Економічна історія України том 2

центральним опаленням забезпечено 4%, а гарячим водопостачанням – 0,3%. Найпоширенішим атрибутом сільських осель були гасові лампи, печі, дерев’яні лави. Зведене самотужки житло було, як правило, простим, позбавленим будь-якого архітектурного оформлення.

Великою подією сільського буття стала паспортизація селян. Сільські мешканці нарешті одержали паспорти, яких вони не мали з часу введення в Україні паспортної системи у 1933 р. Це означало, що 40% населення стало соціально мобільним, позбавилося формально колгоспно-кріпацької залежності. Колгоспники набули прав змінювати місце проживання, переїжджати в міста чи інші населені пункти. На селі, як і в місті, розширювалася мережа закладів охорони здоров’я, торгівлі, побутового обслуговування й громадського харчування, вдосконалювалась їхня структура, поліпшувався кадровий склад і матеріально-технічна база, розширювався асортимент товарів і послуг.

Суттєво змінився соціальний статус колгоспного селянства. З ненадійного союзника, класу, який «постійно і у великій кількості міг породжувати капіталістичні елементи, капіталізм», селяни за М.Хрущова перетворювалися на «активних будівників комунізму», «повноправних членів радянського суспільства». Кількість селян, як у абсолютній чисельності, так і в питомій вазі, серед загальної маси населення неухильно зменшувалася.

Тривалий час селяни були позбавлені державного пенсійного забезпечення. Соціальна підтримка від колгоспів людей старшого віку була мінімальною. Колгоспні каси взаємодопомоги були фактично безпомічними. Кожен колгосп самостійно встановлював пенсії для літніх людей. Їхні розміри залежали від прибутків колгоспу. Загалом же рівень колгоспних пенсій був занизьким. За таких умов держава почала перебирати на себе частину функцій щодо пенсійного забезпечення колгоспників. Пенсійне забезпечення було поширене на фахівців і керівні кадри колгоспів, а також працівників, які перейшли на роботу до колгоспу в зв’язку з реорганізацією машинно-тракторних станцій. Право на державні пенсії дістали й інші категорії колгоспників: колишні робітники та службовці державних підприємств, які мали необхідний трудовий стаж; інваліди, які втратили працездатність на військовій службі або під час виконання державних і громадських обов’язків; колгоспники, які навчалися у вищих навчальних закладах, аспірантурі, докторантурі, школах, курсах з підготовки колгоспних кадрів.

15 липня 1964 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон, відповідно до якого була створена єдина система пенсійного забезпечення колгоспників. Установлено пенсії за віком, інвалідністю, у разі втрати годувальника, вагітності та пологів. За віком колгоспники-чоловіки дістали право на пенсію від 65 років (якщо стаж роботи не менше 25 років), колгоспниці – від 60 років (якщо стаж роботи від 20 р.). Мінімальний розмір пенсії дорівнював 12 руб., а максимальний 102 руб. щомісяця. Пенсії колгоспникам були значно нижчими, ніж робітникам і службовцям, а про персональні пенсії годі й казати.

Персональні пенсії в Україні, як і загалом у СРСР, призначалися за особливі заслуги перед радянською владою. У 1956 р. максимальні розміри персональних пенсій були: союзного значення – 2 тис. руб., республіканського – 1200 руб., місцевого – 600 руб. Розрив між статками колгоспника-пенсіонера і пенсіонера

452 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

союзного значення був майже 17-кратним. До того ж персональним пенсіонерам надавалася низка соціально-побутових пільг: 50%-ва знижка на оплату житлової площі та комунальних послуг, прикріплення до спеціальних поліклінік, оплата ліків за рецептами лікарів у розмірі 20% їхньої вартості. Особи, які мали тривалий партійних стаж, мали щорічно отримувати безкоштовно путівку чи компенсацію або щорічну грошову допомогу в розмірі двомісячної пенсії.

Такі диспропорції у сфері пенсійного забезпечення населення не могли сприяти встановленню соціальної рівноваги в суспільстві і не були стимулом для його інтенсивного розвитку. Вони засвідчували лише про посилення соціальної диференціації в радянському суспільстві та подальше відособлення партійно-державної номенклатури в його соціальній структурі. Тиск на соціальну сферу з боку партдержструктур наростав, оскільки кількість управлінців постійно збільшувалася. Протягом 1960–1965 рр. вона зросла з 273 до 304 тис. осіб87.

Загалом же період хрущовської «відлиги» характеризується помітним зростанням добробуту населення порівняно з періодом сталінської диктатури.

Одним зі свідчень цього може бути зменшення показників смертності немовлят. Якщо у 1953 р. з кожної тисячі новонароджених до одного року не доживали 68 дітей, то в 1964 р. цей показник знизився до 2988.

Важливим показником були середньорічні темпи приросту грошових доходів населення протягом 1961–1965 рр. Усього грошові доходи населення зростали щорічно на 8,1%, грошові доходи від колгоспів – на 15,8%, надходження від продажу продуктів сільського господарства і кооперації – 1,2%, пенсії і додаткові виплати –

7,9%89.

Соціально-економічні реформації змінили на краще життєві стандарти українців. Збільшення грошових доходів населення дозволило підвищити зростання витрат грошових коштів населення на купівлю товарів, а також на оплату різних видів послуг. За ті ж роки (1961–1965) темпи зростання витрат щорічно становили: на купівлю товарів – 6,9%, оплату послуг та інші нетоварні витрати – 8%, обов’язкові платежі та добровільні внески – 7,5%90. Розрив між доходами і витратами населення України, як бачимо, був суттєвим і пояснювався недостатнім забезпеченням системи торгівлі товарами широкого вжитку та відставанням сфери послуг. Так, у республіці майже не зростали витрати населення на відвідування кіно. Повільно розвивався туризм, різні атракціони й інші видовищні послуги. Низка послуг і товарів не були адекватними заробітній платі й залишалися недоступними для переважної більшості населення. Зокрема, у 50-х рр. автомобіль «ЗИМ» коштував близько 40 тис. руб. при місячній зарплаті близько 800 руб. На початку 60-х рр. в Україні розпочався випуск малолітражок «Запорожець», але вони також були недоступними для людей. Радянському громадянину на початку 60-х рр. дозволялося поміняти не більше 30 руб. на гроші країни, яку він мав намір відвідати під час туристичної поїздки.

Посилення соціальної складової у внутрішній політиці радянської держави в роки хрущовської «відлиги» не базувалося на відповідному матеріальнофінансовому та науково-технічному забезпеченні, зростанні матеріальної зацікавленості працівників у підвищенні продуктивності праці, її результативності. Продуктивність праці в промисловості СРСР у 1960 р. становила 40–50% від такого ж

показника у США. Сукупний суспільний продукт, національний дохід і промислова продукція становили приблизно 60%. А зовнішньополітичні амбіції радянського керівництва вимагали дотримання хоча б паритету у воєнно-промисловій сфері. Це означало, що витрати на оборону мали все більше і більше зростати, а соціальна сфера все більше і більше звужуватися. На практиці це призводило до зростання соціальної напруги у суспільстві, яке стало особливо помітним уже на початку 60-х рр. Рішення уряду підняти з 1 червня 1962 р. роздрібні ціни на певні продовольчі товари викликало різкий протест по всій країні. В деяких містах він вилився у пряме протистояння влади і народу. Трагічні події у Новочеркаську викликали посилення жорсткості політичного режиму і прискорили його падіння.

У1962 р. Україна не добрала товарного зерна. Сувора зима і засуха 1963 р. стали причиною неврожаю в 1963 р. У Києві поширилися панічні чутки, що вводитимуть картки на хліб і суттєво зрізані фонди на продаж населенню крупи, цукру, мила, солі. Великі перебої з постачанням хліба стались у місті суднобудівників Миколаєві. Щоденні поставки хліба з необхідних 150 т були знижені до 102. У місті склалася напружена обстановка масового невдоволення. Вантажники в порту відмовилися вантажити борошно на кораблі, які відправлялися на Кубу, і на завантаження були кинуті військові підрозділи. «Щоб уникнути відкритих виступів

іпросто страйків або ще гірших явищ», перший секретар ЦК Компартії України П.Шелест «на свій страх і ризик» дав вказівку заступникові голови Ради міністрів України збільшити фонди на хліб для Миколаєва91.

Не кращою була ситуація на селі. Спроба догнати і перегнати Америку з виробництва сільськогосподарської продукції на душу населення завершилася повним провалом. В усій країні не вистачало хліба для задоволення потреб населення

із 1963 р. його почали закуповувати за кордоном.

Улистопаді 1963 р. П.Шелест записав у своєму щоденнику: «На станції Роздільна у 12 вагонах демобілізовані з армії грузини влаштували п’яний дебош. Відкрито висловлювали незадоволення на адресу Хрущова, захищали всі дії і порядки при Сталіні, вихваляли політику Маленкова. У Стамбулі з нашого туристичного пароплава залишилася 21 людина… Все це доволі неприємні речі, і це надто прозоро говорить про наш політичний стан… Зараз у нас катастрофа з сільським господарством, і це не може не відобразитись на політичному престижі в цілому і зокрема на престижі Хрущова»92. Гострота соціальних проблем у суспільстві не знімалась, і політична напруженість не спадала. Загострення продовольчої проблеми означало крах аграрної політики М.Хрущова, який не зумів здійснити модернізації сільського господарства і відмовитися від екстенсивного шляху розвитку. Іншого результату і не могло бути. «Соціалізація» економіки за М.Хрущова відбулась у тих межах, в яких дозволяли можливості лібералізованої адміністративно-командної системи. На більше вона просто не була спроможна через об’єктивні закони її функціонування.

Економіка України, як і всього Радянського Союзу, в добу десталінізації зробила суттєвий крок до поступового демонтажу її адміністративно-директивних та централізаторських основ і повернення до багатоукладної власності та ринкових відносин. Однак на перешкоді цього стояла діюча політична система країни.

454 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Посилання до розділу 30

1.Хрущев Н.С. Время. Люди. Власть: Воспоминания: В 4 кн. – М., 1999. – Кн.4. – С.167-169.

2.Байбаков Н.К. От Сталина до Ельцина. – М., 1998. – С.109.

3.Шестаков В.А. Социально-экономическая политика Советского государства в 50-е – в середине

60-х годов. – М., 2006. – С.85.

4.Цит. за: Там само. – С.173.

5.Див.: Верменич Я. Урбанізаційні процеси в УРСР як об’єкт дослідження у системі локальної історії // Проблеми історії України: факти, судження, пошуки. – К., 2008.

6.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.44. – Арк.181.

7.Там само. – Арк.182-183.

8.Волков И.М. Деревня СССР в 1945–1953 годах в новейших исследованиях историков (конец

1980-х – 1990-х годов) // Отечественная история. – 2000. – №6. – С.119.

9.Максимюк О.П. Відродження хутірських і малих поселень // Державне регулювання соціальноекономічного розвитку села. – К., 1995. – С.50, 51.

10.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.4511. – Арк.19.

11.Там само. – Арк.49, 136.

12.Івасюта М.К. Нариси історії колгоспного будівництва в західних областях Української РСР. –

К., 1962. – С.154.

13.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.4511. – Арк.137.

14.Там само. – Спр.845. – Арк.50.

15.Там само. – Арк.50.

16.Там само. – Спр.4511. – Арк.19.

17.ЦДАВО України. – Ф.4487. – Оп.2. – Спр.702. – Арк.2, 3.

18.Там само. – Арк.98.

19.Панченко П.П. Дискримінаційна політика тоталітарної держави стосовно малих сільських поселень в Україні (60–80 рр. XX ст.) // Матеріали Всеукраїнського симпозіуму з проблем аграрної історії: У 2 ч. – К., 1996. – Ч.II. – С.115.

20.КПРС в резолюціях… – Т.8. – К., 1981. – С.249.

21.Рисіч Й.Л. До історії запровадження політики неперспективних сіл в Україні // Питання аграрної історії України та Росії. Матеріали друкованих читань, присвячених пам’яті Д.П.Пойди. – Дніпропетровськ, 1997. – С.192.

22.Панченко П.П. Динаміка соціальних процесів в українському селі // Початок десталінізації в Україні (до 40-річчя закритої доповіді М.С.Хрущова на XX з’їзді КПРС): Матеріали «Круглого столу». – К., 1997. – С.95.

23.Українське село: проблеми і перспективи. – К., 1991. – С.11.

24.Хрущев Н.С. Строительство коммунизма и развитие сельского хозяйства. – Т.6. – С.468.

25.Історія українського селянства. Нариси: В 2 т. – К., 2006. – Т.2. – С.450.

26.Вечерський В. Спадщина містобудування України. Теорія і практика історико-містобудівних пам’яткоохоронних досліджень населених місць. – К., 2003. – С.12.

27.Хрущев Н.С. Строительство коммунизма в СССР и развитие сельского хозяйства. – Т.1. –

С.10.

28.Історія українського селянства. Нариси: В 2 т. – К., 2006. – Т.2. – С.414.

29.Беренштейн Л.Ю. Аграрні проблеми в діяльності М.С.Хрущова // М.С.Хрущов і Україна: Матеріали наукового семінару 14 квітня 1994 року, присвяченого 100-річчю від дня народжен-

ня М.С.Хрущова. – К., 1995. – С.81.

30.КПРС в резолюціях… – К., 1980. – Т.7. – С.51.

31.Хрущев Н.С. Строительство коммунизма… – Т.2. – С.282.

32.Там само. – Т.1. – С.293.

33.Див.: Котов Г.Г. Сближение двух форм социалистической собственности и укрепление союза рабочего класса и крестьянства // Союз рабочего класса и крестьянства на современном этапе. –

М., 1962. – С.81.

34.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.9. – Спр.2214. – Арк.5.

35.Там само. – Спр.3450. – Арк.112.

36.Там само. – Спр.4592. – Арк.176.

37.Директиви КПСС и Советского правительства по хозяйственным вопросам. – Т.4. – М., 1958. – С.726-732; Вылцан М.А. Этапы развития // Вопр. истории. – 1979. – №1. – С.11.

38.ЦДАВО України. – Ф.582. – Оп.4. – Спр.3182. – Арк.7.

39.Там само. – Оп.18. – Спр.12. – Арк.9.

40.Там само. – Ф.27. – Оп.29. – Спр.4. – Арк.28, 29.

41.Там само. – Ф.2. – Оп.9. – Спр.3851. – Арк.7.

42.Крачковський Б. Радгоспи у системі тоталітарного одержавлення сільського господарства України // Другий міжнародний конгрес україністів: Доповіді і повідомлення. Історія. – Ч.II. –

Львів, 1994. – С.79, 80.

43.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.9. – Спр.3450. – Арк.98.

44.Там само. – Ф.2. – Оп.9. – Спр.7649. – Арк.22.

45.Там само. – Ф.27. – Оп.29. – Спр.4. – Арк.8.

46.Там само. – Арк.9.

47.Хрущев Н.С. Строительство коммунизма… – М., 1963. – Т.5. – С.11.

48.ЦДАГО України. – Ф.582. – Оп.18. – Спр.253. – Арк.9.

49.Там само. – Оп.4. – Спр.3735. – Арк.31.

50.Н.С.Хрущев (1894–1971): Материалы научной конференции, посвященной 100-летию со дня рождения Н.С.Хрущева. 18 апреля 1994 года. – М., 1994. – С.46.

51.ЦДАВО України. – Ф.582. – Оп.18. – Спр.253. – Арк.9.

52.Там само. – Спр.3735. – Арк.31.

53.Там само. – Спр.473. – Арк.197.

54.Хрущев Н.С. Строительство коммунизма… – М., 1964. – Т.8. – С.66-67.

55.Крачковський Б. Унітаризм і аграрний загін робітництва України: гіперболізація в теорії і ре-

алії. – К., 1998. – С.81-83.

56.КПРС в резолюціях… – Т.7. – С.306-307.

57.Маля М. Радянська трагедія: історія соціалізму в Росії 1917–1991. – К., 2000. – С.359-360.

58.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. – М., 1968. – Т.4. – С.401.

59.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.80. – Спр.1252. – Арк.50.

60.Там само. – Спр.1252. – Арк.54.

61.Там само. – Арк.11.

62.Там само. – Оп.24. – Спр.4937. – Арк.82.

63.Воронов С. В преддверии перемен // Степные просторы. – 1989. – №9. – С.14.

64.Сборник документов и материалов по истории СССР советского периода (1917–1958 гг.). – М., 1966. – С.547.

65.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.31. – Спр.1007. – Арк.183, 184.

66.Там само. – Спр.1267. – Арк.166.

67.Там само. – Оп.24. – Спр.4937. – Арк.81.

68.ЦДАВО України. – Ф.2. – Оп.9. – Спр.5208. – Арк.1.

69.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.31. – Спр.1267. – Арк.168.

70.Фридберг Л.Я. Образование государственного продовольственного фонда СССР (1964–1980 гг.) // История СССР. – 1984. – №4. – С.29.

71.Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду»: Спогади, щоденники, документи, матеріали. –

К., 2003. – С.164.

72.Дейвіс Н. Європа: Історія. – К., 2000. – С.1111.

73.Ясин Е. Российская экономика. Истоки и панорама рыночных реформ. – М., 2002. – С.62; Шестаков Социально-экономическая политика Советского государства в 50-е – середине 60-х

годов. – С.166.

74.Заседание Верховного Совета СССР. Пятая сессия. 5-8 августа 1953 г.: Стенограф. отчет. – М., 1953. – С.260.

75.Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – Львів, 1996. – С.187.

76.КПРС в резолюціях… – М., 1986. – Т.9. 1956-1960. – С.30.

77.ХХ съезд Коммунистической партии Советского Союза, 14-25 февраля 1956 г.: Стенограф.

отчет. – М., 1956. – Т.1. – С.73.

456 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

78.Труд в СССР. – М., 1988. – С.148; Шестаков В.А. Социально-экономическая политика Советского государства в 50-е – середине 60-х годов. – С.185.

79.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.24. – Спр.5192. – Арк.51.

80.Там само. – Арк.59.

81.Народное хозяйство СССР в 1960 г.: Статистич. ежегодник. – М., 1961. – С.28.

82.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.550. – Арк.87.

83.Там само.

84.Решения партии и правительства по хозяйственным вопросам. – Т.4. – М., 1968. – С.288, 290.

85.Див.: Баран В. Україна 1950–1960-х рр.: еволюція тоталітарної системи. – С.190-191.

86.Цит. за: Аксютин Ю. Хрущевская «оттепель» и общественные настроения в СССР в 1953– 1964 гг. – М., 2004. – С.353.

87.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.550. – Арк.93.

88.Народное хозяйство СССР в 1964 г.: Статистич. сб. – М., 1970. – С.34.

89.ЦДАГО України. – Ф.1. – Оп.25. – Спр.550. – Арк.70.

90.Там само. – Арк.72.

91.Шелест П. «Справжній суд історії ще попереду»… – С.159.

92.Там само. – С.164.

Розділ 31

ЕКОНОМІКА УКРАЇНИ В ДОБУ ЗАСТОЮ (1965–1985)

1.Соціальна структура населення та міграційні процеси

Усучасній українській історіографії соціальна структура епохи застою залишається практично недослідженою. Традиційна радянська

схема поділу на робітників, селян та інтелігенцію видається застарілою, а новий сучасний варіант перебуває в стадії розробки. Спробуємо накреслити можливі критерії поділу радянського суспільства, які

бмогли стати основою подальших досліджень.

ВУкраїні постійно знижувалася темпи приросту населення. Якщо у дев’ятій п’ятирічці вони становили 0,68%, то у десятій – 0,4%, в одинадцятій – 0,34%; ці показники були найнижчими серед союзних республік. Передусім постійно знижувався природний приріст, що було характерно як для міста, так і для села. У результаті державних заходів посилення допомоги сім’ям з дітьми коефіцієнт народжуваності у 1983 р. досяг свого максимуму за період з 1970 р., однак ефект виявився недовготривалим і згодом пішов на спад. На противагу народжуваності динаміка смертності населення мала тенденцію до зростання. Це було пов’язано зі збільшенням частки старших людей і збільшенням смертності серед чоловіків працездатного віку1.

Вепоху застою Україна вперше стала міською нацією: у 1965 р. чисельність міського населення перевищила кількість селян (51%), а у 1985 р. городяни становили вже 65%. Відбувалися структурні зміни в розподілі населення між містом і селом. Чисельність міського населення за 1971–1985 рр. зросла на 7,5 млн осіб, сільського – зменшилася на 4 млн осіб. Це відбулося передусім за рахунок міграцій та

458 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

адміністративно-територіальних перетворень. Найурбанізованішими у 1986 р. були промислово розвинуті області – Донецька (90%), Ворошиловградська (87%) і Дніпропетровська (83%)2.

Суттєво змінилася вікова структура суспільства. Дітей віком до чотирьох років було лише 86% від їхньої кількості у 1959 р. Зменшилася також кількість молоді 20–29 років, натомість зросла частка людей похилого віку: якщо 1959 р. кількість осіб пенсійного віку було 15%, то на середину 1970-х – 23%3. Процеси загального старіння соціуму найменш зачіпали міських жителів. Через високу соціальну мобільність зменшення природного приросту у великому місті компенсувалося напливом до нього сільських жителів і мешканців невеликих містечок. За переписом 1970 р. серед міського населення майже у 2 рази порівняно з попереднім збільшилася кількість підлітків 13–16 років, стабільним залишався показник кількості дітей до чотирьох років і працездатного населення4.

Найбільше від зміни вікової структури постраждало село. При збільшенні населення республіки з 1959 до 1977 р. на 18% чисельність сільського населення зменшилася на 14%, або на 3,3 млн осіб, передусім за рахунок молоді. Порівняно з 1959 р. у 1970 р. на селі спостерігалося зменшення кількості дітей віком до десяти років, катастрофічне зменшення молодих людей з 16 років, тобто після закінчення школи. Наприклад, частка осіб 20–24-річного віку скоротилася вдвічі5.

За 1960–1977 рр. народжуваність сільського населення знизилася в 1,5 раза, а смертність зросла в 1,8 раза. Природний приріст населення на 1 тис. осіб катастрофічно знизився і в 1977 р. становив 0,4 особи проти 13,5 в 1960. Депопуляція – тобто перевищення смертності над народжуваністю – спостерігалася у сільській місцевості Полтавської області з 1969 р., Сумської і Чернігівської – з 1970, Кіровоградської – з 19726.

Освітня структура соціуму забезпечувала йому меритократичний характер. Постійно збільшувалася питома вага тих осіб, які мали вищу чи середню спеціальну освіту, притому вища освіта була певним гарантом матеріальної забезпеченості та соціальної позиції. У 1970 р. на 1 тис. осіб з середньою спеціальною освітою припадало 67, а з вищою – 40; при цьому перша залишалася гендерно нейтральна (кількість чоловіків і жінок, що її здобували, була однаковою), а друга – чоловічою прерогативою (на 1 тис. осіб вищу освіту мали 47 чоловіків і 34 жінки)7.

Особливістю соціуму була його висока соціальна та географічна мобільність. У 1965 р. дві третини руху населення припадало на переміщення всередині республіки. Основними причинами були організований набір робітників для промисловості та будівництва, переїзд молоді до міста на навчання, а потім на роботу. Найбільша кількість як прибулих, так і відбулих була в Дніпропетровській, Донецькій, Луганській областях, де були зосереджені підприємства вугільної, металургійної, хімічної та машинобудівної промисловості. Лише в цих трьох областях кількість тих, що до них переїхали, становила 36,9% усіх прибулих до міських поселень республіки, а вибулих – 39,7%. Значний рух населення відмічався також у Києві, Львівській, Одеській, Харківській, Кримській областях, які крім підприємств промисловості мали велику кількість навчальних закладів8.

У другій половині 1970-х рр. Україна потерпала від міграційних втрат, спричинених обміном населення із Західносибірським та Далекосхідним економічни-

ми регіонами. За 1976–1979 рр. лише у 9 областях і м. Київ за рахунок міграцій кількість населення збільшилася, в усіх інших – зменшилася. При цьому у Вінницькій, Житомирській, Кіровоградській, Полтавській, Сумській, Тернопільській, Хмельницькій, Черкаській, Чернігівській областях міграційні втрати перевищили природний приріст населення, що призвело до зменшення загальної кількості населення9.

Серед найбільш географічно мобільних груп переважали чоловіки, люди з середньою спеціальною та загальною середньою освітою, переважно неодружені. У складі мігрантів-жінок налічувалося більше тих, хто займалися розумовою працею, та осіб, що не мали занять. У загальній кількості рухливого населення більшість становили люди працездатного віку, у той час як люди похилого віку практично не змінювали місця свого проживання10.

Загальний напрям географічної мобільності протягом усього періоду застою спрямовувався у міста. Протягом 1965 р. у містах України 33,4% прибулих було із сільської місцевості. Серед вибулих з міст переважна більшість знову ж таки переїжджала до інших міст (798,5 тис. осіб) і лише незначна частка – до села (237,4 тис. осіб)11. Внаслідок міграції з села до міста за 1976–1979 рр. чисельність міських жителів збільшилася на 903,6 тис. осіб (майже 50% від загального приросту міського населення), а чисельність селян зменшилася на 948,8 тис. осіб (майже 90% від загального зменшення селян)12.

Найбільше українське село страждало від механічних втрат населення. Основними причинами зменшення сільського населення на середину 1960-х рр. були пониження показників природного приросту, адміністративно-територіальні перетворення, міграції до міст. Відбувалися також організовані переселення селян із західних і східних областей у південні райони та на цілинні землі Казахстану13.

З метою вивчення причин сільської міграції у березні 1984 р. було проведено опитування осіб старше 16 років, які оформили виписку із села, в якому проживали. Абсолютна кількість мігрантів (68%) становила молодь у віці 16–29 років, до того ж загалом добре освічена, у той час як частка цієї вікової групи серед селян була лише 23%. Основними причинами відтоку робочої сили з села були важкі умови праці, її сезонний характер, фактично ненормований робочий день, незабезпеченість облаштованим житлом, суттєва різниця в оплаті праці працівників промисловості та сільського господарства, відставання у торговому, медичному, культурно-побутовому обслуговуванні та благоустрої сільських населених пунктів. Особливо незадоволені нестачею елементарної матеріальної забезпеченості – мізерною оплатою праці та сезонним характером роботи на селі – були селяни західних областей, у той час як мешканці східних областей були більш вибагливими до пільг та додаткових зручностей14. Найкращим способом, особливо для молодих жінок, покинути рідне село було одруження (43% опитаних причиною переїзду називають сімейні обставини, хоча цілком очевидно, що у цьому випадку йдеться лише про привід). Інший поширений спосіб – виїзд на навчання чи призов до армії, відбувши які, селяни шукали засобів і далі залишатися у містах.

Вершиною соціальної мобільності та її найбажанішою ціллю у республіканському вимірі була столиця. У 1970-ті рр. у середньому за рік населення Києва збільшувалося на 50 тис., передусім за рахунок мігрантів – селян сусідніх облас-

460 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

тей і населення Київської області. Загальний приріст киян за рахунок прибулих з Київської області становив 109 тис. осіб, Чернігівської – 26 тис., Житомирської – 27 тис., Черкаської – 15 тис. і Вінницької – 12 тис.15

Утім, для набуття соціального статусу киянина існувало цілком реальне і дієве обмеження – прописка. Вироблені поведінкові стратегії мігрантів передбачали різні способи отримати постійну чи хоча б тимчасову київську прописку. Найдієвішою була матримоніальна стратегія – одруження на особі, що мала заповітну житлову площу, використовувана з однаковим успіхом обома статтями. Інша передбачала отримання власної квартири за ордером міської ради, хоча тут вимагалася справжня спритність й немалі гроші. Більшість же на початковому етапі обмежувалася тимчасовою пропискою, яку отримувала як прибулі на роботу чи навчання, селилася у гуртожитках і на орендованих квартирах, у подальшому сподіваючись на щасливий випадок чи нагоду, яка допоможе влаштуватися «на постійне». Цьому сприяла інфраструктура міста, що, окрім концентрації значної кількості навчальних закладів, постійно потребувала додаткових працівників. Нестача робочих рук відчувалася у професіях, що вимагали тяжкої фізичної та ручної некваліфікованої праці і якими гребували корінні кияни. Підприємства постійно зверталися до міськвиконкому з проханням збільшити ліміти на прописку робітників з числа сільського населення.

Реалії київського повсякдення передбачали для мігрантів набуття вельми провокаційного, нетипового соціального статусу, далекого від ідеальних радянських стратифікаційних схем. Приміром, у 1961–1970 рр. 2612 жінок отримали прописку в Києві як хатні працівниці, з них 757 – постійну16. Таких соціальних категорій потребувала брежнєвська політична еліта, що в епоху застою перетворилася на окрему страту.

Велике місто – мрія і ціль усіх сільських хлопчаків і дівчат – не завжди могло вмістити всіх охочих, що від людей практичних потребувало додаткових способів пристосуватися до ситуації. Одним із таких способів став міський заробіток. У другій половині 1970-х рр. значно зросли масштаби маятникової міграції, що свідчило про збільшення частки населення, яке проживало в селі, а працювало в місті. До Києва щодня приїжджало на роботу більше 200 тис. осіб, до Харкова – 150, до Львова – 100, до Одеси – 63 тис. Особливо цей процес був характерним для слабко розвинених західних областей – там кожен четвертий працездатний селянин щодня їздив на роботу до міста. Втім, навіть таких заходів західноукраїнцям часто не вистачало, щоб мати підробіток, саме вони найчастіше ставали сезонними працівниками у Росії та Прибалтиці17.

У період застою меритократичні принципи соціальної динаміки не лише мали формальну вагу, а й широко використовувалися на практиці. Однак ті групи радянського соціуму, які мали формуватися лише за меритократичними засадами, – партійні працівники й інтелігенція, демонстрували схильність до спадковості свого статусу (переважно інтелігенція) та станової замкненості (у випадку з партійцями – утворення міцних номенклатурних груп).

Соціальний престиж партійно-радянської номенклатури не лише визначався близькістю до влади та систем розподілу дефіцитних товарів, а й підкріплювався матеріальними статками. Наприклад, у 1965 р. ставка першого секретаря ЦК КПУ