Економічна історія України том 2

убанках бронювалися, і ними могли розпоряджатися лише власники, в окремих випадках німецький нагляд (представник комендатури та ін.) залишав за собою право санкціонувати одержання грошей з рахунку85.

Загалом на окупованих східних територіях, на березень 1943 р. перебувало понад 55 млн осіб, у тому числі у райхскомісаріаті «Україна» – 16,9 млн, у зоні господарської інспекції «Південь» – 6 млн86. У цих даних не враховується чисельність населення у румунській сфері впливу та дистрикті «Галичина». Отже, загальну кількість населення УРСР, що залишилася в окупації, можна обрахувати

у30–35 млн осіб, основну частину якого становили літні люди та діти. Більшість чоловіків служили в армії або виїхали разом з евакуйованими підприємствами на схід. Значна частина населення в період окупації загинула внаслідок планомірних акцій знищення або захворювань, недостатнього харчування і навіть голоду, який панував у східних містах (у Харкові до кінця 1942 р. померло від голоду до 30 тис. осіб87). За звітом Української республіканської комісії сприяння у роботі НДК* 1945 р., на території УРСР загинуло понад 3,1 млн осіб цивільного населення та понад 1,3 млн військовополонених88. Найбільша частина жертв припадала на 1941–1942 рр. За пізнішими оцінками, втрати цивільного населення України разом з Кримом становили майже 4 млн осіб. Скорочення чисельності населення УРСР за період окупації оцінюється у 13,6 млн осіб, зокрема міського населення – на

45%89.

Праця у райхскомісаріаті «Україна» була обов’язковою: за розпорядженням від 21 листопада 1941 р., усі безробітні підлягали реєстрації на біржі праці. Покаранням за невиконання була в’язниця, грошові штрафи, примусовий робочий табір90. З грудня 1941 р. коменданти, власники будинків підлягали юридичній відповідальності за невиконання обов’язків щодо складання списків безробітних чоловіків; свідоцтва на промисел або торгівлю видавали тільки за узгодженням з біржею праці; хлібні та продуктові картки видавали винятково на підставі картки біржі праці91.

За даними Райхсміністерства окупованих східних областей, на підприємствах України (без харчової промисловості та військових підприємств) на середину 1943 р. працювали понад 400 тис. осіб92. У сільському господарстві в райхскомісаріаті «Україна» працювало майже 5 млн осіб, у зоні господарської інспекції «Південь» – до 10 млн осіб (включно з частиною Курської області та Кримом)93. Загалом кількість офіційно працюючого населення становила щонайбільше 20% від загальної кількості.

Однак при цьому не враховувалися ті, хто перебував у трудових таборах і працював безкоштовно. Із полонених комплектувалися робочі команди для ремонту шосейних доріг, залізничних колій, аеродромів, для підземних робіт у Донбасі, будівництва доріг. У вересні 1941 р. в такі команди було залучено 25 тис. осіб, у червні 1942 р. – 60 тис.94 У вугільній промисловості найбільша кількість зайнятих припадала на жовтень 1942 – березень 1943 рр. (майже 100 тис. осіб, з яких до

*Надзвичайна державна комісія зі встановлення і розслідування злодіянь німецькофашистських загарбників та їхніх спільників і заподіяних ними збитків громадянам, колгоспам, громадським організаціям, державним підприємствам СРСР.

342 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

20 тис. були військовополоненими)95. Тільки на будівництві шляху від Галичини на південь (так званий шлях СС) працювало у 1942 р. 110 тис. військовополонених, в’язнів української та єврейської національностей96. У дистрикті «Галичина» існувала ціла мережа таборів примусової праці для євреїв. У Трансністрії також масово використовувалася праця в’язнів гетто. У всіх територіальних утвореннях безробітне населення залучалося за пайку хліба працювати на польових роботах, розчистці доріг від снігу та ін.

Заробітна плата робітників регламентувалася розпорядженнями влади. Так, за наказом головнокомандуючого сухопутними військами від 1 лютого 1943 р. робітник одержував у військовій зоні погодинну оплату в розмірі від 1,4 до 2,50 руб. за годину залежно від кваліфікації97. Службовці з місцевого населення отримували від 300 руб. (техперсонал, друкарки, касири і т. п.) до 1200 руб. (керівник великого підприємства). Виплати зарплати у таких розмірах підтверджуються відомостями на її отримання, що зберігаються в архівних фондах підприємств98.

Інше питання, що можна було купити за ці кошти – навіть для харчування їх було зовсім недостатньо, тим більше, що робітники утримували також свої родини. Продовольчі картки були введені тільки цивільною адміністрацією, у військовій зоні їх запровадили лише з 1943 р. Головним фактором для працюючих була не зарплата, а можливість харчуватися в їдальнях підприємств або у громадських їдальнях. Трохи легше було селянам, яким трудодні забезпечувалися зерном, і була можливість щось отримати на своїх земельних ділянках. Характерною для зими 1941–1942 рр. була втеча міських жителів до сіл. У період збирання врожаю їх туди примусово направляла влада. Ціни на чорному ринку були захмарними. Так, на базарах Харкова влітку 1942 р. 1 кг хліба продавався за 150 руб. за офіційної ціни 1,7 руб., 1 яйце відповідно 8 – 0,8 руб., 1 л молока – 20 – 1,2 руб., 1 л соняшникової олії – 280 – 14,5 руб. На базарах Києва у березні 1943 р. пуд борошна коштував 15 тис. крц, 1 кг хліба – 400 крц., 1 кг сала – 6 тис. крц, склянка солі – 300 крц99.

На окупованій території України застосовувалася велика кількість податків, причому в різних регіонах були різні системи, часто їхня кількість залежала від місцевих органів влади. Крім традиційних податків на прибуток, нерухоме і рухоме майно, були введені воєнний податок, податок «за визволення від радянської влади», спеціальна данина з осіб єврейської національності й т. п. За даними НДК, сума податків, штрафів, контрибуцій, сплачених населенням України, сягала 2574 млн руб.

Як вже згадувалося, лише на території райхскомісаріату «Україна» у 1942 р. працювало майже 5 млн селян. Посівні площі зернових становили у 1941–1942 рр. в райхскомісаріаті «Україна» 8906,1 тис. га і в зоні господарської інспекції «Південь» – 2200,2 тис. га (73% довоєнних площ), у 1942–1943 рр. – відповідно 10 000,5 тис. га і 2895,1 тис. га (83% довоєнних площ)100. Врожайність була низькою, у 1942 р. вона ледь сягала 6,4 ц/га зернових культур в райхскомісаріаті «Україна» та 5,9 ц/га у зоні господарської інспекції «Південь» порівняно з 10,5 ц/га та

9,3 ц/га у 1939 р.101

Незважаючи на часткову евакуацію врожаю у 1941 р. і загибель посівів унаслідок воєнних дій, окупантам вдалося виконати норми постачання зерна за ра-

хунок стягування його з місцевого населення. За заключним звітом Економічного штабу «Схід», в окупованій Україні загалом виконувалися норми постачання зерна і жирів Вермахту та до Райху. Не зовсім відповідали поставленим завданням лише поставки м’яса (причому в цей час місцеве населення хронічно недоїдало, а у деяких регіонах голодувало).

15 лютого 1942 р. Е.Кох прийняв закон «Про новий аграрний лад», яким передбачався перехід від форми радянського колективного господарства до хліборобських спілок або навіть самостійних селянських господарств. Впровадження останньої форми відкладалося до завершення війни. Колгоспи перетворювалися на «громадські господарства», які керувалися управляючим, призначеним окупаційною владою. Присадибні ділянки оголошувалися приватною власністю. Радгоспи були перейменовані на «державні господарства». МТС теж залишались у державній власності.

Фактично до травня 1943 р. тільки 12,1% громадських господарств райхскомісаріату «Україна» було перетворено на хліборобські спілки102. Окупантам було вигідно використовувати радянську систему колективного управління сільським господарством.

Крім грошових, селяни були зобов’язані сплачувати численні натуральні податки. Вони стягувалися з усіх видів сільськогосподарської продукції, причому їхні розміри встановлювалися окупаційними органами на власний розсуд. За нездачу податків передбачалися каральні заходи: штрафи, конфіскація майна, навіть смертна кара.

У харчовій промисловості у липні 1941 р. за розпорядженням Г.Герінга було створено державну монополію – Центральне торговельне товариство «Схід» для заготівлі та збуту сільськогосподарських продуктів і постачання сільського гос-

подарства (Zentralhandelsgesellschaft Ost für landwirtschaftlichen Absatz und Bedarf mbH – ZO). Ця монополія контролювалася А.Розенбергом і мала право створювати філії, здавати в оренду підприємства. Дирекція перебувала у Берліні, на окупованій території діяли три головні контори – у Ризі, Борисові та Ровно, – які керували окружними та районними конторами цього товариства. В Україні було створено 12 дочірніх компаній з виробництва продовольчих товарів103.

До Райху через ZO було вивезено продукції на суму близько 700 млн РМ, передано Вермахту – на суму близько 865 млн РМ104.

Крім дочірніх компаній ZO, в Україні діяло Товариство використання сільськогосподарських ресурсів України. Воно здійснювало (на середину 1943 р.) господарське управління: а) 31 тис. колективних господарств і сільськогосподарських кооперативів (колишні колгоспи) з 1,7 млн дворів, а також 540 тис. селянських господарств; б) 1875 радгоспами з корисною площею 2,8 млн га; в) 72 рослинними станціями з площею 124 тис. га; г) 900 машинно-тракторними станціями з 49 600 тракторами.

Товариство мало центральну контору, 6 окружних, 114 обласних, 431 районну, а також 2870 опорних пунктів і 400 місцевих управлінь105.

344 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Таблиця 28.1. Підприємства харчової промисловості на території райхскомісаріату «Україна» та господарської інспекції «Південь»106

Отже, функціонування аграрного сектора було досить ефективним, що стало можливим завдяки використанню примусової праці селян і мобілізованого до праці безробітного населення. За рахунок викачування продовольства з України забезпечувався не тільки Вермахт, а й потреби Райху.

Проблема відбудови промисловості набула практичних обрисів на третьому етапі окупації. У першу чергу передбачалося відбудувати підприємства, які могли виконувати поточні потреби фронту. Спеціальна директива А.Розенберга від 23 січня 1942 р. під назвою «Обов’язкова постанова про відбудову промислового господарства у щойно зайнятих східних областях» передбачала відновлення найважливіших з господарської точки зору об’єктів, які були відносно малопошкодженими. У директиві перераховувалися галузі та підприємства, які підлягали відбудові. До

їх числа входили енергетичне та вугільно-рудне господарство, видобуток торфу та горючих сланців, видобуток і переробка нафти, видобуток марганцевої руди, виробництво каучуку, заготівля льону, коноплі та бавовни, транспортні об’єкти та підприємства для виробництва транспортних засобів, заводи з виготовлення будівельних матеріалів, підприємства з виробництва та ремонту сільськогосподарських машин, засобів для видобутку нафти, вугілля, торфу, руди й ін., залізопрокатні, ливарні та сталеливарні заводи, деревообробні підприємства, цехи з виготовлення керамічного посуду тощо107.

Поряд з державними організаціями – військовими та цивільними – економічні завдання Третього райху на окупованих східних територіях виконували численні монополії, основні завдання яких були схвалені Г.Герінгом ще 27 червня 1941 р. Для забезпечення співпраці з місцевими установами райхскомісаріату монопольні товариства могли створювати свої філії. Так, улітку 1942 р. 16 німецьких монополій створили на окупованій радянській території філії та десятки опікуючих та сприяючих товариств. Крім них, тут розгорнули свою діяльність десятки приватних німецьких підприємств.

Захоплене рухоме і нерухоме майно було деклароване як «особливе майно» Райху. Воно не надавалось у власність окремим особам або монопольниим об’єднанням, а передавалося до закінчення війни під опіку або в оренду. Передача підприємств під опіку здійснювалося згідно з угодою, у якій поручителем виступав Третій райх. Опікуном могла бути окрема особа або фірма.

Цікавим є те, що питання про перехід підприємств у приватну власність перекладалося на післявоєнний час, а на період війни підприємство-опікун могло розпоряджатися тільки його прибутком. Найбільше приватних підприємств були залучені до діяльності в окупованій Україні у сфері торгівлі та постачання, що було найшвидшим шляхом отримання прибутку.

Увидобувній промисловості за наказом райхсмаршала від 27 липня 1941 р. наприкінці серпня було засновано Гірничорудне та металургійне товариство з обмеженою відповідальністю. Воно займалося видобутком, первісною обробкою, продажем та розподілом вугілля, руд, необхідних для виробництва заліза та сталі, виробів металообробної промисловості, а також збутом виробів обробної промисловості. Товариство набуло монопольного права експлуатувати заводи вуглевидобувної промисловості та пов’язані з ними ливарні заводи і заводи металообробної промисловості. Відбудову енергетичної системи за розпорядженням райхсміністра Шпеєра було доручено акціонерному товариству з обмеженою відповідальністю «Енергетика на Сході». У текстильній промисловості виникло товариство «Східне волокно».

Згодом функції «східних» товариств у райхскомісаріаті «Україна» було передано до об’єднань з виробництва, які були створені за розпорядженням Е.Коха

угрудні 1942 р. У кожній галузі промисловості також були створені об’єднання

звиробництва в Україні, які об’єднували всі підприємства в райхскомісаріаті під своїм контролем.

Упершій половині 1943 р. функціонувало близько 2,5 тис. важливих промислових підприємств (крім військових підприємств і підприємств харчової промисловості) (табл. 28.2)108.

ний завод ім. Петровського та коксохімічний завод ім. Калініна, завод ім. Леніна у Дніпропетровську; металургійні заводи ім. Комінтерна І–ІІІ, металургійні заводи у Ніжнєдніпропетровську); Фрідріх Крупп АТ, Ессен (фабрики сільськогосподарських машин у Бердянську, Дніпропетровську, Сімферополі, Ново-Краматорський завод, ливарні «Азовсталь» І і ІІ та трубопрокатний завод ім. Куйбишева у Маріуполі), Сіменс-концерн, кабельно-дротовий завод і завод зі встановлення обладнання у Києві; підприємство з ремонту та виробництва електрообладнання для гірничої галузі у Сталіно); Штальверке Брауншвайг ТОВ (заводи ім. Кайдацького та «Детальбуд» у Ніжнєдніпропетровську, «Запоріжсталь», «Дніпросталь»), «Даймлер–Бенц», Берлін (заводи у Дніпропетровську та Новомосковську).

Встановлено присутність на території окупованої України ще майже 30 відомих німецьких фірм, які створили філії або дочірні підприємства чи мали під опікою українські підприємства. Крім того, діяла велика кількість дрібних приватних фірм.

Напередодні відходу німецьких військ окупантами проводилася евакуація підприємств. Спочатку підприємства вивозилися у західні області, потім до Генералгубернаторства, згодом переміщувалися до Райху. Так, за звітом про транспортування вантажів з окупованих східних територій за 1943 р., у ході проведення робіт розосередження у райхскомісаріаті «Україна» та господарській інспекції «Південь» було навантажено та відправлено 7791 вагон з промисловим майном, причому до них було включено велику кількість вагонів з продукцією сільського та лісового господарства, обладнанням Вермахту й ін. На лютий 1944 р. було зареєстровано як ті, що надійшли до Райху, 5451 вагон. Більша частина майна надійшла зі Східної України113.

Важливим чинником функціонування воєнної економіки Німеччини стало використання трудових ресурсів України в Третьому райху. Українці, тобто громадяни УРСР, не виділялись із загальній кількості остарбайтерів. До того ж, вихідці з Західної України вважалися польською робочою силою. Також важко відокремити громадян УРСР серед радянських військовополонених (оцінюється приблизно у

20%).

Загальна кількість примусових робітників з України, за даними НДК СРСР, становила понад 2 млн осіб. За уточненими пізніше даними, разом з Кримом і Закарпаттям вона сягала 2,4 млн осіб114. У великих масштабах вивіз робочої сили здійснювався з березня 1942 по грудень 1944 рр.

Оскільки розміри заробітної плати у Райху, за оцінками дослідників, значно різняться, треба їх розрізняти як за джерелами, так і за категоріями робітників. За анкетними листами, які зберігаються у матеріалах НДК СРСР, розмір заробітної плати коливався між 15 і 75 РМ за місяць. М.Коваль наводить дані про заробітну плату українок на заводі, що становила 2–3 РМ на місяць порівняно з 3,5 РМ на день німецьких робітниць115.

Цікавим у сенсі оцінок прибутку Райху за рахунок використання праці примусових робітників є дослідження Т.Кучинського з приводу компенсаційних платежів за примусову працю у Третьому райху116. Воно базується на даних про чисельність

Порівняно з масштабами збитків, яких зазнала галузь, це були мізерні кошти. Та надалі ситуація змінюється на краще: у 1944 р. в сільське господарство інвестовано 314 млн руб., а в наступному – 429 млн руб. Крім того, цільовим призначенням для МТС, МТМ і ремзаводів республіки надійшли значні суми з союзного бюджету. Загалом витрати на відновлення і розвиток мережі МТС у 1943–1945 рр. становили 586 млн крб.119

Та все ж основним чинником відбудови аграрної сфери стала праця селянства. Тільки протягом 1944–1945 рр. методом народної будови було споруджено й відбудовано 45% виробничих приміщень колгоспів, радгоспів і МТС120.

Рівень готовності селян до виконання поставлених перед ними завдань визначався кількома чинниками. Сільські мешканці були більш обмежені в правах, ніж міські жителі й водночас – поміркованішими й покірнішими. Не останню роль відігравали тривожні очікування, пов’язані з негативним ставленням влади до тих категорій населення, які перебували під окупацією. Водночас багато людей, які втомилися від війни, вбачали в заходах уряду шанс до поліпшення й налагодження життя. Тому в більшості регіонів республіки процес поновлення колгоспнорадгоспної системи відбувався високими темпами. Так, у Сталінській області всі 1118 колективних господарів, які існували до війни, відновили роботу вже протягом першого місця після вигнання гітлерівців. Досить швидко стали функціонувати 966 колгоспів Ворошиловградської, 1600 – Дніпропетровської, 2028 – Харківської, 1938 – Чернігівської області. До закінчення 1943 р. на Лівобережжі діяло 10 145121, а до 1 лютого 1944 р. – 15 945 колгоспів122.

Оскільки окупанти суттєво не змінювали організаційні основи господарювання на землі, радянській адміністрації не потрібно було відновлювати всі структурні ланки колгоспно-радгоспної системи. Разом з тим для повноцінного її функціонування необхідні були сотні тисяч фахівців, техніка, реманент, тягло, насіннєві фонди. Матеріально-організаційна слабкість колгоспів змусила уряд у 1943 р. повністю звільнити від здачі державі зерна 12% і частково – 8% господарств, від здачі картоплі – 23, овочів – 27, сіна – 17% господарств. У 190 районах республіки від здачі всіх видів сільськогосподарської продукції було повністю звільнено 285 тис. господарств колгоспників, робітників та службовців, які зазнали збитків під час окупації123.

На початок 1944 р. на Лівобережній Україні розгорнули роботу всі 496 МТС, які діяли тут до війни. В їхньому розпорядженні налічувалося 13 694 трактори (40% довоєнної кількості)124. Переважна частина техніки й інвентарю надходила в Україну з інших регіонів Союзу. До кінця війни було одержано 11 тис. тракторів, 7 тис. вантажних машин, 1 тис. комбайнів, значна кількість тракторних плугів тощо125. Однак досить часто плани реевакуації техніки зривалися через небажання місцевих господарських органів повертати її попереднім власникам, нерозпорядливість, низьку виконавську дисципліну. Незрідка техніка прибувала в Україну розкомплектованою, спрацьованою, а тому непридатною для використання без капітального ремонту.

Значна кількість техніки надходила з діючої армії. Так, лише МТС Миколаївщини одержали з 3-го Українського фронту 301 трактор, 150 молотарок, відбитих з евакуйованих транспортів противника126.

350 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Для поновлення технічного парку максимально використовувалися місцеві можливості. Сільські механізатори та бригади промислових підприємств у стислі терміни відремонтували й зібрали з окремих вузлів і деталей близько 30 тис. тракторів, 10,5 тис. комбайнів, 2248 автомашин127.

З часом налагоджується виробництво на об’єктах сільськогосподарського машинобудування. У другій половині 1944 р. завод «Серп і молот» (Харків) випустив перші молотарки «МК-110», ХТЗ – трактори, ім. Лепсе (Київ), ім. Жовтневої революції (Одеса) – запасні частини.

На початок 1945 р. в республіці було відновлено 26 487 колгоспів, 705 радгоспів, 1223 МТС128. Рівень оснащення на цей час сільського господарства України технічними засобами віддзеркалюють такі цифри: у розпорядженні аграріїв перебувало 48 тис. тракторів (52,7% порівняно з початком 1941 р.), 14 932 комбайни (48%), 3575 автомобілів (7%), 39 494 тракторні плуги (50%)129. Однак значна частина техніки через несправність не використовувалась у виробничому процесі.

Одним з вирішальних факторів відновлення сільськогосподарського потенціалу республіки стало забезпечення всіх управлінських та виробничих ланок профільними фахівцями. Навесні 1943 р. ця проблема розв’язувалася шляхом відрядження до східних областей УРСР кадрів з інших регіонів СРСР. До 1 лютого 1944 р. на батьківщину повернулося з евакуації і стало до роботи 2266 спеціалістів сільського господарства, а загалом у 9 лівобережних областях (у системі Наркомзему) працювало 6937 фахівців (від керівників облземвідділів – до агрономів, ветлікарів, механіків, землевпорядників)130.

Станом на 1 лютого 1944 р. частка агрономів порівняно з початком 1941 р. у визволених республіки становила 34,4%, зоотехніків – 13,4%, механіків – 43,8%, ветлікарів – 32,9%, а загальна кількість фахівців – 21,7%131.

Ситуацію кардинальним чином могла змінити лише організація навчання на різних рівнях – від виробничого до вузівського. У 1943–1945 рр. (переважно в зимовий період) на спеціальних курсах було підготовлено понад 250 тис. фахівців, у тому числі 19 448 голів колгоспів, 2229 рільників і овочівників, 1047 садівників і виноградарів, 3357 бригадирів землеробських бригад, 137 тис. ланкових, 3357 бригадирів тракторних бригад, 84 447 трактористів, 6670 комбайнерів132. Водночас кваліфіковані сільськогосподарські кадри, які працювали не за фахом, в адміністративному порядку спрямовувалися в колгоспи, радгоспи й МТС. Спеціалістів вищої кваліфікації у 1943–1944 рр. готували Ворошиловградський, Житомирський, Київський сільськогосподарські, Київські гідромеліоративний і ветеринарний інститути.

Перш ніж розпочинати сільськогосподарські роботи, слід було розмінувати величезні площі, багато виробничих приміщень. Протягом 1943–1945 рр. саперні підрозділи Червоної армії перевірили й розмінували 14 тис. населених пунктів, виявили й знешкодили 15 млн мін, снарядів і бомб133.

Значних зусиль потребували інвентаризація земельних документів, їх поновлення та повернення колишнім землекористувачам, адже, як було встановлено, державні акти на землекористування в окупаційний період втратили 25 654 колгоспів (97,2%). До кінця 1945 р. держакти одержали 11 105 колгоспів134.