Економічна історія України том 2

числі й голови колгоспів: «потрібно – будемо сіяти». Інакше кажучи, згадана постанова про планування знизу в цьому випадку була, по суті, перекреслена.

Повсюдне насадження «чудо-культури», а також сої, гороху навіть у тих районах, де вони не встигали дозрівати через природні причини, супроводжувалось великою особистою зацікавленістю самого М.Хрущова. «Але тут є й небезпека, – заявляв водночас сам М.Хрущов. – Одним словом, доведуть плантації кукурудзи до таких розмірів, що люди не зуміють забезпечити потрібний догляд за посівами. Такі «прихильники» кукурудзи потім усе звалять на Хрущова»31.

Надії вищого керівництва на швидке зростання валового збору кукурудзи не виправдались. Розв’язання економічної проблеми на селі – підняття кормової бази тваринництва і на цій основі зростання його тваринної продукції – стало здійснюватися винятково командними засобами, а врожайність кукурудзи «пов’язувалася» з рівнем політичної свідомості керівництва колгоспу.

Достатня кормова база була основною умовою виконання хрущовської програми збільшення тваринницької продукції. М.Хрущов висунув ідею підвищити у 3,5 раза виробництво м’яса, наздогнати і перегнати США з виробництва м’яса на душу населення. Ця програма також базувалася на екстенсивних методах господарювання. Зокрема, йшлося про зростання кількості худоби більш як удвічі.

Протягом другої половини 1950-х – першої половини 1960-х рр. у державному керівництві колгоспами спостерігався великий розрив між словом і ділом. З одного боку, на словах відкидалось адміністрування, критикувались огульні підходи, жорстка централізація, колгоспам надавалось право на певну господарську самостійність та ініціативу; а з другого – здійснювалося повернення до старих, заїжджених, але перевірених методів управління – настійливих рекомендацій, які вимагали безумовного виконання з боку колгоспного керівництва.

Таке адміністрування забезпечувалося розгалуженою бюрократичною системою управління сільськогосподарською галуззю. Достатньо сказати, що лише в Міністерстві сільського господарства СРСР у середині 1950-х рр. було 422 різних управління, відділи та сектори. Реорганізація апарату була проведена таким чином, що на кожні два співробітники Міністерства припадав один керівник32. У країні постійно змінювалися структури союзних і республіканських міністерств, обласних і районних земельних органів, по-новому називалися посади, але адміністративноуправлінський апарат тільки зростав, наростали бюрократично-антидемократичні тенденції в управлінні сільським господарством.

Екстенсивні методи господарювання, порушення елементарних правил агротехніки вже наприкінці 1950-х рр. обернулися зниженням рентабельності колгоспного виробництва. Колгоспи, здобувши досить значну порівняно з минулим свободу дій, усе ж справжніми господарями на землі не стали. Систему економічного примусу, що ставила їх у залежність від директивних органів, так і не було подолано. Механізм, за допомогою якого держава без особливих проблем отримувала від колгоспів усі потрібні їй ресурси, продовжував активно функціонувати.

Утім, уже в середині 1950-х рр. точка зору на колгоспи як основну форму ведення сільського господарства змінилась. У суспільствознавчій літературі поширилася теза про первинність радгоспів, заснованих на державній (загальнонародній) власності. Деякі автори настійливо вкорінювали думку про недостатню

432 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

соціалістичність колгоспної форми власності, яка поступалася за ступенем усуспільнення основних засобів виробництва радгоспам. На цій основі радгоспи стали оцінюватись як більш зростаюча і послідовно соціалістична форма підприємств на противагу менш зрілій формі – колгоспам. Відтак колгоспи оцінювались як перехідна форма, яка рано чи пізно мала бути замінена державною формою власності33. В руслі цього й відбувалося масове перетворення колгоспів на радгоспи. Воно розпочалося з осені 1954 р., коли була на піднесенні цілинна епопея.

Ентузіастом «радгоспизації колгоспників», тобто їх остаточного одержавлення, виступав М.Хрущов. Йому здавалось, що потрібно більш послідовно переносити на село досвід фабричної праці, що таким шляхом можуть бути досягнуті більша спеціалізація виробництва та більш високий рівень експлуатації сучасної техніки. Одночасно це, на думку М.Хрущова, відкривало великі можливості для розвитку соціально-побутової інфраструктури села, наближення її до міської.

Влада прагнула переконати громадськість у тому, що колгоспники самі прагнуть набути статусу робітників радгоспів, оскільки в цьому разі вони отримуватимуть гарантовану заробітну плату й користуватимуться державним централізованим пенсійним забезпеченням, чого в колгоспах тоді ще не було запроваджено. Для підтвердження цього наводились сотні заяв із місць до вищих органів влади. Так,

у1956 р. відповідно до постанови ЦК Компартії України і Ради міністрів УРСР

уСталінській, Ворошиловградській, Кримській, Миколаївській, Херсонській і Запорізькій областях за рішенням загальних зборів 89 колгоспів передавалися для створення радгоспів34. У листі, надісланому на ім’я А.Кириленка і Т.Кальченка, селяни колгоспу ім. Орджонікідзе Великовисківського району Кіровоградської області просили передати їхнє господарство корморадгоспу, «бо воно дуже бідне»35. Такою була видима частина реформ.

Насправді шляхи зміцнення колгоспного ладу і соціального розвитку села визначалися зовсім не за бажанням самих колгоспників, а на догоду догмам, які утверджували надефективність «великопромислового» типу виробництва, нібито пов’язаного з цим спрощенням управління сільським господарством і одержанням відповідних благ.

Такого роду укрупнення й реформації, як і слід було очікувати, оберталися трагедією для села. Жителі тисяч сіл втрачали будь-які перспективи стати дійсно самокерованим колективом, а робочі місця більшості з них ставали розкиданими, як правило, по всьому масиву укрупненого радгоспу. «Об’єктивно» поставало питання про будівництво великих центральних садиб і виникнення великої кількості «неперспективних» сіл і населених пунктів.

Новий етап масового перетворення колгоспів на радгоспи в Україні розпочався із ухваленням постанов ЦК Компартії України і Ради міністрів республіки від 23 квітня 1957 р. «Про організацію нових й укрупнення існуючих радгоспів УРСР» та «Про додаткову передачу радгоспам земель і майна економічно слабких колгоспів». Цими постановами радгоспам і підсобним господарствам республіки передавалося майно і фонди 17 МТС із землею, а також 376 економічно «маломіцних» колгоспів, на базі яких планувалось утворити 28 нових радгоспів і розширити землекористування 201 радгоспу, що вже існував. Цього ж року на базі економічно слабких колгоспів утворено 21 новий радгосп, а 133 колгоспи укрупнено36.

Успеціальному «Положенні про порядок передачі радгоспам земель і суспільного майна колгоспів при перетворенні їх в радгоспи й порядок розрахунків

зколгоспниками», затвердженому в травні 1957 р. Радою міністрів СРСР і ЦК КПРС, зазначалося, що реорганізація колгоспів у радгоспи можлива лише на винятково добровільній основі й лише в тому разі, «якщо доцільність цих заходів не викликає сумніву»37.

Убільшості радгоспів урожаї були значно нижчими, ніж у колгоспах, які нерідко перебували у гірших умовах. Собівартість продукції в радгоспах також була вищою, ніж у колгоспах. На низькому рівні у радгоспах перебувало продуктивне тваринництво. Так, середній надій молока на одну корову в 1958 р. був нижчий на 190 кг порівняно з 1953 р.38 Продуктивність корів у радгоспах республіки не тільки не зростала, а навпаки, знижувалася з кожним роком. Якщо в 1957 р. надій на корову становив 2615 кг, то у 1961 р. – 2083 кг. Особливо низькі надої були в радгоспах Черкаської, Дніпропетровської, Житомирської, Чернігівської, Херсонської, Сумської, Ровенської, Миколаївської, Одеської, Кримської та Луганської областей39.

За 1959–1965 рр. кількість великої рогатої худоби у радгоспах у розрахунку на 1 га сільськогосподарських угідь зросла на 86%. Проте виробництво м’яса за цей же період знизилося з 44,4 до 41,5 ц, або на 6,5%. Загалом поголів’я корів у радгоспах республіки збільшилось майже у 2 рази, а виробництво молока, наприклад, зросло лише на 27%40.

Значні недоліки мали місце в деяких радгоспах у галузі насінництва, особливо кормових культур. Багато радгоспів не змогли забезпечити високих урожаїв сільськогосподарських культур. Низькою залишалася рентабельність. Однією з причин цього було те, що радгоспизація проводилася без урахування матеріальних і фінансових можливостей держави. Багато новостворених радгоспів не були достатньою мірою забезпечені засобами виробництва.

Зростав тотальний контроль апарату управління над виробництвом і радгоспами, за допомогою якого намагалися запобігти наростанню кризових явищ у сільському господарстві й компенсувати наслідки відчуження трудівника від землі. Відповідно до постанови Ради міністрів республіки від 14 червня 1955 р., була проведена реорганізація апарату Міністерства радгоспів УРСР і трестів радгоспів. В областях на базі трестів радгоспів було організовано 12 обласних управлінь радгоспів41.

Система управління радгоспами відзначалася поглибленою і надмірною регламентацією. Започаткована ще в довоєнний період, вона з часом не мінялась. Лише в травні 1957 р. сесія Верховної Ради УРСР ухвалила постанову про об’єднання Міністерства радгоспів республіки з Міністерством сільського господарства УРСР. Часті й необґрунтовані реорганізації управління сільськогосподарським виробництвом не послаблювали, а навпаки, зміцнювали величезну армію чиновників. За 1960–1980-ті рр. чисельність керівників і спеціалістів у радгоспах України збільшилась у 3,5 раза, а робітників – лише в 1,6 раза42.

У1956–1959 рр. в УРСР було перетворено на радгоспи 768 економічно слабких колгоспів, у користуванні яких було 2496 тис. га земельних угідь. На базі зазначених колгоспів було організовано 111 нових радгоспів й укрупнено 371 радгосп,

434 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

що вже існував. Причому перетворення колгоспів на радгоспи проводилося без збільшення капіталовкладень на ці заходи. У зв’язку з цим виникла необхідність їх перерозподілу за рахунок наявних радгоспів, що негативно відбилося на зміцненні господарств. Держава змушена була йти на додаткові витрати. Так, Україні в квітні 1957 р. було виділено додатково 100 млн руб., але за рахунок тих радгоспів, які вже приєднали43.

Дослідження радгоспної форми організації виробництва показує, що на межі 1950–1960-х рр. найкрупніші радгоспи, які особливо потребували додаткових коштів для розширення виробництва і розгортання житлового будівництва, отримували в розрахунку на 100 га сільськогосподарських угідь відносно меншу суму капіталовкладень, ніж малі та середні. Збитковість радгоспів зростала мірою їхнього укрупнення. У такій само послідовності погіршувались результати й усієї їхньої діяльності. Однак експеримент тривав.

1 березня 1960 р. Рада міністрів СРСР дозволила перетворити ще 325 колгоспів на радгоспи і списати з колгоспів, які перетворювалися на радгоспи, 34 млн руб. заборгованості за техніку, куплену в МТС. Оплату заборгованості колгоспів по зарплаті, яка становила по цій групі колгоспів 291 млн руб., необхідно було провести за рахунок державних коштів. Але в бюджеті республіки на 1960 р. на ці витрати передбачалося лише 104 млн руб.44

Рівень організації виробництва сільськогосподарської продукції в радгоспах, як зазначалося, залишався дуже низьким. Багато радгоспів не виконували планових завдань із врожайності сільськогосподарських культур. Так, радгоспи Київського тресту в 1964 р. зібрали зернових по 13,8 ц при плані 17,9 ц, тоді як колгоспи – в середньому по 17,8 ц/га45.

У республіці були радгоспи, які збирали урожай зернових 4–6 ц/га, або в 4–5 разів менше, ніж загалом по радгоспах республіки. Так, радгосп «Жукінський» Київського тресту зібрав урожай 5,8 ц/га, радгосп «Рубежанський» цього ж тресту одержав зернових по 6 ц/га, з них пшениці – 5,3 ц/га, а гречки – по 1,9 ц/га. Радгоспи одержували значно нижчі, ніж колгоспи, врожаї таких культур, як цукровий буряк, соняшник46. З відчаєм говорив М.Хрущов на нараді передовиків сільського господарства у Воронежі: «Що ж, ви думаєте на такому врожаї до комунізму прийти?..»47.

Низькою і на початку 1960-х рр. залишалася питома вага радгоспів у виробництві зернових. У 1963 р. вона становила загалом 16,3%, хоча в Кримській області – 50,1, Луганській – 48,1, Херсонській – 32,7, Донецькій – 31,4%48.

На початку 1960-х рр. загальна земельна площа радгоспів порівняно з 1953 р. збільшилася на 3,7 млн га, або в 1,9 раза. У середньому на один радгосп припадало 6,6 тис. га землі, а в Луганській, Херсонській і Кримській областях – 9–9,6 тис. га49. Незважаючи на значне зростання радгоспів як за кількістю, так і за загальною земельною площею, економічні показники радгоспів були далекі від запланованих.

Сільське господарство ставило свої особливі вимоги до концентрації виробництва, межі якої, як правило, набагато вужчі, ніж у промисловості. Проте з цим мало хто рахувався. Тому кількість радгоспів постійно збільшувалась. У «Записці» до президії ЦК КПРС (1963 р.) про інтенсифікацію сільського господарства М.Хрущов висловлював загальні міркування щодо керівництва сільськогосподарським вироб-

ництвом. Основна думка автора зводилася до того, що сучасні колгоспи становили собою поряд з радгоспами великі виробничі підприємства. Перетворення їх на радгоспи, на думку М.Хрущова, давало змогу замінити «анархію колгоспного виробництва» на конкретне виробництво сільськогосподарської продукції. «До цих пір, – зазначалось у «Записці», – ми не могли звільнитись від спадщини, яка нам дісталась від дрібноселянського господарства. Тепер же є можливість перевести селян на промислову основу, що звільнить їх від потреби тримати корову, птицю тощо»50. Отже, М.Хрущов виступив за подальше «розселянювання» села, фактичне віднесення колгоспників до розряду сільських робітників.

В останні роки хрущовського правління процес радгоспизації села продовжувався. Якщо в 1960 р. було утворено 32 нових радгоспи51, то протягом 1963 р. в республіці виник ще 151 радгосп і 51 було укрупнено52. Загалом на кінець 1965 р. в Україні налічувалося 1343 радгоспи, загальна земельна площа в яких дорівнювала 8,587 тис. га, що в середньому становило 6,4 тис. га на один радгосп. Дещо зросла й заробітна плата працівників радгоспів. Вона становила в середині 1960-х рр. близько 65,5 руб. на місяць, що на 12 руб. більше, ніж у 1960 р.53

У ході укрупнення колгоспів і переводу частини з них до радгоспної системи дедалі виразнішою ставала тенденція перетворення селянина-колгоспника на сільськогосподарського робітника, поденника, який відробляв на полі або на фермі лише чітко визначений час і життя якого все менше залежало від результатів власної праці. Насильницьке знищення традиційного селянського способу життя, яке розпочалося ще в період масової колективізації сільського господарства, у процесі реформ 1950-х – першої половини 1960-х рр. не було зупинено. На практиці такий захід з економічної точки зору себе не виправдовував. У 1964 р. М.Хрущов змушений був визнати: «Розглядаючи прохання місцевих органів про переведення деяких колгоспів у радгоспи, ЦК розрахував, що це приведе до суттєвого збільшення виробництва продуктів. А насправді все зводилось лише до того, що держава нібито брала на своє забезпечення колишній відсталий колгосп. Держава платить зарплату, виплачує пенсії робітникам радгоспів, а потрібної кількості продукції від цих господарств не отримує. А є й такі господарства, які виробляють продукції менше, ніж виробляли колгоспи, на базі яких вони були створені»54.

Суттєву роль у деградаційних процесах на селі відіграло й руйнування звичних господарських меж сіл. Воно стимулювало розмежування колгоспників усередині укрупнених господарств (у запровадженні регулярного авансування, а пізніше гарантованої оплати, не завжди пов’язаної з діяльністю колгоспу). Усе це свідчило про те, що процес перетворення колгоспів на радгоспи носив здебільшого необґрунтований, кампанійський характер. Багато радгоспів, створених на базі колгоспів, стали громіздкими, важкокерованими й на довгий час нерентабельними господарствами. Такий підхід до виробничих відносин на селі не міг не вплинути вже у найближчому майбутньому на рівень розвитку продуктивних сил у сільському господарстві.

Об’єктивний аналіз процесів, які відбувалися в радянському селі, закономірно приводить до визнання одного незаперечного факту: як реорганізація колгоспів у радгоспи, так і перетворення колгоспників на аграрних робітників не засвідчували соціального прогресу, як це твердила офіційна наука. Вони були наслідком

436 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

силового тиску, адміністративних впливів. Якщо говорити про неадекватне висвітлення «історичної місії» радгоспів, то вона випливала з антинаукового розуміння самої суті державної власності. Розпочавшись як експеримент для «допомоги» економічно відсталим колгоспам, процес їхнього реформування незабаром набув масових масштабів, що призвело до гіпертрофованої ролі державного сектора в сільському господарстві. По суті, відбувалося згортання колгоспної (теоретично – кооперативної) форми власності. У теорії це кваліфікувалось як зростання зрілості соціалістичних виробничих відносин на селі.

В Україні подібна трансформація не набула такого розмаху, як, скажімо, у Росії чи Казахстані, де радгоспи виробляли половину товарної продукції, а робітникиаграрники перетворилися на основний компонент соціальної структури села. Загалом же створювалися ілюзії, що «радгоспизація» різко підвищила ефективність виробництва, а домінування робітників у структурі сільського населення прискорювало його рух до «соціальної однорідності».

Зменшення чисельності колгоспного селянства і збільшення у зв’язку з цим аграрного прошарку робітників стало розглядатись у теорії і як один з важливих чинників стирання відмінностей між містом і селом, між робітничим класом і колгоспним селянством. Комуністична партія та її ідеологічний апарат посилено поширювали міф про те, що радянське суспільство прискореними кроками наближається до безкласового. Створення нової історичної спільності «радянський народ» стало черговою пропагандистською ідеологемою. Фактично це, як зазначає львівський дослідник історії сільського господарства Б.Крачковський, було звичайним соціальним переміщенням з метою механічного розширення поняття «робітничий клас», яким, як ширмою, прикривалося панування громіздкого партійно-бюрократичного державного апарату55.

Доцільність зростання кількості аграрних робітників мотивувалася ще й тим, що саме з робітничим класом комуністи пов’язували перспективи людства. Його аграрний загін покликаний був забезпечити рух села до комунізму, до соціальної однорідності. На практиці ж з ліквідацією приватної власності та її суб’єктів, коли на пролетаріат було перетворено фактично весь народ, робітничий клас не тільки не став власником у місті і на селі, а навпаки, разом з іншими великими соціальними спільностями опинився на межі повного зубожіння.

Отже, розширення радгоспного сектора в сільському господарстві визначалось діючим механізмом радянського ладу, спрямованого на підвищення рівня усуспільнення виробництва й наростання одноманітності відносин власності, що привело не тільки до її одержавлення, а й до деградації, подальшого відчуження трудівника від землі й інших матеріальних засобів. У радгоспах крайнього рівня досягала концентрація виробництва, надмірною стала централізація управління, диспропорцією і дискримінацією відзначався міжгалузевий поділ праці. Організація виробництва згідно з єдиним директивним планом за стандартизації форм господарювання й позбавлення селянина самостійності у праці виявилася нежиттєздатною. Одержавлення не сприяло піднесенню і зміцненню аграрної економіки, а навпаки, призводило до її руйнації.

Соціально-економічна політика на селі, що проводилася у 1950-х – першій половині 1960-х рр., виявилась, як зазначалося, непослідовною. За умов

адміністративно-командної системи продуктивні сили були скуті, не могли стало розвиватися, що і призвело до уповільнення темпів розвитку сільського господарства вже наприкінці 1950-х рр. Позитивний заряд аграрних реформ, які проводилися на основі рішень вересневого (1953 р.) пленуму ЦК КПРС і наступних партійних рішень, був в основному вичерпаний. На це вплинула і ціла низка непродуманих партійних дій, і непослідовність у подоланні недоліків реформування сільського господарства.

Наприкінці 1950-х – початку 1960-х рр. стабільно нестійку економіку колгоспів і радгоспів було підірвано новими, згубними для розвитку сільського господарства реформами. Україна й на цей раз продовжувала бути своєрідним полігоном, лабораторією СРСР, де випробовувались усілякі нововведення.

Для забезпечення постійного контролю за селянством, виробництвом і розподілом сільськогосподарської продукції в країні діяли не лише колгоспна система, розгалужений державний заготівельний апарат, а й державні машинно-тракторні станції (МТС). Користуючись своїм монопольним становищем головного власника сільськогосподарської техніки на селі, МТС сприяли додатковому вилученню зерна в колгоспів. За своїм соціальним становищем (оплата праці, правове становище, соціальне забезпечення) працівники МТС були «елітою» стосовно інших сільських жителів. Навіть у тих випадках, коли неефективні взаємовідносини між колгоспами і МТС ставали очевидними, держава не прагнула ліквідувати машинно-тракторні станції.

У звітній доповіді ЦК КПРС XX з’їздові партії в 1956 р. М.Хрущов ще говорив про зростання ролі МТС, про заходи щодо суттєвого поліпшення їхньої роботи, про доцільність переведення їх на госпрозрахунок протягом найближчих років. Не було жодного натяку на реорганізацію МТС, що наближалась, і в постановах ЦК і Ради міністрів СРСР 1957 р. Вони продовжували функціонувати як усталена структура в організації сільськогосподарського виробництва.

Наприкінці 1950-х рр. думка партійного керівництва щодо МТС змінилася. Стали вважати, що форма виробничо-технічного обслуговування колгоспів через МТС перестала відповідати завданням подальшого росту продуктивних сил у сільському господарстві. Колгоспи, мовляв, набули здатності самостійно вирішувати свої виробничі завдання. Значна відірваність технічних засобів від основного засобу виробництва в сільському господарстві – землі – навіть у рамках системи не сприяла раціональній організації колгоспного виробництва. Централізоване забезпечення МТС технікою часто не враховувало потреби колгоспів і спеціалізацію господарств у зоні обслуговування МТС. ЦК КПРС дійшов висновку, що в умовах, коли частина колгоспів була спроможна за власний рахунок забезпечити себе сільськогосподарською технікою відповідно до виробничих потреб, МТС історично вичерпали свій виробничий потенціал56.

Кульмінацією сільськогосподарських експериментів М.Хрущова, паралельно з ліквідацією МТС, стала низка інших реформаційних заходів у системі сільського господарства наприкінці 1950-х рр. За задумом вони не суперечили його попередньому сліпому захопленню агромістами й Марксовою метою усунення «суперечностей між містом і селом». Відтак на колгоспи чинився шалений тиск, щоб вони об’єднувалися. Водночас наростала тенденція до перетворення колгоспів на рад-

438 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

госпи. Ці зміни відповідали традиційному більшовицькому тяжінню до великих механізованих господарств, а також були, за висловом Мартіна Маля, «логічним виявом партійного популізму М.Хрущова»57.

Наприкінці 1950-х рр. М.Хрущов спробував розв’язати нові проблеми за допомогою низки адміністративних реформ і шляхом чергових «кампаній» (кукурудзяна лихоманка, м’ясна кампанія в Рязані, молочні рекорди) тощо, на які покладав великі надії і які, за його задумом, повинні були покращити функціонування економічної системи держави.

За відсутності продуманої інвестиційної політики в аграрному секторі (проблема її фінансування залишалася невирішеною, оскільки держава не наважувалася перенести на роздрібні ціни прибутки, отримані виробниками після підвищення закупівельних цін у 1953–1954 рр.), підвищенню ефективності сільського господарства мали сприяти дві адміністративні реформи. Перша реформа полягала в новому значному укрупненні колгоспів з кінця 1950-х – початку 1960-х рр., про яку говорилось вище. Друга – у ліквідації МТС і передачі техніки (тракторів і сільгоспмашин) у власність колгоспів, що передбачало їхнє краще використання й застосування. Ініціатива мотивувалася тим, «що розвиток сільського господарства й розширення прав колгоспів вимагають зосередити сільськогосподарську техніку в господарствах». З економічної точки зору такі заходи, безсумнівно, дали б змогу багатьом колгоспам покращити організацію виробництва й підвищити продуктивність праці. Однак для інших залишався вигіднішим прокат обладнання і техніки, оскільки це забезпечувало більшу гнучкість у їхньому використанні.

25–26 лютого 1958 р. відбувся пленум ЦК КПРС з порядком денним «Про дальший розвиток колгоспного ладу та реорганізацію машинно-тракторних станцій». Постанова пленуму мала особливе значення для радикальних змін у механізмі функціонування колгоспно-радгоспної системи. У березні подібну постанову ухвалив і пленум ЦК Компартії України.

У березні 1958 р. сесія Верховної Ради СРСР надала партійним рішенням сили закону. Відповідно до нього, «реорганізація МТС повинна здійснюватись поступово із врахуванням розвитку економіки окремих колгоспів й особливостей різних зон і районів Радянського Союзу в терміни, встановлені Радами міністрів союзних республік»58.

Ліквідацією МТС і передачею техніки у власність колгоспам порушувався один із важливих сталінських догматів, за яким усі важливі засоби виробництва повинні перебувати в руках держави. По суті, це була ініціатива, що могла посилити самостійність селянського господарства.

Запланована реорганізація була прихильно зустрінута на селі. Висловлювалась лише стурбованість серйозними практичними проблемами, які могли виникнути в ході перебудови.

На початок реорганізації в Україні налічувалось майже 1400 машиннотракторних станцій. Розміщувалися вони по республіці дуже нерівномірно.

Після ухвалення інструкції Міністерства сільського господарства і Міністерства фінансів СРСР «Про порядок та умови продажу колгоспам тракторів, сільськогосподарських машин і механізмів, що належать МТС» в Україні інтенсивно розпочався продаж техніки. У березні-квітні 1958 р. для його проведення в кож-

ному районі були створені спеціальні комісії. Вони відповідали за надання техніці МТС належного стану, за раціональний розподіл звільненої обслуги механізмів та спеціалістів, правильну оцінку вартості тракторів та іншої техніки. Оціночними комісіями визначався технічний стан тракторів та машин, відсоток їх зносу59.

Процес передачі техніки колгоспам проходив досить нерівномірно. Лише в 13 областях УРСР техніку прийняли всі колгоспи республіки. 662 економічно слабкі колгоспи не мали фінансових можливостей для придбання техніки, тому вони повинні були обслуговуватися тими МТС, які продовжували функціонувати, або ж новоствореними РТС (ремонтно-тракторними станціями)60.

Реорганізація повинна була проводитись, як зазначалося, поступово. Однак у її практичному здійсненні (аж ніяк не за ініціативи колгоспників) була допущена поспішність. Незважаючи на заклики до обережності, її провели протягом одного року зразу ж по всій території країни і по всіх господарствах одночасно. Результат виявився негативним. Багато колгоспів опинились у важкому фінансовому становищі, оскільки техніка, яку вони вимушені були викуповувати, продавалась їм за оптовими цінами, що значно перевищували державні, за якими техніку в свій час отримували машинно-тракторні станції.

Був ще один досить суттєвий чинник, який застосовувала державна машина під час викуповування техніки в МТС. Він полягав у тому, що за відсутності в господарствах інструкції Міністерства сільського господарства і Міністерства фінансів про порядок і умови продажу тракторів та іншої сільськогосподарської техніки оцінювання їх вартості відбулося в деяких областях республіки після продажу техніки колгоспам. Фактично розцінки на придбану техніку прийшли тоді, коли техніка була вже передана колгоспам61. Це внесло дезорганізацію в стосунки між державою і колгоспами. На липень 1959 р. у республіці повністю розрахувалися за придбану в МТС техніку всього лише близько 1500 господарств, що становило трохи більше 10%62.

Негайна й обов’язкова ліквідація МТС мала й інші негативні наслідки: у першу чергу це від’їзд до міста абсолютної більшості спеціалістів МТС, які боялися втратити статус і бути прирівняними до колгоспників. У результаті обладнання, яке залишилося без кваліфікованого обслуговування, часто виходило з ладу.

Сільське господарство втратило половину механізаторів. Заводи сільського машинобудування залишилися без стійкого внутрішнього ринку і вимушені були скоротити виробництво. Експлуатація техніки колгоспами різко погіршилася через недостатньо кваліфіковане обслуговування.

Колгоспам не вистачало не лише техніки, а й мінеральних добрив, незважаючи на розширення їхніх поставок селу. М.Хрущов особисто доклав чимало зусиль для створення в СРСР індустрії хімічних добрив. Результат цієї роботи виявився лише в другій половині 1960-х рр., коли на гектар посівів стали вносити 350 кг добрив (враховуючи й органічні). Але й цей успіх був лише досягненням рівня 1928 р., у той час як протягом десятиріч більшість посівів отримувала добрив менше цього рівня на третину, а в окремі роки – в 1,5–2 рази менше63.

В умовах екстенсивного ведення сільського господарства підвищення продуктивності праці було прямо пов’язане зі зростанням капіталовкладень. Але наприкінці 1950-х – початку 1960-х рр. їх обсяг не лише не зріс, але навіть зменшився.

440 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Продавши трактори й сільськогосподарську техніку колгоспам, держава включила їхню вартість до складу капіталовкладень у сільське господарство на 1958 р., при цьому сумарна кількість техніки не зросла, а колгоспи опинилися під тягарем значних боргів державі.

Замістьмашинно-тракторнихстанційуселахстворювалисяремонтно-технічні станції (РТС). На них покладалося завдання забезпечувати ремонт тракторів та інших машин, технічне обслуговування колгоспів, постачання колгоспам (шляхом продажу) нової техніки, запасних частин, пального, добрив, отрутохімікатів та інших матеріалів. До основної компетенції РТС було також зараховано організацію прокату тих машин, яких колгоспи не мали; виконання окремих видів спеціалізованих робіт; надання допомоги колгоспам по впровадженню у виробництво нової техніки, досягнень науки та передового досвіду з утриманням і використанням машинно-тракторного парку; підвищення кваліфікації механізаторських кадрів64.

Реально ж МТС найчастіше просто ліквідовували, і колгоспам, які не мали жодного обладнання, доводилося своїми силами нашвидкуруч завершувати ремонт і підготовку техніки до сівби. Штат працівників на одну РТС затверджувався в кількості 23 осіб, а у відділеннях – усього 10 осіб65.

На осінь 1959 р. у республіці діяло 658 ремонтно-технічних станцій і 457 відділень РТС, що в цілому дало зменшення виробничих потужностей на 19%66. Одночасно із реорганізацією МТС у республіці тривало подальше укрупнення колгоспів. Лише за період з січня 1958 р. по липень 1959 р. кількість колгоспів зменшилася на 3761, з яких близько 300 було перетворено на радгоспи або приєднано до лісгоспів67, а 1410 економічно слабких колгоспів були об’єднані з економічно міцнішими68.

Реорганізація МТС справила значний вплив на колгоспне село передусім тим, що змінила порядок технічного обслуговування колгоспів, який існував протягом майже трьох десятиліть. Завдяки купівлі колгоспами сільськогосподарської техніки, яка раніше належала МТС, виробник став ближчим до засобів виробництва. Тим самим, здавалося, було покінчено з наявністю на колгоспній землі двох власників. Крім того, колгоспи дістали змогу мати справу з різноманітними державними організаціями, послуги яких оплачувалися грошима, а не натурою. Але це ще не означало зниження залежності колгоспів від центральних директивних органів. Той механізм, за допомогою якого держава без особливих перешкод вилучала з колгоспів необхідні для неї засоби, не був зламаний. Зберігалось головне – володіння монопольним правом на матеріально-технічне постачання колгоспів і на державне замовлення виробленої ними продукції. Це давало змогу державі й у наступні роки розпоряджатися колгоспною продукцією й диктувати свої умови та ціни. Через необхідність викупати техніку в держави колгоспи, обтяжені величезними боргами, опинилися на межі банкрутства. Економічні стимули практично не діяли. Виходило, що прогресивний за своєю суттю захід не приніс бажаних результатів.

Об’єктивно купівля колгоспами сільськогосподарської техніки деякою мірою розчищала сферу ринкових відносин на селі, давала більше можливостей для господарств розпоряджатися засобами виробництва, вимагала повернутися до початкової концепції кооперативного господарства, відмовившись від повного підпорядкування державі. Оскільки колгоспи повинні були самі, хоча й у визначених