Економічна історія України том 2

Сучасні дослідники справедливо зазначають, що у стратегії радянської влади не було виразної просторової складової. Якщо елементи останньої й існували, то вони цілком і повністю підпорядковувалися економічним завданням. Нові міста і селища міського типу формувалися слідом за створенням промислового, військового чи транспортного комплексу і були, по суті, придатком їхньої виробничої структури. Ніхто й ніколи не розглядав завдання розвитку територій як самостійні або пріоритетні. Під час районізації враховувалася лише наявність відповідних структур КПРС5.

Особливістю радянської урбанізації було й те, що вона виразно підпорядковувалася розв’язанню воєнно-стратегічних завдань. Наслідком такої політики стала поява нової категорії міст, життєдіяльність яких визначалася московським центром. На відміну від міст, які протягом тривалої еволюції ставали центрами адміністративних районів і були тісно пов’язані зі своєю периферією, нові міста таких тісних зв’язків із сусідніми населеними пунктами не мали і функціонували ізольовано.

Радянські міста загалом формувалися не природно, не стільки на основі товарно-грошових відносин, скільки шляхом перекачування державою ресурсів із сільської місцевості. Для періоду хрущовської «відлиги» характерним стало таке явище, як«сільськаурбанізація», щоявляласобою, посуті, насильно-бюрократичне зселення людей з малих, зарахованих до неперспективних сіл і хуторів на центральні садиби укрупнених колгоспів і радгоспів. Така «урбанізація» завдавала чималу шкоду життєдіяльності селянства, оскільки відривала його від вікового рідного вогнища. Не можна, звичайно, думати, що селянин, особливо молодий, не залишав би глухі та необлаштовані села. Але цей процес був штучно прискорений, і українські села почали швидко зникати на «плановій основі».

Хрущовська «надпрограма» зселення сіл і будівництва агроміст була передусім зорієнтована на молодь і містила, безумовно, «раціональні зерна», однак була недостатньо підкріплена матеріально, погано розрахована за часом. Задуми і плани реформатора значно випереджали можливості держави і були по суті своїй утопічними. Насадження агроміст привело до того, що покинуті села оголошувались безперспективними.

Особлива увага приділялася ліквідації хуторів. Процес набув таких масштабів, що незабаром розгорнулася справжня боротьба з хуторами. Їхні мешканці, хоча й були позбавлені навіть мінімальних побутових умов, якими користувалися мешканці інших сільських населених пунктів, у більшості не виявляли бажання переїжджати до них.

Боротьба з хуторами тривала в Україні ще з 1930-х рр. Основу їх розвитку й існування було підірвано в роки колективізації. До 1939 р. зселення хуторів у східних областях УРСР проводилось відповідно до робочих планів Наркомзему СРСР. Починаючи з 1939 р. зселення хуторів проводилось на основі постанови ЦК ВКП(б) і Раднаркому СРСР від 27 грудня 1939 р. «Про заходи охорони громадських земель колгоспів від розкрадання». В результаті її виконання у 1940 р. кількість хутірських дворів у східних областях зменшилася більш як удвічі порівняно з 1920-ми рр. і становила 90,4 тис. Остаточне зселення цих дворів мало відбутися на основі постанови Раднаркому УРСР і ЦК КП(б)У від 14 квітня 1940 р. У тому ж році його

422 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

потрібно було завершити. Але цього не встигли зробити до початку війни, і ще не виселеними залишалися близько 12,4 тис. хутірських господарств.

На відміну від порядку проведення акції у східних областях, де зселенню підлягали хутори з кількістю дворів до 10, у західних областях перевага виселенню надавалася населеним пунктам із кількістю дворів до 256.

У середньому на один колгосп на сході республіки припадало на початку 1940 р. три хутірських господарства. Загалом хутірські господарства розташовувались на території 16 областей, і проживало в них понад 360 тис. осіб. На заході України на початок 1950 р. кількість хутірських селянських дворів була більшою,

ірозподілялися вони по 8 областям, у середньому на один колгосп припадало 22 хутірських господарства7.

Зселення хуторів відбувалось в Україні одночасно з виникненням нових. Так, за роки війни лише на колгоспних землях України було створено 10 тис. нових хуторів. Нові хутірські господарства створювались і в післявоєнні роки. Більшість з них були фактично одноосібними господарствами8.

Законодавчі акти, що ухвалювались у довоєнні й повоєнні роки та пізніше стосовно порядку реєстрації нових поселень та інших питань адміністративнотериторіального устрою тодішньої Української РСР, були спрямовані на те, щоб малолюдні сільські поселення, які складалися з кількох садиб, не обліковувати як самостійні, а приєднувати до тих населених пунктів, недалеко від яких вони були розташовані і з якими підтримували зв’язок. Унаслідок ухвалення й законодавчого закріплення таких положень і їхньої реалізації на практиці тисячі дрібних малолюдних поселень були штучно приєднані до великих центрів, сільських рад

ісільськогосподарських підприємств, хоча територіально існували самостійно. Об’єднавшись з останніми під спільною назвою, хутори остаточно втрачали самостійність. А це неодмінно призводило до уповільнення їх розвитку, а нерідко й до занепаду, погіршення умов життя їхніх мешканців.

Слід зазначити, що така доля чекала на ті хутори, де проживало більше людей. Певна ж частина хуторів, особливо малодвірних, ліквідована не була і збереглася на довгий час9. Так, на середину 1950-х рр. зі ще не зселених 101,6 тис. хутірських дворів західних областей України (без Ізмаїльської області) абсолютна більшість (66,6 тис.) припадала на поселення, де налічувалось від одного до десяти дворів. А зселялись у першу чергу великі хутори – до 25 дворів і більше10.

Найбільша кількість хуторів була у Волинській області, тому що там узагалі переважала хутірська система. За повоєнні роки на Волині, де на одну сільську раду припадало в середньому 40–45 поодиноких хутірських дворів, було зселено із хуторів близько 4,5 тис. дворів. У травні-червні 1951 р. було зселено ще 14,3 тис. дворів11.

Зселення хуторів відбувалося, як правило, у процесі укрупнення колгоспів. Лише у Ровенській і Волинській областях з січня 1951 р. до вересня 1952 р. було зселено з хуторів понад 41 тис. селянських господарств. Крім того, 5,8 тис. господарств «за власним бажанням» було переселено до ряду областей РСРФР12.

Існували, звичайно, й так звані листи жителів окремих хуторів, які звертались із «проханнями» до вищих партійних та державних органів і на ім’я самого Й.Сталіна провести зселення хуторів, де налічувалось від 1 до 25 дворів13.

Здійснювані укрупнювально-переселенські акції щодо селянства тримали мешканців села в постійній напрузі. Селяни нерідко виявляли невдоволення й не бажали миритися зі свавіллям влади стосовно них. На адресу вищих інстанцій надходила велика кількість як індивідуальних, так і колективних листів-протестів. Так, житель хутора Будиніно Смолярівської сільради Волинської області Ковас Петро Степанович заявляв: «Свій будинок нікуди перевозити не буду і нікого не допущу, щоб його розібрали. На хуторі селянину жити краще, тут можна мати добре господарство, а в селі цього не будеш мати»14. Жителька с. Шалобово Рожищенського району Волинської області скаржилась у вищі партійні органи на те, що «раніше в колгосп заганяли, а тепер зганяють із хуторів, якщо не підкоритися їм, то прийдуть і знищать твій будинок, от так і живи»15.

Мешканці багатьох малих сіл і хуторів категорично відмовлялись переселятися на центральні садиби колективних господарств і будь-що намагалися мігрувати в міста, на будови, створюючи тим у господарствах напругу із забезпеченням трудовими ресурсами.

Примусове переселення хутірських господарств можна цілком вважати терористичними діями щодо селянства. При цьому селяни-одноосібники втрачали землю, реманент, худобу, господарські та житлові будови. Їх насильницьки приписували до колгоспів. Цей процес тривав аж до середини 1950-х рр. У західних областях України, зокрема, лише за 1950–1954 рр. було переселено 94,5 тис. дворів із 196,1 тис, які існували на початку 1950 р.16 Так, у Станіславській області лише за 1954 р. було зселено 586 хутірських господарств, із них змушені були проживати в чужих будинках 117 сімей. У Волинській області на початку 1955 р. було зселено понад 3,3 тис. господарств, із них 132 відправлено до східних областей республіки, а у 3,3 тис. господарств були розібрані житлові й господарські приміщення17. У Ровенській області фактично було зселено на початку 1955 р. 1,7 тис. господарств при плані 400, із них до південних областей республіки було відправлено 134 хутірських господарства18.

У західних областях України хутірські господарства переселяли переважно до навколишніх сіл. Однак було багато випадків, коли їхні власники опинялись у Сибіру, а майно конфісковувала держава. Нерідко воно розкрадалося місцевим керівництвом, а частково йшло на зміцнення ще слабких колгоспів.

Наступ на нечисленні села здійснювався й у другій половині 1950-х рр., особливо активно тоді, коли розпочалася ліквідація малих сільських поселень чисельністю до 50 осіб. Таких населених пунктів в Україні налічувалося 58,5 тис. У результаті антихутірських акцій держави в УРСР протягом 1957–1959 рр. відбулося зменшення хуторів у 7 разів. Залишилося тільки 8,4 тис. хутірських поселень19. І їхня кількість продовжувала швидко зменшуватися.

«Сільська урбанізація» завдавала непоправної шкоди народному господарству, життєвому рівню сільського населення. Адже хутори, як місця постійного проживання значної частини сільського населення, існували в Україні здавна. Будучи малолюдними й територіально відокремленими від інших населених пунктів, вони відігравали важливу економічну роль у підтримці й розвитку селянських господарств, включенні в обіг віддалених земель і угідь, попередженні обезлюд-

424 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

нення сільських територій, збереженні й підтриманні природного ландшафту тощо. Їх невиправдана ліквідація спричиняла важкі соціально-економічні, моральнопсихологічні й матеріально-побутові наслідки для сільського населення.

Ще одним напрямом «сільської урбанізації» стала політика ліквідації так званих «неперспективних сіл». У 1950-ті рр. було оголошено неперспективними багато тисяч сіл. Сотні тисяч селян змінили місце проживання на центральні великі сільські селища, а частіше перебиралися до міста.

На початку 1950-х рр. помітний вплив на урбанізаційні процеси мало здійснення широкомасштабної акції будівництва гідроелектростанцій на Дніпрі. Спорудження Каховської, Дніпродзержинської, Кременчуцької, Київської ГЕС спричинило примусове переселення великих мас сільського населення з територій, що підлягали затопленню. Природно, що через уже усталені на той час радянські риси ментальності, які стали панівними в ешелонах влади й апаратних структурах, ніхто не вважав за потрібне запитати в селян: чи вони не заперечують проти таких масштабних переміщень з обжитих місць проживання.

Ця акція виявилася дійсно гігантською за своїми масштабами та негативними соціальними наслідками. Вона зачепила тисячі й тисячі людей. Зокрема, спорудження тільки Каховської та Дніпродзержинської ГЕС спричинило примусове переселення близько 250 тис. сільських мешканців. Усього ж будівництво комплексу гідроелектростанцій Дніпровського каскаду викликало переселення загалом близько мільйона осіб.

Поява водосховищ спричинила скорочення кількості сіл: за різними даними з карти України зникло від двох до трьох тисяч сіл. Були зруйновані традиційні поселенські структури українського села та господарські зв’язки території. Населення, насамперед молодь, виїжджало у міста.

Значний вплив на процес «сільської урбанізації» мала концентрація сільськогосподарського виробництва. На основі такого «досвіду» утверджувалася концепція політики перспективних і неперспективних сіл. Перші її засади були викладені в затвердженому Президією Верховної Ради УРСР від 30 грудня 1956 р. «Положенні про порядок віднесення населених пунктів до категорії міст, селищ міського типу

іробітничих селищ Української РСР».

Улютому 1959 р. ЦК Компартії України підтримав почин правління колгоспу «Дружба» на Київщині з перебудови с. Ксаверівка в селище міського типу. Зі столиці України на місця була направлена категорична директива про необхідність оперативної розробки в областях планів комплексної перебудови сіл та організацію їх практичного функціонування за типовими проектами.

Аналіз різного роду документів дає змогу стверджувати, що офіційний курс на створення перспективних сіл і віднесення частини сільських поселень до неперспективних було проголошено стратегією соціально-економічного розвитку, пріоритетом аграрної політики в 1961 р. під час ухвалення нової програми Комуністичної партії. У цьому документі було зафіксовано, що «поступово колгоспні села перетворяться в укрупнені населені пункти міського типу»20.

Коли така політика набула стратегічного значення, то й не дивно, що наступні рішення тільки формували цей процес. ЦК Компартії України та Рада міністрів

426 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

у документи землевпорядних організацій, на радіо й телебачення входила не власна назва села, а придумана назва колгоспу чи радгоспу. Якщо враховувати, що такі найменування носили переважно заідеологізований характер, то стає зрозумілим той своєрідний етноцид, який ще й сьогодні дається взнаки. Власна назва села споконвічно відображала етнографічний, історичний розвиток усієї України, району, місцевості тощо.

Постійні реорганізації суттєво вплинули на зменшення мережі сільських поселень по всій Україні. Усього за 1959–1965 рр. було знято з державного обліку 9441 населений пункт. Переважно це були малі села, хутори25.

Руйнація сільської поселенської мережі, зникнення тисяч сіл – наслідок насамперед партійно-радянської політики стосовно українського села. Невдоволення селян умовами праці та життя, відчуття ними своєї соціальної неповноцінності зумовили міграцію молоді до міста, а звідси й пов’язані з цим наростання процесів депопуляції. Міграцію до міста прискорювало також зселення багатьох сіл, що потрапили в зону затоплення під час будівництва каскаду штучних морів на Дніпрі, гідротехнічних споруд на Дністрі та ін. Однак основна причина полягала все ж таки в поділі сіл на перспективні та неперспективні, вимиранні дрібних та віддалених сіл. У них не тільки не розвивалася виробнича та соціальна сфера, а й ліквідовувались уже наявні об’єкти: невеликі тваринницькі ферми, рільничі бригади, школи, магазини тощо.

Земля, сільська місцевість в Україні поступово залишалися без людей, що не сприяло збереженню і облагородженню природного середовища, запобіганню перенаселення міст і пов’язаних з цим негативних екологічних явищ. Культивування ідеї «зближення міста і села» деформувало урбанізаційні процеси, вело до псевдоурбанізації. Збільшення кількості міст на просторах СРСР супроводжувалося освоєнням значних нових територій. В умовах багатонаціонального складу населення це вело до деформацій у розвитку національних відносин. Стосовно України наслідком цього стало збільшення в складі міського населення неукраїнських елементів. Водночас значна кількість українців змушена була мігрувати за межі республіки.

Радянська урбанізація значною мірою нівелювала саме поняття «місто». Відомий дослідник українського містобудування В.Вечерський слушно звертає увагу на те, що тоталітарний режим ліквідував в Україні європейське розуміння міста як самоврядної спільноти людей, пов’язаних суто міськими видами діяльності

йвідповідними традиціями. Натомість утвердилося азійське розуміння міста як державної власності, місця концентрації певних державних функцій (військовоадміністративної, фіскальної, виробничої, ідеологічної тощо), де населення є чимось другорядним, що може бути за потреби замінене, перемішане, скорочене чи збільшене, а для цього жорстко прикріплене до місця праці й проживання і контрольоване системою. Місто в СРСР, доводив він, не було самоврядною спільнотою і не мало можливостей саморозвитку; воно було не суб’єктом, а лише об’єктом спрямованих дій, які у підсумку породжували містобудівні диспропорції і хаос. Наслідком цього стала дегуманізація міського середовища, зниження його інформаційного

йкультурного потенціалу, варварське ставлення до історичної спадщини26.

Протікаючи в специфічних умовах, урбанізаційні процеси в Україні, як і загалом в СРСР, набирали сили, змінювали середовище проживання людей, наповнювали його іншим змістом. Водночас темпи урбанізації не були співвідносними до оптимізації поселенської структури. Житлове будівництво, попри його бурхливий розвиток у добу хрущовської «відлиги», явно не встигало за промисловим.

4. Аграрна політика М. Хрущова

М.Хрущов відкинув варіант реформування аграрного сектора, який був запропонований Г.Маленковим і полягав у послабленні податкового пресу і адміністративного тиску на особисте підсобне господарство, у зростанні матеріальної зацікавленості селян у результатах своєї праці і в наданні їм елементарних прав (свобода пересування, соціальне і пенсійне забезпечення, гарантована заробітна плата і т. п.). Натомість він запропонував свій варіант аграрної політики, який полягав у «індустріалізації» сільського господарства, у перетворенні колгоспів на великі механізовані господарства. Механізація і автоматизація, відмова від особистого підсобного господарства, на думку М.Хрущова, повинні були максимально зблизити умови життя і праці сільських і міських жителів і прискорити перехід до комунізму.

Не можна сказати, що М.Хрущов добре обдумав реформу. Очевидно, він діяв здебільшого спонтанно, під впливом кризових ситуацій та своїх опонентів. Але партійний лідер не просто імпровізував, переходячи від однієї сміливої програми до іншої, як про це часто говорили. Його експерименти мали свій стиль і загальне спрямування. Хоча це спрямування часто називали «популістським», популізм М.Хрущова відзначався особливим ґатунком, оскільки міг реалізуватися тільки з партією та завдяки їй.

На вересневому (1953 р.) пленумі ЦК КПРС уперше з часів колективізації було дано критичну оцінку умов життя на селі та стану сільського господарства. Визнавалося, що сільське господарство всі роки існування радянської влади було донором для важкої індустрії. «Темпи розвитку соціалістичного сільського господарства, – говорив М.Хрущов, – явно відстають від темпів розвитку промисловості та зростання потреб населення в предметах споживання»27.

Пленум виробив низку заходів, спрямованих на зростання рентабельності колгоспного виробництва. Головні зміни полягали в запровадженні більш обґрунтованих цін на сільськогосподарську продукцію. Одночасно були зменшені розміри обов’язкових поставок зерна, овочів, картоплі, насіння олійних культур колгоспами і продуктів тваринництва колгоспниками.

Найбільшим стимулом для подальшого розвитку сільського господарства було підвищення заготівельно-закупівельних цін на сільськогосподарську продукцію. Протягом 1953–1958 рр. державні заготівельно-закупівельні ціни на продукти сільського господарства збільшилися загалом втричі, зокрема на зерно – у 7 разів, на картоплю – у 8, на продукти тваринництва – у 5,5 раза28. З колгоспів списали всю заборгованість за обов’язкові поставки продуктів тваринництва в минулі роки. Для кращого стимулювання дозволили видавати колгоспникам грошовий аванс – 25% коштів, що надходили від реалізації худоби та продуктів тваринництва.

428 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Тим самим був зроблений певний крок у напрямку встановлення більш рівноправних відносин між державою та колгоспами. У зв’язку зі зменшенням планів обов’язкових поставок колгоспи дістали змогу продавати державі частину своєї продукції за підвищеними закупівельними цінами. Значне полегшення було зроблено і для розвитку підсобних господарств колгоспників. Був знижений розмір сільськогосподарського податку з колгоспного двору, зменшені норми обов’язкових поставок продукції державі, повністю були зняті недоплати сільськогосподарського податку за попередні роки.

Реалізація намічених пленумом заходів щодо підвищення матеріальної зацікавленості, зняття заборгованості та недоїмок з колгоспів і особистих підсобних господарств колгоспників, покращення забезпеченості колгоспників і МТС кваліфікованими кадрами спеціалістів і керівників сільського господарства доволі швидко принесли певні результати. Однак напружене становище із забезпеченням населення хлібом, яке склалося на початку 1954 р., вимагало більш швидких і рішучих дій, здатних забезпечити помітну віддачу вже в найближчі роки. Фактичним визнанням незабезпеченості країни зерном було рішення, ухвалене на лютнево-березневому (1954 р.) пленумі ЦК КПРС про широке включення в господарський оборот цілинних земель у східних районах СРСР. У цих місцях були складні кліматичні умови, не існувало виробничої бази та соціальної інфраструктури. Освоєння цілини проводилося за рахунок господарств європейської частини СРСР і передусім України.

ЗУкраїни в райони освоєння цілини була вивезена велика кількість людей

ітехніки. Зокрема, лише у 1954–1955 рр. до районів освоєння нових земель Казахстану з України прибуло понад 93 тис. осіб. За ці два роки на цілинні землі було направлено 60% випускників сільськогосподарських інститутів і технікумів, училищ механізації сільського господарства. За 1954–1961 рр. з України для участі в збиранні врожаю лише у північні райони Казахстану було направлено понад 163 тис. осіб, переважно механізаторів. Багато українських посланців залишилися на цілинних землях назавжди.

До районів освоєння цілини з України була вивезена велика кількість техніки. Зокрема, влітку 1954 р. МТС і радгоспи України відправили в райони освоєння нових земель Російської Федерації 9400 комбайнів і 1 тис. зерноочисних машин29. Утім, рентабельність цілинного хліба була дуже високою.

Учервні 1958 р. обов’язкові поставки і натуроплата МТС були скасовані. Натомість запроваджувалася єдина форма заготівель сільськогосподарської продукції – державні закупки. У 1950-ті рр. були запроваджені нові норми матеріального стимулювання праці. Зокрема, набуло поширення щомісячне і щоквартальне авансування колгоспників.

Початок 1960-х рр. був позначений зниженням цін на запасні частини для сільськогосподарської техніки і на газ. У лютому 1962 р. були знижені ціни на будівельні матеріали, метал і вироби з нього. З липня 1962 р. підвищилися закупівельні ціни на худобу і птицю – більш як у 5 разів, на молоко і масло – вдвічі, картоплю – у 2,5 раза, овочі – на 25%. Дотації на виробництво тваринницької продукції здебільшого формувалися за рахунок підвищення роздрібних цін на м’ясо, м’ясопродукти, тваринне масло.

Усе це якоюсь мірою сприяло поліпшенню економічного становища колгоспів і радгоспів. Водночас надмірна деталізація при плануванні «згори» всіх без винятку виробничих процесів по кожному колгоспу стримувала ініціативу, не давала змоги раціональніше, враховуючи ґрунтово-кліматичні особливості окремого господарства, вести виробничу діяльність. Через це колгоспні прибутки росли досить повільно: їх не вистачало, щоб розрахуватися з державою та колгоспниками. Тому більшість колгоспів виконувала свої зобов’язання перед державою значною мірою за рахунок фонду оплати праці колгоспників. Зрозуміло, що такий підхід не міг не суперечити принципу матеріальної зацікавленості як колгоспів, так і колгоспників у виробничій ефективності. Ситуація вимагала негайного перегляду зацентралізованого механізму економічного управління.

Ситуація загострювалася і тим, що сформовані ще в передвоєнні роки основні принципи державного планування вже повністю себе зжили. Курс на економічне стимулювання сільського господарства, зміцнення матеріально-технічної бази колгоспів фактично підривав основи попереднього порядку планування. Дедалі частіше з високих трибун висловлювалися думки про те, що планування сільського господарства зв’язує колгоспам і МТС руки. Це свідчило про усвідомлення керівною верхівкою необхідності здійснення певної демократизації управління економікою і його децентралізації.

Найконцентрованішого вираження такі тенденції набули в постанові ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР від 9 березня 1955 р. «Про зміну практики планування сільського господарства». У ній прямо зазначалося, що попередній порядок планування, за яким колгоспам доводилися до відома плани сівби, що суворо визначали, які культури і в яких розмірах потрібно сіяти, які види тварин і в якій кількості колгоспові необхідно утримувати, призводив у багатьох випадках до нераціонального ведення господарства. Централізоване керівництво обмежувало ініціативу колгоспів, послаблювало їх відповідальність і зацікавленість у розвитку сільськогосподарського виробництва. У постанові зазначалось, що «для того, щоб забезпечити державу всіма видами сільськогосподарської продукції, зовсім не потрібно із центру доводити до колгоспів і радгоспів плани сівби по всіх культурах, планувати всі види худоби й кількість поголів’я, не даючи можливості колгоспам і радгоспам для виявлення ініціативи в більш правильному і раціональному веденні господарства»30.

Постанова була спробою ввести новий порядок планування в колгоспах, в якому відправною точкою мав стати обсяг товарної продукції. В економічному відношенні це був значно раціональніший підхід, який виражав кінцеві цілі планування сільськогосподарського виробництва. Він стимулював розвиток господарської ініціативи окремого господарства в ефективнішому використанні наявних земельних фондів. Новий його порядок передбачалося впровадити шляхом встановлення обсягу товарної продукції колгоспів у розмірах, які забезпечували б потреби країни у продуктах харчування, сільськогосподарській сировині та кормах. Уведення нового порядку планування вирішувало завдання і в економічній площині – стимулювало розвиток виробничих сил у сільському господарстві, і в плані соціальному – активізувало господарську ініціативу колгоспників.

430 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Функції контролю за розвитком усіх галузей сільського господарства, забезпеченняпланів, розподілуматеріально-технічнихресурсівзберігалисьзаДержпланом СРСР. Разом з тим у колгоспів з’явилася можливість проявляти більше ініціативи при веденні господарства. Вони могли визначати власну спеціалізацію, планувати вихід валової і товарної продукції й у певних межах розподіляти прибутки. Новий підхід до планування давав змогу керівництву колгоспів займатись економічним аналізом своєї господарської діяльності, визначати економічну доцільність вирощування тих чи інших сільськогосподарських культур, розведення різних видів худоби, прогнозувати собівартість продукції та обирати шляхи її зниження.

Колгоспам дозволялося самостійно встановлювати розміри посівних площ під сільськогосподарські культури та кількість продуктивної худоби, виходячи із плану виробництва продукції на кожні 100 га сільськогосподарських угідь. У тих випадках, коли поданий колгоспом варіант плану не забезпечував (на думку вищого керівництва) виконання державного завдання за переліченими у згаданій постанові видами постачання, райвиконкоми зобов’язувалися рекомендувати колгоспам внести у їхні плани необхідні зміни. Така позиція давала змогу місцевому керівництву на «законній підставі» спускати зверху розгалужені плани для колгоспів, хоча зміни порядку планування передбачали зробити ставку саме на ініціативу колгоспників.

Важливим було й те, що, починаючи з 1955 р., колгоспи приступили до складання не лише річних, а й перспективних (на п’ять років) планів розвитку свого господарства. Однак постанови про порядок планування практично не виконувалися. Причиною цього була живучість старих стереотипів у свідомості як керівників усіх рангів, так і конкретних виконавців. Обласні та районні планові сільськогосподарські органи складали плани розвитку господарств, не враховуючи їхньої спеціалізації. Продовжувалася звична практика механічного планування та адміністративного нав’язування колгоспам розмірів посівних площ, окремих культур, поголів’я худоби. Часто план продажу державі продукції сповіщався колгоспам із запізненням. Не завжди районні планові та сільськогосподарські органи професійно організовували розробку виробничо-економічних планів розвитку господарств, фактично пускали справу на самоплив і зводили цю роботу лише до отримання від колгоспів планових показників для складання зведених планів району. Ігнорування ролі природних факторів у плануванні сільськогосподарського виробництва також вело до серйозних прорахунків. Так, господарствам України довгий час вперто нав’язувались посіви ярої пшениці, хоч більшості її кліматичних зон краще підходила озима пшениця.

Нерідко під необхідність зміни наявних методів догляду за посівами підводилася відома теоретична база «народного академіка» Т.Д.Лисенка. Для того, щоб обґрунтувати збільшення посівних площ під кукурудзу, сою і горох, використовувались сумнівні наукові теорії інших учених. Доказом цього може бути приклад з поширенням посівів кукурудзи. Розширення площі під цю культуру диктувалося згори самим М.Хрущовим, який повірив у безмежні можливості «королеви полів», вважав її найефективнішою сільськогосподарською культурою. До речі, слід зазначити, що серйозних заперечень проти такого суттєвого збільшення посівів під кукурудзу ніхто не висловлював (хоча країною ходили анекдоти про це), у тому