Економічна історія України том 2

кількістю техніки, підвищити її надійність, розширити уніфікацію деталей61. У 1965–1981 рр. у сільському господарстві в 1,6 раза збільшився парк тракторів, в 1,5 – комбайнів, 1,3 – вантажних автомобілів. Щорічно село отримувало в середньому 49,5 тис. тракторів, 28,9 тис. автомобілів, 11 тис. зернозбиральних і 5 тис. бурякозбиральних комбайнів. Водночас зростання абсолютних показників не відображало реальної потреби колгоспів та радгоспів у техніці. В ЦК КПРС постійно надходили прохання від вищих українських урядовців збільшити поставку техніки та виділяти достатні кошти на їх амортизацію62. Особливо відчутною нестача техніки була під час збирання врожаю. У цей час хронічно бракувало найнеобхідніших речей – зернових комбайнів та інших збиральних машин, тракторних причепів, вантажних автомобілів, тракторів, запасних частин, дизельного пального, бензину та керосину63.

Загалом якість нової техніки, її експлуатаційні можливості були невисокими. Машини мали низькі техніко-економічні показники. Не існувало систем шумопоглинання та вентиляції. Якість, надійність і довговічність машин були часто незадовільними, їх конструкції – застарілі. Недостатньо висока якість збору механізмів вимагала від споживачів перед тим, як пустити техніку у виробництво, доводити її до робочого стану своїми силами в непристосованих до цього умовах, за відсутності відповідних спеціалістів. У результаті потенціал нових машин використовувався неповно. Низька якість виготовлення та обслуговування техніки призводила до того, що частка важкої ручної праці в колгоспно-радгоспному виробництві залишалася високою64.

Протягом всього періоду вкрай низьким залишався рівень комплексної механізації у тваринництві. Станом на 1979 р. з 15 тис. молочних ферм комплексномеханізованих було лише 3,3 тис., з 7,3 тис. свиноферм – лише 1,4 тис.65 Утім, навіть формально механізовані комплекси постійно страждали від нестачі запасних частин та застарілого обладнання, вкрай недостатнім було забезпечення кормороздавачами, молочними та холодильними установками66.

Повільними темпами відбувалася електрифікація сільського господарства. У грудні 1966 р. ЦК КПУ та Рада міністрів УРСР прийняли постанову «Про електрифікацію сільського господарства в 1966–1970 рр.», за якою передбачалося до 1970 р. довести споживання господарствами електроенергії від державних джерел до 80–90%, електрифікувати всі житлові будинки на селі, однак виконати намічене не вдалося67. Ще у 1967 р. 6 млн (27%) сільського населення не користувалися електричним освітленням. Близько 150 колгоспів взагалі не були підключеними до електромереж, більш як 1500 господарств користувалися малопотужними й ненадійними власними електростанціями. До 18,5 тис. (12%) тваринницьких приміщень не була підведена електроенергія68.

Вся радянська аграрна політика звелася до кількох кампаній. У першій половині 1960-х – на початку 1970-х рр. політичне керівництво змушене було проаналізувати стан справ у сільському господарстві та ухвалити рішення, які могли б забезпечити його поступ. У середині 1970-х – першій половині 1980-х рр. наростання кризових тенденцій змусило владу шукати нові варіанти розвитку села за допомогою затратних капіталовкладень.

472 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

3. Провал Продовольчої програми

На початку 1980-х рр. кризові тенденції у сільському господарстві значно загострилися. Керівники КПРС основною проблемою проголосили те, що «попит на продукти харчування поки що випереджає виробництво продовольства»69. Як і в попередні роки, питання ставилося не в сфері забезпечення якості виробництва,

ав нарощуванні кількості виробленої продукції.

Утравні 1982 р. пленум ЦК КПРС прийняв Продовольчу програму СРСР на період до 1990 р.

Вона включала комплекс економічних, виробничих, організаційних, науковотехнічних та соціальних заходів й націлювалася на збалансований розвиток АПК, вдосконалення управління, інтенсифікацію сільського господарства. Вирішальна роль у виконанні цих завдань відводилася колгоспам і радгоспам, декларувався також розвиток підсобних сільських господарств70.

Згідно з Продовольчою програмою середньорічне виробництво зерна у СРСР передбачалося довести у дванадцятій п’ятирічці до 250–255 млн т, м’яса – 20– 20,5 млн т, молока – 104–106 млн т71. Основні виробничі фонди у сільському господарстві планувалося збільшити приблизно у 1,5 раза, енергетичні потужності в колгоспах і радгоспах – в 1,6, поставки селу мінеральних добрив – в 1,7 раза72. З 1 січня 1983 р. підвищувалися закупівельні ціни на велику рогату худобу, свиней, овець, молоко, зерно, цукрові буряки, картоплю, овочі. Для поліпшення фінансового становища колгоспів і радгоспів вирішено списати з них заборгованість у сумі 9,7 млрд руб. і відтермінувати погашення заборгованості на суму 11 млрд руб.73

Насправді розвиток матеріально-технічної бази, визначений у програмі, не був надто оригінальним, а йшов уже проторованими шляхами – комплексна механізація, хімізація і меліорація – фактично нічого нового не пропонувалося.

Планувалося розвивати мережу науково-виробничих об’єднань, створюваних на базі галузевих і зональних науково-дослідних і конструкторських організацій, сконцентрувати в цих об’єднаннях виробництво сортового та гібридного насіння і садивного матеріалу вищих репродукцій і вирощування племінної худоби для забезпечення ними колгоспів і радгоспів74.

Упрограмі визначалися завдання союзних республік щодо її реалізації. Зокрема, від України вимагали забезпечити середньорічне виробництво зерна в одинадцятій п’ятирічці у кількості 51–52 млн т і в дванадцятій – 53–54, цукрового буряка відповідно 57 і 60 млн т, м’яса (у забійній вазі) – 3,9–4,1 млн т і 4,6–4,7 млн т,

молока – 22,5–23 млн т і 24–24,4 млн т75.

Ці плани виконати не вдалося. Вже після набуття чинності Програми у 1982– 1983 рр. від керівників з областей продовжували надходити звіти про проблеми з постачанням насіння, мінеральними добривами, отрутохімікатами, технікою та запасними частинами76. Попри офіційну риторику, реальна ситуація на селі практично не змінилася. Протягом 1981–1985 рр. фактичний збір зерна в республіці становив щороку 39,2 млн т, цукрового буряку – 43,8 млн т, середньорічні врожаї соняшнику, картоплі, овочів навіть зменшилися порівняно з попередньою п’ятирічкою. Головне – не було виконано завдань з розвитку тваринництва, яке на той час хронічно не вдовольняло попит населення в м’ясі та молочних продуктах. Щорічне виробництво молока трималося цифри 21,8 млн т, м’яса – 3,6 млн т77.

На підставі стенограм пленумів ЦК КПУ, які розглядали проблеми реалізації Продовольчої програми, можна зробити висновок про незадовільні результати її виконання, оскільки більшість завдань, розрахованих на період до 1990 р., не було реалізовано78.

М.Ігнатенко і С.Падалка основною причиною невдачі Продовольчої програми вважають відсутність фінансової бази для її реалізації: у процесі розробки річних та п’ятирічних планів Держплану необхідно було вишукувати додаткові ресурси, що на практиці зробити не вдалося79. Інша причина крилася в тому, що програма не передбачала зміни виробничих відносин. Радикально не змінилася практика інвестування, встановлені обсяги зміцнення матеріально-технічної бази не виконувалися80. О.Мазур ключовим вважає відсутність особистої зацікавленості трудівників села у збільшенні виробництва продукції, ігнорування госпрозрахункових принципів господарювання й економічних методів управління виробництвом, збереження глибоких диспропорцій як у галузевій структурі АПК, так і у внутрішньогалузевій – сільського господарства81.

4. Міжреспубліканські економічні зв’язки

Радянський Союз був поділений на 11 економічних районів, три з яких припадало на Україну. У загальносоюзному поділі праці галузевою спеціалізацією Української РСР став розвиток вугільної і хімічної промисловостей, металургії та машинобудування.

Україна була одним з основних постачальників продукції сільського господарства на союзний ринок: зерно, м’ясо, фрукти і овочі, картопля і яйця швидко знаходили своїх споживачів у союзних республіках. Основними споживачами кримського і закарпатського вина були прибалтійські республіки, Білорусь, Урал, Західна і Східна Сибір, куди вивозили понад половину виробленої продукції. Вирощені в Україні тютюн і махорка надходили в Росію, Прибалтику і Закавказзя.

Після спалаху добровільних переселень з України наприкінці 1940–1950-х рр. республіка залишалась демографічним донором для окремих регіонів СРСР. У 1970–1980-х рр. за участі українців відбувалося освоєння Західно-Сибірського нафтогазового комплексу (Тюменська область), спорудження Кансько-Ачинського паливно-енергетичного комплексу (Краснодарський край), будівництво БАМу. Досить часто виїжджали кваліфіковані високоосвічені спеціалісти, приваблені вищими коефіцієнтами до заробітної плати82.

Однак демографічні ресурси України були не безмежні. Коли у 1970 р. Рада міністрів РСФСР внесла пропозицію про переселення з УРСР у 1971–1975 рр. у колгоспи і радгоспи Далекосхідного економічного району і Читинську область 12,5 тис. сімей, Рада міністрів УРСР висловила незгоду. Причиною цього називались низький рівень народжуваності у повоєнний період, що спричинив дефіцит трудових ресурсів, вичерпаність резервів у західних областях України, зменшенням питомої ваги осіб, зайнятих у приватних і домашніх господарствах, які були основним джерелом робочої сили. Український уряд погоджувався лише на 2,5 тис. сімей.

474 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Найбільшими економічними партнерами України виступали найближчі сусіди – Росія, Білорусь, Молдавія. Найвищий рівень економічного співробітництва УРСР мала з Російською Федерацією, на яку припадало 75% усього внутрісоюзного товарообміну України83. Особливе місце посідав Центральний економічний район СРСР, де були розташовані високорозвинуті промислові вузли – сюди спрямовувалось 30% усіх українських поставок до Росії. Україна постачала електроенергію, вугілля (60% вивозу), залізну руду (75%), прокат чорних металів (80%), мінеральні добрива, цемент, продукцію машинобудування, тепловози, станки і т. д. Росія була основним постачальником Україні нафти і нафтопродуктів, природного газу.

На другому місці за обсягом товарообороту перебувала Білорусь. Зв’язки з Білоруссю ґрунтувалися на поставках з України сировини, вугілля та труб; загалом близько 50% усього внутрісоюзного імпорту в Білорусь надходило з України, отримуючи навзаєм мінеральні добрива, будівельне скло, трактори, комбайни, побутові електротовари та ін.84

Третє місце у внутрісоюзному товарообороті посідала Молдова, промисловість якої потребувала українського вугілля, автомобілів, обладнання, газу, товарів народного споживання. Україна постачала 3/5 усієї отримуваної цією республікою промислової і сільськогосподарської продукції. В українських крамницях були представлені молдавські овочі й овочеві консерви, виноград, вина, вовна.

Наступними за значимістю були Прибалтійські республіки. Сюди вивозили сировину, отримували готову продукцію, електротовари, рибу і рибконсерви, тканини, трикотажні вироби.

Розвивались зв’язки з республіками Середньої Азії і Казахстаном, які були споживачами вироблених в Україні гірничошахтного і металургійного обладнання, тракторів і сільськогосподарських машин, вантажних автомобілів, цементу, тепловозів, обладнання для хімічної, легкої, харчової промисловості, продовольства. З Казахстану йшли цинк, мідний концентрат, свинець, вовна, сухофрукти, з інших середньоазійських республік – сухофрукти, бавовна, тканини, килими тощо. Налагоджені зв’язки із Закавказькими республіками включали постачання Україні нафтопродуктів, вантажних автомобілів, цитрусових, вин і коньяків, чаю.

Ввезення продукції, що вироблялася в інших республіках, становило значний відсоток потреб вітчизняної промисловості: понад 20% продукції хімічної промисловості, майже 25% продукції легкої промисловості тощо. Причому наприкінці 1960-х – на початку 1970-х рр. темпи обсягу ввезення в Україну перевищували темпи росту вивезення85. Водночас можна зустріти і приклади нераціонального товарообміну. Нафтопереробна галузь України розвивалася повільними темпами, які не дозволяли покривати власні потреби. 3/5 поставок нафтопродуктів для народного господарства УРСР отримували з Росії, Азербайджану, Казахстану та Грузії. Водночас республіка відправляла продукти власної нафтопереробки в сусідні Молдову, Білорусь, республіки Прибалтики. Схожа ситуація складалася і в газовій сфері.

Підприємства більшості радянських республік долучалися до будівництва енергетичних гігантів на Волзі, Дніпрі, річках Сибіру, різноманітних заводів та ін. На цьому міжреспубліканська кооперація не припинялася. Наприклад, у ви-

робництві асфальтозмішувачів на Кременчуцькому заводі дорожніх машин використовувалися комплектуючі, отримані з Кутаїсі, Баку, Єревана, Талліна, Риги. Підприємства-постачальники з Коломни, Пензи, Новосибірська, Брянська, Волгограда забезпечували деталями Ворошиловградських тепловозобудівників. У виготовленні тракторів на Харківському тракторному заводі опосередковано брали участь майже 500 підприємств Російської Федерації, Білорусі, Литви, Грузії. Високі темпи розвитку електроенергетики дозволяли Україні обмінюватися електроенергією з Ростовською, Курською і Волгоградською областями Росії та Молдовою.

Міжреспубліканські економічні зв’язки обґрунтовувалися необхідністю вирівнювання розвитку всіх республік і регіонів СРСР. У цьому було раціональне зерно, адже спеціалізація і поділ праці дозволяли цілеспрямовано і перспективно розвивати окрему галузь, досягаючи таким чином високих результатів. Водночас такий підхід мав свої недоліки, адже комплексність радянських економічних зв’язків, багаторівнева кооперація із залученням значної кількості контрагентів збільшували залежність і ризики для випускників кінцевої продукції.

5. Зовнішньоекономічна діяльність Української РСР

Українська РСР мала значний потенціал для здійснення зовнішньоекономічної діяльності. Вигідне територіальне положення, наявність розгалуженої сухопутної, повітряної та водної транспортної мережі, економічна інфраструктура і наявність значних природних копалин робили республіку незамінною для Кремля у здійсненні зовнішньоекономічної діяльності.

Місце України в союзному поділі праці пов’язувалося передовсім з наявністю значних покладів корисних копалин і відповідно розвитком видобувної та паливної промисловості, чорної металургії, хімії та машинобудування тощо. На середину 1980-х рр. близько половини експортних статей УРСР становили паливо і мінеральна сировина, метали, 25% – машини і обладнання, 10% – продовольчі товари і сировина для їх виробництва. Україна стабільно постачала четверту частину загальносоюзного експорту86.

Експортна спеціалізація України відображала особливості внутрішньосоюзного економічного поділу. Донецько-Придніпровський економічний район спеціалізувався на постачанні за кордон природних копалин і сировини, похідних від них продукції металургії та машинобудування. Для Південно-Західного економічного району основною була торгівля паливом та електроенергією, електротехнічною продукцією, обладнанням та приборами, автомобілями. Цей район був основним постачальником на експорт матеріалів радянської хімії – сірки, аміаку, суперфосфату, сірчаної та соляної кислот. Продукція верстатобудування та обладнання становила основну статтю експорту для Південного економічного району.

Гострі ідеологічні розбіжності не заважали СРСР плідно торгувати із капіталістичними країнами, причому перевага надавалася товарам із країн РЕВ. Будівництво різноманітних заводів, фабрик, підприємств та інфраструктури за межами країни гарантували економіці СРСР стабільні кількарічні замовлення і залучення до обслуговування, ремонту та модернізації власних фахівців, інженерів, спеціалістів.

476 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Структура експорту Радянського Союзу визначалася політико-стратегічними завданнями. Співробітництво з країнами Ради економічної взаємодопомоги було пріоритетним для СРСР, 60% експорту й імпорту радянської України припадало саме на ці країни. Така співпраця мала не лише економічну, а й політичну спрямованість. Створена на противагу Європейському союзу вугілля і сталі, РЕВ не одразу розглядалася як пріоритетна для СРСР торговельно-економічна організація європейського рівня. Надалі Кремль активізував цілеспрямовану діяльність з перетворення РЕВ на партнера-суперника у відносинах Сходу і Заходу87. ХХV сесія РЕВ (1971 р.) ухвалила Комплексну програму подальшого поглиблення та удосконалення співробітництва і розвитку соціалістичної інтеграції країн – членів РЕВ, у якій ішлося про створення Міжнародного інвестиційного банку, запровадження єдиної валюти на основі рубля, посилення зовнішньоекономічної інтеграції тощо.

З1970 по 1984 рр. товарообіг СРСР з країнами – членами РЕВ зріс у 6 разів88.

У1984 р. в європейських країнах РЕВ за участі СРСР було введено в дію понад 700 підприємств і об’єктів. Така допомога пояснювалася не лише завданням вирівнювання економічного розвитку РЕВ з країнами ЄЕС, а й політикостратегічними міркуваннями. Технічне і економічне сприяння забезпечувало СРСР перспективні замовлення на ремонт та обслуговування тих чи інших об’єктів.

Економічна і технічна допомога країнам, що розвиваються, спрямовувалися на посилення у цих країнах державного сектора економіки. Прикметно, що будівельні роботи здійснювалися лише у соціалістичних державах і країнах, що розвиваються, – Нігерії, Анголі, Індії, Тунісі, Сирії, Конго та ін. Крім офіційної торгівлі

зкраїнами «третього світу», існувала і неафішована торгівля зброєю. Радянський Союз активно і масштабно озброював азійські та африканські країни, спонукаючи їх обирати комуністичний шлях розвитку. Військово-технічні поставки частково здійснювалися в борг, тому за більшу частину зброї та техніки Радянський Союз не отримав коштів. Цей вид зовнішньоекономічної діяльності виявився напівблагодійною допомогою.

Досить широкою була географія зовнішньоторговельних партнерів радянської України. За період застою кількість країн – споживачів продукції української економіки зросла в 87 країн у 1967 р. до 105 країн світу всередині 1980-х рр. Розширення кола контактів відбувалося за рахунок країн, що розвиваються, тоді як відносини

з12 соціалістичними державами були стабільними, а зв’язки з капіталістичними країнами розширювались повільно. За вказаний період майже на 20% зросла кількість підприємств-експортерів, досягнувши у середині 1980-х рр. 1200 суб’єктів господарювання.

Зовнішньоекономічна діяльність була питанням політичним. Про це свідчить спроба першого секретаря ЦК КПУ П.Шелеста добитися відкриття Торговопромислової палати України. 2 серпня 1965 р. перший секретар ЦК КПУ П.Шелест написав листа в ЦК КПРС, в якому вказував на зростання авторитету радянської України на міжнародній арені. Посилаючись на представників низки країн, що розвиваються, і капіталістичних країн, які піднімали питання про налагодження безпосередніх економічних зв’язків з радянською Україною (оскільки пряма торгівля для їх країн із СРСР була неможливою через невирішеність низки питань), П.Шелест називав налагодження республікою прямих зовнішньоекономічних зв’язків питан-

ням, що «заслуговує на увагу». Але навіть сама розмова про УРСР як самостійного суб’єкта зовнішньоекономічної діяльності мала негативні наслідки для її ініціатора. Реакція Л.Брежнєва та його оточення була несподіваною: 2 вересня 1965 р. на засіданні президії ЦК КПРС першого секретаря української партійної організації було піддано нищівній критиці за «необачність, незрілість», «підрив монополії зовнішньої торгівлі», «розхитування єдності народу»89. Шелеста звинувачували у принципових політичних помилках, але економічних контраргументів наведено не було.

У своєму листі П.Шелест пропонував створити Торговельно-промислову палату України, диверсифікувати зовнішню торгівлю радянських республік, що до того відбувалася через Москву. У цьому були свої резони. Планова система торгівлі, що налічувала громіздкий апарат у центрі та його периферійні відділи, не сприяла гнучкому реагуванню на кон’юнктуру і потреби зовнішнього ринку, гальмувала роботу з виявлення перспективних товарів, послуг і ринків. Надцентралізована система зовнішньоекономічної діяльності була незахищеною перед зловживаннями, свавіллям, що дозволяло легко блокувати роботу цілих підприємств. Наприклад, як доповідав 3 вересня 1978 р. начальник Львівського обласного управління КДБ першому секретарю обкому КПУ В.Добрику, керівництво московського тресту «Електромережаізоляція» блокувало підписання вигідного договору з Фінляндією підпорядкованого йому Львівського ізоляторного заводу, оскільки переговори проводилися не на території іноземного замовника. У той же час завод працював не на повну потужність90.

Інформаційні повідомлення на адресу ЦК КПУ про ситуацію із зовнішньоекономічними операціями не лише відображали виконання/невиконання плану, а й супроводжувалися короткими характеристиками особливостей. Неодмінним елементом були відомості про брак та дефекти, що їх виявлено у поставлених товарах, обладнанні, матеріалах. Наприклад, у 1967 р. з-за кордону надійшло 288 рекламацій на низьку якість сировинних і продовольчих товарів, у 1970 р. радянські представництва за кордоном надіслали українським підприємствам-експортерам 161 скаргу. Порівняно з 1975 р. кількість скарг від іноземних споживачів у 1980 р. зменшилася майже вдвічі, однак і надалі вони були неодмінним елементом закордонних поставок. У списках неякісних товарів і несумлінних постачальників фігурували мопеди Львівського мотоциклетного заводу, верстати Одеського заводу радіально-свердлильних верстатів, вантажні автомобілі Кременчуцького автомобільного заводу, тепловози Ворошиловградського тепловозобудівного заводу, легкові автомобілі Запорізького заводу «Комунар», мотори Мелітопольського моторного заводу, трактори Південного машинобудівного заводу та ін. Не відзначалися бездоганною якістю і українські продовольчі товари, чимало з яких не допускали на експорт внутрішні контролюючі органи.

Хронічним явищем експортних операцій радянської України були недопоставки іноземним партнерам товарів, сировини й обладнання. Вони органічно випливали зі стану внутрішньої безорганізованості та планових засад функціонування економіки. Зокрема, у 1968 р. з 105 найголовніших видів експортної продукції річне завдання було виконано лише щодо 83 видів. За кордон не надійшло 96,5 тис. т чавуну, 126,8 тис. т прокату чорних металів, трактори, спеціалізовані автомобілі

478 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тощо. У 1970 р. Дніпропетровський електровозобудівний завод не виготовив для Болгарії 2 електропечі. Скипидар Київського об’єднання «Укрпластик» не потрапив італійським споживачам через його низьку якість. Іран та В’єтнам не дочекалися 10 конвеєрів Харківського заводу «Світло шахтаря». У 1980 р. на експорт не поставлено 117 тис. т прокату чорних металів, 35 тис. т цементу, 192 тис. кв. м віконного скла та ін.

Здійснення зовнішньоекономічних поставок відбувалося водним, повітряним, залізничним і сухопутними каналами. Залізничний транспорт був пристосований для міжнародних перевезень не гірше автомобільного, проте його не вистачало для внутріреспубліканських потреб. Темпи розширення транспортної мережі, електрифікації магістралей, нарощування потужностей виявилися недостатніми для надійного і безперебійного функціонування залізниць у цілому і постачання експорту, зокрема. На початку 1980-х рр. це стало особливо очевидним, коли скупчення, наприклад, чехословацьких товарів на станції Чієрна набувало загрозливого характеру і змусило генерального консула ЧССР у Києві О.Могельського звернутися в ЦК КПУ з проханням втрутитися.

Науково-технічна революція, що розпочалася у країнах Західної Європи у відповідь на зростання цін на енергоносії у середині 1970-х рр., мала далекоглядні наслідки. Ринково зорієнтовані економіки країн Західної Європи знайшли відповідь у вигляді науково-технічної революції, яка інтегрувала науковий потенціал і виробничі потужності національних економік. Директивна економіка СРСР продовжувала жити за своїми, відомими лише у Кремлі, законами. СРСР відповів збільшенням поставок енергоносіїв і сировини до європейських країн, що гальмувало інноваційне оновлення країни. З 1960 по 1981 рр. частка експорту палива, мінеральної сировини і металів зросла з 37,6 до 59,5%, або у півтора рази. За цей час у структурі радянського експорту зменшилася частка готової продукції машинобудування, товарів народного споживання та ін. За експортовану нафту і нафтопродукти до країн РЕВ у 1981 р. Радянський Союз отримав коштів у 36 разів більше, аніж у 1961 р. Обсяги прокачуваного газу в грошовому еквіваленті за аналогічний період приносили у 3 тис. разів більше91.

Валютні рахунки Ради міністрів УРСР формувалися таким чином. Джерелами надходження валюти були понадпланові поставки товарів на експорт у розмірі 80– 100% валового виторгу, половина прибутків від продажу сувенірів та подарунків за валюту, 10% від обслуговування іноземних туристів. Підприємства, що здійснювали планові поставки на експорт, отримували у своє розпорядження за це від 1 до 6% валютного виторгу. У 1978 р. порядок відрахувань був частково змінений, зокрема, нарахування валюти за обслуговування іноземних туристів, продаж сувенірів, ліцензій та операції Всесоюзного об’єднання «Зовнішпосилторг» здійснювалося на спецрахунки республіки без права використання до особливих розпоряджень92. Усі валютні рахунки відкривалися у Зовнішторгбанку СРСР у Москві.

Валюта використовувалась за призначенням у обмежених розмірах, що зумовлювалося складною процедурою погодження закупівель спочатку з Радою міністрів УРСР, а потім з ЦК КПУ. З року в рік валюта накопичувалася. Зростання її обсягів на рахунках українського уряду спокушувало Москву безповоротно «позичати» валюту, як це сталося у 1978 р., коли Зовнішторгбанк списав з рахунків Ради мі-

ністрів УРСР на «спеціальні цілі» 1,8 млн руб. (майже 20%). У 1981 р. подібним чином («на загальносоюзні цілі») республіка примусово безповоротно виділила 7,4 млн руб.93 Накопичення значних сум дещо непокоїло українське керівництво, тож після зауваження В.Щербицького – «…накопичувати такі суми республіці не варто. Гроші розумно треба пускати у справу» – кількість відмов поменшала, натомість з’явилися випадки «неповного задоволення прохань»94.

Контролюючі та перевіряючі органи періодично інформували ЦК про нераціональне використання «інвалютних рублів». Спрямовані на технологічну модернізацію, вони нерідко використовувалися не за призначенням. Згідно з Інструкцією про порядок відрахування, використання і облік іноземної валюти, затвердженої Міністерством зовнішньої торгівлі СРСР 30 листопада 1967 р., кошти могли використовуватися передовсім для закупівлі технологій, ліцензій, новітнього устаткування, приборів, обладнання для виготовлення експортної продукції або покращення її якості. При цьому мав бути відсутній вітчизняний аналог купованого. Дбали також і про міжнародний образ СРСР, комфорт іноземних туристів, для чого купували вишукане готельне обладнання та покращували інфраструктуру для обслуговування гостей країни Рад.

Повсякденне життя з його хронічними дефіцитами та неякісними товарами змушувала закуповувати за кордоном не лише продукцію, що підходила під цю вимогу. Реалії життя свідчили про закупівлю найширшого переліку імпортних товарів: від обладнання та автомобілів до розкішних предметів інтер’єру та племінного скоту. За кордоном купувалися санітарно-технічні вироби, мікроавтобуси, меблі та багато іншого, аналоги яких у Радянському Союзі переважно виробляли. Кращу якість демонстрували посадковий матеріал для квіткових і декоративних культур, швейцарські медичні прибори, чехословацькі та східнонімецькі музичні інструменти. В країні не було альтернативи англійським копіювальним апаратам.

Краща якість іноземних товарів спокушувала керівників підприємств, заводів використовувати отриману валюту не за прямим призначенням. Придбані за кордоном товари використовувалися для обслуговування регіональних високопосадовців, як це було у системі Держкомнафтопродуктів УРСР, Мінчормету і Мінхарчопрому УРСР, де із закуплених у 1980 р. за валюту 67 мікроавтобусів «Ніссан» і 26 легковиків «Жук» більшість слугували для роз’їздів керівних працівників допоміжних структурних підрозділів підприємств, обслуговування баз відпочинку, доставки кореспонденції. На Ждановському металургійному заводі ім. Ілліча із заробленої за 1980 р. і І квартал 1981 р. валюти лише 20% було спрямовано на закупівлю машин і обладнання для основного виробництва, решта – витрачена на речі, які до виробництва мали опосередкований стосунок95.

Українська промисловість мала високий експортний потенціал. Протягом періоду застою зовнішньоекономічні зв’язки радянської України розширювались, зростала кількість підприємств-експортерів та номенклатура їх експортної продукції. Вітчизняні товари були конкурентоспроможними на європейських ринках, однак основна їх маса постачалася на ринки «третіх країн». Зовнішня торгівля була політично зумовленою сферою діяльності, тому гонитва за валовими показниками, бажання заробити необхідну валюту перетворювали зовнішню торгівлю на пріори-

480 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тетну турботу партійно-радянського керівництва, що було на шкоду внутрішньому ринку. Структура експорту УРСР відображала диспропорції у розвитку вітчизняної економіки, де майже двократна перевага групи А зумовила експорт напівфабрикатів та сировини, тоді як готова продукція дістала чимало зауважень.

6. Розвиток транспорту і мережі сполучень

Наявність розгалуженої транспортної мережі є одним із чинників, що підштовхує розвиток економіки, пожвавлює товарообмін, розширюючи поставки як комплектуючих, так і готової продукції споживачам. Українська РСР мала доволі щільну мережу транспортних шляхів, що становило 600 км на 1000 кв. км території. З кінця 1950-х рр. республіка мала найрозвиненішу мережу залізничних, водних і автомобільних шляхів серед інших країн – учасників СРСР96. У період застою відбувалося не стільки її збільшення, скільки проводилася робота над покращенням транспортного сполучення, ефективністю використання транспорту, підвищенням швидкості руху та якості доріг.

У загальному вантажопотоці УРСР домінував залізничний транспорт, яким перевозилось 2/3 усіх вантажів. Розгалужена мережа і його доступність робили цей вид транспорту незамінним. З огляду на незабезпеченість локомотивами власного виробництва, з початку 1960-х рр. республіка закуповувала тепловози чехословацького виробництва, ремонт яких обходився недешево, зважаючи на дорожнечу імпортних комплектуючих і відсутність вітчизняних аналогів.

Тривав процес електрифікації залізниць, що прискорював швидкість руху. У 1965 р. електрифіковано ділянку Лозова – Запоріжжя, 1970 р. – Мелітополь – Сімферополь, а за два роки електровози прямували вже до Севастополя. Із завершенням у 1966 р. електрифікації ділянки Красне – Львів з’єдналась електрична магістраль від Донбасу і Кривбасу до західного кордону СРСР97. У 1970 р. 80% усієї експлуатаційної довжини залізниць України обслуговувалось прогресивними видами тяги. Були електрифіковані приміські маршрути навколо Львова, Одеський залізничний вузол, найважливіші шляхи Донбасу і Придніпров’я.

Залізничникам було важко впоратися зі збільшенням вантажо- і пасажиропотоку. Повільно входила у повсякдення автоматизація управління. Нераціональне керівництво, відомча розпорошеність рухомого складу робили управління громіздким, а отже, неефективним. Значних збитків підприємствам, заводам і фабрикам завдавали понаднормові простої вагонів під час навантаження і розвантаження. Це порушувало виробничі плани, спричиняло перебої та відставання від графіків. На кінець 1970-х рр. уся мережа залізниць гостро відчувала нестачу вагонів. Власних виробничих потужностей не вистачало, отже, уповільнювалися темпи оновлення та збільшення парку вагонів пропорційно старінню та зростанню обсягів перевезень.

Негативні корективи у роботу залізничного транспорту та виконання поставлених планів вносив незадовільний технічний стан колій і рейок. Локомотиви випуску 1961 р. за вісім років спрацьовувалися і вимагали частішого ремонту, заміни агрегатів. Станом на 1980 р. на українській залізниці знаходилось близько 2 тис. км дефектних рейок і 8,3 тис. км зношених98.