Економічна історія України том 2

робництва і продажу державі високоякісної продовольчої пшениці. У липні того ж року з’явилася програма збільшення виробництва озимих культур, ярої пшениці, кукурудзи, проса, рису за рахунок упровадження інтенсивних технологій. Можливості покращення ситуації вбачалися також у реорганізації управління агропромислового комплексу. З цією метою у листопаді 1985 р. було створено Державний агропромисловий комітет УРСР, який фактично об’єднав шість міністерств: сільського господарства, плодоовочевого господарства, м’ясної і молочної промисловості, виробництва і заготівель сільськогосподарської продукції, радгоспів, харчової промисловості. Проте зміна статусу названих міністерств не привела до послаблення жорсткої регламентації в управлінні галуззю, ліквідації некомпетентності управлінського персоналу, розвитку господарської ініціативи на місцях. Суть економічних відносин і важелів впливу на розвиток господарювання не змінилася. Чергова спроба спрощення структури управління АПК, за рахунок реорганізації ремонтно-транспортних підприємств у виробничо-транспортні (1987 р.), призводила тільки до зміни назв підприємств і організацій, які обслуговували сільськогосподарське виробництво.

Протягом 1986–1988 рр. керівництво республіки зосередило увагу на питаннях інтенсифікації виробництва, розвитку нових форм управління на основі кооперації і агропромислової інтеграції, застосуванні підрядних і орендних форм організації праці в колгоспах і радгоспах, переведенні підприємств на повний госпрозрахунок і самофінансування. Згідно з постановою ЦК КПУ і Ради міністрів УРСР «Про дальше вдосконалення економічного механізму господарювання в агропромисловому комплексі України» планувалося покращити весь економічний механізм за рахунок розширення самостійності й підвищення відповідальності колгоспів і радгоспів за результатами господарської діяльності39.

За постановою ЦК КПРС і Ради міністрів СРСР «Про вдосконалення наукового забезпечення розвитку агропромислового комплексу країни» (серпень 1987 р.) вживали заходи, щоб добитися високої віддачі та зростання економічної ефективності виробничо-технічного й наукового потенціалу агропромислового комплексу на основі інтеграції науки з виробництвом40. З цією метою створювалися центри наукового забезпечення АПК у формі науково-виробничих формувань, виробничих систем і об’єднань (близько 200). Зокрема, зарекомендувала себе позитивними показниками діяльність співробітників виробничо-наукових систем «Гречиха» (Тернопільська область), «Рапс» (Івано-Франківська область), «Соя» (Херсонська область); а також колективів, що розробляли українську технологію виробництва цукрового буряка; займались питаннями підвищення плодючості ґрунтів; розробляли контурно-меліоративну систему землеробства, систему «Захист ґрунтів» та ін.41

У березні 1989 р. дійшла черга до зміни форм господарювання у сільськогосподарському виробництві, про що було вирішено на пленумі ЦК КПРС. Верховна Рада СРСР ухвалила низку відповідних законів, які регулювали процедуру створення альтернативних державній форм господарювання: фермерських господарств, різних форм оренди, кооперативів. Протягом 1989–1990 рр. активізувався процес перетворення колгоспів на радгоспи. Створювалися агрофірми, виникали малі підприємства, аграрні кооперативні об’єднання, фермерські господарства,

512 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

в яких виробничі відносини базувалися на принципах госпрозрахунку. Окремим сім’ям надавалося право брати землю в оренду на тривалий термін (до 50 років) і розпоряджатися виробленою продукцією на свій розсуд.

Проте запровадження орендних відносин, колективного, сімейного і особистого підряду не дали бажаного результату. Цим правом наважилася скористатися лише незначна кількість сільських мешканців. Так, на 1991 р. в республіці налічувалося 2 тис. фермерських господарств, в яких працювало 5 тис. осіб. Перехід на самостійне господарювання стримувався відсутністю необхідних умов – сільськогосподарських машин, устаткування і приміщень для зберігання продукції і надання їй товарного вигляду, налагоджених ринкових зв’язків для реалізації товару тощо. Крім того, спостерігалася протидія новоявленим орендарям з боку місцевої адміністрації та керівників колгоспів і радгоспів. Відтак позитивних змін у сільському господарстві не відбулося.

На тлі появи численних постанов партійно-радянських органів фактично відбувалося сповзання галузі в глибоку кризу. Щоправда, в 1986–1988 рр. середньорічне виробництво валової продукції сільського господарства збільшилося проти відповідного рівня попередньої 11 п’ятирічки на 3,2 млрд руб. (7,1%), а продуктивність праці в сільськогосподарському секторі за три роки зросла на 21,9%. Але план виробництва сільськогосподарської продукції на 1988 р. не був виконаний. Зокрема, не виконувалися плани з виробництва цукрового буряка, картоплі, овочів через зменшення посівних площ і зниження врожайності42.

У1990 р. трудівники села не змогли досягнути суттєвого приросту надбавок

увиробництві сільськогосподарських продуктів. Недосконалі ціни на продукцію, техніку, добрива, будівельні і паливно-мастильні матеріали не стимулювали сільськогосподарського виробництва. Промислові підприємства практично втратили зв’язки з колгоспами щодо надання їм шефської допомоги43. Господарства в умовах переходу до ринку змушені були ставити питання про продаж своєї продукції за межами областей в обмін на гостро необхідні для них будівельні матеріали, запчастини і т. д.

Навіть високі врожаї зернових у 1989 і 1990 рр. не змогли стабілізувати ситуацію. Безгосподарність, відсутність чіткої схеми переробки зібраного врожаю і отримання колгоспами прибутку за нього призводили до втрат, подекуди до 40% і більше.

Скрутне становище склалося в тваринництві. Нестача кормів, поганий догляд за тваринами, відсутність належного порядку в колгоспах і радгоспах призвели до втрат м’ясних ресурсів. Протягом другої половини 1980-х у середньому за рік в Україні гинули 485 тис. голів великої рогатої худоби, 1,2 млн свиней, 482 тис. овець і кіз. Занепала селекційна робота, скоротилося поголів’я племінної худоби, зросли витрати кормів на одиницю кінцевої продукції. Так, на один центнер свинини витрачалося вісім центнерів комбікормів, тобто в 2,5 раза більше, ніж у країнах Європи та США44.

На початок 1990-х рр. спад в економіці став реальністю і набрав окреслених форм. Таким чином, попри намагання влади з різних боків підійти до покращення ситуації в сільському господарстві, зробити цього не вдалося. Жоден із запропонованих владою заходів не приносив результату. Інтенсифікація сільськогосподар-

ського виробництва зводилася в основному до посилення ресурсного потенціалу, переважно через збільшення внесення мінеральних добрив і хімічних засобів захисту рослин. Урешті-решт, це призводило до виснаження землі та перенасичення продуктів харчування небезпечними для здоров’я людини хімікатами.

Не існувало досконалої системи збереження наявної продукції: чимало сільгосппродукції за відсутності відповідних режимів і технологій її зберігання псувалося на базах. Знецінювалася праця селянина, оскільки за мовчазної підтримки влади переробні підприємства сільськогосподарської продукції часто не вважали за потрібне розраховуватися з колгоспами, активно накопичуючи заборгованість перед ними.

Прагнення постійно нарощувати виробництво поглинало величезні ресурси, але не давало бажаних результатів. Тим часом капітальні вкладення в сільське господарство зростали. У 1986–1990 рр. вони становили майже 28,6 млрд руб., або на 5,6 млрд більше, ніж за попередню п’ятирічку45.

Розглядаючи причини відставання сільського господарства, треба враховувати психологічний бар’єр байдужості у селян, які були лише формальними власниками, реально ж – найманими працівниками на землі держави; їх оплата праці не пов’язувалася з кінцевим результатом і втратила стимулюючу функцію. Інакше кажучи, безпосередній виробник не був зацікавлений у збільшенні виробництва продукції. Тому постанови й рішення владних структур і партійних пленумів, значні капіталовкладення, спроби технічної модернізації не змогли змінити ситуацію на краще. Необхідні були рішучі кроки щодо зміни економічних відносин, відносин власності на селі, які б стимулювали працю селянина та сприяли підвищенню престижу селянської праці46.

6. Товарообіг і торгівля

На початок «перебудови» торгівля в УРСР мала ті самі характерні ознаки, що й у попередні десятиліття. А саме: оптова торгівля засобами виробництва, сільськогосподарськими продуктами, товарами народного споживання, відбувалася за централізованим планом, у якому докладно визначали продавця, покупця, специфікацію і ціну тощо. Основне призначення торгівлі полягало в забезпеченні продуктами споживання важливих для держави галузей оборонної та важкої промисловості й тільки в залишковому порядку – населення.

На противагу наявній практиці одним із ключових завдань перебудови проголошувалося проведення комплексу заходів для розвитку в країні торгівлі споживчими товарами, а також сфери послуг для населення.

Проте загальна нестабільна ситуація в економіці за відсутності чітко продуманого регулювання негативно вплинула на становище в торгівлі. Спроби вводити елементи ринкових відносин дозованими адміністративно-командними методами спровокували численні проблеми.

На початку політики перебудови існувала тільки окрема група дефіцитних товарів, до яких мало доступ обмежене коло населення: ікра лососева і осетрова, кава розчинна, чай індійський тощо. За кілька років до категорії дефіциту потрапив увесь спектр товарів широкого вжитку.

514 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Антиалкогольна кампанія не тільки вивела з обігу левову частину алкогольних напоїв, але стала причиною перебоїв з постачанням цукру. На початку 1988 р. керівництво держави вирішило врегулювати ситуацію встановленням денних норм продажу цукру. З березня 1988 р. було запроваджено торгівлю цукром за талонами в усіх містах, а в сільській місцевості – за списками з розрахунку 1,5 кг в місяць на одну особу47. Після цього почався зворотний процес: збільшення обсягів реалізації алкогольних напоїв. У Києві восени 1988 р. збільшили кількість магазинів (з 154 до 204), які мали право на продаж алкогольної продукції. Оскільки черги не зникли, планувалося відкрити ще 141 магазин. У продовольчих магазинах дозволили продаж розливного пива на винос в тару покупця, в 50 підприємствах громадського харчування було дозволено вживання алкоголю на місцях48.

Після набуття чинності закону «Про державне підприємство» торговельна мережа недоотримала передбачених їй планом необхідних товарів широкого вжитку, оскільки адміністрація підприємств звітувала при виконанні своїх планів в центр не показниками кількості виготовленої продукції, а грошовим еквівалентом виготовленого товару.

З прийняттям закону «Про кооперацію» відбулися зміни у структурі внутрішньої торгівлі. Станом на 1985 р. частка державної торгівлі в структурі загального обсягу товарообігу становила 70,3% кооперативної – 27,1%, колгоспного ринку 2,6%. З 1988 р. спостерігалося збільшення в торговельній мережі частки кооперативної торгівлі, нерідко за рахунок державної. Кооперативи громадського харчування, які мали зосереджуватися на випуску продукції в основному за рахунок залучення надлишків із сільськогосподарських продуктів, закуплених у населення, колгоспів, радгоспів і на колгоспних базарах, – у реальності мали доступ до державних фондів продовольчих товарів. Вони порушували правила встановлення цін на продукцію (перевищували державні ціни в 2–4 рази) і сприяли спекуляції, що дозволяло отримувати невиправдано високі прибутки49.

Складалася парадоксальна ситуація. За даними по кількості виготовленої продукції, товарів вистачало, але ситуація на споживчому ринку погіршувалася. В результаті реформаторської політики (в тому числі переведення підприємств на госпрозрахунок, створення кооперативів та ін.) відбувалося збільшення обсягу готівкових грошей за рахунок їх переведення з безготівкових. Отримані при цьому прибутки спрямовувалися не на розширення виробництва, а на оплату праці, що посилювало тиск на споживчий ринок і негативно впливало на грошовий обіг50. Розбалансована система вже не могла стимулювати підприємства виконувати плани, що в свою чергу не сприяло ліквідації дефіциту. За гострого дефіциту багатьох товарів темпи зростання заробітної плати випереджали темпи насичення споживчого ринку. За підрахунками, грошей на руках у населення на кінець 1989 р. знаходилося в 5 разів більше, ніж товарних запасів у торгівлі51.

Протягом 1988 р. державні органи вже не стільки піклувалися про якість товарів або розширення асортименту, скільки про задоволення попиту населення найнеобхіднішими продуктами харчування. У вересні 1988 р. в ЦК КПУ надійшли дані про таку ситуацію: практично скрізь було задоволено попит на хліб і хлібобулочні вироби, макарони, крупи, борошно, маргарин, жири яловичі, рибні консерви, оселедці, молоко, яйця, безалкогольні напої та інші товари. Разом з тим

через неврожай скрізь з напругою здійснювалася торгівля картоплею: в ІваноФранківській, Хмельницькій, Чернівецькій областях її відпуск обмежений до 10 кг, у Запорізькій – до 5 кг в одні руки. Ціни на картоплю на колгоспних базарах зросли в Дніпропетровській, Донецькій, Львівській, Полтавській, Сумській областях

істановили 70 коп. – 1 руб. за кг. У Львівській, Івано-Франківській, Волинській, Сумській, Харківській областях перебої у продажу картоплі спричинили підвищений попит на макаронні вироби і борошно, а також окремі види круп. Крім того, в республіці через нестачу ресурсів з великими перебоями продавали кондитерські вироби, особливо цукрові. У Волинській, Ворошиловградській, Дніпропетровській, Ровенській областях спостерігався підвищений попит на оцет, у Житомирській, Сумській, Харківській, Волинській – на рослинні жири. Через чутки про можливе підвищення роздрібних цін у Дніпропетровській, Закарпатській, Запорізькій, Івано-Франківській, Київській, Львівській, Сумській, Харківській, Чернівецькій областях і в м. Київ різко збільшився продаж постільної білизни, а також меблів, ювелірних виробів. У західних областях з перебоями продавалися радіо- і телеапаратура, а також побутові електроприлади в зв’язку з активною закупівлею їх громадянами Польщі, Угорщини, Чехословаччини. В більшості областей продовжувала відчуватися нестача пральних машин, швейних машин, холодильників, будівельних матеріалів, а також таких товарів першої необхідності, як зубна паста

іщітки, синтетичні миючі засоби52.

Увипадку з милом і синтетичними миючими засобами (різко підвищився попит в 1988 р.) додалася ситуація недостатнього вивчення кон’юнктури попиту населення на ці товари: тільки в 1986–1987 рр. в республіці на 102 тис. штук (14%) збільшився продаж пральних машин (на кожній другій тваринницькій фермі створені пральні); збільшилася і досягла 1,2 млн кількість сімей, які отримали садово-городні ділянки; колгоспам, радгоспам, промисловим підприємствам дозволили закупівлю різноманітних товарів, у тому числі мила і порошку за готівковий розрахунок. Попри вживані заходи (у напрямі збільшення ресурсів цього товару), стабілізувати становище з продажу мила і прального порошку не вдавалося53.

Роздрібний товарообіг державної і кооперативної торгівлі за січень 1990 р. порівняно з січнем попереднього року збільшився на 14%, але торгівля супроводжувалася чергами. Багато товарів продавали на підприємствах і в установах, не довозячи їх до магазинів54.

Усередині 1980-х рр. негативні тенденції намітилися і в розвитку зовнішньої торгівлі: її темпи почали різко знижуватися. Однією з причин вважають неефективну структуру експорту з переважно сировинною спрямованістю, а також нераціонального складу імпорту, тобто ввозу продукції, яку можна було б виробляти і на вітчизняних підприємствах.

У1988 р. загальний обсяг ввезення-вивезення продукції по УРСР сягнув 96,8 млрд руб., що становило третину всієї виготовленої валової продукції. При цьому 79% продуктообміну приходилося на обмін з союзними республіками, і 21% – на зовнішню торгівлю. Характерно, що структура міжреспубліканського обміну продукцією для України була малоефективною, оскільки товари, які вивозилися, потребували відносно більших обсягів виробництва ніж ті, що завозилися в республіку55.

516Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

У1987–1991 рр. відбулися зміни у характері зовнішніх відносин України, оскільки було ліквідовано державну монополію зовнішньої торгівлі. Згідно з постановою Ради міністрів СРСР (грудень 1988 р.) «Про дальший розвиток зовнішньоекономічної діяльності державних, економічних та інших суспільних об’єднань і організацій» перед всіма підприємствами відкрилася перспектива виходу на зовнішній ринок. Щоправда, однією з проблем була відсутність належного досвіду і знань щодо ведення бізнесу в зовнішньоекономічній сфері.

Становище в торгівлі стало віддзеркаленням загальної економічної ситуації в країні, її неспроможності виробляти власними силами достатню кількість продовольчих і промислових товарів.

7. Повсякденне життя населення

На відміну від керівництва СРСР пересічні громадяни в середині 80-х рр. не знали про те, що ситуація в сфері економіки – критична. Тому заяви про політику «перебудови» вони зустріли з розумінням. Рівень довіри проявився в тому, що люди відгукнулися на заклики центрального керівництва покращити ефективність праці на виробництві. Проте дуже швидко влада почала вичерпувати кредит довіри населення: за відсутності вільних грошей для вливань в економіку та на виконання проголошуваних соціальних гарантій доводилося вживати непопулярні заходи, такі як антиалкогольна кампанія, боротьба з нетрудовими доходами. Ситуація ще більше погіршилася після Чорнобильської катастрофи, коли республіканське керівництво за вказівкою центру приховало від своїх громадян масштаби лиха, вчасно не повідомило про необхідність вживати заходи для уникнення чи швидкої профілактики наслідків радіоактивного випромінювання.

Чорнобильська катастрофа не тільки вразила населення своєю масштабністю, а й миттєво змінила повсякденне життя мільйонів людей. Ліквідатори та їх сім’ї в першу чергу стикнулися з проблемою погіршення стану здоров’я. Велику дозу опромінення отримали жителі прилеглих до Чорнобиля територій. Будучи евакуйованими, вони втратили житло, роботу, впевненість у завтрашньому дні, змушені були залишити все своє майно, минуле життя зі спогадами і переживаннями і навчитися виживати й пристосовуватися до нових умов життя в іншому місці. Причому в новому середовищі одні співчували чорнобильцям, зважаючи на масштаби їх особистої трагедії, інші – висловлювали незадоволення в зв’язку з їхнім переселенням, оскільки потерпілим як пріоритет віддавали позачергово здані в експлуатацію квартири чи кімнати в гуртожитку, на які черговики чекали роками. Більш того, в окремих населених пунктах черговики після Чорнобиля остаточно втратили можливість на отримання житла. У кризових умовах нове будівництво, особливо в сільській місцевості, так і не було здійснене.

Економічні вливання у ліквідацію наслідків Чорнобильської катастрофи пришвидшили кризу, що виявилося для населення в падінні життєвого рівня, дефіциті товарів, у тому числі першої необхідності. Щоб щось дефіцитне купити, людям доводилося стояти у величезних чергах, які нерідко займали серед ночі. Проте навіть наявність черг не завжди давала можливість придбати життєво необхідні товари, деякі з них просто не постачалися в торговельну мережу.

Одними з перших виявилися перебої у постачанні цукру. 17–18 березня 1988 р. в ЦК КПУ надійшло 29 листів громадян, з критикою стану організації торгівлі цукром. Ось витяги з них.

«Просимо вжити заходи з покращення торгівлі продуктом першої необхідності – цукром. Його після робити купити практично неможливо. Величезні черги. Ми, робітничий народ, опинилися у важкому становищі. Єдиний вихід – займати черги з ранку або ж не виходити на роботу. На думку нашого колективу – це пряме шкідництво, спроба викликати недовіру людей до проваджуваною партією перебудови».

«Бажаючи вплинути на самогонщиків, якийсь «розумник» додумався створити в Києві дефіцит цукру і поставити майже тримільйонне населення міста в чергу за ним. …Розпускаються вже чутки, що скоро теж буде з сіллю і милом. Пропонують запасатися. Люди проклинають не тільки цих «розумників», але вже і керівників міста, республіки… Висловлюються навіть думки, що необхідно виходити з демонстрацією протесту проти цього рішення. До чого доходить! Так навіщо штучно створювати дефіцит, великі черги і хвилювання народу».

«В результаті «цукрової паніки» буквально за два-три дні вільна торгівля цукром перетворилася в агонію… Черги займають о 4–5 годині… Цукру вистачає тільки частині очікуючих. Решта повертаються з пустими руками, проклинаючи всіх і все, починаючи від посадових осіб, закінчуючи перебудовою. Всі ті трирічні зусилля керівництва партії і праці народу можуть бути порушені дурними кроками тільки в одній торгівлі. Те, що відбувається і говориться в цих шумних і гнівних чергах, можна порівняти з найтяжчими роками війни і голоду».

«Мені соромно в магазинах, транспорті, на вулицях чути висловлювання на адресу Радянської влади, якій я присвятив своє життя. Я прошу вжити самі серйозні заходи, покарати винуватих, які дали таке розпорядження і опублікувати про вжиті заходи в пресі»56.

Незабаром, однак, до перебоїв з продуктами звикли. З прилавків магазинів один за одним зникали промислові та продовольчі товари. Люди скуповували все підряд. Склалася ситуація, коли населення чи не вперше отримало на руки більшу кількість готівки. Та не було товару, який би можна було за неї купити. В 1990 р. практично все стало дефіцитом. Гонитва за товарами в цих умовах витісняла всі інші цілі, людина перебувала в постійному напруженні.

Поступово до перебоїв з постачанням додалися негаразди у матеріальному забезпеченні населення. Кризова ситуація на виробництві призвела до простоїв чи зупинки величезної кількості промислових підприємств в зв’язку з відсутністю на них роботи. Безліч людей опинилися без роботи.

Становище із зайнятістю населення дедалі більше загострювалося. Зокрема, ускладнювали його такі процеси: як масове повернення татарського населення до Кримської АРСР; необхідність працевлаштування біженців із регіонів соціального і політичного напруження, а також дружин військовослужбовців у зв’язку з виведенням військових частин із країн Східної Європи. Подальше поглиблення проблеми зайнятості та працевлаштування посилювала тенденція скорочення виробництва через порушення наявних господарських зв’язків: протягом 1990 р. випуск промислової продукції зменшився на 4%, а в будівництві ще більше. Кожен відсоток

518 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

зниження обсягу промислового і будівельного виробництва – означав звільнення до 80 тис. осіб. Значне скорочення чисельності зайнятих прогнозували в зв’язку

зплановим переходом економіки на ринкові відносини. За розрахунками Мінпраці УРСР в цілому по народному господарству в 1990 р. очікували появу близько 1,8 млн безробітних. Серед них – трудящі, вивільнені з підприємств і організацій у зв’язку зі змінами в організації виробництва і праці (680 тис. осіб), випускники загальноосвітніх шкіл і відраховані з технікумів і вузів учні та студенти (140 тис. осіб), жінки, які мали перерву в роботі в зв’язку з доглядом за малолітніми дітьми (200 тис. осіб), військовослужбовці, звільнені з лав радянської армії і біженці з інших республік (100 тис. осіб) та ін.57

Люди боялися втратити роботу, адже фактично вони були змушені щодень виживати в умовах різкого підвищення цін, падіння життєвого рівня, тотального дефіциту, наростання негативних процесів і соціальних конфліктів, суперечок58. Тим більше багатьом довелося потрапити в ситуації, коли навіть не було змоги використовувати раніше зароблені гроші. В Кремлі навмисне вживали комплекс заходів, спрямованих на переведення економіки в нові ринкові економічні відносини шляхом знецінення готівки, що була на руках у населення.

Недоліком у практичних діях на союзному рівні було те, що підготовка і реалізація реформ здійснювалася без глибоко продуманої комплексної програми соціального захисту населення. Заходи, у тому числі з підвищення пенсій і підтримки сімей з дітьми, виявлялися малодієвими в умовах погіршення економічної ситуації, насамперед – спаду виробництва і тотального дефіциту. Реформа роздрібних цін сприймалася населенням як чергова непродумана акція, в результаті якої відбувалося подальше загострення соціальних проблем і різке зниження рівня життя. Люди обурювалися невиконанням неодноразових завірянь з боку влади про обов’язкове обговорення подібних акцій, висловлювали незадоволення так званими договірними цінами, різким подорожчанням продовольства, товарів дитячого асортименту, високою вартістю харчування в столових, наявністю різних цін на одні

йті самі товари в державній торгівлі й у споживчій кооперації, а також низькою компенсацією, яка несуттєво покривала їхні втрати через підвищення цін на товари масового вжитку та послуги. З тривогою очікували зростання цін на комунальні послуги і плату за житло. Населення змушене було переходити на економію у веденні господарства. Так, з підвищенням цін в їдальнях вже в перший тиждень різко скоротилася кількість відвідувачів: наприклад, на картонажній фабриці у Харківській області з 400 осіб – до 15, на заводі «Будіндустрія» в Дніпропетровській області

з300 осіб – до 30, на швейній фабриці в м. Переяслав-Хмельницький Київської області з 1 тис. осіб до 150 осіб59.

Вумовах проваджуваних урядом реформ населення в цілому дуже слабко уявляло собі суть регульованої ринкової економіки. Більшість її порівнювали з «капіталізмом», «жорстокою експлуатацією», «масовим безробіттям».

Таку ж негативну оцінку з боку населення отримували перші ластівки ринкової економіки – кооператори. У багатьох опитаних слово «кооператор» викликало озлоблення; їх вважали ледве не головними винуватцями погіршення матеріального становища решти населення. Основний використовуваний доказ – «скуповують усе в магазинах і продають по завищеній ціні під новою вивіскою».

Дуже часто джерелом накопичення негативної енергії свого роду несанкціонованими мітингами ставали масові черги за товарами першої необхідності (особливо активно у великих промислових регіонах – Києві, Донбасі, західних областях)60. У них обговорювалися питання, які турбували в повсякденні практично кожну людину: дефіцит багатьох товарів першої необхідності, інфляційні процеси, тіньова економіка, зростання рівня злочинності, втрата віри в досягнення бажаних життєвих цілей за рахунок наполегливої праці; різка активація в суспільстві діяльності неформальних об’єднань; проваджувана владою економічна політика.

У результаті активного обговорення наявних економічних негараздів отримання довго замовчуваної інформації про історичне минуле, екологічну ситуацію тощо відбувалася політизація суспільства.

Посилання до розділу 32

1.Дзісяк Я.І. Соціально-економічні процеси в Україні наприкінці 80-х – на початку 90-х років ХХ століття: Автореф. дис. … канд. іст. наук. – Чернівці, 2006. – С.13.

2.Литвин В.М. Україна: від бюрократичної «перебудови» до народної революції (1985–1991 рр.). –

К., 2005. – С.31.

3.Україна: політична історія ХХ – початок ХХІ століття. – К., 2007. – С.917.

4.Радянська Україна. – 1985. – 17 лип.

5.Там само.

6.Там само. – 1987. – 5 лют.

7.Там само. – 2 черв.

8.Литвин В.М. Україна: від бюрократичної «перебудови» до народної революції (1985–1991 рр.). –

К., 2005. – С.136-137.

9.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2579. – Арк.77.

10.Там само. – Арк.78.

11.Радянська Україна. – 1986. – 6 трав.; 5 серп.

12.Україна: політична історія ХХ – початок ХХІ століття. – К., 2007. – С.919.

13.20 років Чорнобильської катастрофи. Погляд у майбутнє: Національна доповідь України. – К., 2006. – С.6; Україна: хроніка ХХ століття. Роки 1986–1990. – К., 2006. – С.16-17.

14.Барановська Н.П. Чорнобиль в новітній історії України: влада і суспільство. Автореф. дис. …

д-ра іст. наук. – К., 2006. – С.13.

15.Закон України «Про Загальнодержавну програму подолання наслідків Чорнобильської катастрофи на 2006–2010 роки» // Відомості Верховної Ради України. – 2006. – №34. – С.290.

16.20 років Чорнобильської катастрофи. Погляд у майбутнє: Національна доповідь України. –

С.112, 119.

17.Там само. – С.117, 119.

18.Радянська Україна. – 1987. – 27 черв.

19.Бойко О.Д. Україна в 1985–1991 рр.: основні тенденції суспільно-політичного розвитку. – К., 2002. – С.24.

20.Радянська Україна. – 1988. – 18 верес.

21.Україна: політична історія ХХ – початок ХХІ століття. – С.919.

22.Литвин В.М. Україна: від бюрократичної «перебудови» до народної революції (1985–1991 рр.). –

С.172.

23.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2799. – Арк.166.

24.Там само. – Арк.167-168.

25.Там само. – Спр.2599. – Арк.32.

26.Там само. – Арк.99.

27.Там само. – Спр.2579. – Арк.64.

28.Там само. – Арк.48.

29.Там само. – Спр.2799. – Арк.56.

520 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

30.Там само. – Спр.2964. – Арк.14.

31.Там само. – Спр.2802. – Арк.55-57.

32.Там само. – Спр.2799. – Арк.56.

33.Там само.

34.Там само. – Спр.2936. – Арк.90.

35.Там само. – Спр.2599. – Арк.31.

36.Там само. – Спр.2799. – Арк.56.

37.Там само. – Спр.2599. – Арк.100; Спр.2579. – Арк.66.

38.Там само. – Спр.2579. – Арк.85-86.

39.Радянська Україна. – 1986. – 29 берез.

40.Там само. – 1987. – 13 серп.

41.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2464. – Арк.89-90.

42.Там само. – Арк.108.

43.Там само. – Спр.2727. – Арк.44.

44.Історія українського селянства. Нариси: В 2 т. – К., 2006. – Т.2. – С.491-492.

45.Панченко С. Зміни в аграрних відносинах України у другій половині 80-х – першій половині 90-х рр. // Перебудова: задум і результати в Україні (до 10-річчя проголошення курсу на реформи): Матеріали наук.-теорет. семінару. – К., 1996. – С.28.

46.Управлінські проблеми функціонування аграрної сфери виробництва в Україні (80-ті рр. ХХ ст.) // www.nbuv.gov.ua/portal/Soc_Gum/Nzvdpu_ist/2008_13/sekciya ykraina/ypravlinskiproblemu.pdf.

47.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.32. – Спр.2501. – Арк.19-20.

48.Там само. – Арк.41-42.

49.Там само. – Арк.37-39.

50.Там само. – Спр.2937. – Арк.85-86.

51.Там само. – Спр.2599. – Арк.26.

52.Там само. – Спр.2501. – Арк.35-36.

53.Там само. – Спр.2501. – Арк.46-47.

54.Там само. – Спр.2799. – Арк.63.

55.Там само. – Арк.167-169.

56.Там само. – Спр.2501. – Арк.13-14.

57.Там само. – Спр.2937. – Арк.16, 38.

58.Там само. – Спр.2964. – Арк.67.

59.Там само. – Арк.12-13.

60.Там само. – Спр.2727. – Арк.23-24.