Економічна історія України том 2

селеного пункту в основу забудови поклали двоквартирний житловий будинок. Біля нього кожному колгоспникові планувалося залишити 0,15 га землі, решта присадибної ділянки виносилася за межі селища. У цьому місті мали спорудити житлові будинки для 1040 родин, 100 адміністративних і культурно-побутових приміщень, а також електростанцію та підприємства з виробництва будівельних матеріалів.

Однак ідея агроміст, висунута М.Хрущовим, викликала негативну реакцію. У газеті «Правда» було негайно вміщено інформацію, що стаття М.Хрущова «Про будівництво і благоустрій в колгоспах» публікувалася в дискусійному порядку. За вказівки Й.Сталіна почала роботу спеціальна комісія, яку очолив Г.Маленков і яка готувала питання для розгляду в політбюро ЦК ВКП(б). М.Хрущов звернувся до вождя з покаянним листом, в якому писав: «Прошу Вас, товаришу Сталін, допомогти мені виправити допущену мною грубу помилку і тим самим, наскільки це можливо, зменшити шкоду, яку я завдав партії своїм неправильним виступом». На засіданні політбюро ЦК ВКП(б) позицію М.Хрущова визнано хибною, її головним недоліком названо «свого роду споживацький підхід до планів будівництва комунізму». За підсумками засідання до місцевих партійних органів скеровано закритого листа ЦК ВКП(б) «Про завдання колгоспного будівництва в зв’язку з укрупненням колгоспів», у якому гостро критиковано згадану статтю.

У квітні 1958 р. президія ЦК КПРС прийняла рішення відмінити закритий лист ЦК ВКП(б) від 2 квітня 1951 р. Нове керівництво партії підкреслювало, що свого часу М.Хрущов порушував питання будівництва і благоустрою в колгоспах «правильно та об’єктивно…». У рішенні ЦК КПРС наголошувалося, що в закритому листі «головний вогонь був спрямований проти надуманої небезпеки так званого «споживацького підходу» до питань колгоспного будівництва». Тож завдання будівництва виробничих будівель і житла, побутового облаштування на селі «догматично протиставлялось виробничим завданням колгоспів і фактично знімалося з порядку дня». Така позиція призводила до «зневажливого ставлення до питань благоустрою колгоспного села, до будівництва і ремонту житла на селі, що, у свою чергу, було однією з причин масового відпливу населення з села»85.

За перше післявоєнне десятиріччя помітні зрушення сталися в системі охорони здоров’я. На кінець четвертої п’ятирічки в лікарняних установах України налічувалось 194,2 тис. лікарняних ліжок, тобто на 33,2 тис. більше, ніж напередодні війни. У 1950 р. в УРСР працювало 51,7 тис. лікарів різних спеціальностей і 136,4 тис. осіб середнього медичного персоналу, що перевищувало довоєнні показники відповідно на 46 і 34%. За цей період вдалося відновити мережу жіночих і дитячих консультацій, а також дитячих поліклінік. За наступну п’ятирічку система охорони здоров’я в республіці зробила черговий крок вперед: кількість лікарняних ліжок збільшилася до 248,1 тис., тобто на 27,8% проти 1950 р., чисельність лікарів зросла до 64,8 тис. осіб (на 25,3%), середнього медичного персоналу – до 183,6 тис. (на 34,6%). За 1950–1955 рр. кількість будинків відпочинку збільшилась з 128 до 148, а санаторіїв цілодобового перебування – з 484 до 506.

Після війни значні зміни відбулися в галузі освіти. З руїн ставали школи, училища, технікуми, інститути тощо. У 1940/41 навчальному році в УРСР діяло 32,1 тис. загальноосвітніх шкіл (включаючи школи робітничої молоді і школи для

402 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

дорослих), у 1950/51 р. – майже 36 тис., у 1955/56 р. – 34,2 тис. У вказані роки кількість вищих навчальних закладів становила відповідно 173, 160, 131, середніх спеціальних – 693, 584 і 635. Чисельність студентів (без заочних) у 1940/41 навчальному році становила 130,5 тис. осіб, у 1950/51 р. – 153 тис., у 1955/56 р. – 225,1 тис., а учнів середніх спеціальних навчальних закладів (без заочних) – відповідно 170,1, 198,7 і 319,9 тис. осіб. Крім того, наприкінці п’ятої п’ятирічки в республіці навчалося понад 100 тис. студентів-заочників і майже 55 тис. учнів середніх спеціальних закладів заочної форми навчання.

Процес відбудови позначився на розвитку вітчизняної науки. До війни в Україні працювало 323 наукових установи, у 1950 р. їх налічувалося 462, в 1955 р. – 434. За період п’ятої п’ятирічки чисельність наукових працівників в УРСР зросла з 22,4 до 30,2 тис. осіб, у тому числі докторів наук – з 0,9 до 1,1 тис., кандидатів наук – з 6,1 до 10,6 тис.

Певні зрушення сталися в розвитку культурного життя, насамперед у відновленні й зміцненні матеріально-технічної бази галузі. За 1940–1955 рр. кількість масових бібліотек в УРСР зросла з 22,2 до 35 тис., клубних установ – з 25 до 28,5 тис., кіноустановок – з 5,8 до 9,6 тис. Щоправда, за це десятиліття не вдалося відновити довоєнну кількість театрів і музеїв: у 1940 р. їх діяло відповідно 140 і 174, а в 1955 р. – лише 79 і 120. Та все ж, попри всі позитивні зміни, соціальна сфера в республіці фінансувалася за так званим залишковим принципом, а тому розвивалася недостатньо динамічно і не відповідала запитам людей, назрілим вимогам часу86.

За період четвертої і п’ятої п’ятирічок поліпшилася демографічна ситуація в СРСР. У 1946–1960 рр., в умовах здобутого миру і відбудови економіки, природний приріст населення незмінно йшов у гору. У червні 1951 р. чисельність жіночого населення країни збільшилася до 102,4 млн осіб, тобто досягнула довоєнного рівня (показника початку 1941 р.). У серпні 1955 р. загальна кількість населення СРСР становила 196,7 млн осіб, також досягнувши довоєнного рівня. При цьому відновлення чисельності чоловічого населення СРСР тривало довше, ніж жіночого, – до лютого 1959 р. (майже 94,3 млн осіб). Тим часом в Україні демографічна ситуація була значно складнішою: на кінець четвертої п’ятирічки в республіці проживало 37,2 млн осіб, наприкінці першого повоєнного десятиліття – 39,7 млн. Лише на початку 1959 р. населення республіки сягнуло 41,9 млн осіб, перевищивши довоєнний рівень87.

Посилання до розділу 29

1.Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – К., 1985. – Т.3, Кн.1. – С.165– 168.

2.Див.: Правда. – 1945. – 13 сент.; Сборник сообщений Чрезвычайной государственной комиссии о злодеяниях немецко-фашистских захватчиков. – М., 1946. – С.430.

3.Рыбаковский Л.Л. Людские потери СССР в Великой Отечественной войне. – М., 1999. – С.16, 53.

4.Російський державний архів соціально-політичної історії (далі – РГАСПИ). – Ф.69. – Оп.1. –

Спр.64. – Арк.1, 2.

5.Державний архів Російської Федерації (далі – ГАРФ). – Ф.7523. – Оп.7523. – Оп.65. –

Арк.579.

6.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.122. – Спр.220. – Арк.211.

7.Экономика Советской Украины 1945–1975 гг. – К., 1975. – С.35.

8.Див. Украинская ССР в Великой Отечественной войне Советского Союза 1941–1945 гг. – Т.3. –

К., 1975. – С.196-217.

9.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.122. – Спр.93. – Арк.59, 60, 68, 69, 73.

10.Сталін Й.В. Промова на передвиборних зборах виборців Сталінської виборчої округи м. Москви. 9 лютого 1946 р. – К., 1946. – С.22.

11.Див.: Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сборник документов за

50 лет: В 5 т. – М., 1968. – Т.3. – С.250, 252–319.

12.Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – Т.3, Кн.1. – С.190.

13.История социалистической экономики СССР: В 7 т. – М., 1980. – Т.6. – С.181, 184.

14.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.125. – Спр.507. – Арк.224, 231.

15.Там само. – Спр.596. – Арк.42, 45, 56.

16.Народне господарство Української РСР: Статист. зб. – К., 1957. – С.26-29; Народне господарство Української РСР в 1959 році: Статист. щорічник. – К., 1960. – С.66, 68.

17.История социалистической экономики СССР: В 7 т. – М., 1980. – Т.6. – С.187, 188; Экономика Советской Украины 1945–1975 гг. – К., 1975. – С.72, 73.

18.Карнер С. Архипелаг ГУПВИ: Плен и интернирование в Советском Союзе: 1941–1956. – М., 2002. – С.164.

19.Російський державний архів новітньої історії (далі – РГАНИ). – Ф.89. – Оп.75. – Спр.1. –

Арк.1-3; Спр.3. – Арк.1-4.

20.Правда. – 1950. – 5 трав.

21.Солженицын А.И. Архипелаг ГУЛАГ. – Т.1-2. – М., 1990. – С.95.

22.Иванова Г.М. История ГУЛАГа. 1918–1958: социально-экономические и политико-правовые аспекты. – М., 2006. – С.336-392; Советское общество: возникновение, развитие, исторический финал. – М., 1997. – Т.2. – С.209-272. Див. також: Потильчак О.В. Радянський військовий полон та інтернування в Україні (1939–1954). – К., 2004. – С.57-116; Його ж. Радянські табори військовополонених в Україні (1939–1954): організаційно-структурний аспект. – К., 2004. – С.34-51.

23.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сб. док. за 50 лет: В 5 т. – М., 1968. – Т.3. – С.715-738.

24.Радянська Україна. – 1953. – 9 серп.

25.Центральний державний архів вищих органів влади та управління України (далі – ЦДАВО України). – Ф.2. – Оп.9. – Спр.1773. – Арк.9; Народне господарство Української РСР: Ювілей. статист. щорічник. – К., 1987. – С.62.

26.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.162. – Спр.38. – Арк.63, 79, 96, 116.

27.Правда. – 1950. – 16, 20 трав.

28.СимоновН.С. Военно-промышленныйкомплексСССРв1920–1950-егоды: темпыэкономического роста, структура, организация производства и управления. – М., 1996. – С.193.; Карнер С. Архипелаг ГУПВИ: Плен и интернирование в Советском Союзе: 1941–1956. – С.158, 159.

29.ЦДАВО України. – Ф.4820. – Оп.1. – Спр.1896. – Арк.14; Нариси історії Комуністичної партії України. – К., 1971. – С.571.

30.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сборник документов за 50 лет:

В 5 т. – М., 1968. – Т.4. – С.144-150; Радянська Україна. – 1955. – 9 лип.

31.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.9. – Спр.1744. – Арк.66.

32.Див.: Экономика Советской Украины 1945–1975 гг. – С.41, 42.

33.Історія народного господарства Української РСР: У 3 т., 4 кн. – К., 1985. – Т.3, Кн.1. – С.168, 228; Экономика Советской Украины 1945–1975 гг. – С.41, 42.

34.Важнейшие решения по сельскому хозяйству за 1938–1940 годы. – М., 1940. – С.14; Зубкова Е.Ю. Послевоенное советское общество: политика и повседневность. – М., 1999. – С.61.

35.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.123. – Спр.369. – Арк.6.

36.Сборник законов СССР и указов Президиума Верховного Совета СССР. 1938–1975. – Т.1. – М., 1975. – С.4.

37.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.122. – Спр.122. – Арк.27-30.

38.Там само. – Оп.123. – Спр.333. – Арк.4–7.

404 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

39.Там само. – Ф.17. – Оп.123. – Спр.333. – Арк.12-69.

40.Воронов І.О., Пилявець Ю.Г. Голод 1946–1947 рр. – К., 1991. – С.30-34.

41.Важнейшие решения по сельскому хозяйству за 1938–1940 гг. – М., 1940. – С.44, 45.

42.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сб. док. за 50 лет: В 5 т. – М., 1968. – Т.3. – С.336-341.

43.Див.: Воронов І.О., Пилявець Ю.Г. Голод 1946–1947 рр. – К., 1991. – С.13.

44.Див.: Веселова О. Побратимство: допомога населення західних областей голодуючим східних регіонів України в 1946–1947 рр. // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвід.

зб. наук. пр. – Вип.8. – К., 2003. – С.373.

45.Кодры. – 1983. – №13. – С.131.

46.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.122. – Спр.224. – Арк.38, 39, 76, 100, 101, 115, 116.

47.Правда. – 1947. – 12 жовт. Див. також: Веселова О. Геноцид голодомором 1946–1947 років в Україні // Проблеми історії України: Факти, судження, пошуки: Міжвід. зб. наук. пр. – Вип.7. –

К., 2003. – С.384–405;. Воронов І. О., Пилявець Ю.Г. Голод 1946–1947 рр. – К., 1991.

48.РГАСПИ – Ф.17. – Оп.122. – Спр.69. – Арк.3, 4; Спр.93. – Арк.8; Оп.123. – Спр.476. – Арк.1, 2, 10.

49.Там само. – Спр.93. – Арк.10, 11.

50.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.122. – Спр.93. – Арк.58, 59, 69-71.

51.Там само. – Оп.125. – Спр.507. – Арк.263-269.

52.Див.: Баран В.К. Україна: новітня історія (1945–1991 рр.). – Л., 2003. – С.61.

53.Народне господарство Української РСР: Статист. зб. – К., 1957. – С.99.

54.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.122. – Спр.314. – Арк.10-20, 22-31, 161-166; Спр.315. – Арк.1-6, 14-16, 26, 27, 36, 38, 59, 62, 112-117.

55.Правда. – 1948. – 14 лип.

56.Народне господарство Української РСР в 1970 році: Статист. щорічник. – К., 1971. – С.185-192, 210-211, 218-219, 236-237, 245-247.

57.Радянська Україна. – 1952. – 25 вер.

58.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сб. док за 50 лет: В 5 т. – М., 1968. – Т.4. – С.25.

59.Радянська Україна. – 1954. – 22 лют., 4, 5, 9–11 берез.; Тараненко В.М. Участь трудящих України в освоєнні цілинних і перелогових земель (1954–1956 рр.) // Укр. іст. журн. – 1959. –

№6. – С.50, 51.

60.Комуністична партія України в резолюціях і рішеннях з’їздів, конференцій і пленумів ЦК. –

Т.2. – К., 1977. – С.526; Радянська Україна. – 1955. – 22 лют.

61.Народне господарство Української РСР в 1970 році. Статист. щорічник. – К., 1971. – С.185–192, 236.

62.Правда. – 1945. – 24 лип.; 7, 26 верес.; 1948. – 16 берез.; История СССР с древнейших времен до наших дней. – Т.ХІ. – М., 1980. – С.54, 56.

63.РГАНИ. – Ф.89. – Оп.40. – Спр.5. – Арк.2–9.

64.Галузевий державний архів Служби безпеки України (далі – ДА СБ України). – Ф.16. – Оп.36. –

Спр.5. – Арк.59, 60.

65.ДА СБ України. – Ф.13. – Спр.451. – Арк.29.

66.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.125. – Спр.310. – Арк.58-60.

67.Там само. – Оп.122. – Спр.289. – Арк.1, 2.

68.Сталін Й.В. Промова на передвиборних зборах виборців Сталінської виборчої округи м. Москви. 9 лютого 1946 р. – К., 1946. – С.21.

69.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.3. – Спр.1061. – Арк.16.

70.Там само. – Оп.122. – Спр.289. – Арк.17.

71.Правда. – 1946. – 16 вересня.

72.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.121. – Спр.524. – Арк.10.

73.Там само. – Оп.3. – Спр.1062. – Арк.11, 21-23, 41.

74.Там само. – Оп.122. – Спр.324. – Арк.54, 55, 66, 67.

75.Там само. – Спр.289. – Арк.9-11.

76.Там само. – Арк.58-60.

77.Зверев А.Г. Записки министра. – М., 1973. – С.235.

78.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сборник документов за 50 лет:

В5 т. – М., 1968. – Т.3. – С.460-467.

79.Плотников К.Н., Ровинский Н.Н. Система и организация финансов и кредита в СССР. – М., 1950. – С.170, 171.

80.РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.122. – Спр.324. – Арк.6-10.

81.История СССР с древнейших времен до наших дней. – Серия вторая. – Т.ХІ. – М., 1980. –

С.212.

82.Див.: РГАСПИ. – Ф.17. – Оп.125. – Спр.596. – Арк.70-124.

83.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам: Сборник документов за 50 лет:

В5 т. – М., 1968. – Т.3. – С.602, 603.

84.Правда. – 1948. – 22, 30 серп.; 1951. – 28 січ.

85.РГАНИ. – Ф.89. – Оп.57. – Спр.10. – Арк.1; Спр.11. – Арк.1-6; Спр.14. – Арк.1-3.

86.Народне господарство Української РСР: Статист. щорічник. 1957 рік. – К., 1958. – С.175, 176, 180-184, 187-192, 195.

87.Народне господарство Української РСР в 1971 році. Ювілейний статистичний щорічник. – К., 1972. – С.9; Гельфанд В.С. Население СССР за 50 лет (1941–1990): Статистический справоч-

ник. – Пермь, 1992. – С.276, 277.

Розділ 30

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В ДОБУ ДЕСТАЛІНІЗАЦІЇ (1956–1965)

1.Економічна політика Кремля періоду «відлиги»

Правління М.Хрущова увійшло в історію як період суттєвих зрушень у всіх сферах соціально-економічного, політичного й суспільнокультурногожиття. РеформаторськийкурсМ.Хрущова був зумовлений усім ходом попереднього розвитку країни. В останні роки правління Й.Сталіна тоталітаризм досяг тих меж, за якими вже не міг існувати, не підриваючи при цьому всіх соціальних зв’язків суспільства. Інакше кажучи, сталінізм вичерпав себе як система, система неорганічна, штучна, непродуктивна й антигуманна. В країні наростала демографічна криза. Репресії, як метод управління державою, вичерпали себе. Сталінізм і сталінщина могли перетворитися на свою протилежність, тобто створити реальну загрозу існуванню самої системи. Тим більше, що в нових умовах можна було управляти вже іншими способами й іншими методами. Адже мета репресій, терору – це, в першу чергу, – залякати масу населення, створити систему тотального страху. Це було досягнуто: страх, як домінанта в суспільстві, уже існував не тільки на рівні суспільному, а й на індивідуальному. Страх домінував на генетичному рівні. Крім державного контролю, крім цензури влади, з’явилися такі чинники, як самоцензура, само-

контроль.

Найповніше стан соціально-економічної перенапруги радянського суспільства серед політичного керівництва країни відчував саме М.Хрущов. Улітку 1971 р., за кілька місяців до смерті, він писав у своїх мемуарах: «Ми отримали після Сталіна важку спадщину. Країна була розорена… Країна була доведена

до межі безупинними капіталовкладеннями в оборону. Військова промисловість розвивалась і в ширину, і в глибину. Численна армія тиснула на бюджет. Вона коштувала величезних матеріальних засобів. Відволікались численні людські ресурси, які могли б бути використані для розвитку мирної економіки»1.

Реформаторський курс М.Хрущова зумовлювали чинники й зовнішнього характеру. Хоча радянські керівники рідко виїжджали за кордон, але знали, як жили люди в іншому світі. Та й маси радянських людей, побувавши в Європі, психологічно змінилися. З’явилося інше сприйняття радянської дійсності, інші сподівання. Досвід Європи мав великий вплив на рішення партійно-радянського керівництва СРСР. Треба було йти в ногу з життям. Основна причина реформаторського курсу М.Хрущова, на справедливу думку С.Кульчицького, Ю.Шаповала, С.Білоконя й інших істориків, полягала в тому, що система, створена більшовиками, не була природною. Більшовицька система була штучним витвором, що виник спочатку в головах теоретиків, які згодом цю теорію впровадили, насадили в реальному житті. А оскільки це була неприродна соціально-економічна система, то, зрозуміло, вона не могла існувати довго. Так чи інакше вона мала бути трансформована або шляхом радикальним, або еволюційним. Суспільство, без сумніву, повинно було повернутися до свого природного стану.

За повоєнне десятиріччя Радянський Союз ціною великої крові, величезних зусиль став дійсно наддержавою. І це також один із чинників того, що інновації мали з’явитися.

Серед суб’єктивних чинників реформ М.Хрущова – це, поза сумнівом, прагнення до самоствердження, до особистого лідерства. Переживши період так званого колективного керівництва, М.Хрущов зумів подолати всіх суперників на шляху до політичного Олімпу, вніс власний колорит і своєрідність до реформаторського курсу. Хоча його зміст і загальна спрямованість були наперед визначені: розширення меж політичної демократії, прискорений економічний розвиток і поліпшення матеріального життя народу.

В основі основ радянської системи лежала економіка. Її мобілізаційний характер дав можливість у порівняно короткі терміни, щоправда, дуже дорогою ціною, відбудуватизруйнованевійноюгосподарство. Хочайогорозвитоквідбувавсяекстенсивним шляхом, а управління здійснювалося переважно директивно-розпорядними методами, воно зберігало свою цілісність. Виробничий потенціал як всієї країни, так і кожної союзної республіки зокрема поступово, але неухильно зростав.

У 50-х рр. ХХ ст. значний економічний потенціал здобула й Україна. Вона стала одним із центрів металургії і машинобудування, нарощувались темпи енерго-

іелектромашинобудування. Зростали потужності Харківського тракторного заводу

іХарківського заводу транспортного машинобудування, Краматорського заводу верстатобудування. В республіці збільшився видобуток нафти і вугілля. В західній її частині утворено новий вугільний басейн. Розвивалася газова промисловість. У 1956 р. почалося використання природного газу Шебелинського родовища на Харківщині.

Однак промисловість України, як і усього СРСР, у більшості галузей була технічно відсталою. Новітні досягнення науки і техніки впроваджувалися повільно і малопродуктивно. Темпи промислового розвитку країни не були високими.

408 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

І в цих умовах М.Хрущов, якого вважали «хорошим господарником»2, вдався до масштабних реформ, які мали підняти країну, за його задумом, на нові рубежі у змаганні з капіталістичним світом. Мета реформ полягала в тому, щоб вивести промисловість і сільське господарство з кризи, розширити права республік і місцевих органів влади в економічних питаннях, права трудових колективів, зацікавити їх у результатах своєї праці, прискорити науково-технічний прогрес, скоротити розрив в економічному розвитку від західних країн, сприяти поліпшенню кооперації та поділу праці в рамках економічного регіону.

Варто зазначити, що головні напрями економічної політики Кремля й у роки хрущовської «відлиги» залишалися практично незмінними. Завдання загальної модернізації знову було зведено до прискореного розвитку народного господарства, високих темпів приросту суспільного валового продукту. Як справедливо зауважив відомий російський історик В.О.Шестаков, «високі темпи економічного зростання були найважливішим чинником легітимації режиму. Фетишизація темпів стає суттю і хрущовської економічної політики… Вирішенню цього питання Хрущов підпорядкував усі інші завдання – десталінізацію і лібералізацію радянської системи, церковну політику і політику в сфері художньої творчості»3.

Економічна політика Кремля визначалася передусім уявними і реальними воєнними загрозами і викликами повоєнного часу. Радянське керівництво вірило у можливість перемоги комунізму над капіталізмом без війни. Воно вже не будувало фантастичних планів домогтися світового панування, однак прагнуло будь-якою ціною досягти воєнно-стратегічного паритету із Заходом. Тому найголовнішим для себе завданням вважало розвиток ракетно-ядерних сил.

Різко скоротивши чисельність збройних сил, зменшивши в державному бюджеті питому вагу витрат Міністерства оборони (з 1953 по 1960 р. вона скоротилася з 31,2 до 11%), керівництво взяло курс на якісне зростання військового потенціалу країни. З 1959 р. оборонні галузі промисловості почали постачати армію і флот новітніми видами озброєнь. Тоді був створений новий вид збройних сил – Ракетні війська стратегічного призначення, розгорнулася масштабна програма розвитку військового суднобудування, зокрема будівництво атомного підводного флоту. Починає різко змінюватися співвідношення мирної і військової продукції на підприємствах авіаційної та суднобудівної промисловості.

Загалом, радянська модель економіки від самого свого початку була воєнізованою. Такою вона залишалась і в повоєнний період. Значні людські, матеріальнофінансові та науково-технічні ресурси були сконцентровані спочатку на створенні ядерної і термоядерної зброї, а пізніше – на засобах її доставки. На це держава виділяла колосальні кошти. У всіх оборонних галузях прискореними темпами збільшувалася чисельність робітників і службовців, зростали виробничі потужності. У масовій кількості створювалися спеціалізовані науково-дослідні інститути, лабораторії, конструкторські бюро. Військова галузь розбудовувалася за рахунок скорочення споживання населення. Радянські люди продовжували жити з «затягненими пасками». Відповідно в суспільстві поглиблювалися сумніви в ефективності системи, доцільності таких жертв у мирний час, у молоді формувалося критичне мислення щодо політичної лінії керівництва держави.

Оборонна політика, по суті, визначала динаміку економічного розвитку країни, хоча, зрозуміло, підняти рівень економіки, рівень життя народу і одночасно паритетно протистояти військовій могутності Сполучених Штатів Америки було явно нереально. Звідси непослідовність, суперечливість внутрішньої політики Кремля – то масштабні дії, спрямовані на поліпшення добробуту народу, рівень життя якого не можна було навіть порівняти з життям народів Заходу, то згортання соціальних програм, демократичних процесів і новий виток мілітаризації економіки.

Після смерті Сталіна радянські керівники в міжусобній боротьбі за владу один за одним декларували ідею «соціалізації» економіки. Кожен з них прагнув проявити себе ініціатором і прихильником рішень і практичних дій, спрямованих на те, щоб радянській системі надати людського обличчя, щоб покращити життя народу.

Досягнення названої мети неминуче ставило питання про співвідношення темпів розвитку групи А і групи Б. Випереджаючий розвиток групи А обґрунтовувався ленінсько-сталінськими підходами та політико-ідеологічною доцільністю. Пріоритети для важкої промисловості визначалися за рахунок свідомого утиску сільського господарства. Причому село взагалі виступало економічним донором, постійно піддаючись фактичній руйнації з боку держави. Така ситуація була однією з основних причин низького рівня добробуту населення, хронічного відставання життєвих стандартів від західних зразків. Обидва партійно-радянські лідери, якими були у 1953 р. Г.Маленков і М.Хрущов, були зорієнтовані на ідею, що реформування в країні слід розпочинати зі зміни підходів до розвитку легкої і харчової промисловості та сільського господарства.

Декларація нового курсу розвитку економіки не означала зміни пріоритетів, стратегії, пропорцій, не змінювалися мотиваційні чинники праці. Соціальноекономічна політика в своїй основі продовжувала базуватися на рішеннях влади, ухвалених ще за Сталіна.

Навесні 1955 р. ЦК КПРС і Рада Міністрів СРСР поширили закритий лист стосовно стану справ у промисловості. В ньому констатувався, зокрема, факт відставання СРСР від Заходу у сфері впровадження нової техніки і продуктивності праці. В листі не фігурували істинні причини відставання, а називалися традиційні: невміле керівництво, самозаспокоєність, втрата багатьма керівниками почуття відповідальності перед партією і державою за доручену справу, втрата перспективи і орієнтації в технічній політиці. Як і раніше, відповідальність за труднощі в економіці перекладалися з вищого керівництва на виконавців.

Суттєві недоліки у розвитку економіки і, зокрема, машинобудування були озвучені на Всесоюзній нараді працівників промисловості, яка відбулася в травні 1955 р. Йшлося про низький рівень продуктивності праці, вкрай повільне впровадження нової техніки, недосконалість господарського механізму, відсутність навіть елементів госпрозрахунку та ін. Неперспективність радянської системи господарювання яскраво продемонстрував, сам того не бажаючи, міністр верстатобудівної та інструментальної промисловості А.І.Костоусов, який заявив: «створилося таке становище, при якому удосконалення машин, які випускаються, матеріально не стимулюється, і в ряді випадків приносить підприємствам збитки. Виготовлення

410 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

удосконалених вузлів потребує матеріальних затрат. Але так як ціни на машини затверджуються як постійні, то завод, який оновлює свої машини, несе збитки»4.

Роком раніше в країні була задіяна державна програма модернізації обладнання, але вона так і залишилася програмою. Адміністративно-командна економіка не була природно чутливою до новацій і не сприймала їх. Не допомагали цьому ні організаційні заходи (28 травня 1955 р. була прийнята постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР «Про поліпшення справи вивчення і запровадження в народне господарство досвіду і досягнень передової вітчизняної і зарубіжної науки і техніки», відповідно до якої був створений Державний комітет з нової техніки), ні зростаючі фінансові вливання (з 1950 по 1959 р. витрати на науку збільшилися в країні у 3,7 раза). Досягнення науки і техніки, а вони дійсно були, впроваджувалися в практику переважно адміністративним шляхом.

Екстенсивний шлях розвитку, яким постійно рухався СРСР, з часом ставав усе менш продуктивним. Зростаючі масштаби економіки входили у все більшу суперечність з надміру централізованою командною системою управління. Постійно зростав апарат управління, посилювалися відомча відособленість, бюрократизм і паперотворчість. Наростала енергоємність економіки, знижувалась загальна ефективність народного господарства. Це змусило М.Хрущова шукати нові шляхи, форми і методи для стимулювання його розвитку і вдатися до нових реформ.

ХХ з’їзд КПРС запрограмував подальшу демократизацію економічного життя. Відповідно до його рішень розширювалися права республіканських міністерств в управлінні підприємствами. Для союзних республік у державних планах СРСР у централізованому порядку встановлювалися лише завдання щодо випуску валової продукції, загального обсягу капітальних робіт, чисельності персоналу і фонду зарплати. Планування ж виробництва і розподіл усіх видів продукції республіканської промисловості були передані безпосередньо до відання союзних республік. Це об’єктивно створювало можливості для комплексного розвитку всіх галузей народного господарства України.

У 1957 р. з метою наближення управління до виробництва були ліквідовані галузеві міністерства, а замість них створювалися територіальні органи управління народним господарством. Територія СРСР поділялася на адміністративні економічні райони. Усі підприємства даного адміністративного економічного району становили єдиний народногосподарський комплекс. Управляти ним мала рада народного господарства (раднаргосп). В Україні реорганізацію органів управління промисловістю і будівництвом здійснено після прийняття у березні 1957 р. сесією Верховної Ради УРСР відповідного рішення. Було створено 11 економічних адміністративних районів, почали діяти раднаргоспи. В розпорядження раднаргоспів перейшло 2752 підприємства. Передбачалося, що реформа допоможе зробити виробництво ефективнішим, раціональніше використовувати ресурси, подолати галузеву роз’єднаність і відомчі перешкоди. Реформі не підлягали військова промисловість і енергетика, що мало своєрідний вплив на її характер, зміст і наслідки.

Під пильним оком партійно-радянського керівництва країни і передусім М.Хрущова перебувало сільське господарство. Протягом 1953–1964 рр. відбулося 11 пленумів ЦК КПРС з питань розвитку галузі. Ще на двох вони розглядалися поряд з іншими питаннями. Було проведено понад півсотні загальносоюзних і