Економічна історія України том 2

ночас Національний банк України вдався до жорсткої фінансової політики: різкого обмеження кредитів (особливо тих‚ що забезпечувалися додруковуванням грошей) і дотацій (вони стосувалися в основному соціальної сфери)‚ обмеження емісій‚ пов’язаних із соціальними виплатами‚ заморожування рівня зарплат. Це дозволило досить швидко приборкати інфляцію. Якщо у 1993 р. вона становила майже 48% на місяць, то 1996 р. – 2‚8% на місяць‚ 1997 р. – менше 1%39. Проте це викликало велике невдоволення у суспільстві. Соціальні видатки реформ довелося покривати передусім пересічним громадянам: зарплати не виплачувалися по півроку й більше‚ заощадження бюджетних коштів насамперед вдарило по освіті й охороні здоров’я, було підвищено тарифи на комунальні послуги – при зниженні заробітної плат.

Урезультаті навесні 1995 р. керівник держави заявив про надмірне захоплення монетаристськими методами реформування економіки і закликав до побудови «соціально орієнтованої» ринкової економіки. У жовтні того ж року вочевидь під тиском директорського лобі та «лівих» президент проголосив курс на створення «української моделі» економічного розвитку. Це означало, по суті, посилення регулятивних функцій держави‚ захист внутрішнього ринку‚ державний контроль за цінами та посилення вертикалі виконавчої (читай президентської) влади. Заява викликала переполох серед міжнародних кредиторів (аж до припинення запланованих кредитних траншів) і серйозні тертя з реформаторами в уряді.

Увересні 1996 р. сталася довгоочікувана подія – користуючись вже згаданим різким зниженням інфляції та бюджетного дефіциту‚ уряд і Національний банк ввели в обіг національну валюту – гривню. На місяць було заморожено ціни й до середини жовтня завершено обмін купонокарбованців на гривню за курсом 100 000 до 1. Курс гривні до долара – 1‚8 до 1 – залишався незмінним до осені 1998 р.‚ коли під впливом азійської економічної кризи та дефолту в Росії довелося піти на її майже 60%-ну девальвацію (що прислужилося експортним галузям). За загальним визнанням‚ грошова реформа не мала конфіскаційного характеру і стала одним із найуспішніших заходів у програмі економічних перетворень.

Запровадження гривні‚ зниження інфляції‚ скорочення бюджетного дефіциту та уповільнення темпів падіння виробництва сигналізували про бодай часткову макроекономічну стабілізацію. Водночас очевидною ставала необхідність поглиблення реформ.

По-перше‚ зростали структурні проблеми: частка важкої промисловості та сільського господарства‚ орієнтованих на експорт‚ у валовому національному продукті залишалася високою. Тут домінували природні монополії‚ тоді як питома вага сфери послуг і легкої промисловості‚ зорієнтованих на внутрішній ринок‚ залишалася низькою (якщо не зважати‚ що ці сфери знаходили себе у тіньовій економіці й тому показники їхнього розвитку неадекватно висвітлювались в офіційній статистиці). Сам внутрішній ринок був вузьким через низькі доходи населення та його слабку інфраструктуру.

По-друге‚ дедалі більше загострювалися проблеми непомірних державних видатків‚ надмірної регулятивної ролі держави та вбивчої для економіки податкової політики. Вона, з одного боку, створювала вкрай несприятливі умови для розвитку продуктивної сфери‚ а з другого – допускала податкові пільги‚ винятки та привілеї для тих, хто мав доступ до влади.

542 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

По-третє‚ жорсткі монетарні заходи викликали цілком очікувану протидію у вигляді «віртуальної економіки». Йдеться передусім про нееквівалентні бартерні оборудки‚ взаємозаліки боргів та вибивання під «майже збанкрутілі» підприємства державних субсидій.

Для прикладу‚ підприємствам було вигідно офіційно вважатися збитковими або нерентабельними (такими, що не приносять прибутку) й одночасно виводити свою продукцію до сфери бартеру та взаємозаліків‚ які було важко контролювати‚ а тим паче оподатковувати. При цьому таке підприємство цілком офіційно претендувало на енергоносії та матеріально-технічне забезпечення за пільговими‚ неринковими, цінами. «Ласкаве теля двох маток ссе», – каже українське прислів’я. І це стосувалося сотень підприємств‚ які вважалися збитковими і при цьому отримували доходи в тіньовому ринковому секторі та субсидії – у державному. Це призводило не тільки до розквіту кримінальної за суттю економіки та втягування до неї все більшої кількості підприємств‚ а й до кризи неплатежів‚ яку держава намагалася подолати переважно адміністративними методами*. Криза неплатежів і ухилення від податків‚ у свою чергу‚ призводили до скорочення податкових надходжень до бюджету‚ а це вело до все тієї же багатомісячної невиплати заробітної плати працівникам бюджетної сфери і звуження внутрішнього ринку. Зрозуміло‚ така віртуальна економіка потребувала «взаємного порозуміння» між бізнесом‚ фіскальними органами та владою й сприяла формуванню розгалужених корупційних схем‚ які пронизували державу з верх до низу.

Наприкінці 1996 р. група економістів на чолі з віце-прем’єр-міністром В.Пинзеником підготувала програму реформ під назвою «Економічне зростання 1997»‚ що передбачала подолання кризи неплатежів за рахунок радикальної реформи оподаткування та скорочення бюджетних витрат – зниження розміру податків і розширення податкової бази‚ ліквідації податкових пільг і привілеїв‚ обмеження бюджетних витрат‚ жорсткого регулювання енергетичних монополій (останні залишалися джерелом стягування ренти).

Програму‚ подану прем’єр-міністром П.Лазаренком‚ парламент швидко затвердив, проте далі‚ вже за звичним сценарієм‚ її було провалено у головній складовій – податковій реформі. З семи законів‚ запропонованих для впровадження реформи‚ було ухвалено тільки два. Інші відправили «на доопрацювання». Одночасно було організовано бюджетну епопею (бюджет 1997 р. затвердили лише у середині року). Практично програма В.Пинзеника була останньою серйозною законодавчою спробою довести до кінця критично важливу частину програми реформ 1994 р. Не маючи реальної підтримки ні з боку глави уряду П.Лазаренка‚ зайнятого особистим збагаченням (що згодом вилилось у корупційний скандал міжнародного масштабу)‚ ні з боку президента‚ В.Пинзеник пішов у відставку. З ним пішли й надії на продовження курсу реформ.

* Найекзотичніший спосіб «вибивання» податків застосував уряд В.Пустовойтенка. Наприклад, він зібрав керівників регіонів і підприємств-боржників на нараду у палаці «Україна» в Києві й не випускав їх доти, доки не отримав гарантій щодо сплати боргів. Наступного разу він же організував для боржників польові навчання з цивільної оборони з тими ж вимогами – «свобода» в обмін на сплату боргів.

Пауза в реформах, що виникла на початку 1997 р.‚ затяглася майже на три роки. У 1998 р. Україні довелося долати наслідки світової економічної кризи‚ дефолту в Росії та парламентських виборів. У 1998 р. Л.Кучма напередодні президентських виборів звернувся до новообраного парламенту з концепцією економічного зростання на 1999–2005 рр. – вона передбачала посилення втручання держави в економіку та, за задумом, мусила сприяти тимчасовому замиренню з Верховною Радою. У липні 1998 р. президент видав доленосний економічний указ‚ що спрощував систему обліку‚ оподаткування та звітності суб’єктів малого підприємництва і створював у перспективі сприятливі умови для малого бізнесу (указ почав діяти на повну силу в 2000 р.).

На початку 1999 р. Л.Кучма виступив з новою програмою – «Україна 2000». Вона містила досить суттєві соціальні плани‚ цілком очевидні напередодні президентських виборів. Тим часом міжнародні кредитори припинили виплату кредитів‚ якими Україна переважно розраховувалася за борги з Росією та фінансувала внутрішній борг.

Ситуація вимагала переходу від програм і декларацій до практичних дій. У грудні 1999 р.‚ після обрання на другий термін‚ Л.Кучма видав справді епохальний для економіки указ – «Про негайні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки». По суті, йшлося про ліквідацію колгоспно-радгоспної системи. На відміну від багатьох інших «аграрний» указ було не тільки оприлюднено‚ а й досить енергійно впроваджено у життя урядом В.Ющенка.

Розподіл колгоспних і радгоспних земель на паї та перехід цих паїв до рук селян‚ що тягнувся з 1996 р.‚ значно пожвавішав. До квітня 2000 р. було ліквідовано колгоспи‚ радгоспи‚ як чинні‚ так і ті, що приховувалися під вивіскою КСП. До січня 2001 р. 6‚5 млн селян стали власниками пайових сертифікатів‚ які давали їм право власності на частину колишніх колгоспних і радгоспних земель загальною площею 26‚5 млн га. На цей момент було завершено приватизацію дрібних земельних наділів (підсобних і присадибних господарств)‚ власниками яких стали 11‚5 млн жителів України40. Близько 400 тис. селян вилучили свої земельні паї в натуральному вигляді (тобто землею)‚ 74% з них об’єднали отримані землі з власними особистими присадибними ділянками‚ заклавши основу для дрібних фермерських господарств. У 2000–2001 рр. назавжди відійшли у небуття колгоспи та радгоспи – на їх місці постало 14‚7 тис. нових господарств – господарські товариства (46%)‚ сільськогосподарські кооперативи (23%)‚ приватні підприємства (20%). Держава втратила монополію на землю сільськогосподарського призначення – у приватну власність перейшло 70‚5% угідь. Зміни в структурі супроводжувалися заходами економічного стимулювання: держава списала борг у 7 млрд дол. США‚ накопичений сільськогосподарськими підприємствами за попередні роки. Було змінено структуру кредитування: замість пільгових кредитів, які роздавали раніше, було відкрито програму субсидування під відсотки через комерційні банки‚ що не лише дозволило інвестувати гроші тільки в необхідні виробництва‚ а й підвищило відповідальність за їх використання (показники повернення кредитів становили небачені досі 90%).

Одержання селянами прав на землю та реальне наповнення цих прав відкрили шлях орендним відносинам. Проте саме тут виявилися перші суперечності

544 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

земельної реформи. З 6‚5 млн власників пайових сертифікатів майже 5‚6 млн вважали за краще передати їх в оренду‚ причому 85% договорів оренди було укладено з господарствами‚ із земель яких вони отримали паї41. Формально це виглядало чудово – селяни віддають землю в оренду великому власнику‚ не відбувається подрібнення земель‚ що створює добрі технічні умови для їх обробки й управління виробництвом.

На практиці все було не так привабливо. Сільськогосподарські підприємства «нового типу» нагадували колишні радгоспи та колгоспи – 15 тис. нових структур‚ створених на базі КСП (що, у свою чергу, виникли у другій половині 1990-х на базі радгоспів і колгоспів), у багатьох випадках зберегли колишні управлінські ієрархії‚ які були часто єдиною реальною владою на селі. Їхня верхівка‚ колишні голови колгоспів і директори радгоспів‚ підлеглі їм місцеві управлінські структури були не тільки фактичними розпорядниками та власниками успадкованого від КСП майна‚ але також мали сталі зв’язки і вплив у районних і обласних структурах влади. Враховуючи загальну атмосферу свавілля бюрократії і новітньої буржуазії‚ особливо відчутну на селі‚ й успадковані від радянських часів традиції всевладдя начальства і безправ’я селян‚ неважко зрозуміти‚ що масове перетворення власників наділів на орендодавців супроводжувалось не менш масовим примусом. «Орендні відносини» нерідко перетворювалися на пряме свавілля орендаря: невчасна плата за землю чи внесення її в натуральній‚ а не грошовій формі можна вважати найм’якішими проявами цієї ситуації.

Такі «місцеві особливості»‚ складна соціальна ситуація на селі та загальний рівень «постколгоспного» безправ’я‚ деморалізація і правова безпорадність селян призвели до того‚ що землю фактично стали відчужувати не тільки через оренду‚ а й шляхом скупки‚ причому за безцінь. Ще в другій половині 1990-х рр. земельні паї скуповували приватні фірми по 100–200 грн./га (за середньої номінальної вартості на той час у 8‚7 тис. грн./га). Охочих продати право на свій пай не бракувало‚ особливо серед пенсіонерів‚ що становили близько половини утримувачів паїв. У 2000–2001 рр. цей процес прискорився: за офіційними даними, було продано паїв на загальну площу близько 1‚1 млн га за ціною від 500 до 16‚5 тис. грн. за пай (за його номінальної середньої вартості 30 тис. грн.)42. Використовувався й інший спосіб «порівняно чесного» вилучення землі у власника – пайовий сертифікат можна було використовувати як внесок до статутного фонду сільськогосподарського підприємства‚ товариства‚ кооперативу тощо. Ступінь добровільності такого внеску безпосередньо залежав від здатності керівництва створюваного підприємства умовити пайовика.

Темпи відчуження селянської землі сягнули такого розмаху‚ що в січні 2001 р. Верховна Рада ухвалила закон‚ який забороняв будь-яку форму відчуження земельних паїв‚ крім передачі у спадок. Того ж року президент своїм указом встановив обов’язковий розмір орендної плати – не менше 1% вартості земельної ділянки. У жовтні 2001 р. було ухвалено Земельний кодекс‚ який став правовою базою для відносин власності на землю. Проте реалізація його положень на практиці досі залишається справою майбутнього. У жовтні 2004 р. за ініціативи «Нашої України»‚ БЮТ і СПУ Верховна Рада подовжила мораторій на продаж землі до 1 січня 2008 р. Через рік було видано указ президента про виконання державних законів у

сфері земельних відносин. На виконання його тільки за перші п’ять місяців 2006 р. було відкрито 215 кримінальних справ й опротестовано понад тисячу актів щодо відчуження земельних ділянок‚ притягнуто до відповідальності 990 чиновників43. Це був тільки початок‚ що зачепив вершечок айсберга. Питання продажу землі на ринку тим часом залишилося відкритим, тобто тимчасово закритим. Суспільство стало свідком постійних гучних скандалів, пов’язаних з фактичним привласненням землі та формуванням групи тіньових «лендлордів», які були фактичними власниками десятків тисяч гектарів.

Як і в промисловості‚ приватизація у сільському господарстві дійсно призвела до створення підвалин ринкових відносин. Проте тут вона також відбувалася за принципом прискореної концентрації власності у руках «нової буржуазії» і нових великих землевласників‚ які у більшості своїй виросли з суспільних груп‚ що свого часу заперечували саме право приватної власності на існування. Головними «прихватизаторами» стали колгоспно-радгоспні «лендлорди». Важливі економічні перетворення вже за традицією здійснювалися значною мірою коштом населення, і їх супроводжували величезні соціальні втрати.

Утім‚ й у такому вигляді зміни привели до важливих економічних зрушень: зросла ефективність у розподілі ресурсів і продуктивність праці‚ знизилися витрати виробництва. Загальний обсяг сільськогосподарської продукції за 2000–2002 рр. зріс на 22‚5%. Це дало поштовх розвитку харчової промисловості: вітчизняний виробник практично витіснив з ринку продукцію іноземного виробництва – у 2004 р. на нього припадало 95% продажів на внутрішньому ринку44. Попри це сільське господарство, як і раніше, лишалося технічно відсталим і погано організованим. Потреби країни у виробництві сільськогосподарської продукції забезпечували щонайменше 25% працездатного населення (для порівняння: у країнах ЄС – 5%‚ у США – 3%). Щодо виробництва зерна на душу населення Україна відстає не тільки від передових постіндустріальних країн‚ а й від колишніх партнерів по соціалістичному табору – Болгарії‚ Польщі‚ Румунії‚ Угорщини. На межі 1990–2000-х рр. Україна з експортера цукру перетворилася на імпортера (щоправда, вона ще забезпечує внутрішні потреби в цьому продукті).

В періодичних спробах економічних реформ одним з проривних стало рішення Л.Кучми про впорядкування енергетичної сфери. Про ситуацію у цьому секторі можна судити навіть з таких фрагментарних даних: на початок 2000 р. власниками обласних енергетичних компаній (обленерго) виступали 80 приватних фірм неукраїнського походження. Більшість з них узимку 1999/2000 рр. відмовилися укладати договори про постачання електроенергії з державною компанією «Укренерго». Що стосується нафтогазового ринку‚ то тут, за даними тодішнього голови Державної податкової адміністрації М.Азарова, лише у 2000 р. прогнозувалося виведення в офшорні зони, тобто за межі оподаткування і фінансування державного бюджету, близько 4‚5 млрд грн. (близько 900 млн дол. США).

Саме тут уряд В.Ющенка завдав найболючішого удару по найприбутковіших схемах: було максимально скорочено взаємозаліки та бартер‚ а багаторічних боржників‚ які отримували надприбутки‚ змусили платити гроші до бюджету. В результаті по всіх галузях промисловості відбулося зниження питомої ваги бартерних розрахунків – з 34‚6% у червні 1999 р. до 19‚2% у червні 2000 р.45 Грошові

546 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

виплати за газ у 2000–2001 рр. зросли з 49‚2 до 87‚1%, за електроенергію – з 58‚1 до 75‚5%46. У свою чергу, це сприяло не тільки оздоровленню економіки‚ а й збільшенню прибуткової частини бюджету. Відповідно це дозволило збільшити соціальні виплати і скоротити заборгованості із зарплат.

У 2000 р. нарешті запрацював на повну силу указ про спрощену систему оподаткування для малого бізнесу і приватних підприємців – фізичних осіб. До 2002 р. у сфері малого підприємництва було зареєстровано близько 23% зайнятого населення – цифра вражаюча. Проте варто знати‚ що питома вага приватних підприємців‚ котрі одночасно працювали або в бюджетних організаціях‚ або на великих підприємствах‚ невідома. У будь-якому разі пожвавлення малого і середнього бізнесу означало‚ крім іншого‚ стабільні податкові надходження до бюджету й розвиток динамічних форм господарської діяльності. У 2003 р. відбулася ще одна важлива податкова новація: було встановлено 13%-й прибутковий податок – один з найнижчих у Європі. Щоправда‚ при цьому збереглося ціле суцвіття соціальних податків‚ дуже обтяжливе для бюджету працедавців. Воно в той же час аж ніяк не гарантувало автоматичного наповнення гаманців соціально незахищених груп населення.

Серія дій уряду‚ спрямована на ліквідацію бюрократичних обмежень (за В.Ющенка було скасовано не менше 150 регулятивних й обмежувальних актів‚ що обмежували нормальний розвиток бізнесу)‚ зменшення і впорядкування субсидій і пільг (було скасовано понад 250 постанов‚ які надавали пільги підприємствам)‚ запровадження жорсткої платіжної дисципліни встановило стабільніші правила гри для великого бізнесу. Було зроблено й перші кроки з раціоналізації роботи центральних державних установ і відомств. За підтримки західних консультантів було частково реорганізовано деякі ключові центральні міністерства та відомства (економіки й фінансів‚ наприклад)‚ Державна податкова адміністрація.

Економічне зростання першої половини 2000-х, яке значною мірою було результатом хоча й непослідовних і половинчастих, але все ж таки реформ і сприятливої загальносвітової кон’юнктури (початком циклу зростання після кризи 1998) хоч і було компенсаційним‚ тобто таким, що надолужувало наслідки десятилітнього падіння‚ на тлі занепаду і депресії 1990-х вражало. Досить сказати‚ що за 2000–2004 рр. сукупне зростання валового внутрішнього продукту, за офіційними даними, становило 42% (звісно‚ без урахування тіньового сектора‚ розміри якого мало змінились і становили майже половину валового внутрішнього продукту).

Зміни в економічній сфері були необхідною, проте явно недостатньою умовою для стійкого економічного зростання‚ пов’язаного, передовсім, з розвитком внутрішніх стимулів. Економіка не сягнула того рівня розвитку‚ який дозволяв компенсувати втрати від коливань зовнішньоекономічної і внутрішньополітичної кон’юнктури – це наочно засвідчив різкий спад темпів зростання‚ що стався в 2005 р. (приріст ВВП становив 3‚4% порівняно з попереднім роком). Це було результатом якактивного впливу політики наекономіку (тривалі вибори 2004 р.‚ колосальні соціальні виплати уряду В.Януковича‚ популістські дії уряду Ю.Тимошенко‚ що прийшов йому на зміну), так і наслідком різкого світового підвищення цін на енергоносії‚ з причин від України незалежних.

548 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

слуги, тобто її роль стала, з одного боку, більш опосередкованою‚ з другого – ще більше зросла з погляду свого роду логістики. Виник своєрідний варіант державного капіталізму‚ в якому елементи вільного ринку поєднувалися з тісною взаємодією його учасників з державними бюрократичними структурами. Вони‚ з одного боку, регулювали цей ринок‚ а з другого – також виступали його опосередкованими учасниками.

Доступ до нормальних економічних умов і схем був опосередкованим доступом до влади. Ця схема відтворювалася на всіх рівнях – від столиці до сільських районів. Нормальність умов ведення бізнесу, причому будь-якого‚ від найбільшого до найдрібнішого‚ залежала від стосунків з представниками влади. У цьому розумінні олігарх‚ залежний від президента або його оточення‚ і дрібний вуличний торговець‚ залежний від міліціонера, були рівними.

У результаті виникли серйозні деформації і в самій структурі влади, і в політичній організації суспільства – за розширення формальних атрибутів демократії (партії‚ суспільні організації‚ зростання ролі представницької влади‚ розширення й урізноманітнення інформаційного простору) посилювалася тенденція до зосередження економічної і політичної влади в руках невеликої кількості людей – олігархії‚ що супроводжувалася розширенням паралельної економіки‚ побудованої на корупції та системі взаємини «патрон – клієнтела». Такий варіант був до певної міри ефективним у період дикого капіталізму. Проте він був приречений стати головним гальмом розвитку при переході до цивілізованіших форм ринку.

5. Великий капітал: економічні контури і політична вага

Економічні реформи другої половини 1990-х – початку 2000-х рр., крім загального пожвавлення економіки і досить швидкого її відновлення, мали також свого роду побічний ефект, який, по суті, визначив як позитивні тенденції, так і надзвичайно складні проблеми подальшого розвитку економіки. Йдеться про формування великого капіталу, близько двох десятків найпотужніших бізнес-груп, які відіграють вирішальну роль як у визначенні пріоритетів економічного розвитку, так і в політиці.

На початку 2000-х рр. спостерігався поступовий вихід з тіні окремих секторів діяльності фінансово-промислових груп з одночасним завершенням їхнього формування. Сприятлива зовнішньоекономічна кон’юнктура‚ пов’язана з підвищеним попитом на продукцію металургійної та хімічної промисловості за межами України‚ послаблення гривні (обмінний курс) і заходи уряду В.Януковича‚ спрямовані на пріоритетний розвиток експортних галузей, сприяли бурхливому зростанню експорту, який став водночас і основою збагачення великих бізнес-груп, і джерелом збільшення ВВП.

Зростання внутрішнього попиту на товари та гроші, що виникло за цих умов, сприяло пожвавленню кредитної банківської активності. Сформовані на цей час ФПГ являли собою готові структури‚ придатні для того‚ щоб у своїх рамках об’єднати фінанси і виробництво – навіть на транснаціональному рівні – і при цьому діяти, принаймні на зовнішніх ринках, вже за ринковими законами. На початку 2000-х рр. ФПГ вийшли за межі окремих галузей і диверсифікували свій бізнес.

З одного боку, це сприяло отриманню прибутків ринковими методами‚ а не лише рентою‚ а з другого – призвело до поширення тиску на середній бізнес, який не міг змагатися з великим, бо не мав лобістських можливостей, доступних великим бізнес-групам. На початку 2000-х рр. ФПГ з традиційних галузей діяльності (металургія‚ енергетика‚ хімічна промисловість‚ машинобудування) почали розширювати присутність у сільському господарстві‚ харчовій промисловості, сфері інформаційних технологій і комунікацій.

Водночас зростання ринкових тенденцій у діяльності великого капіталу мало національну специфіку, пов’язану з потребою підтримання неформальних відносин з владою‚ яка нерідко переходила у злиття влади та великого бізнесу. Крім того‚ стрімке збагачення верхівок окремих ФПГ базувалося не тільки на сприятливій зовнішньоекономічній кон’юнктурі‚ а й на можливості отримувати надприбутки на різниці внутрішніх і зовнішніх цін. Наприклад‚ собівартість продукції металургійної промисловості України була низькою – як завдяки надзвичайно дешевій висококваліфікованій робочій силі‚ так і за рахунок фантастично дешевої сировини. Тим більше‚ що вугільна і гірнича промисловість, контрольовані найпотужнішими бізнес-групами, постійно отримували прямі дотації від держави. Наприклад, середньомісячна зарплата в чорній металургії в Україні у 2001 р., напередодні експортного буму в галузі становила 95 дол. США, а в країнах-конкурентах – Росії – 460, Польщі – 480, Китаї – 750, Німеччині – 305047. Імпортний газ був дешевшим майже на 6% від внутрішніх цін і на 30% – від експортних. Ціни на електроенергію становили 71,1% від цін в Євросоюзі48.

Виробляючи металопрокат, труби чи арматуру за українськими цінами‚ їх продавали на зовнішніх ринках за цінами світовими або навіть нижчими (що викликало антидемпінгові розслідування проти України‚ але не впливало на отримання надприбутків).

Надприбутки забезпечувала і свого роду непряма рента – в Україні було створено 11 «спеціальних економічних зон» і 72 «території пріоритетного розвитку»49 – під приводом оздоровлення економічно депресивних регіонів в окремих зонах

ітериторіях‚ було запроваджено пільговий режим оподаткування і бюджетного фінансування. Деякі з них стали справжнім раєм для любителів нагріти руки на ренті (це не виключає того факту‚ що у згаданих зонах і територіях був присутній

ічесний бізнес, наскільки це було можливим в українських умовах). Водночас не можна не враховувати ще одну важливу національну особливість української економіки – наявність свого роду непрямої ренти у вигляді податкових пільг. Наприклад‚ завдяки податковим пільгам (які поширювалися передовсім на великі підприємства) в 2003 р. державний і місцеві бюджети недоотримали 71‚3 млрд грн. Більше того‚ загальний обсяг заборгованості перед бюджетом у 2003 р. у 2‚3 раза перевищив обсяг ВВП50.

На початок 2000-х рр. економічна потуга великого капіталу сягнула такого рівня‚ що центральна влада, у свою чергу, потрапила до певної опосередкованої залежності від великих ФПГ і вимушена була балансувати між ними‚ регулюючи доступ до приватизації великих промислових об’єктів‚ енергоринку‚ забезпечуючи податкові пільги й виступаючи свого роду третейським суддею у конфліктах між ними.

550 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Саме в цей час, на рубежі 1990–2000-х рр., остаточно оформились економічні й політичні контури найпотужніших бізнес-груп51, які не лише здобули командні висоти в українській економіці, а й активно опановували медіа-простір*, скуповували або створювали політичні партії, фактично перетворюючи політичну владу на капітал і зрощуючись з вищою державною бюрократією. Про масштаби економічної потуги найбільших груп інтересу/впливу нового зразка можна скласти приблизне уявлення на прикладі найвідоміших з них.

Групу «Інтерпайп» створив у 1990 р. в Дніпропетровську 30-річний В.Пінчук. На початку 2000-х рр. «Інтерпайп» включала вже шість з семи найбільших трубних заводів України, Нікопольський завод феросплавів‚ шість цукрових заводів‚ акціонерний банк «Кредит-Дніпро», «Укрсоцбанк», страхову компанію «Оранта». До її складу як акціонери входили десять заводів важкої промисловості, три ремонтні підприємства і дві фірми‚ що спеціалізувалися на високих технологіях. «Інтерпайп» контролював частину курортно-рекреаційного бізнесу в Криму‚ володів загальнонаціональними телеканалами: «Новий»‚ ICTV, СТБ‚ одним регіональним (у Дніпропетровську)‚ а також однією з масових газет – «Факты и комментарии»52. Політично представляла групу партія «Трудова Україна», яка створила одну з найпотужніших фракцій у Верховній Раді 1998–2002 рр. З кінця 1990-х рр. корпорація «Інтерпайп» мала потужний політичний протекторат і користувалася серйозними преференціями у «великій приватизації» та доступі до податкових пільг.

Після «помаранчевої революції» група втратила протекцію найвищої влади – найвиразнішим свідченням стала втрата комбінату «Криворіжсталь», який було придбано 2003 р. разом зі System Capital Management. Утім, завдяки вдалому менеджменту та тій обставині, що В.Пінчук став одним із піонерів просування ідеї соціально відповідального капіталу в Україні**, «Інтерпайп» утримав свою економічну потугу. «Інтерпайп» фактично стала однією з перших груп, яка розгорнула діяльність, спрямовану на забезпечення прозорості бізнесу.

Фінансово-промисловаімперіяSystem Capital Management (SCM) найбагатшого бізнесмена України Ріната Ахметова була створена у 2000 р. Вона складається з металургійних‚ машинобудівних‚ коксохімічних‚ трубних заводів‚ копалень і шахт‚ банків‚ страхових компаній‚ заводів пива і шампанських вин‚ офшорних фірм‚ телекомунікаційних мереж і компаній‚ готелів‚ транспортних компаній (включно з Азовським морським пароплавством)‚ навіть дослідних лабораторій. До складу SCM входить більше 90 підприємств53. Донецькому мільярдеру належить також футбольний клуб «Шахтар»‚ телекомпанія із загальнонаціональним покриттям ТРК «Україна»‚ видавничий дім «Сегодня»‚ регіональні друковані видання54.

Протягом 1990-х рр. бізнес-інтереси групи протегувалися регіональною владою, а з 2002 р. – і виконавчими органами влади. Відразу ж після «помаранчевої революції» фактичний власник SCM зазнав тиску з боку нової влади, однак бізнесгрупа утрималась через опору в найбільшому індустріальному регіоні України.

*У 2005 р., зокрема, 11 найбільш рейтингових загальнонаціональних каналів були власністю найпотужніших бізнес-груп: Інтер, СТБ, ICTV, Новий канал, 5 канал, ТРК «Україна», К-1, К-2, КРТ, М-1. Перерозподіл медіа-простору відбувався лише між цими групами.

**В.Пінчук – відомий меценат і організатор форумів політиків і бізнесменів, так званих міні-Давосів.