Економічна історія України том 2

Корпорація «Індустріальний союз Донбасу» (С.Тарута, В.Гайдук) була створена в 1995 р. Вона накопичила первісний капітал на продажу газу промисловим підприємствам Донбасу, володіє або керує пакетами акцій понад 40 підприємств чорної металургії та важкого машинобудування в Україні (Донецька, Луганська та Дніпропетровська області) та за кордоном. До її складу входять, зокрема, три металургійних комбінати, один завод спецсталі, два трубних і один коксохімічний заводи, три металургійних заводи в Угорщині та два в Польщі, кілька агропромислових підприємств55. ІСД може вважатися класичним варіантом персонального поєднання бізнесу і влади – фактичний співвласник активів корпорації В.Гайдук в середині 1990-х був заступником голови Донецької обласної ради і першим заступником губернатора, на початку 2000-х – заступником міністра та міністром палива та енергетики, віце-прем’єр-міністром України. В.Гайдука можна також розглядати як вдалий приклад трансформації «червоного директора» в талановитого капіталіста. У грудні 2009 р. контрольний пакет акцій ІСД було куплено56.

Дніпропетровська група «Приват» (І.Коломойський‚ Г.Боголюбов‚ О.Мартинов)‚ що виникла у 1991–1992 рр. як альянс «комсомольських активів» і грошей‚ зароблених на торгівлі побутовою технікою‚ на початку 2000-х рр. включала один із найбільших українських банків – «Приватбанк» (з його філіями «МоскомПриватбанк» у Москві та «Приватінвест» і мережею у понад 2,3 тис. філій в Україні)‚ дев’ять підприємств з переробки і транспортування нафтопродуктів‚ зокрема «Укрнафта»‚ сімсот бензозаправок по всій Україні‚ п’ять гірничих і гірничозбагачувальних комбінатів‚ одне з найбільших вуглевидобувних підприємств‚ п’ять хлібозаводів‚ одну будівельну фірму і вісім офшорних компаній. 2004 року група придбала акції феросплавних заводів у Румунії та Польщі57, у 2005 р. здобула контроль над п’ятьма обласними енергетичними компаніями. Група «Приват»‚ на відміну від інших кланів‚ демонструвала свою аполітичність‚ що не заважало лобіювати свої інтереси через власних депутатів у парламенті й неформальні зв’язки в урядах. Цікаво, що група «Приват» належить до тих, що не лише пережили економічну кризу 2008 р., а й збільшили свої активи під час і після неї.

Інший холдинг був представлений насамперед братами Суркісами. Він складався з трьох інвестиційних комерційних банків‚ низки офшорних компаній‚ металургійних заводів‚ готелів‚ цукрових заводів та підприємств харчової промисловості. Наприкінці 1990-х – початку 2000-х рр. різними методами київський клан дістав контроль за дев’ятьма обласними компаніями – постачальниками електроенергії (обленерго)58. З початку 2000-х рр. позиції клану значно посилилися. Утім, після вкрай невдалої передвиборної кампанії СДПУ(о) 2006 р. група фактично розвалилася.

До економічно найпотужніших груп інтересу/впливу входила також харківська група, в основі якої був Укрсиббанк (О.Ярославський і Е.Галієв). Початковий капітал групи формувавсь у середині 1990-х рр. на торгівлі бензином і операціях з ваучерами. У другій половині 1990-х рр. в активи харківської групи увійшли акції металургійного, гірничо-збагачувального та хімічних комбінатів на сході України, частка компанії KyivStar59. У квітні 2006 р. 51% акцій Укрсиббанку було викуплено групою BNP Paribas. Бізнес-група О.Ярославського оформилася як інвестиційна компанія DCH60.

552 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Не можна не помітити, що контури згаданих груп ідеально збігаються з контурами найбільших капіталів. У 2006 р. до рейтингу українського журналу «Кореспондент» потрапили ті‚ чий статок оцінювався не менш ніж у 177 млн дол. США. Якщо вірити підрахункам аналітиків – авторів списку‚ в Україні налічувалося тоді 9 мільярдерів – список очолив Р.Ахметов (11‚8 млрд дол. США). За ним ішли В.Пінчук (3‚7)‚ І.Коломойський (2‚8)‚ Г.Боголюбов (2‚4)‚ К.Жеваго (1‚9)‚ С.Тарута (1‚7)‚ В.Гайдук(1‚7)‚ Д.Фірташ(1‚4)‚ О.Мартинов(1‚4 млрддол. США)61. У2010 р., за версією журналу «Фокус», список не змінився: Р.Ахметов, І.Коломойський, В.Пінчук, Г.Боголюбов, К.Жеваго, але до них було приєднано В.Бойка.

На загал в Україні за перше десятиліття нового століття, як уже згадувалося, склалося два десятки великих бізнес-груп. До тих, про які вже йшлося, варто додати корпорацію «Укравто» (Т.Васадзе), Укрпромінвест (П.Дорошенко), «Фінанси і кредит» (К.Жеваго), Київдержбуд (В.Поляченко), група «Укрпідшипник» (А.Клюєв), «Запоріжсталь» (В.Сацький), ЗАТ «Донецьксталь» та ін.

Попри позитивну роль‚ яку зіграли ФПГ в економічному пожвавленні початку 2000-х рр., пов’язаному з відновленням виробництва в базових галузях економіки, не можна не помітити‚ що їхнє монопольне становище саме у цих галузях і можливості впливу на гілки влади – виконавчу‚ законодавчу і судову (а про використання цього злиття для отримання ренти, створення монополій і винятково сприятливих умов розвитку годі й казати), ускладнювали можливості для більш чесної конкуренції‚ іноземних інвестицій‚ створювали сприятливі умови для корупції. 2002 року питома вага монополізованих секторів економіки становила 40% валового внутрішнього продукту62. Великий бізнес‚ організований як система прихованих монополій‚ виявився надто залежним від зовнішніх чинників – коли попит на продукцію українського промислового експорту у середині 2000-х рр. почав падати‚ це негайно позначилося на економічних макропоказниках України.

Монопольне становище, здобуте не у відкритій ринковій конкурентній боротьбі, а шляхом цільової і тіньової приватизації, здобуттям доступу до преференцій і пільг, обмеженням доступу на ринок іноземного капіталу почало працювати проти самих цих бізнес-груп і проти економіки загалом. Чи не найнагальнішою проблемою української економіки, і передусім великої промисловості, є оновлення основних фондів. За офіційними даними, у 2009 р. рівень зносу основних фондів становив 61,8% у промисловості, 83,9% на транспорті і підприємствах зв’язку, 62,2% у виробництві та розподіленні електроенергії, газу та води63. Однак, за спостереженнями економістів, керівники найбільших бізнес-груп, за невеликими винятками, не поспішали інвестувати в модернізацію власних підприємств, обмежуючись переважно оновленням тих наявних потужностей, які перебували в найкритичнішому стані. В переважній більшості випадків розвиток їхніх виробництв має компенсаційний, відновлювальний, характер, який практично веде не до якісного стрибка, а до повернення до рівня 1990 р.

Інвестиційні витрати кінця 1990-х – початку 2000-х рр. були мінімальними. Починаючи з 2003 р. спостерігалося зростання інвестицій у модернізацію підприємств, зокрема, в корпорації «Інтерпайп», SCM, ІСД, однак вони не вплинули на загальну картину. Україна залишається в списку країн, де найвідсталіший метод виробництва сталі – мартенівський – становить більше половини, при тому що

металургія залишається найприбутковішою галуззю для головних бізнес-груп. Спроби пожвавити інвестиційний клімат на початку 2000-х рр. (як за рахунок змін у законодавстві, так і за рахунок створення привабливих умов для іноземного капіталу) наразилися на спротив з боку державної бюрократії, частини лобістських груп у парламенті й були підірвані затяжною політичною кризою 2005–2010 рр. (за п’ять років змінилося п’ять урядів), яка значно послабила інвестиційну привабливість країни.

Зосередження колосальної частки суспільного багатства в руках великих бізнес-груп і очевидні намагання останніх впливати на політику (зокрема, економічну і соціальну) у вигідному для себе руслі в поєднанні з тенденцією до витискання з усіх економічно перспективних сфер середнього бізнесу спричинили гострий конфлікт у суспільстві, який вилився у низку подій жовтня – грудня 2004 р., які дістали назву «помаранчева революція». Більшість аналітиків визнає, що важливою частиною рушійних сил «помаранчевої революції» були представники малого і середнього бізнесу, для яких зміна влади була важливою передумовою нормалізації умов господарювання, зменшення корупційного тиску влади і перспектив розширення бізнесу (у даному разі йдеться передусім про середній бізнес).

6. Економіка після «помаранчевої революції»

Прихід на посаду глави уряду Ю.Тимошенко асоціювався з початком енергійної і чесної‚ соціально орієнтованої економічної політики. Чи були виправдані ці сподівання? Урядові вдалося зменшити масштаб махінацій з податком на додану вартість (раніше тут широко практикувалося безліч схем‚ які дозволяли отримувати величезні прибутки під час повернення ПДВ державою – від створення фальшивих фірм до операцій з віртуальною продукцією), внаслідок чого рівень надходжень ПДВ до державного бюджету зріс в 2005 р. вдвічі64. Реалізувалася програма «Контрабанда – стоп!»‚ яка дозволила зменшити зловживання на кордонах і збільшити митні надходження. Водночас вдалося впорядкувати і знизити ввізне мито майже на 90% імпортних товарів. Уряд Ю.Тимошенко значно спростив процедури для іноземних інвесторів. Крім того‚ було ліквідовано правило обов’язкового продажу 50% валютної виручки українськими підприємствами-експортерами‚ що сприяло зменшенню приховування валютної виручки від податкових органів. Розпочалися масштабні роботи зі спрощення процедури реєстрації приватних фірм і підприємств (так зване єдине вікно).

У той же час було зроблено далеко не конструктивну спробу внести зміни до системи оподаткування малого бізнесу: протягом трьох місяців уряд Ю.Тимошенко виступав з різними новаціями‚ які, по суті‚ загрожували черговою тінізацією дрібного бізнесу і могли стати ударом саме по тій частині суспільства‚ яка виступала головною рушійною силою «помаранчевої революції», тим‚ хто зараховував себе до середнього класу (за твердженням газети «Дзеркало тижня»‚ понад 70% тих‚ хто відкрито виступив на боці В.Ющенка в період «помаранчевої революції», були представники саме цієї групи)65. Втім‚ на початок літа малому підприємництву дали спокій‚ однак неприємний осад і недовіра до уряду в громадській думці лишилися.

554 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Водночас очевидними стали тенденції‚ які свідчили про схильність уряду до управління економікою в ручному режимі. Стикнувшись з браком коштів‚ необхідних для масштабних соціальних виплат‚ уряд Ю.Тимошенко почав збирати податки на прибуток підприємств‚ так би мовити‚ авансом‚ у рахунок наступного року.

Додатковим джерелом надходжень мала стати переоцінка і реприватизація великих підприємств‚ «прихватизованих» у недавньому минулому. Тут уряд явно перестарався‚ справивши враження‚ що заводи просто відбиратимуть. Деякі радикальні висловлювання Ю.Тимошенко було підхоплено її опонентами, при тому, що в засобах масової інформації розгорнулася кампанія з дискредитації великого бізнесу, в країні виникла справжня істерія з приводу прийдешньої «експропріації експропріаторів». До цієї кампанії було втягнуто силові структури – СБУ та МВС. Міністр внутрішніх справ Ю.Луценко, звітуючи про перші сто днів на посаді, заявив, що в «органах» заведено 1700 справ, пов’язаних з реприватизацією66. Атмосфера домислів‚ чуток і спекуляцій нервувала іноземних інвесторів. Наводилися різні дані про кількість підприємств‚ що буде повернено державі, а згодом перепродано – від 30 до 3 тис. Кампанія щодо реприватизації мала популістський характер і відбувалася фактично поза правовим полем. Навіть більше, вона мала виразно політичний характер, оскільки спрямовувалася передусім проти тих бізнес-груп, які вважалися ворожими новій владі.

Навіть після короткої паузи осені 2005 р. і заяв В.Ющенка і нового голови уряду Ю.Єханурова, що реприватизація відбуватиметься шляхом мирових угод з урядом – шляхом доплати різниці між реальною ціною і покупною, і намагань скасувати саме слово «реприватизація», з початку 2006 р. знов пожвавішали дискусії про повернення найбільш ласих активів. Серед них називалися Нікопольський завод феросплавів, ЗАТ «Лукор», ЗАТ «Укртатнафта», ВАТ «Павлоградвугілля», Макіївський металургійний завод, ВАТ «Південний ГЗК» – неважко помітити, що йшлося саме про ті підприємства, які належали фаворитам попередньої влади.

Серйозною проблемою було й те, що за найгучнішими реприватизаційними скандалами нерідко проступали інтереси інших великих бізнес-груп. Зокрема, найпотужніший конкурент «Інтерпайпу» Приватбанк явно стояв за лаштунками реприватизаційних зусиль уряду щодо Нікопольського заводу феросплавів та Укрсоцбанку. Подібна історія спостерігалася під час спроб переділу обласних енергокомпаній. Було розпочато судові процеси щодо п’яти обленерго, навіть більше, було здійснено силові захоплення двох обленерго67 – і таким чином започатковано моду на рейдерство.

У жовтні 2005 р. (уже після відставки уряду Ю.Тимошенко) відбулася найбільша і єдина дія великої реприватизації – перепродаж «Криворіжсталі» індійській компанії «Міттал Стіл» майже за 5 млрд дол. – суму майже у 9 разів вищу, за ту, яку було сплачено державі попередніми покупцями. За 50 хвилин аукціону Україна отримала від приватизації майже стільки ж‚ скільки за попереднє десятиріччя…68 Цим ефектним епізодом реальна реприватизація й закінчилася.

Досить суперечливою була спроба тиску на спеціальні економічні зони і території пріоритетного розвитку‚ створені ще з середини 1990-х рр. для піднесення економіки депресивних регіонів і перевірки перспективних економічних моделей за участі іноземних інвестицій. Податкові пільги для них було скасовано у березні

2005 р. без урахування відмінностей між фірмами, що працювали тут: під удар потрапили і ті‚ хто дійсно користувався особливим статусом для надзбагачення і працював за корупційними схемами‚ і ті‚ хто робив реальний внесок у пожвавлення економіки депресивних регіонів. При цьому невдовзі після фактичної ліквідації спеціальних економічних зон і територій з’ясувалося‚ що 60–65% проектів‚ здійснюваних тут, були вигідні українській економіці69. Оскільки зобов’язання тут свого часу було гарантовано державою‚ це серйозно підірвало довіру інвесторів‚ хоч і не викликало обіцяної аналітиками серії судових позовів до уряду.

Украй непопулярним заходом‚ який було розкритиковано частиною економістів‚ сталаревальваціягривні. Навесні2005 р. НаціональнийбанкУкраїнивстановив обмінний курс в 5‚05 грн. за 1 дол. США – гривна «подорожчала» на 25–30 коп.‚ що не тільки вдарило по галузях‚ пов’язаним з експортом‚ а й частково знецінило доларові заощадження населення.

Навесні 2005 р. спалахнула паливна криза. Уряд пояснював її, і скоріш за все небезпідставно, змовою нафтотрейдерів передусім компаній «ТНК» і «Лукойл», які домінували на ринку. Він спробував спочатку боротися з кризою шляхом адміністративного тиску на монополістів за допомогою СБУ й Антимонопольного комітету. Потім до адміністративно-силових заходів додалися економічні: масштабна закупівля нафтопродуктів у закордонних нафтотрейдерів.

У травні 2005 р. президент В.Ющенко втрутився у конфлікт особисто й практично відсторонив прем’єр-міністра та міністра економіки‚ а отже, й уряд від втручання у справи на ринку нафтопродуктів. При Секретаріаті Президента України було створено комісію з регулювання ситуації з цінами на нафтопродукти. Цей епізод засвідчив, що система зв’язків вищої влади з великим бізнесом залишилася непорушною.

Ще більш показовою в цьому сенсі була спроба атаки уряду Ю.Тимошенко на одну з найпотужніших трейдерських структур – «Росукренерго»* – під гаслами переведення газових угод на міждержавний рівень, без посередників. Навколо цієї проблеми розгорнулася справжня боротьба, у яку були втягнуті не лише владні структури та їхні найвищі представники, а й медійна служба70.

Влітку 2005 р. у зв’язку з цілою низкою причин‚ зокрема, через свавілля і неконтрольованість посередницьких фірм, появу на ринку надлишку вільних грошей, підстрибнули ціни на м’ясо, продукти птахівництва і цукор. Тут уряд спробував

* «Росукренерго» – посередницька компанія. Зареєстрована у Швейцарії. Рішення про надання цій компанії прав на постачання російського газу на територію України було ухвалено на зустрічі Л.Кучми і В.Путіна у липні 2004 р. в розпал виборної президентської кампанії. У листопаді 2004 р. була підписана постанова уряду, згідно з якою «Росукренерго» перетворювалася на одноосібного посередника для постачань газу в Україну на період до 2028 р. Цікаво, що до координаційної ради приватної іноземної компанії «Росукренерго» увійшли тодішні високопоставлені державні службовці України. Половина акцій «Росукренерго» належала тоді ще не надто відомим українським бізнесменам Дмитрові Фірташу (90% «української частки») та Івану Фурсіну (10%). Російську частку в грудні 2005 р. «викупив» (фактично сам у себе) «Газпром» Росії за символічну суму в 2,36 млн євро. Див.: Еременко А. Шалом газават, славяне! // Зеркало недели. – 2006. – 14–20 янв.; Її ж. Капинтер, или Чьи отпечатки остались на газе? // Там само. – 2007. – 16–22 июня; Мостовая Ю. Противогаз – один на всех // Там само. – 2005. – 17–23 дек.; Її ж. О бутонах, цветочках и ягодах // Там само. – 2006. – 21–27 янв.

556 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

скомбінувати як економічні, так і адміністративні методи. Спроба закінчилася своєрідною «нічиєю».

Уряду Ю.Тимошенко‚ періодично прагнучи виправляти ситуацію за рахунок перерозподілу доходів‚ все частіше дорікали у популізмі та надмірному захопленні адміністративними методами в економіці. Ці докори були небезпідставними, хоча при цьому замовчувалося існування серйозної опозиції діям уряду у парламенті та в оточенні президента. Уряд також був заручником як щойно завершених президентських‚ так і майбутніх парламентських виборів. Логіка його дій диктувалася не економікою‚ а політикою як через загальну політичну ситуацію, так і через те, що його очолював діючий політик, для якого надзавданням було створення власного позитивного іміджу соціально орієнтованого політика.

Вельми неоднозначною була ситуація у соціальній сфері. З одного боку, «помаранчева влада» виявилася заручницею соціальних дій своїх попередників: за останні чотири місяці 2004 р. попередній уряд витратив 13‚5 млрд грн. додаткових бюджетних коштів на соціальні виплати (насамперед на пенсії)‚ але не заклав відповідних виплат на наступні роки. З другого боку, необхідно було виконувати власні передвиборні обіцянки‚ які за рівнем обіцяних соціальних благ анітрохи не поступалися передвиборній риториці опонентів. Уряд Ю.Тимошенко‚ виконуючи передвиборні обіцянки‚ підвищив мінімальну пенсію майже на 17% і мінімальну заробітну плату майже на 27%. Загалом зарплата в бюджетному секторі економіки зросла на 57%. Було запроваджено безпрецедентну виплату разової державної допомоги при народженні дитини, вона склала 8‚5 тис. грн. Цього вдалося досягти передусім завдяки радикальному збільшенню дохідної частини бюджету – порівняно з 2004 р. вона зросла на 51,6% – рекордна цифра часів незалежності. Зауважимо, що цей показник в 4,3 раза перевищував приріст номінального ВВП, який саме 2005 р. значно зменшився. Як зазначали українські аналітики, зростання дохідної частини бюджету відбулося головним чином за рахунок «разових джерел»71.

Усе це‚ крім короткочасного позитивного соціального ефекту та політичних дивідендів‚ призводило до серйозних втрат. Оскільки фінансові вливання торкалися переважно малозабезпечених верств населення‚ для яких надбавка до доходів означала збільшення можливостей для купівлі найнеобхіднішого‚ це призвело до викиду великої маси грошей на ринок продуктів і товарів першої необхідності. Зростання цін на продукти харчування й інфляції‚ яка до листопада 2005 р. становила 12%72‚ відбулося автоматично (щоправда‚ зростання цін та інфляція все одно відставали від зростання доходів).

За офіційною статистикою‚ в 2005 р. реальна зарплата зросла на 20‚3%‚ а в першому півріччі 2006 р. – ще на 20‚6% (з урахуванням інфляції/зростання цін)73. Скоротилася кількість населення‚ де подушні місячні витрати були менші від прожиткового мінімуму: в 2004 р. таких було 30 млн‚ в 2005 р. – 25 млн74.

З одного боку, це створювало чи-то реальне зростання доходів‚ чи-то його ілюзію‚ з другого боку, значно розігрівало бюджет: питома вага державних витрат‚ передусім пов’язаних зі змістом бюджетних сфер і соціальних програм, зросла до 44% від валового національного продукту‚ тобто рівня найбільших постіндустріальних економік Західної Європи. На думку зарубіжних експертів‚ це вносило небезпечний дисбаланс до розвитку економіки75. Всередині уряду постійно виникали

тертя з приводу бюджетної політики: міністр фінансів В.Пинзеник виступав проти диспропорцій‚ які перетворювали бюджет на заручника надмірних соціальних обіцянок‚ глава уряду вимагала виконання передвиборних зобов’язань.

Водночас в країні розпочався кредитний бум. Лише у 2005 р. кредити фізичним особам зросли на 124%, тобто сягнули 6,6 млрд дол. США. У 2005 р. загальний обсяг кредитів юридичним і фізичним особам сягнув 122 млрд грн., у 2006 – майже 217, у 2007 – 385, у 2008 – 674 млрд грн.76. Масштабне кредитування, з одного боку, значно пожвавило споживчий ринок і сприяло зростанню добробуту, а з другого – стало однією з передумов майбутнього фінансового краху багатьох банків і серйозних проблем боржників. У кредитній політиці банків, яку радо підтримували споживачі, від самого початку був закладений серйозний дисбаланс. Банки брали дешеві короткотермінові кредити на зовнішньому ринку, тоді як на внутрішньому ринку в структурі споживчих кредитів переважали довгострокові, частка яких у 2008 р. сягнула 86% в споживчих кредитах і 92% в кредитах на придбання, реконструкцію та ремонт нерухомості. Політика запровадження фіксованого курсу гривні до американського долара заохочувала практику отримання кредитів саме

уцій валюті. І якщо у 2005 р. частка споживчих кредитів у цій валюті становила

35,6%, то 2008 – 65, 8% для фізичних осіб.

Ще однією негативною тенденцією став дисбаланс між темпами зростання доходів населення і зростанням ВВП – незалежно від політичної орієнтації уряду. Номінальні доходи населення у розрахунку на одну особу зросли у 2005 р. порівняно з попереднім роком на 36,0%, тоді як ВВП – на 2,6%, у 2006 р. – на 28,2%,

ВВП – на 7,0%, у 2007 р. – на 30,6% (ВВП – на 7,3%), у січні-травні 2008 р. – на 45,7%, ВВП – на 6,3%77.

Увересні 2005 р. В.Ющенко відправив у відставку уряд Ю.Тимошенко і низку своїх найближчих соратників, що хоча й посіли найвищі посади в державі, продовжували змагатися за перерозподіл влади. Виконувачем обов’язків голови уряду було призначено Ю.Єханурова. Попри повторний продаж контрольного пакета акцій «Криворіжсталі» – що можна було розцінити як показовий акт реприватизації, у жовтні того ж року було проведено зустріч В.Ющенка з представниками великого бізнесу.

Навесні 2006 р. відбулися парламентські вибори, після яких дещо несподівано для В.Ющенка та Ю.Тимошенко, котрі ніяк не могли домовитися про співпрацю,

уВерховній Раді виникла неприродна з ідеологічного погляду коаліція з Партії регіонів, яка представляла великий капітал, і комуністів із соціалістами, які нібито мали бути опонентами капіталістів. Створена ними антикризова коаліція і сформований нею уряд В.Януковича ввійшли в гостре протистояння з президентом, яке спровокувало новий раунд тотальної кризи влади і призвело до позачергових парламентських виборів у вересні 2007 р., на яких усі учасники змагались у неймовірних соціальних обіцянках.

Після цих виборів склалася досить непевна коаліція фракцій-прибічників В.Ющенка і фракції БЮТ, – вони створили коаліційний уряд під головуванням Ю.Тимошенко, який уже звично поринув у популістську політику боротьби з «олігархами» і «боротьби з бідністю». У першому випадку найвідомішою акцією уряду стало усунення посередників від постачання газу і перехід на прямі розрахунки

558 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

між Газпромом і Нафтогазом України. У другому – особливо резонансною акцією стала виплата компенсацій вкладникам радянського Ощадбанку – багато з них спромоглися отримати «Юліну тисячу», що, з одного боку, дозволило на короткий час полегшити життя мільйонам пенсіонерів, а з другого – перетворилося на піаракцію прем’єр-міністра.

Так само, як і у 2005 р., уряд Ю.Тимошенко значно посилив фіскальний тиск на бізнес, завдяки чому вдруге вдалося досягти чемпіонських показників з наповнення державного бюджету: за перші півроку 2008 р. доходи державного бюджету перевищували відповідні показники попереднього року на 51%78. Проте головне очікуване джерело внутрішніх надходжень до бюджету – приватизація – було фактично заблоковане.

2008 рік позначився новим політичним протистоянням уряду і президента, яке значно ускладнювало будь-які конструктивні дії в економічній сфері. Утім, з літа 2008 р. в Україні дедалі сильніше відчувалася дія світової фінансової кризи. У жовтні 2008 р. рухнув банківський сектор. Поштовх надала ситуація з цілком благополучним Промівестбанком, який у жовтні 2008 р. став об’єктом явно замовної інформаційної кампанії у стилі «чорного піару»79. Паніка вкладників, яка швидко набула масового характеру і призвела до втрати ліквідності Промінвестбанку, перекинулася на інші банки. Почалося масове вилучення коштів з банків населенням, наляканим публікаціями про світову економічну кризу, і великими вкладниками, включаючи самих банкірів. Це, в свою чергу, спровокувало різке зменшення інвестицій у реальний сектор. Почався масштабний відплив коштів в офшорні зони (у великому бізнесі) і масове переведення коштів у товари з високою ліквідністю (наприклад, у золото) чи в іноземну валюту з наступним виведенням її з обігу, спровокувавши надмірний попит на неї. Це призвело до різкої девальвації гривні, обмінний курс якої до долара США зріс з 5,5 грн. за долар до 10 на кінець 2008 р. Це, в свою чергу, призвело до радикального подорожчання кредитів і збільшення боргових кредитних зобов’язань для тих, хто брав кредити в іноземній валюті (а їх була більшість).

Фінансова криза, яка супроводжувалася вилученням коштів і різким зменшенням інвестицій, перекинулася на реальний сектор економіки. В листопаді 2008 р. обсяг промислового виробництва порівняно з листопадом 2007 зменшився на 24%, а в січні 2009 р. сягнув найнижчої межі у 65,9%. У 2008 р. вперше з початку 2000-х рр. рівень ВВП зменшився порівняно з попереднім роком (на 2,1%). Найпоказовішим був спад у будівництві – лише в столиці України зупинилося будівництво житла більше як на 80% об’єктів – місто «прикрасилося» бетонними коробками і каркасами, біля яких завмерли висотні крани.

Криза різко окреслила всі родові вади української економіки: наявність монополій, структурні дисбаланси, низьку технічну оснащеність виробництва у реальному секторі, залежність від зовнішніх джерел енергоносіїв і від експорту, несумірність соціальних витрат і продуктивності праці, надмірний податковий тиск, низький рівень економічної свободи, критичну залежність від політики, низьку ефективність фінансового сектора, колосальний рівень корупції, надмірна вага тіньової економіки (від 25 до 60% за різними методиками оцінки). З’ясувалося, що за п’ять років після «помаранчевої революції» фактично нічого не робилося

для реформування економіки, крім справді проривного вступу України до Світової організації торгівлі й ухвалення відповідних змін у законодавстві. Щоправда, трапилося це в рік початку фінансово-економічної кризи.

Вихід з кризи був значно ускладнений політичними негараздами, зокрема боротьбою між президентом і урядом, урядом і парламентською опозицією. Склалася ситуація, за якої уряд, контрольований Ю.Тимошенко, і Національний банк, підконтрольний президентові, вступили у суперечність. Розгорнулася боротьба за контроль над Національним банком (який за визначенням має бути установою, незалежною від політичної влади).

Тим часом перша хвиля кризи, яка тривала до осені 2008 до лютого 2009 рр. набула нової динаміки через черговий газовий конфлікт з Росією. У січні 2009 р. Газпром, вимагаючи сплати боргів за спожитий газ, припинив постачання газу в Україну і зменшив обсяги поставок до Європи, спричинивши паніку серед європейських газотрейдерів і урядів країн – споживачів російського газу (дійшло до спеціальних засідань Європарламенту і Єврокомісії з газових питань). З-поза лаштунків конфлікту знов з’явилася «Росукренерго»: в дискусіях довкола газового конфлікту з’явилася тема усунення посередників – формально на цьому наполягала і російська (президент Д.Медвєдєв) і українська (прем’єр-міністр Ю.Тимошенко) сторони. У сферу господарських стосунків обох сторін був втягнутий також В.Ющенко. Конфлікт завершився підписанням газових домовленостей з Москвою, які кожний з політиків трактував у свій спосіб: В.Ющенко назвав їх асиметричними (на користь Росії) і такими, що не відповідають національним інтересам80. У таборі Ю.Тимошенко, зрозуміло, наполягали на тому, що перехід на європейські ціни (450 дол. США за тисячу кубометрів, середньорічна ціна на 2009 р. – 228 дол. США) є вирішальним кроком до цивілізованих прозорих відносин на газовому ринку, крім того, згадувалося, що наявні запаси газу, купленого раніше за низькою ціною, дозволять пом’якшити наслідки зростання ціни. За оцінками незалежних аналітиків, домовленості не мали негативно вплинути на економічні показники України, але залишали надто широкі можливості для Росії в сенсі тиску на Україну і дуже обмежені – для України. Зокрема, залишалася небезпека впровадження Росією штрафних санкцій за недобір газу81 (в умовах кризи – цілком реальна перспектива). Газове питання й надалі залишалося проблемою не лише економічною, а й політичною. У квітні 2010 р. вже новий Президент України В.Янукович і президент Росії Д.Медвєдєв підписали у Харкові угоду, згідно з якою ціну на газ для України було зменшено на 100 доларів (економія, за словами В.Януковича, – 40 млрд дол. на 10 років). В обмін було досягнуто домовленості щодо продовження терміну базування Чорноморського флоту РФ у Криму на 25 років. Це викликало бурхливі пристрасті в суспільстві, але справді тимчасово дозволило зменшити тиск на українську економіку (хоч і вкотре відкрило шлях до відносно дешевих енергоносіїв, що обмежило перспективи пошуків енергозберігаючих технологій і структурних змін у реальному секторі).

Тим часом протягом 2009 р. криза в Україні перейшла в так званий пульсуючий режим (короткотермінові підйоми і спади), але почалося поступове піднесення макроекономічних показників. Щоправда, тепер орієнтир змінився: йшлося не про досягнення показників 1990 р., а про повернення хоча б на докризовий рівень.

560 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Урядові Ю.Тимошенко вдалося утримати банківську систему від краху різними методами – від введення прямого урядового управління банками (Промінвестбанк) до рефінансування (три найпроблемніші банки, пов’язані з реальним сектором) і обмеження повернення депозитів, стабілізувати національну грошову одиницю стосовно американського долару, не допустити гіперінфляції. 2009 р. став роком, коли криза досягла «дна» – ВВП скоротився цього року на 15,1%, річна інфляція сягнула 12,3%. У 2010 р. вже розпочалося покращення макроекономічних показників: за інформацією представників уряду, в першому півріччі 2010 р. ВВП зріс на 6,3%, на кінець року було зафіксовано зростання промислового виробництва на 10%, інфляція становила близько 9%82.

Усічні-лютому 2010 р. в Україні відбулися президентські вибори, внаслідок яких до влади прийшли В.Янукович та очолювана ним Партія регіонів. Протягом березня-листопада 2010 р. відбулася кардинальна реконфігурація влади.

Упарламенті було створено президентську більшість, яка обрала уряд на чолі

зМ.Азаровим. Було майже повністю замінено президентську вертикаль влади – голів обласних, міських і районних державних адміністрацій. На місцевих виборах в більшості регіонів України перемогла Партія регіонів та її союзники. Після рішення Конституційного суду України, яким скасовувалася політична реформа грудня 2004 р., Президент України набув повноважень, які дозволяють контролювати не лише власну владну вертикаль, а й силові та фіскальні органи, уряд, судову систему

ізначною мірою парламент.

Ця ситуація чимось нагадує перебіг подій середини 1990-х рр. з тією відмінністю, що тепер консолідація і зосередження влади відбулася за наявності потужних фінансово-промислових груп, які мають безпосереднє представництво у владі. З одного боку, це надає відповідні мобілізаційні можливості для реалізації антикризових заходів, з другого – доводить до граничної межі концентрацію влади і капіталу, коли інтереси великого бізнесу не будуть обмежені нічим, крім внутрішньої конкурентної боротьби та тиску ззовні (з боку міжнародних фінансових інститутів). У зв’язку з цим зберігається реальна можливість отримання надприбутків через економічно неефективні або малоефективні форми господарської діяльності. Небезпечною тенденцією є те, що частка таких видів діяльності в прибутках останнім часом зростає. За підрахунками В.Ланового, частка економічно шкідливих видів чистого доходу (політична рента, монопольний надприбуток, примусові та фіктивні збитки) у 2007 р. становила 54,7%, а у середині 2010 р. – 71, 9%83.

Варто звернути увагу й на те, що економічна нестабільність після «помаранчевої революції» супроводжувалася падінням індексу економічної свободи й інших показників, які фіксують умови економічного розвитку в країні*. У 2006 р. Україна посідала 99 місце в цьому індексові, у 2010 – 162 серед 179 країн, розташувавшись між Узбекистаном і Чадом84. Протягом 2000-х рр. найвищим показником України був індекс у 56,9% (2005), коли вона, залишаючись у категорії країн «в основному

* Індекс економічної свободи складається щорічно газетою The Wall Street Journal та Heritage Foundation (всесвітньо відомий аналітично-дослідний центр у Вашингтоні, округ Колумбія). Індекс складається за десятьма показниками: свобода торгівлі, бізнесу, податкова політика, фінансова свобода, урядовий контроль над економікою, монетарна політика, інвестиційний клімат, захист прав власності, рівень корупції, свобода трудових стосунків.