Економічна історія України том 2

організацій, фінансовастабілізація, здобутажорсткою монетарноюполітикою, різке обмеження соціальних виплат, і головне – завершення процесів первісного нагромадження капіталів і перехід більшої частини економічно життєздатних активів в руки приватних власників. Наприкінці 1990-х рр. масштабна зміна форм власності набула незворотних форм – і це збіглося з початком економічної стабілізації.

3. Приватизація: перебіг і наслідки

Початок процесів приватизації був не дуже вражаючим. У 1992–1993 рр. розробляли моделі приватизації‚ прораховували економічний ефект‚ створювали її законодавчі основи. Українські економісти на чолі з віце-прем’єр-міністром В.Лановим розробили державну програму приватизації‚ яка за всіх її очевидних недоліків‚ викликаних відсутністю досвіду та поспіхом‚ створювала стабільну перспективу для формування основи ринкової економіки – приватних власників. Перші кроки приватизації були невпевненими, суперечливими і навіть драматичними. Вони здійснювалися в умовах стрімкого падіння виробництва, правового безладу, катастрофічної інфляції, наявності системи державних монополій і фактичної належності засобів виробництва вчорашній номенклатурі та господарській верхівці, Були повністю відсутні досвід у цій галузі‚ інфраструктура‚ кадри. Суспільство загалом ще ставилося до приватної власності з великим застереженням. За соціологічними опитуваннями, в 1994 р. 38‚4% респондентів негативно ставилося до приватизації великих підприємств‚ а 34‚2% не знало‚ що відповісти16. Нарешті, і це, мабуть, головне, існували потужні політичні чинники, які значно ускладнювали приватизацію. Передусім йдеться про директорсько-колгоспне лобі у Верховній Раді.

До середини 1992 р.‚ попри активний опір «лівих» у парламенті‚ в Україні були прийняті три закони і перша програма приватизації (загалом до 2002 р. таких програм було ухвалено 7, жодну не виконано). В Концепції роздержавлення і приватизації майна державних підприємств, землі та житлового фонду (ухваленій напередодні здобуття незалежності) йшлося про приватизацію як засіб досягнення багатоукладної соціально орієнтованої економіки. Згідно з Законом України «Про приватизацію майна державних підприємств» від 4 березня 1992 р., головною метою приватизації мали стати «підвищення соціально-економічної ефективності виробництва та залучення коштів на структурну перебудову національної економіки». Протягом 5–7 років форму власності мало змінити 60–65% майна державних підприємств. Ішлося щонайменше про 40 тис. середніх і 8 тис. великих підприємств. Головним гальмом приватизації, як вже згадувалося, були «ліві» в парламенті*.

За підрахунками британських політологів А.Вілсона і Т.Кузьо, у складі Верховної Ради 1990–1994 рр. перебувало 285 представників колишніх апаратних партійних та радянських працівників, керівників промислових підприємств, колгоспів і радгоспів, верхівки радянських профспілок17. Частина з них становила

* Термін «ліві» не має вводити в оману. Значну частину «лівих», поряд зі справжніми ідеологічно мотивованими комуністами і соціалістами складали представники промисловоаграрного лобі, які гальмували приватизацію і реформи із суто корисливих мотивів, забезпечуючи собі і своїм контрагентам сприятливі умови тіньової приватизації та стягування ренти.

Уповільнення офіційної приватизації супроводжувалося накопиченням первинного капіталу за рахунок масштабної експлуатації державних коштів впливовими групами нових «рантьє». Як правило, це були все ті ж «червоні директори»‚ верхівка комсомольської номенклатури, частково нові підприємці‚ що дістали доступ до державної власності через приватизацію‚ власники посередницьких фірм (які особливо процвітали в енергетиці‚ торгівлі промисловою та сільськогосподарською сировиною)‚ банкіри (три найбільших колись державних‚ а тепер «акціонованих» інвестиційних банки – Промінвестбанк‚ банк «Україна» та Укрсоцбанк контролювали близько 76% державних кредитів)‚ державні чиновники та, нарешті, кримінальні елементи‚ що захопили той або інший сегмент «контрольованої» державою економіки.

Зрозуміло, не турбота про інтереси держави та її громадян була причиною гальмування приватизації «лівими» фракціями. Майже половина всіх державних підприємств до 1994 р. перебувала в «оренді» з правом подальшого викупу – вони не підлягали приватизації‚ проте фактично перебували у власності їхнього керівництва‚ яке або безпосередньо знаходилося у парламенті, або мало там опосередкований вплив через своїх лобістів. До реформ 1995–1996 рр.‚ і й певною мірою до початку 2000-х, державні підприємства залишалися чудовим засобом отримання дотацій і субсидій‚ левову частину яких також привласнювало або використовувало в своїх інтересах їхнє керівництво. Приватизацію гальмував і парламентський мораторій‚ що діяв до травня 1995 р. і зумисне затягування ухвалення пакета законів про приватизацію (в результаті вона регулювалася президентськими указами).

Усе ж у середині 1990-х рр. реформаторам в уряді вдалося запровадити комплекс заходів‚ що дозволили активізувати й упорядкувати приватизацію. Було розроблено стандартну‚ обов’язкову для всіх процедуру оцінки та продажу підприємств з чітко встановленими термінами (для малих підприємств процедуру спрощено)‚ створено мережу з понад тисячі приватизаційних аукціонів і з понад півтисячі представництв Фонду державного майна (ФДМ), який відповідав за технічне провадження приватизаційних заходів. Було підготовлено і реалізовано програму сертифікатної приватизації‚ що в ідеалі дозволяла залучити населення до приватизаційних процесів і таким чином розподілити частину державної власності на його користь. Значною мірою приватизаційну активність стимулювали міжнародні фінансові інститути (МФВ‚ Світовий банк).

Утім‚ створення юридичних й організаційних передумов не означало їх негайної реалізації на практиці. План приватизації 1995 р. вже звично не було виконано. До приватної власності перейшло 1‚8 тис. підприємств із запланованих майже 8 тис. Більш ніж у половині «приватизованих» великих і середніх підприємствах частка держави становила понад 50% (тобто вони, по суті, залишалися державними). Загалом програму приватизації на 1995 р. було виконано на 28‚4%21‚ при цьому приватизація набагато швидше відбувалася у будівництві‚ торгівлі та сфері громадського харчування (тобто там‚ де прибуток безпосередньо був пов’язаний зі швидким обігом коштів).

До опору в центрі додався спротив на місцях – місцеві органи влади і відомства або перешкоджали приватизації, або імітували її з уже згаданих причин. Широко використовувався метод симулятивної приватизації. Частина підприємств‚

534 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

особливо великих‚ переходила у власність «трудових колективів»‚ тобто де-факто до рук керівництва цих підприємств. Так звана колективна власність стала фіговим листочком‚ який використовували для прикриття справжньої суті того, що відбувалося – запровадження повного контролю за фінансовими потоками з боку керівництва підприємств за формальної відсутності права власності у його керівної верхівки. Водночас це право власності з часом могло таки з’явитися – нерідко подібні підприємства їхнє керівництво оголошувало нерентабельними (і навіть зумисно доводило до такого стану)‚ їхні акції знецінювалися‚ а потім їх скуповували ті ж таки керівники безпосередньо або через посередницькі структури. На думку аналітиків‚ подібну тіньову приватизацію застосовували практично на всіх великих підприємствах України. Приватизацію 1997 р. через оренду з викупом було призупинено‚ проте на той час практично все‚ що можна було привласнити у такий спосіб‚ уже було привласнено.

Особливою проблемою була приватизація у сільськогосподарському секторі (підприємства сільського господарства становили більше половини плану приватизації). Крім того‚ що ідея приватизації землі збурила жорсткий спротив «лівих»‚ а сама власність сільськогосподарських підприємств (колгоспів і радгоспів‚ переробних підприємств) дуже важко переходила до приватних рук окремих власників‚ зокрема, тих, хто її обробляв – фермерів (наприкінці 1995 р. фермерські господарства обробляли 1‚5% угідь22). У сільському господарстві «прихватизацію» з середини 1990-х рр. здійснювали через створення так званих колективних сільськогосподарських підприємств (КСП) – здебільшого під їх прикриттям новоявлені «лендлорди» привласнювали майно колгоспів‚ радгоспів і сільськогосподарських підприємств. Так само, як і в промисловості, тут процвітала «оренда з викупом». Із 3‚7 тис. сільськогосподарських підприємств‚ запланованих до приватизації у 1995 р., до приватної власності (переважно у власність КСП) перейшло трохи більше половини – значна частина нових власників воліла знімати вершки під звичною колгоспно-радгоспною вивіскою за рахунок державних дотацій‚ «продавлюваних» аграрним лобі через парламент.

Гальмування приватизації як в центрі, так і на місцях мало сенс у двох головних випадках – перший, коли «орендовані» підприємства, номінально залишаючись державними‚ були практично власністю їх керівництва‚ другий – коли їх можна ще було використовувати для викачування з держави дотацій‚ субсидій

ідешевих кредитів (поєднання цих двох варіантів також мало сенс). У рамках першого варіанта методи збагачення реальних власників були різноманітніші – від набуття прав на управління «акціонованими» компаніями (через доступ до контрольного пакета акцій, що перебували у державній власності), чи незліченних суборенд до примітивного розпродажу майна та устаткування‚ «освоєння» фондів зарплат тощо. Другий припускав грубіші схеми‚ але вимагав міцнішого прикриття

ізв’язків «вгорі».

Враховуючи колосальний правовий вакуум у цій сфері‚ штучно створений протидією нових «рантьє» і частини «лівих», виникала ситуація практичної безкарності для тих‚ хто привласнював собі колосальні кошти‚ паразитуючи на державній власності. Чим масштабнішими були зловживання‚ тим складніше було знайти й покарати винних‚ якщо таке бажання і виникало (а це відбувалося лише за двох

обставин – за небажання ділитися або за спроби грати у самостійні політичні ігри). З другого боку‚ можна припустити‚ що стягування ренти дозволяло найбільш далекоглядним «рантьє» акумулювати кошти для грошової приватизації.

Завдяки численним шпаринам у законодавстві створювалися сприятливі умови для зловживань у самому процесі приватизації. Певно‚ найпоширенішим було заниження реальної вартості приватизаційних об’єктів. У Києві, наприклад, оголошена балансова вартість нерухомості 1994 р. іноді сягала лише 2 дол. США за метр23. Справді виникали ситуації‚ коли об’єкти приватизували за ціною у десятки чи сотні разів нижче за їхню реальну вартість. Це дозволяло скуповувати приватизаційні об’єкти за безцінь.

Нерідко використовувався метод фальшивого банкрутства: керівники підприємства‚ контролюючи їхні фінанси‚ починали справу про банкрутство‚ після чого підприємство підлягало «санації» і подальшому продажу за безцінь. При цьому ініціатором банкрутства виступав кредитор‚ який був підставною особою керівників, а в ролі покупця збанкрутілого підприємства виступала структура‚ створена ними ж. Дуже симптоматично‚ що бум справ про банкрутство підприємств

у1990-і рр. збігається із прискоренням приватизації: якщо 1993 р. в арбітражних судах перебувало 38 позовів про банкрутство‚ а 1994 р. – 194‚ то вже в 1995 р. – 2 тис.‚ у 1996 р. – 2‚8 тис.‚ а в 1997 – 6‚7 тис.24 Звісно‚ не можна стверджувати‚ що всі ці справи стосувалися саме такої специфічної форми приватизації‚ проте можна припустити‚ що це мало місце і не як поодинокий випадок‚ а як поширена практика.

Численні факти «дешевих розпродажів» державного майна слугували чудовим приводом для контрзаходів з боку супротивників приватизації – згадуваний мораторій‚ зокрема‚ було запроваджено саме з огляду на неконтрольоване розбазарювання і нерівномірний розподіл державної власності при переході до приватних рук, і цей аргумент був неспростовним.

У1995 р. розпочалася масова сертифікатна приватизація. Її ідеологія полягала у рівномірному розподілі державної власності в руках нових приватних власників‚ якими‚ власне, мали стати всі громадяни країни. Якщо раніше участь

уприватизації забезпечувалася відкриттям депозитних приватизаційних рахунків

вОщадному банку України (фактично йшлося про компенсацію втрачених заощаджень)‚ то тепер було прийнято рішення про перехід до «паперової» приватизації. Було виготовлено близько 50 млн майнових приватизаційних сертифікатів, які мали розійтися серед громадян України. Згідно з урядовим планом, кінцевою датою отримання приватизаційних сертифікатів мав стати червень 1996 р. У засобах масової інформації розгорнулася масштабна освітня кампанія – з метою пояснити суть і механізм сертифікатної (ваучерної) приватизації.

Населення, яке досить пасивно спостерігало за привласненням державного майна, скептично поставилося до пропозиції стати власниками за допомогою сертифікатів. Процес їхнього отримання проходив повільно‚ тому довелося перенести кінцеву дату їхньої видачі на січень 1997 р. На додаток до іменних приватизаційних сертифікатів з середини 1996 р. почали видавати компенсаційні сертифікати – в рахунок грошових заощаджень населення‚ що «згоріли» в Ощадному банку взимку 1992 р. На відміну від ваучерних сертифікатів, їх можна було продавати. До кінця

536 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

1996 р. було видано близько 80% приватизаційних сертифікатів. 5‚3 млн українців взагалі не звернулися по них‚ і 2‚5 млн їх не використали25.

Результати сертифікатної (ваучерної) приватизації були доволі суперечливими. З одного боку, мільйони українців фактично вперше включилися в ринкові відносини через необхідність реалізовувати свої сертифікати. В Україні був створений ринок цінних паперів. Ваучерна приватизація поряд з грошовою стала потужним чинником створення приватного сектора економіки.

Водночас вона не досягнула задекларованої мети, – мільйони українців, що отримали ваучери, не перетворилися на акціонерів приватизованих підприємств. Навіть більше‚ значною мірою вона вилилась у «прихватизацію»‚ яка вела до масштабних порушень прав уявних і реальних дрібних співвласників і до ще більшої поляризації у розподілі суспільного багатства. При цьому керівництво підприємств усіма можливими засобами концентрувало приватизаційні сертифікати у власних руках: від купівлі ваучерів за безцінь, до елементарного їх привласнення. За підрахунками аналітиків‚ 25% майна великих і середніх підприємств потрапило до рук 80% власників сертифікатів‚ котрі не працювали на тих підприємствах. Це означало‚ що 75% їх майна опинилося в руках 20% власників сертифікатів‚ які формально були членами «трудового колективу» – в цьому разі «на горі» дивним чином опинялися або колишні керівники підприємств та члени їхніх родин.

Формально в Україні з’явилося 19 млн акціонерів‚ реально ж переважна більшість з них не мала доступу до власності‚ приватизованої за допомогою їхніх сертифікатів: право власності на акції здебільшого не оформлювалося документально (внаслідок юридичної неграмотності населення)‚ статутні документи і навіть імена власників акціонованих у такий спосіб підприємств часто залишалося таємницею за сімома печатками26.

Таке «усуспільнення» підприємств фактично означало зосередження прав власності в руках їх керівництва – за підрахунками українських аналітиків, до 2001 р. 58% приватизованих підприємств належали до цієї категорії27. Пограбування дрібних акціонерів і перерозподіл майна на користь великих відбувалося також через створення трастових пірамід‚ і через навмисне знецінення акцій‚ і шляхом фіктивних банкрутств підприємств‚ що перебували у «корпоративній» власності‚ і просто елементарного ігнорування права утримувачів акцій на частину прибутків.

Попри зазначені труднощі та згадані негативні соціальні наслідки, 1995– 1997 рр. стали визначальними у процесі приватизації. Він став незворотнім‚ у нього включалися (хай і вельми своєрідно) навіть ті‚ хто спершу йому протидіяв. У цей період дещо прискорився процес «великої приватизації» – як завдяки енергійним і наполегливим діям уряду з ліквідації субсидій і дотацій (як завжди не доведеним до логічного завершення)‚ так і внаслідок фінансової підтримки міжнародних фінансових інститутів (що надали кредит на приватизацію у 300 млн дол. США). До середини 1997 р. фактично було завершено «малу приватизацію» – до приватної власності перейшло 95% (46 тис.) малих підприємств‚ призначених для приватизації28. Відбувся приватизаційний бум у сільському господарстві – якщо на кінець 1994 р. було приватизовано 8‚9% земель (3‚7 млн га)‚ то на кінець 1997 р. – 65‚5% (27‚4 млн га) – ця цифра залишалася майже незмінною до початку 2000-х рр.29

У 1998–2003 рр. у середньому приватизувалося 5–6 тис. підприємств на рік‚ при цьому в хід пішли великі підприємства‚ обласні енергетичні компанії‚ транспортні підприємства. Для 2003–2004 рр. була притаманна політика‚ яку журналісти назвали досить своєрідно: «великий стрибок» назвали «великий хапок». Деякі оглядачі пов’язували її з наближенням президентських виборів і перспективою радикальної зміни влади. За два роки у фактичну власність SCM перейшли 8 великих підприємств гірничої та металургійної промисловості, ІСД збагатився на 3 підприємства такої ж спеціалізації, «Інтерпайп» отримав такі перлини, як «Криворіжсталь» (разом з SCM), «Запоріжсталь» і Нікопольський завод феросплавів, група «Приват» стала власницею п’яти підприємств гірничої та металургійної промисловості30.

Найпоказовішими історіями щодо способів освоєння цих активів можна вважати щонайменше дві, які викликали найбільший суспільний резонанс.

Навесні 2003 р. було приватизовано Нікопольський завод феросплавів. Його контрольний пакет акцій було продано за 405‚5 млн грн. (при тому‚ що найближчий конкурент, дніпропетровська група «Приват»‚ пропонував понад мільярд)31. Через рік‚ у червні 2004 р., контрольний пакет (93‚02%) найбільшого в Європі металургійного комбінату «Криворіжсталь» спільно придбали за 802 млн дол. США акціонерні товариства. Трохи більше, ніж за рік‚ у жовтні 2005 р.‚ «Криворіжсталь»‚ повернену в державну власність‚ продадуть ще раз‚ вже на справді відкритому конкурсі, за 4 млрд 792 млн дол. США – майже у 6 разів дорожче32.

Якими ж були загальні підсумки приватизації? У 1992–2003 рр. у Україні було приватизовано 90 449 підприємств державної та комунальної форм власності‚ причому 52‚4 тис. (58%) перейшло до рук приватних власників у 1994–1997 рр.33 До 2003 р. у державній власності залишалося 15% підприємств (в основному – великих)34. На початок 2000-х рр. підприємства з державною формою власності виробляли 23‚8% (у 1995 р. – 50‚8%)‚ підприємства‚ сором’язливо поіменовані в офіційній статистиці «колективною власністю» – 75%. У сільському господарстві питома вага приватного сектора в загальному обсязі продукції у 1995–2000 рр.

зросла з 29‚4 до 64‚7%35.

Державний бюджет за десять років приватизації отримав суму‚ що вражає уяву – 6 млрд грн. (1200 млн дол. США). Перший віце-прем’єр в уряді В.Януковича‚ колишній голова Державної податкової адміністрації М.Азаров‚ котрий назвав цю цифру, так оцінивши її: «Виявляється‚ половину економіки країни оцінили в 1 мільярд доларів США? Це вже говорить про те‚ що приватизація здійснювалася за схемами‚ далекими від тих‚ за якими мала здійснюватися згідно із законом. Ми не змогли зробити її інструментом розвитку економіки. Вона не відповідає навіть фіскальним оцінкам»36. Як колишній глава податкового відомства‚ він не міг не знати масштабів цих процесів.

Уже завершивши політичну кар’єру‚ Л.Кучма досить своєрідно підбив підсумок «великого переділу». В одному з інтерв’ю взимку 2006 р. назапитання‚ чи можна стверджувати‚ що більшість об’єктів було приватизовано чесно‚ екс-президент відповів: «Безумовно, ні! А в якій країні ви бачили чесну приватизацію?»37.

Приватизація перетворилася на найнаочніший приклад українського варіанта державного капіталізму, за якого вона не тільки стає засобом збагачення державних

538 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

чиновників‚ а й призводить до зрощення держави з приватним бізнесом та їх нелегальної взаємодії. Вона призвела до створення досить вузького прошарку великих власників‚ який монопольно володіє та розпоряджається найприбутковішою частиною власності. Мрія про створення прототипу «середнього класу» за рахунок рівномірного розподілу державної власності так і залишилася мрією.

Якщо казати про економічний бік‚ то можна зауважити‚ що у будь-якому разі перехід засобів виробництва у приватні руки та формування основ ринкової економіки навіть у такому знівеченому вигляді‚ як це сталося в Україні‚ призвів до ефективнішого господарювання, порівняно з періодом «загальнонародної власності» й особливо порівняно з «епохою рантьє».

Економічні результати «великої приватизації» стали очевидними на початку 2000-х рр.‚ коли посилилася роль ринкових механізмів у розвитку економіки й розпочалося зростання виробництва. Тоді ж стала очевиднішою тенденція до легалізації створених під час «прихватизації» капіталів‚ що можна вважати позитивною тенденцією для економіки.

У соціальному плані приватизація була вкрай несправедливою. Вона не тільки не сприяла формуванню прошарку дрібних власників‚ а й призвела до несправедливого перерозподілу суспільного багатства‚ його поляризації. Способи її проведення сприяли деморалізації суспільства‚ породили стереотипи соціальної поведінки‚ що становлять загрозу не лише для суспільства в цілому‚ а й для самих нових приватних власників‚ оскільки власність‚ яка не має суспільної (а часто і юридичної) легітимності, довго залишається об’єктом зазіхань та конфіскаційних інстинктів як з боку окремих осіб‚ так і з боку держави. Крім того‚ втеча у тіньовий сектор доходів від приватизації і мізерні надходження від неї до бюджету були одним з опосередкованих чинників падіння життєвого рівня категорій населення‚ котре живе на державну зарплату‚ допомогу чи пенсію (у першу чергу вчителі‚ лікарі‚ студенти‚ пенсіонери).

4. Спроби реформ та економічна стабілізація, 1990-ті – початок 2000-х

Перемога Леоніда Кучми в президентській кампанії 1994 р.‚ була оцінена як прихід до влади прагматика‚ реформатора й політика, здатного приборкати розбрат між гілками влади й вивести країну із соціально-економічного кризи. Це спричинило деяке посилення оптимізму в суспільстві‚ в якому накопичилась очевидна втома від нездатності «верхів» до рішучих і продуманих дій у соціальноекономічній сфері. Від нового президента чекали рішучих дій в економіці. Однак ані у президента‚ ані в урядів не було шансів реалізувати плани реформ у повному масштабі. Політичні рішення часто наштовхувалися на економічні інтереси різних груп впливу – постійна боротьба за владу з парламентом‚ протидія «лівих»‚ що здобули в ньому більшість‚ «конституційна епопея»‚ кримська криза 1994–1995 рр.‚ перехід на світові ціни на ринку енергоносіїв (1993–1994 рр.) – усе це не могло не позначитися на якості й темпах економічних перетворень.

Не все було гаразд і з самими планами реформ. Точніше, спочатку не було самих планів. Перший прихід до влади групи людей‚ яких називали «реформаторами»‚ на чолі з Л.Кучмою у 1992–1993 рр. супроводжували спроби оперативно

реагувати на виклики‚ пов’язані з розвалом централізованої економіки. Саме тоді було задумано заходи та дії стратегічного характеру‚ що вказували на початок розробки програми реформ (наприклад‚ приватизація). І вже тоді виникли суперечності між амбіціями й устремліннями жменьки економістів та інтелектуалів‚ що дійсно думали про реформи‚ та переважної більшості політиків й «нових капіталістів»‚ що переймалися виживанням і наживою‚ між інтелектуальними та менеджерськими здібностями реформаторів і розмаїттям і складністю завдань‚ що стояли перед ними, і, нарешті, між готовими рецептами реформ‚ пропонованими міжнародними кредитними організаціями (МФВ‚ Світовий банк та ін.), та культурними особливостями країни‚ що часто робили ці рецепти в кращому разі не надто прийнятними*.

На початку 1994 р. групою українських економістів та фінансистів за участі експертів Світового банку й Міжнародного валютного фонду було розроблено перший план економічних реформ. Виникла реальна перспектива отримання серйозних стабілізаційних кредитів від міжнародних організацій – у загальному обсязі близько 5,5 млрд дол. США. Програму «Шляхом радикальних економічних реформ» президент представив парламенту у жовтні 1994 р. Це дійсно був план швидкого й рішучого реформування економіки за сценарієм «шокової терапії»‚ в якому головна мета – створення основ ринкової економіки – досягалася не тільки рішучими структурними перетвореннями‚ а й значними соціальними втратами. Останнє‚ проте, не дуже рекламували‚ хоч і визнавали публічно та обіцяли‚ що різке падіння рівня життя буде нетривким.

Було запропоновано скасування державних замовлень і контрактів‚ демонополізацію‚ скорочення державних дотацій і запровадження практики банкрутств збиткових підприємств‚ масштабну лібералізацію імпортно-експортних операцій. Було також передбачено цінову лібералізацію, за винятком цін на хліб, комунальні послуги та громадський транспорт (тут ішлося про поступове‚ контрольоване підвищення цін). При цьому мало б обмежуватися зростання заробітної плати‚ що було пов’язано з необхідністю скорочення дефіциту бюджету і стабілізації національної валюти (1996 р. планувалося запровадження гривні). Серед найвражаючих пунктів програми були конкретні пропозиції зі здійснення масштабної приватизації. Підсумком програми мала стати макроекономічна стабілізація й перехід до розвитку. За прогнозами Світового банку, реалізація цієї програми мала привести до 6–7% зростання внутрішнього валового продукту вже в 1996 р.38

Дещо несподівано програму було схвалено парламентом – за неї проголосувала навіть значна частина комуністів (щоправда, напередодні «ліві» фракції запровадили мораторій на приватизацію). Поступливість «лівих» (зокрема соціалістів) пояснювалася як реальним розумінням необхідності реформ‚ так і страхом втратити авторитет в очах суспільства‚ яке очікувало змін. До того ж ухвалення програми в цілому означало, що парламент так само буде затверджувати необхідні для її реалізації закони. Відповідно у будь-який момент цю програму реформ можна

* Утім, у цьому разі вибору часто не було: кредити, що надавалися міжнародними організаціями, певний час були єдиним фінансовим важелем для забезпечення «уповільнення падіння». Про те, що вони опосередковано спряли розквіту «економіки рантьє», західні консультанти вважають за краще не говорити.

540 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

було пригальмувати або взагалі пустити з рейок. Подальші події засвідчили‚ що послідовне‚ неухильне й швидке проведення реформ «згори» було неможливе саме через приреченість реформаторських «верхів» маневрувати між різними групами інтересів, йти на політичні компроміси та навіть відмовлятися від наміченого. Протягом 1994–2004 рр. розроблялося щонайменше сім національних економічних програм і стратегій – вони були виконані лише частково або не виконані зовсім.

Ідеологія стартової програми економічних реформ полягала у швидкому досягненні макроекономічної стабілізації. Для цього потрібно було створити широку соціальну базу ринкових реформ‚ а досягти цієї мети планували через масову приватизацію державної власності. Приватизація мусила привести до переходу від директивної економіки до ринкової‚ в якій приватизовані підприємства чинили б згідно з законами ринку‚ а не за директивними розпорядженнями планових органів. Реалізація різних програм приватизації тривала протягом десяти років. Найдраматичнішою стала середина 1990-х рр.‚ коли було розпочато програму сертифікатної (ваучерної) приватизації – за задумом її ініціаторів, вона мала створити в Україні клас власників-акціонерів. Це справді сталося‚ тільки до цього класу не потрапила більшість населення‚ котра перетворилася на об’єкт пограбування – за співучасті державної бюрократії.

Важливою передумовою й одним з центральних елементів реформ були лібералізація та впорядкування фінансового ринку. У жовтні 1994 р. в Україні було відкрито Міжбанківську валютну біржу і за півроку запроваджено єдиний обмінний валютний курс‚ регульований ринком і грошовими інтервенціями Національного банку. Наприкінці 1994 – на початку 1995 рр. було скасовано державні замовлення для підприємств (ті набули права вільного виходу на ринок) і ліквідовано кількісні обмеження експорту й імпорту. Кількість груп товарів‚ що підлягали квотуванню і ліцензуванню, зменшилася вдесятеро. Податок з доходів підприємства 1995 р. було замінено податком на прибуток – це створило початкові умови для нормалізації податкової сфери.

У січні 1995 р. сталася ще одна важлива‚ хоч і досить суперечлива з погляду результатів новація – президентським указом було дозволено утворення фінансовопромислових груп (ФПГ) – холдингів‚ які об’єднували банки й промислові підприємства у найважливіших секторах економіки (парламент виступив зі своєю програмою створення подібних груп, у результаті їхній процес фактично відбувався поза стабільним правовим полем). По суті, йшлося про створення транснаціональних промислово-фінансових комплексів (у першу чергу – спільно з Росією)‚ які об’єднували промислові і фінансові ресурси для відновлення і створення внутрішньовиробничих зв’язків. Як показали подальші події‚ державна підтримка ФПГ створювала сприятливі умови для формування та легалізації великого капіталу й одночасно була солідним прикриттям для олігархічних кланів у їхній тіньовій діяльності.

Одночасно були відпущені ціни‚ зокрема на енергоносії. При цьому держава відмовилася від обмежень у зростанні цін, за винятком деяких стратегічно вагомих для експорту-імпорту видів продукції (що створило передумови для надання преференцій та пільг окремим бізнес-групам) та найбільш соціально важливих галузей (квартплата‚ ціни на побутову електроенергію та газ‚ громадський транспорт). Вод-