою взаємовідносин між посадовцями різного рівня. На рівні колгоспу проміжну ланку в статусній ієрархії займали голова сільради, бригадир, бухгалтер, секретар парткому. У районі поважними людьми були завідуючий складом чи базою, головний лікар, начальник міліції та ін., кожен із яких був задіяний у системі неформального розподілу матеріальних благ. Хоча в окремих випадках справа доходила до відвертої залежності (як, приміром, відбулося у Херсонській області у 1969 р., коли головний ветеринарний лікар В.Усаченко «збирав данину» з голів колгоспів, а отриману в такий спосіб худобу продавав на ринку чи здавав24), загалом система зберігала рівновагу, в підтриманні якої були зацікавлені всі задіяні особи.

Така ж сітка «неформальних послуг» існувала і на рівні міста, хоча до неї входило значно ширше коло осіб. Про особливості її функціонування свідчить

хоча б факт, викритий на рівні ЦК КПУ. Протягом 1966–1975 рр. директор Одеського заводу «Молдвинпром» розвозив подарунки до свят (залежно від статусу обдаровуваного від 3 до 10 пляшок коньяку та вина) всім ключовим посадовцям міста – секретарям і працівникам Одеського обкому партії, секретарям міськкому партії, начальнику обласного фінансового відділу, начальнику Управління внутрішніх справ та ін.25

Однак поряд з неформальними соціально-економічними взаєминами в українському радянському соціумі існували цілком легальні й навіть стимульовані державою позаекономічні механізми регулювання та компенсування вад планової економіки. Їхня природа з економічної точки зору ще недостатньо вивчена сучасною українською історіографією, хоча фактичний бік справи загалом відомий. Найяскравішим прикладом можемо вважати рух за комуністичну працю, актуалізований постановами ЦК КПРС 1965 р., що поряд з іншими заходами впроваджував звання «Ударника комуністичної праці» та «Колективу комуністичної праці». Загалом в історіографії введення фактора людського ентузіазму оцінюється як спосіб, у який держава заощаджує кошти на економічних (грошових) засобах стимулювання. При цьому часто забувають ті фундаментальні соціальні наслідки, які мало здобуття нагород, відзнак і дипломів у радянському соціумі. Відсутність фінансового зиску перекривалася потужним символічним капіталом і престижем, якого набувала така особа на рівні своєї мікрогрупи. Формальне здобуття «папірців» насправді безпосередньо визначало соціальну ієрархію на локальному рівні.

2. Становище в сільському господарстві

Після зміщення М.Хрущова з посади першого секретаря ЦК КПРС і голови Ради міністрів СРСР нове керівництво для виправдання зміни влади в очах соціуму береться до реформаторських заходів. Хоча частина реформ була не надто оригінальною, особливо в галузі сільського господарства, сама активна діяльність у цьому напрямі мала забезпечити імідж поміркованості, виваженості та раціоналізму на противагу підкреслюваному «волюнтаризмові» попередника Хрущова.

У березні 1965 р. пленум ЦК КПРС прийняв постанову «Про невідкладні заходи щодо дальшого розвитку сільського господарства» (хоча зміст її загалом дублював положення постанови лютневого 1964 р. пленуму ЦК КПРС, що відбувся ще до зміни влади26). У квітні 1965 р. КПУ, наслідуючи вказівки зверху, ухвалив свою постанову «Про плани закупок сільськогосподарської продукції на 1965–1970 роки і заходи щодо дальшого розвитку сільськогосподарського виробництва в Українській РСР».

Змінювалася практика заготівель продукції сільського господарства – встановлювався твердий план закупівлі зерна на шість років. План продажу зерна державі дещо зменшувався, натомість було підвищено основні закупівельні ціни на пшеницю, жито, гречку та інші зернові, соняшник та продукцію тваринництва. За продукцію, що здавалася понад план, встановлювалася надбавка 50% основної закупівельної ціни. Було здійснено перехід до гарантованої грошової оплати праці колгоспників за кінцевими результатами господарської діяльності. У результаті очікувалося, що колгоспи значно розширять зернове виробництво і відпаде

464 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

необхідність закуповувати хліб за кордоном, виробництво зернових загалом стане рентабельним.

Попри загалом стимулюючий вплив підвищення цін на розвиток сільського господарства, окремих місцевих урядників це спонукало до особистої наживи. Наприклад, у 1975 р. окремі господарства Львівської області стали скорочувати власне тваринницьке виробництво і зайнялися перепродажем худоби від населення, незаконно отримуючи від держави 35 і 50% надбавки27. Численними були випадки недоплат колгоспам зароблених грошей через обрахування їх на заготівельних пунктах та переробних підприємствах, куди колгоспи здавали свою продукцію. Лише за встановленими фактами у 1966 р. колгоспам недоплатили 5,5 млн руб.28

Найважливішим засобом піднесення зернового господарства вважалося підвищення врожайності, що мало бути досягнуто за рахунок меліорації земель. На успіхах і невдачах меліоративних заходів зупинимося нижче, тут лише зазначимо, що окрім меліорації, косигінська реформа передбачала також створення міцної кормової бази тваринництва, комплектування сільського господарства технікою та машинами, збільшення випуску мінеральних добрив тощо.

Інші рішення березневого пленуму включали заходи з ефективного використання досягнень науки і передового досвіду, впровадження госпрозрахунку. У 1965 р. на госпрозрахунок було переведено більше половини всіх бригад колгоспів України. Госпрозрахункові принципи застосовували майже 58% усіх комплексних, тракторно-рільничих і тракторних бригад, у тваринництві ці принципи найбільше поширилися на фермах великої рогатої худоби29.

Тривала політика значних капіталовкладень в аграрний сектор: протягом дев’ятої п’ятирічки вони становили 24,6 млрд, десятої – 29,2 млрд, обсяг капіта-

ловкладень у 1971–1975 рр. становив 28%, 1976–1980 рр. – 28%, 1981–1985 рр. – 27%30. У результаті сільське господарство вперше стало в деяких пріоритетних галузях, обійшовши легку промисловість. Зростання фінансування доповнювалося заходами соціального характеру: введення помісячної зарплати колгоспникам, право на пенсію, соціальне страхування, паспорт.

Держава виділяла колгоспам і радгоспам довго- і короткострокові кредити. У 1965 р. колгоспам надано право мати власні поточні рахунки в банках. У тому ж році була анульована заборгованість колгоспів щодо раніше отриманих позичок, водночас до п’яти років продовжувався термін погашення авансів, одержаних від заготівельних організацій за договорами контрактації. Були списані борги за придбану техніку, приміщення і обладнання в МТС і РТС. З кожним роком фінансова підтримка аграрного сектора зростала, особливо радгоспів. За 1960–1990 рр. загальна сума довгострокових кредитів зросла в 5,8 раза й досягла 734 млн руб. До 1970 р. включно держпозики надавалися також на заробітну плату, будівництво дошкільних установ, пальне тощо.

Утім, під час розгляду планування сільського господарства на кожну наступну п’ятирічку місцеві керівники жалілися, що Держплан СРСР періодично завищує показники поставок основних сільськогосподарських продуктів і занижує цифри планованої до отримання техніки, мінеральних добрив і капітальних вкладень.

Слід визнати, що комплекс заходів, пропонованих косигінською реформою, став основою розвитку сільського господарства і фактично не змінювався протягом

усієї брежнєвської доби. В подальшому йшлося лише про посилення кількісних показників, натомість жодних якісних кардинальних змін запроваджено не було, що й визначило поступовий спад виробництва – від піку другої половини 1960-х – першої половини 1970-х до кризи початку 1980-х рр.

Управління сільським господарством. Особливість планової економіки полягає в тому, що для свого чіткого і злагодженого існування вона вимагає відпрацьованого механізму управління, передусім – реалізації визначених у плані показників. Інакше кажучи, якщо у теорії науково вирахувані, точні кількісні показники були достатніми для збалансованого та прогнозованого розвитку економіки країни, то на практиці економічна дієвість залежала від повномірного їх виконання. В історіографії сформувалася загалом негативна оцінка управлінських реструктуризацій: радянську владу звинувачували, що замість посилювати сільське господарство коштами, зусилля направлялися на адміністративні перебудови. На нашу думку, тут слід відрізняти засадничу потребу у вдосконаленні управлінських функцій, закладену в суть планової економіки (що розуміли радянські лідери, і під цим кутом зору увага до цього питання цілком виправдана), та невдалі способи цього вдосконалення на практиці.

Реорганізації управління колгоспним виробництвом почалися (а по суті, тривали) відразу в 1965 р. Спочатку було ліквідовано бюро з керівництва сільським господарством при ЦК КПУ та відновлено єдині принципи побудови громадських інституцій. Обласні управління виробництва і заготівель сільськогосподарської продукції перетворено на обласні управління сільського господарства, а колгоспнорадгоспні (радгоспно-колгоспні) виробничі управління в районах трансформовано в райсільгоспуправління. Указом Президії Верховної Ради України від 16 березня 1965 р. Міністерство сільського господарства і Міністерство заготівель сільськогосподарської продукції були об’єднані в єдине союзно-республіканське Міністерство сільського господарства. До нього влилася система «Сільгосптехніки», по вертикалі аж до районної ланки. При уряді було створено Комітет у справах хлібопродуктів і комбікормової промисловості.

Різноманітні управлінські перетворення тривали йу наступні роки. При цьому хронічно не вдавалося знайти компроміс між кількісним нарощуванням персоналу та його професійними якостями. Перекіс завжди відбувався на користь першого і у 1970–1980-ті рр. управлінський апарат сільського господарства в Україні налічував уже більше 200 тис. чиновників.

На початку 1980-х було здійснено спробу інтеграції сільського господарства та переробної промисловості – утворено агропромисловий комплекс (АПК). У 1982 р. сформовано районні агропромислові об’єднання (РАПО), до складу яких входили колгоспи, радгоспи, районні підприємства для переробки сільгосппродукції, системи агрохімії, заготівельників, ремонтників тощо. Однак невдовзі з’ясувалося, що РАПО неспроможне об’єднувати інтереси всіх своїх ланок, його практична діяльність зводилася до збирання інформації знизу та передавання її до вищих інстанцій. У 1985 р. ухвалено рішення про вдосконалення управління агропромисловим комплексом. На базі 5 союзних міністерств (сільського господарства, м’ясної та молочної промисловості, плодоовочевого господарства, сільського будівництва, харчової промисловості та Державного комітету з виробничо-технічного

466 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

забезпечення сільського господарства, Головного управління із садівництва, виноградарства і виноробної промисловості, Укрміжколгоспбуду) утворено Державний агропромисловий комітет СРСР. В Україні було створено Агропромисловий комітет республіки, до системи управління якого увійшли 10 тис. колгоспів і радгоспів, близько 15 тис. переробних та обслуговуючих підприємств і організацій, 167 наукових закладів31. Проте незабаром він перетворився на величезну бюрократичну надбудову.

Іншим способом підвищити ефективність планової економіки радянська влада вважала зміну взаємовідносин на рівні найнижчої ланки – безпосередніх виробників сільськогосподарської продукції. У 1969 р. прийнято новий Примірний статут, який коригував структуру внутрішнього управління колгоспів. Згідно зі статутом зборам уповноважених, які до того ділили владу із загальними зборами, було надано статус вищого органу управління. У 1970 р. майже третина колгоспів однозначно визнавала саме збори уповноважених вищим органом. Однак збори не виконували покладених на них функцій, у 1970–1980-ті рр. активно виявляється тенденція до зниження їх ролі, скликають їх чимдалі рідше. Здебільшого проводилися лише звітно-виборчі збори, на яких водночас затверджували виробничо-фінансові плани. Решту питань вирішували правління та одноосібно голови колгоспів32.

Структура сільського господарства. Зазнавала певних змін і структура сільського господарства. Головною формою сільськогосподарського виробництва залишалися колгоспи і радгоспи. Після 1966 р. тенденції до розукрупнення, які переважали у першій половині 1960-х, уповільнюються, а в 1976–1977 рр. зовсім припиняються, і здійснюється процес перетворення кооперативної форми господарювання на державну (від колгоспів до радгоспів)33. Протягом 1965–1985 рр. відчутною була тенденція до поступового нарощування потуг радгоспів та зменшення кількості колгоспів за рахунок їх реорганізації. Якщо у 1965 р. кількість колгоспів становила 9553, а радгоспів – 1343, то на 1985 р. ці показники були 7442 та 2273 відповідно. Хоча формально майно колгоспів вважалося колективною власністю їх членів, на практиці селянин у колгоспі був не менш відчуженим від засобів виробництва та землі, ніж працівник радгоспу. Перетворення колективних господарств на радгоспи вважалося радянським керівництвом панацеєю розв’язання економічних проблем, передусім для відстаючих колгоспів. Наприклад, у 1969 р. було дозволено перетворити 266 колгоспів на радгоспи, з них близько половини – збиткові колгоспи поліських, гірських і прикордонних районів34.

Протягом періоду застою рентабельність колгоспно-радгоспної системи поступово знижувалася. За 1971–1974 рр. рентабельність виробництва в колгоспах знизилася з 34,1% до 23,8%, у радгоспах – з 30,4% до 20,8%. За підсумками 1974 р., 554 колгоспи і радгоспи були збитковими, у той час як у 1970 р. – лише 200. Найбільше з них було у Волинській – 118, Хмельницькій – 110 та Рівненській областях – 6535. Спад рентабельності пояснювався тим, що темпи зростання собівартості продукції випереджали темпи підвищення її виробництва. Водночас колгоспи і радгоспи мали низку інших проблем, що погіршували їхню економічну ефективність: оптові ціни на сільськогосподарські машини встановлювалися без урахування їх корисної дії, недостатніми були темпи зростання закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію, існував нерівномірний розподіл прибутку між

колгоспами і радгоспами, з одного боку, й організаціями, що їх обслуговували (Укрсільгосптехніка, Укрміжколгоспбуд, Міністерство заготівель УРСР тощо), з другого.

Зпочатком брежнєвського періоду змінилося ставлення до особистих підсобних господарств, частка яких у загальному обсязі сільськогосподарського виробництва постійно залишалася значною. На початку листопада 1964 р. президія ЦК Компартії України зняла попередні обмеження щодо особистого підсобного господарства колгоспників, робітників і службовців. Було також скасовано укази про заборону утримання худоби в особистій власності громадян, які проживали в містах і робітничих селищах. За даними управління землевпорядкування Міністерства сільського господарства УРСР, наприкінці 1960-х присадибні ділянки в республіці мали 9005 тис. сімей, середній розмір присадибної ділянки колгоспного двору становив 0,39 га, робітників і службовців, які мешкали у сільській місцевості, – 0,21 га, в містах і селищах – 0,1 га. Всього в користуванні населення було 2626 тис. га землі (7,7% орних земель)36.

Зкінця 1970-х рр., коли ситуація з постачанням продуктів харчування для населення суттєво погіршилася, радянське керівництво змушене було використовували заходи, нетипові для комуністичного ладу. Зокрема, робився наголос на стимулюванні особистих підсобних господарств. Колгоспам і радгоспам рекомендували укладати договори з населенням щодо вирощування та закупівлі худоби і птиці, скуповування молока, оплачувати до 50% кредиту, який брали їх працівники для купівлі корів і телиць. На цей час в особистих підсобних господарствах вирощувалося від загальної кількості 3,6% зерна, 65 – картоплі, 27 – овочів, 58 – фруктів

іягід, 22 –винограду, 30 – худоби і птиці, 27 – молока і 42% яєць37.

Іншим способом покращити продовольчу ситуацію вважалися підсобні господарства при підприємствах, організаціях, установах, які займалися тваринництвом, передусім розводили птицю та кролів. Станом на 1980 р. діяло більше 3 тис. таких господарств, за ними було закріплено 433 тис. свиней, 6,6 тис. великої рогатої худоби, 282 тис. птахів38.

Стан сільського господарства повною мірою залежав від того, яку політику стосовно нього проводила держава. У другій половині 1960-х рр. відбулося чотири пленуми ЦК КПРС, на яких обговорювалися питання розвитку села, зокрема, звертали увагу на проблеми енергоозброєності, матеріального стимулювання селян шляхом переходу від натуроплати до грошової. Аграрна політика зводилася до інтенсифікації виробництва шляхом упровадження досягнень науково-технічного прогресу, комплексної механізації, меліорації, хімізації, збільшення капіталовкладень39. Косигінська реформа дала поштовх розвиткові сільського господарства лише на початковому етапі. У подальшому без проведення кардинальних змін і реорганізацій показники його розвитку знижувалися з кожною наступною п’ятирічкою. Темп приросту виробництва у восьмій п’ятирічці становив 20,9%, у дев’ятій – 19,8%, у десятій – лише 12,4%; продуктивність праці підвищувалася відповідно на 25,9%, 24,7% та 20%40.

Україна в цілому задовольняла власні потреби у продовольчій продукції. У республіці на рубежі 1970–1980-х рр. вироблялося 60% союзного обсягу цукру, 44% – соняшника, 36% – плодів і ягід, 30% овочів, 27% плодоовочевих консервів,

468 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

23% м’яса (в забійній вазі), 26% тваринного масла. Частка ввезення продовольчої продукції не перевищувала 2%41. Та аграрний сектор економіки був найслабшою ланкою господарського механізму.

Головною продуктивною силою виробництва була земля. У 1970 р. в Україні загальна земельна площа становила 60370 тис. га, з них 71% займали сільськогосподарські угіддя. Загальною була тенденція до скорочення цих угідь. З 1957 до 1981 р. посівні площі України скоротилися на 2,3 млн га, що було викликано вилученням частини земель під забудову об’єктами промислового призначення і містобудівництва42. Нестачу земельних угідь намагалися компенсувати введенням

воборот менш якісних земель. 13 лютого 1974 р. Президія Верховної Ради СРСР прийняла постанову, в якій рекомендувалося додатково залучити землю в сільськогосподарське виробництво за рахунок освоєння необроблюваних угідь, ділянок вздовж зрошувальних каналів і залізничних колій, розкорчування чагарників43.

Упершій половині 1970-х рр. робилися спроби розширення зернового клину, проте в наступні роки знову відбувається його зменшення. У цілому серед зернових культур 60% займали посіви пшениці. Станом на 1970 р. на 309 тис. га зменшилися посіви технічних культур, у тому числі на 204 тис. га цукрових буряків; на 158 тис. га – посіви картоплі, водночас площі кормових культур було розширено на 441 тис. га. Проте ці заходи кормової проблеми не розв’язали, оскільки не було зроблено кроків щодо піднесення врожайності культур44. На кінець 1960-х валовий збір зернових становив 35,5 млн т, зернобобових – 2,2 млн т. Даних врожаїв вистачало для задоволення харчових потреб населення республіки, однак їх бракувало для належного забезпечення розвитку тваринництва. За такої ситуації держава вдавалася до нових закупок зерна за кордоном45. Наприкінці 1970-х та у 1980-ті рр. скорочується майже на 600 тис. га посіви кормових культур, що негативно позначилося на розвитку тваринництва.

Набули особливого розмаху меліоративні роботи, започатковані рішенням травневого 1966 р. пленуму ЦК КПРС «Про широкий розвиток меліорації земель для одержання високих та стійких врожаїв зернових і сільськогосподарських культур». Було прийнято рішення за п’ять років побудувати в Україні зрошувальні системи на площі 650 тис. га і довести їх до 1,2 млн га (проводилися заходи передусім

впівденних регіонах України); осушення земель провести на площі 700 тис. га (насамперед Полісся та західні області). Загальна сума асигнувань, виділених на розвиток меліорації, становила понад 2 млрд руб. Втім, коли справа дійшла до реалізації намічених планів, коштів не вистачило. П.Шелест у зв’язку з цим скаржився на скорочення асигнувань до 1,2 млрд руб., що фактично дозволяло ввести в дію лише 395 тис. га зрошуваних і 627 тис. га осушених земель46.

Меліорація здійснювалася без наукового обґрунтування, не враховувалися екологічні фактори. За 1965–1985 рр. площі осушених і зрошуваних земель збільшилися відповідно у 2,4 і 4,7 раза й становили 2588 тис. і 2361 тис. га. Це досягалося шляхом випрямлення русел річок, розорювання луків і пасовищ, вирубуванням лісів. Основні зусилля спрямовувалися на пошук нових територій для зрошування, у той час як на вже введених в дію меліоративних землях відчувалася постійна нестача специфічного технічного оснащення – відсутність тракторів болотної мо-

дифікації, комбайнів для збирання рису та озимої пшениці, пересувних насосних станцій, існували проблеми з електрифікацією. Через це частина меліоративних земель постійно була недостатньо засіяна, а з часом взагалі списувалася з експлуатації47.

Меліорація втратила своє виняткове значення лише в березні 1985 р. Внаслідок проведених заходів виникли негативні явища деградації ґрунтів (засолення, нагромадження токсичних солей, зменшення вмісту поживних речовин), посилення водної та вітрової ерозії, підтоплення та вторинне заболочення земель48. Протиерозійні роботи в низці випадків проводилися некомплексно, виділені кошти розпорошувалися, в окремих господарствах Ворошиловградської, Сумської, Полтавської області станом на 1975 р. порушувався обов’язковий мінімум заходів боротьби з вітровою та водною ерозією, планування першочергових агротехнічних заходів у Кримській, Херсонській і деяких інших областях здійснювалося без урахування наявних площ ерозованих і ерозійно небезпечних земель49.

У1965–1985-ті рр. одним з основних економічних факторів розвитку сільського господарства вважалася хімізація – збільшення виробництва мінеральних добрив, застосування засобів хімічного захисту рослин (зокрема, введено в дію нові потужні виробництва в Черкасах, Рівному, на Львівщині і Донбасі). У Рівному діяв справжній «велет хімії» – завод азотних добрив, потужності якого передбачали випуск 765 тис. т мінеральних добрив і сотень тисяч тонн слабкої азотної кислоти на рік50. Для контролю роботи на місцях у 1969 р. було дозволено ввести посади агрохіміків та створити спецпідрозділи для проведення хімобробки рослин.

У1979 р. в Україні за спільним рішенням ЦК КПУ і Ради міністрів розпочалося створення єдиної спеціалізованої агрохімічної служби «Сільгоспхімія», яка займалася доставкою та продажем добрив господарствам51.

Якщо у 1965 р. на кожен гектар посівних площ вносилося 35 кг діючої речовини міндобрив, то в 1985 – 153 кг52. Утім, навіть такі показники не вдовольняли місцеве українське керівництво. До Москви постійно надходили прохання збільшити поставки мінеральних добрив. Недосконалою залишалася й система розподілу добрив за сезонами: під час весняної сівби, коли в добривах існує найбільша необхідність, господарства загалом отримували їх лише 40%, що унеможливлювало вчасну підкормку озимих, внесення речовин у рядки під час сівби тощо53.

Поряд із нарощенням кількісних показників застосування добрив та отрутохімікатів недосконалою залишалася система їх застосування та зберігання – не вистачало технічних засобів та складських приміщень, а ті, що були, часто перебували в непридатному стані, препарати високої токсичності не мали відповідних супроводжувальних інструкцій, недбайливо проводилося маркування тари, переважна частина добрив вносилася за допомогою літаків, що призводило до їх значного розпилення54. Спостерігалася практика неправильного застосування цін, завищення розцінок і тарифів на хімічну продукцію, виконані роботи і послуги. Надмірне використання отрутохімікатів негативно відбивалося також на здоров’ї людей, якості сільськогосподарської продукції та води55.

Урезультаті непродуманої хімізації інтенсифікувалися негативні екологічні явища: посилення розвитку водоростей і планктону через потрапляння надлиш-

470 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ку поживних елементів у річки з поверхневим стоком, підвищення кислотності ґрунтів, захворюваності рослин, погіршення якості продукції через накопичення нітратів тощо56.

Порівняно із зерновим господарством тваринництво в Україні знаходилося в гіршому стані. З 1965 р. в державних керманичів закріпилася думка, що головна причина відставання тваринництва – це кормова проблема. У січневій постанові ЦК КПУ та Ради міністрів УРСР 1965 р. «Про заходи по зміцненню кормової бази, поліпшенню племінної справи, підвищенню продуктивності тварин у колгоспах

ірадгоспах» були намічені заходи досягти до 1970 р. виробництва на 1 га сільськогосподарських угідь 20–24 кормових одиниць, переглянути структуру посівів, створити систему насінницьких господарств, розширити посіви багаторічних трав, налагодити систему приготування кормів, поліпшити племінну справу. Березневий

ілистопадовий пленуми ЦК КПУ у 1970 р., які знову повернулися до проблем тваринництва, відзначати фактично ті самі прорахунки57. Зростання поголів’я тваринництва вважалося головним чинником нарощування виробництва, а показник продуктивності ігнорувався. Відповідно занепадала селекційна робота, скоротилося поголів’я племінної худоби.

Здругої половини 1960-х рр. утворилася справжня індустрія у птахівництві. Споруджено цілу систему великих державних підприємств для виробництва яєць та курячого м’яса (приміром, Луганська, Пирятинська, Яготинська птахофабрики). Високими показниками вирізнялися Червоноармійська (у Криму) та Київська птахофабрики58. Втім, головним недоліком їх будівництва було те, що вони перебирали на себе левову частину капіталовкладень у радгоспи (до 35–40%), що супроводжувалося недофінансуванням радгоспів з виробництва молока й овочів, недостатнім виробництвом білкових кормів для птиці, руйнуванням матеріальної бази радгоспів, які вже працювали59.

Одним із засобів розв’язання проблем сільського господарства з другої половини 1970-х рр. вважалася його спеціалізація і концентрація. У степовій і лісостеповій зонах виробляли більше 90% товарного зерна, майже 100% соняшника, 100% винограду. У лісостепу – 71% цукрових буряків, 40% картоплі, на Поліссі – 92% льону-довгунцю та 56% картоплі. Поряд із зональною спеціалізацією рослинництва відбувалася поглиблена концентрація окремих районів і господарств на виготовленні одного виду продукції. Навколо великих міст створювалися овоче-молочні зони, понад 500 колгоспів і радгоспів станом на 1975 р. спеціалізувалося на виробництві фруктів і винограду, більше 2 тис. – на відгодівлі худоби і свиней, виробництві продукції птахівництва, 293 радгоспи і 219 колгоспів мали великі товарні сади. Найбільший рівень концентрації та спеціалізації було досягнуто в птахівництві, де було створено республіканське об’єднання «Птахопром», до складу якого входило 92 птахофабрики60.

Технічна політика держави спрямовувалася на кількісне нарощування засобів виробництва. У другій половині 1960-х рр. було прийнято кілька постанов, у яких робилися спроби розв’язати проблеми технічного оснащення колгоспів. Зокрема, знижувалися оптові ціни на машини, електрообладнання, прилади, паливну апаратуру, запчастини, до 1970 р. планувалося цілком забезпечити галузь необхідною