Економічна історія України том 2

регіональних нарад партійних, радянських, господарських працівників з проблем аграрного розвитку країни. Майже на всіх пленумах ЦК і нарадах із доповідями виступав М.Хрущов. В Україні протягом згадуваного періоду відбулося 14 пленумів ЦК КПУ з питань розвитку сільського господарства.

Дотримуючись курсу на «хімізацію країни», керівництво особливу увагу приділяло розвитку хімічної промисловості і забезпечення нею потреб сільського господарства мінеральними добривами. Реформування в сільському господарстві пов’язувалися з науково-технічним прогресом, інтенсифікацією й інтеграцією виробництва, зближенням двох форм власності, ліквідацією відмінностей між містом і селом. Питання про зміну політичної системи й економічного ладу, звичайно, не ставилося. Увага акцентувалася на тому, що втілення в життя нової аграрної політики мало сприяти зміцненню чинної колгоспно-радгоспної системи.

Відповідно до політичної лінії формувалася фінансово-кредитна політика. Державний бюджет країни об’єднував республіканський та місцеві бюджети. За його допомогою перерозподілялася більша частина національного доходу республіки між виробничою та невиробничою сферами, галузями господарства, економічними районами. Індекс зростання державного бюджету порівняно з 1940 р. становив у 1950 р. 225, у 1960 р. порівняно з 1950 р. – 434. Для зміцнення фінансової системи у 1961 р. в СРСР було проведено реформу, яка змінила масштаб цін. Старі гроші було замінено на нові у співвідношенні 10:1. Одночасно з 1 січня 1961 р. встановлювався золотий вміст карбованця 0,987412 г чистого золота (ціна 1 г золота становила 1 крб.). Долар став дорівнювати 90 коп. замість 4 руб.

У другій половині 50-х рр. у ході реформи управління господарством намітилася тенденція розширення повноважень союзних республік. Вони дістали право самостійно визначати доходи і видатки в межах республіканських і місцевих бюджетів, використовувати додаткові доходи, а також ті суми, що залишалися в результаті економії видатків. За республіками закріплювалися повноваження щодо складання, утвердження, виконання державних бюджетів, розподілу доходів і видатків між республіканським і місцевими бюджетами. Частка республіканського бюджету у державному бюджеті України зросла протягом 1950–1958 рр. від 32,9 до 69,2%. З кінця 50-х рр. у розподілі доходів між республіканським і місцевими бюджетами знову намітилася тенденція збільшення частки останніх.

Суттєві зміни відбулися у формуванні доходів державного бюджету. Зменшилися надходження податку з обороту: з 31,6% у 1950 р. до 29,5% у 1965 р. Швидкими темпами зростали доходи підприємств і господарських організацій. У 1965 р. вони становили 39,1% проти 15,2% у 1950 р. Зменшувалася частка прибуткового податку з колгоспів, а також частка надходжень від населення. Відповідно до нового закону про сільськогосподарський податок (1953 р.) замість оподаткування доходу від усіх джерел сільськогосподарського виробництва введено податок за твердими ставками з однієї сотої гектара присадибної землі колгоспного двору. У 1957 р. замість чотирьох різних ставок (у розмірі від 6 до 15%) було введено нову єдину ставку оподаткування з валового доходу колгоспів у розмірі 14%, що була диференційована по республіках і областях. Частка доходної частини бюджету Української РСР у державному бюджеті СРСР збільшилася з 4,2% у 1950 р. до

9,9% у 1960 р.

412Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Здругої половини 50-х рр. прискореними темпами зростали видатки на народне господарство, їхня частка у загальному обсязі витрат державного бюджету зросла у 1960 р. до 55,6% проти 24,9% у 1950 р. Більшість державних фінансових ресурсів, призначених для народного господарства, асигнувалися на розвиток промисловості і будівництва. Так, у 1961–1965 рр. частка їх становила 55%, вкладення у сільське господарство – 14,2%, транспорт і зв’язок – 3,9%, житлово-комунальне господарство – 16,6%. При цьому структура розподілу державних коштів не відзначалася особливою ефективністю. У 50-х рр. на обладнання спрямовувалося лише 20–30% капіталовкладень, у першій половині 60-х рр. – 28%, решта – на будівельно-монтажні роботи.

Значні зміни відбувалися в системі кредитування господарства. Кредитні відносини в Україні повністю контролювалися союзним урядом. У 1955 р. було створено Українську контору Державного банку СРСР та республіканські контори Промбанку, Сільгоспбанку і Торгбанку. У 1957–1959 рр. проведено реорганізацію банківської системи. Ліквідовано Торгбанк, Сільгоспбанк, а їхні функції було передано Держбанку і Промбанку. Протягом 1951–1960 рр. обсяги банківських кредитів збільшилися втричі.

Фінансово-кредитна система Радянського Союзу була зорієнтована переважно на політично визначені структури господарства. Важка промисловість і військова галузь у ній мали безумовні пріоритети. Саме вони, на думку партійно-державного керівництва країни, мали забезпечити прогрес і продемонструвати переваги соціалістичної системи господарювання над капіталістичною.

Так формувалася нова соціально-економічна політика, в якій старі її елементи перепліталися з новими. В основі своїй вона залишалася директивною, але давала більше простору й ініціативи керівникам на місцях, створювала можливості для більш повного використання принципу матеріального стимулювання праці. Водночас вона не забезпечувала швидкого досягнення економічного паритету з Заходом. Тому в січні 1959 р. М.Хрущов на позачерговому ХХІ з’їзді КПРС виступив з програмою прискореного соціально-економічного розвитку країни. З’їзд проголосив курс на розгорнуте будівництво комунізму. Цей курс був закріплений у новій, третій програмі партії, яку ухвалив ХХІІ з’їзд КПРС у 1961 р. Найважливішою складовою розгорнутого будівництва комунізму було проголошено створення матеріальнотехнічної бази комунізму. На основі цього, а також шляхом формування нової людини і удосконалення виробничих відносин, передбачалося досягти найвищого у світі життєвого рівня радянських людей. У найближчі двадцять років планувалося ліквідувати залишки приватної власності та приватновласницької психології, а також товарно-грошові відносини в економічному житті.

Мобілізація суспільства на прискорений соціально-економічний розвиток, будівництво комунізму означала фактичне повернення партійно-радянського керівництва до традиційних командно-наказних методів роботи, посилення позаекономічних засобів впливу. Витрати на оборону та «матеріально-технічну базу комунізму», боротьба з залишками приватної власності, особливо на селі, – основні складові політики Кремля періоду «відлиги».

414 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

заходів для розвитку нових напрямків у науці й техніці, які б охоплювали не лише оборонний комплекс, а все господарство країни. У травні 1955 р. ЦК КПРС і Рада міністрів СРСР прийняли спеціальну постанову «Про поліпшення справи вивчення

ізапровадження в народне господарство досвіду і досягнень передової вітчизняної

ізарубіжної науки і техніки». Питання науково-технічного прогресу постійно обговорювалися на партійних з’їздах і пленумах ЦК КПРС.

Підвищена увага до науки і техніки, запровадження їхніх досягнень і здобутків у виробництво, передусім у промислове, давало свої результати. Рівень технічної оснащеності промисловості поступово зростав. Протягом 1959–1965 рр. було створено близько 4 тис. нових типів машин, механізмів, апаратів і матеріалів. З другої половини 50-х рр. було розпочато механізацію та автоматизацію виробничих процесів. На машинобудівних підприємствах почали застосовувати автоматику та напівавтоматику електрозварювання, нові технологічні способи прискорення обробки металу. Механізувалися виробничі процеси у вугільній промисловості: удосконалювався шахтний транспорт, механізувалася зарубка і вибивання вугілля, навалка його в лавах. Засоби автоматизації впроваджувалися у доменному та сталеплавильному виробництві. Набував поширення киснево-конверторний спосіб виплавлення сталі, розпочали випуск сплавів для авіаракетної промисловості. Рівень механізації на залізничному транспорті підвищився у 1960 р. до 60%, річковому – до 78%, морському – до 68,5%.

Загалом підприємства України на середину 60-х рр. освоїли випуск близько 1100 видів нової техніки і зняли з виробництва 800 типів застарілих конструкцій. Було впроваджено понад 800 автоматичних і напівавтоматичних ліній, встановлено понад 40 тис. автоматичних і напівавтоматичних апаратів. На цей час у промисловості України налічувалося 14 автоматизованих підприємств і 4 комплексноавтоматизовані електростанції, 9,3 тис. механізованих і автоматизованих ліній, було комплексно механізовано й автоматизовано понад 2,5 тис. дільниць, 1,8 тис. цехів, 431 підприємство. Зросла продуктивність праці. У машинобудуванні, металообробці та електроенергетиці індекс зростання був найвищим.

Середньорічні темпи зростання машинобудування та металообробки у 1950-х рр. становили 16,5%. У той період було створено понад 17 тис. зразків нових типів машин, устаткування, приладів, зокрема гідротурбін, турбогенераторів, крокуючих екскаваторів, магістральних тепловозів, електровозів, трансформаторів, електричних машин, автоматичних ліній, телевізорів, магнітофонів, холодильників, пральних машин та ін. До середини 60-х рр. в Україні було освоєно виробництво синтетичних алмазів, великовантажних машин, авторефрижераторів, автонавантажувачів, автобусів власної конструкції, риболовецьких траулерів, танкерів, літаків.

Україна стала одним із провідних центрів СРСР за обсягом виробництва сільськогосподарських машин. Лише протягом 1960–1965 рр. було побудовано 22 заводи. Водночас варто зазначити, що понад 70% усіх сільськогосподарських машин, створених свого часу спеціалізованими проектними організаціями Запоріжжя, випускалися в Росії і Білорусії.

Уперіодхрущовської«відлиги» зміниласягеографіяпромисловості. З’явилися нові промислові центри, зокрема Кременчук, Херсон, Рівне, Львів, Чернівці, Біла

Церква. До ладу стали такі заводи як Кременчуцький і Запорізький автомобільні, Львівський телевізорний, Київський електронно-обчислювальних машин, Хмельницький трансформаторних підстанцій, Одеський і Дніпропетровський важких пресів та ін. Відбулися зміни у співвідношенні потенціалу економічних районів. Зокрема, зменшилася частка Донецько-Придніпровського і зросла частка ПівденноЗахідного і Південного економічних районів. У 1965 р. їхнє співвідношення ста-

новило 60,7, 27,4 і 11,9%.

Відбувалася інтенсивна індустріалізація західних областей України. Протягом 50-х рр. випуск промислової продукції збільшився тут утричі. У 1965 р. шість західних областей республіки давали за вартістю майже 9% валової промислової продукції.

Держплан СРСР, союзний і республіканські уряди прискореними темпами розвивали хімічну промисловість. У 1959–1963 рр. в Україні було побудовано 35 нових заводів і понад 250 великих хімічних виробництв. У цей період стали до ладу такі гіганти «великої хімії», як Роздольський гірничохімічний комбінат, Черкаський і Чернігівський заводи хімічних волокон, Дніпропетровський шинний завод. Швидкими темпами розвивалися Лисичанський і Рубіжанський хімкомбінати, Горлівський азотнотуковий і Сумський суперфосфатний заводи. Значно зросло виробництво мінеральних добрив, соди, сірчаної кислоти, хімічних волокон. Водночас повільно розвивалося виробництво полімерних матеріалів.

В Україні розширилося й оновилося виробництво будівельних матеріалів, фактично створено потужну домобудівну індустрію. Освоєно виробництво нових марок цементу «700» і «800», стінових панелей, керамічних труб.

Традиційно важливе місце у складі народного господарства України відводилося металургії та вугільній промисловості. Прискореними темпами розвивався Криворізький залізорудний басейн. У 1955 р. став до ладу найбільший у Європі Південний гірничозбагачувальний комбінат. На середину 60-х рр. видобуток залізної руди в Україні перевищив рівень 1950 р. у 4 рази, виплавлення чавуну – в 3,5, виробництво прокату – в 3,7, сталевих труб – у 3,1 раза. Протягом 1951–1965 рр.

вУРСР було побудовано 27 доменних і 38 мартенівських печей, 62 прокатних і трубних стани. Прискореними темпами розвивалася кольорова металургія. Було освоєно виробництво кристалічного кремнію і германію, зростав випуск алюмінію, магнію, ртуті, титану, цинку.

Інтенсивно розвивався паливно-енергетичний комплекс. За 1959–1965 рр. в Україні було введено в дію 46 нових і реконструйовано 33 діючі шахти. Покращилося їх технічне оснащення. Водночас ускладнювалися гірничо-геологічні умови вуглевидобутку: глибинна розробка сягала 700 м, що підвищувало ціни на вугілля.

Упаливному балансі республіки суттєво зросла питома вага нафти і газу. Якщо у 1958 р. вона становила 9%, то у 1965 р. – 27%. Освоювалися нові родовища у Львівській, Івано-Франківській, Чернігівській, Полтавській і Сумській областях. У 1962 р. стала до ладу перша черга магістрального нафтопроводу «Дружба», яким постачалась нафта з України до Польщі, Німецької Демократичної Республіки, Чехословаччини й Угорщини. Видобуток газу протягом 1959–1965 рр. зріс більш ніж у чотири рази, що привело до розширення мережі газопроводів. Було введено

вдію магістралі: Шебелинка – Харків, Дніпропетровськ – Запоріжжя, Новомос-

416 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ковськ – Полтава, Угорське – Івано-Франківськ, Львів – Чернівці й ін. Майже половина кількості добутого газу споживалася на електростанціях. Ішов він і на потреби хімічної промисловості, комунального господарства, використовувався як сировина у хімічній промисловості. Великі обсяги газу відправлялися за межі України після будівництва газопроводів Шебелинка – Білгород – Брянськ – Москва, Дашава – Мінськ – Вільнюс – Рига, Дашава – Ленінград.

Важливу роль в індустріальному розвитку України відігравала електроенергетика. Виробництво електроенергії забезпечувалося переважно великими державними тепловими електростанціями (ТЕС). Частка гідроелектростанцій (ГЕС) у виробництві електроенергії у 1965 р. зменшилася втричі порівняно з 1950 р., хоча будівництво ГЕС велося посиленими темпами.

Ще на початку 50-х рр. Український відділ інституту «Гідроенергопроект» ім. С.Жука підготував «Техніко-економічну доповідь по схемі комплексного використання Дніпра» (ТЕД), зорієнтовану на пріоритетне використання ресурсів Нижнього Дніпра. В ній було запропоновано кілька варіантів розташування гідровузлів. Не всі вони знаходили підтримку і керівних органів республіки, і громадськості. З огляду на великі затоплення, у західних країнах на той час відмовилися від зведення ГЕС на рівнинних ріках. Однак в СРСР продовжувала домінувати лінія на масштабне гідробудівництво. Відповідно, вже у 1955 р. стала до ладу Каховська гідроелектростанція, у 1957 р. – Теребле-Ріцька ГЕС на Закарпатті. В першій половині 60-х рр. було завершено спорудження Кременчуцької і Дніпродзержинської ГЕС; збудовано Зміївську ДРЕС та ін. На кінець 50-х рр. рівень використання електроенергії у промисловості й будівництві зріс порівняно з 1950 р. майже втричі.

Відбувалися суттєві зміни у сфері транспорту, як наземного, так і морського, повітряного. Розгорнулася реконструкція залізничного транспорту на основі електрифікації та впровадження теплової тяги. З 1957 р. припинилося виробництво паровозів. На залізницях з’явилися економічніші електровози й тепловози. Їхній випуск налагодили у Ворошиловграді (нині – Луганськ) і Харкові. Було електрифіковано низку залізниць, зокрема важливу магістраль Донбас–Карпати.

Розвивався автомобільний транспорт. За цей час фактично було створене вітчизняне автомобілебудування. Автогосподарства укрупнювалися і переводилися на госпрозрахунок. Почали широко використовуватися великовагові автопоїзди, що сприяло поліпшенню використання машин і централізації перевезень. З початку 1962 р. на масових рейсах в обласних центрах і великих містах застосовувалося лінійне програмування з допомогою обчислювальних машин, що сприяло раціоналізації використання транспорту.

Водночас відбувалася модернізація та реконструкція повітряного і водного транспорту. На авіалініях України і Радянського Союзу з’явилися нові літаки – ТУ-104 і АН-24. Серійний випуск першого в світі швидкісного турбореактивного літака ТУ-104 було налагоджено на Харківському авіазаводі. Турбогвинтовий лайнер АН-24 почав випускати Київський авіазавод. У 1959–1965 рр. протяжність авіаліній України подвоїлася. На морські лінії вирушали нові великовантажні судна та пасажирські лайнери. Зростала роль перевезень України у зовнішньота внутрішньоторговельних і економічних зв’язках Радянського Союзу. Вантажообіг Чорноморського пароплавства зріс у 4,6 раза і досяг 60% морського вантажообігу

СРСР. Водним транспортом здійснювалися перевезення в 70 країн світу. Загалом через Україну продукція йшла у 81 країну світу.

У період хрущовської «відлиги» значно інтенсивніше, порівняно з попередніми роками, розвивалися легка і харчова промисловість, виробництво промислових і продовольчих товарів, предметів широкого вжитку. Протягом 1959–1965 рр. споруджено понад 300 нових і реконструйовано більше як 400 підприємств легкої і харчової промисловості. Були введені в дію швейні фабрики в Кіровограді, Артемівську, Переяслав-Хмельницькому, Дрогобичі, Миколаєві. Стали до ладу Донецька трикотажна й Червоноармійська панчішна фабрики, Луганська взуттєва фабрика та ін. Найбільшим текстильним підприємством республіки став споруджений у ті роки Херсонський бавовняний комбінат. Уперше на базі місцевої сировини розгорнулося виробництво льняних тканин на новозбудованих Житомирському і Рівненському льонокомбінатах.

На підприємствах легкої і харчової промисловості стала впроваджуватися нова імпортна техніка, що надходила з країн Ради Економічної Взаємодопомоги. В цей період уперше за роки радянської влади виробництво товарів широкого вжитку розпочалось у спеціально створених цехах на підприємствах великої індустрії.

Нові потужності дали можливості розширити виробництво. Протягом 1959– 1965 рр. випуск продукції легкої промисловості зріс у 1,5 раза, товарів культурнопобутового призначення і господарського вжитку – удвічі. Певного поширення набули концентрація і кооперування підприємств у легкій промисловості. Зокрема, у Львові у 1961 р. виникли перші виробничі об’єднання – фірми «Прогрес» (взуттєва) і «Світанок» (шкіряна). На середину 60-х рр. у системі Міністерства легкої промисловості України діяло вже 27 виробничих об’єднань, питома вага яких у загальному виробництві становила 27%. Подібні об’єднання у 1962–1964 рр. були створені також у деревообробній, цементній, харчовій та інших галузях промисловості. Всього в той час в Україні діяло 104 об’єднання.

Погіршення ситуації в сільському господарстві на початку 60-х рр. негативно вплинуло й на стан легкої та харчової промисловості. Низка підприємств почала гостро відчувати нестачу сировини. На деяких з них скоротився або й припинився випуск окремих товарів широкого вжитку. Причиною відставання легкої промисловості були, звичайно, й економічні погляди керівництва країни. М.Хрущов і його оточення вважали, що виробництво засобів виробництва повинно значно випереджати виробництво предметів споживання, тому технічний прогрес фактично не стосувався групи Б, а в умовах «холодної війни» набув воєнно-промислового спрямування.

Загалом же, попри всю малоефективність зусиль радянського керівництва з прискорення індустріального розвитку країни, прогрес мав місце за об’єктивних обставин – послаблення адміністративно-силових методів управління і надмірної централізації. На українське суспільство закономірно мали вплив ті процеси, які відбувалися у світовій економіці – прискорена індустріалізація, урбанізація, науково-технічна революція. Відкриття та мирне використання атомної енергії, поява нових високопродуктивних технологій змінили форми організації та управління виробництвом. Запрацювали перші атомні електростанції, на воду був спущений перший у світі атомний криголам, стартував перший у світі штучний супутник

418 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Землі, розпочалося використання у промисловості електронно-обчислювальних машин. Радянський Союз став піонером освоєння космічного простору. Наука, яка раніше була лише джерелом нових технічних ідей, в прямому сенсі перетворилася на безпосередню виробничу силу. Відповідно темпи приросту промислової продукції у 50-х – першій половині 60-х рр. майже вдвічі перевищували ці самі показники за наступне двадцятиріччя. Для української промисловості це був час найдинамічнішого розвитку за весь повоєнний період.

Індустріальний потенціал СРСР на середину 60-х рр., безумовно, зріс, хоча за інших обставин результати могли бути значно кращими. В умовах наявної системи корінних змін у розвитку економіки не відбулося. Господарський механізм залишався незмінним, і реформи М.Хрущова, непослідовні і половинчасті, були спрямовані не на його злам, а лише на «косметичний» ремонт. Підприємства замість опіки московських міністерств і відомств опинилися під пресом місцевих раднаргоспів. Водночас основні економічні важелі впливу залишалися за Москвою, яка концентрувала фінанси і управляла фінансово-кредитною системою, встановлювала ціни на основні види товарів, визначала виробничі завдання.

ДослідникиісторіїУкраїниХХст. (В.Баран, О.Бойко, Я.Грицак, С.Кульчицький, Б.Лановик, М.Лазарович, Р.Матейкотаін.) справедливозазначають, що, збираючись конкурувати із західним світом і поставивши у 1957 р. перед країною завдання за 20 років наздогнати і перегнати США за всіма показниками суспільного виробництва, М.Хрущов та його однодумці не усвідомлювали, що рухаються у зовсім інший бік. В той час, як промислово розвинуті країни, в тому числі США, нарощуючи індустріальний потенціал, розвивали ресурсозберігаючі технології, Радянський Союз прагнув перегнати їх за видобутком сировини. Повільно, з великою натугою впроваджувались у виробництво досягнення науково-технічного прогресу. Фактично не підтримувалося винахідництво, передусім матеріально, практично відсутнім було патентне право. Незбалансовано розвивалися різні галузі економіки. Найшвидше зростали фондоємні галузі важкої промисловості. Посилювалася диспропорція між важкою і легкою промисловістю. Помітним було відставання хімічної промисловості у виробництві синтетичних волокон, пластмас. Не забезпечували потреби країни автомобільна, авіаційна, приладобудівна галузі. Залізниці республіки всього на 59% обслуговувалися електро- і теплотягою. Лише кожен третій кілометр доріг мав тверде покриття. У місті й на селі постійно бракувало споживчих товарів, відставали від потреб зв’язок, житлове будівництво. Знижувались ефективність капіталовкладень і фондовіддача. Навіть виділені капіталовкладення освоювались не повністю. У 1965 р. в Україні було не завершено будівництво 52 об’єктів. Зростала капіталоємність промисловості і будівництва. Показники зростання національного доходу в Україні були нижчими, ніж загалом в СРСР. На кожен рубль основних фондів він зменшився з 2 руб. у 1953 р. до 1,5 руб. у 1965 р.

Економіка України, як і інших союзних республік, розвивалась як частина народногосподарського комплексу Союзу РСР на основі єдиного плану, єдиних принципів і методів управління. Вона не була збалансованою, її галузі технологічно не пов’язувалися між собою. Основою господарства республіки залишалися природо-, фондо-, енерго-, матеріалоємні і трудомісткі галузі промисловості. В єдиному господарчому механізмі їй була відведена роль передусім металургійної

та паливної бази СРСР. У результаті уже в 1957 р. за кількістю виробництва чавуну на душу населення Україна випередила всі капіталістичні держави світу. За видобутком вугілля вона вийшла на друге місце у світі, а за виробництвом сталі – на третє. Оскільки сировинні ресурси України працювали на загальносоюзні потреби, це швидко призвело до їхнього виснаження. Україна помітно відставала від провідних капіталістичних країн у якісних показниках – затратах матеріальних і трудових ресурсів. Вона перенасичувалася промисловими підприємствами, які не формувалися як єдина система в межах республіки. Загальнореспубліканського поділу праці фактично не існувало. 70–80% промислових виробництв не мали на території України замкнених технологічних циклів. Вони не могли існувати без виробничої кооперації з великою кількістю підприємств інших союзних республік, передусім Росії.

Реформи у промисловості обмежилися, фактично, реорганізацією управління нею. У 1962 р. замість створених на той час 14 економічних адміністративних районів в УРСР було створено 7 економічних районів, якими управляли відповідно 7 раднаргоспів: Донецький, Київський, Львівський, Подільський, Придніпровський, Харківський і Чорноморський.

Реформа управління промисловістю, підсилюючи позиції місцевих господарників, одночасно послабляла владу московської бюрократії. Відповідно опір реформам М.Хрущова наростав. Це стало однією з причин того, що їх економічні наслідки для народного господарства країни в цілому виявилися невтішними. Командна економіка не могла ефективно діяти за директивними вказівками з різних центрів. Тому цілком закономірно, що через кілька років довелося знову повернутися до централізованого управління. Це відбулося спочатку за рахунок створення центральних раднаргоспів у трьох найбільших республіках – Росії, Україні та Казахстані, унаслідок чого кількість раднаргоспів в Україні зменшилася, а в 1962 р. виник і єдиний союзний керівний економічний центр – Рада народного господарства СРСР. Він почав контролювати виконання планів розвитку промисловості раднаргоспами всіх республік. У 1965 р. раднаргоспи були ліквідовані і промисловість була повернута до галузевого управління з центру.

У роки правління М.Хрущова країна наблизилася до ідеї переведення підприємств на госпрозрахунок, запровадження нового господарського механізму, який включав би в себе максимум самостійності підприємств і активний процес матеріального і морального заохочення трудящих. У 1962 р. була навіть створена комісія під керівництвом О.Косигіна для аналізу тенденцій економічного розвитку і пошуку шляхів оновлення господарського механізму. Але на ці кроки М.Хрущов не наважився. Вони явно суперечили його ідеологічним поглядам та пропагандистській риториці. Половинчасте реформування промислової сфери не дало і не могло дати очікуваних результатів. Екстенсивний метод господарювання залишався пануючим, продукція радянських підприємств була в більшості своїй неконкурентоспроможною.

Усе це свідчило про те, що промисловість СРСР загалом і України зокрема потребувала корінних, системних змін. Однак її очікували нові реформи у межах діючої, хоч і лібералізованої, загальносоюзної адміністративно-командної системи господарювання.

420Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

3.Урбанізаційні процеси

У50-ті – першій половині 60-х рр. в Україні під впливом індустріальних процесів зростала кількість населення, посилювалася щільність його розміщення і територіальна концентрація. Прискореними темпами розвивалися міські поселення, зростала роль міст у розвитку суспільства, збільшувалася питома вага міського населення. Це було характерно не лише для України, а й для більшості країн світу.

Для України, яка залишалася традиційно територією з високим рівнем розвитку сільського і лісового господарства, тривалий час був найхарактернішим аграрний тип освоєності території. Із розвитком видобувних і обробних галузей промисловості цей тип почав трансформуватися у більшості регіонів у аграрнопромисловий, а в деяких регіонах, як Донбас, Придніпров’я, – у промисловоаграрний.

Урбанізаційні процеси в Україні, як і загалом в СРСР, у другій половині

ХХст. протікали більш спокійно, ніж у 1920–1930-ті рр. Водночас вони набули найбільшого розвитку й увійшли в певне русло, оскільки процеси індустріалізації охопили всю територію держави. Темпи урбанізації були значно вищими у тих регіонах, в яких відбувалося інтенсивне промислове і традиційне будівництво. В агропромислових регіонах вони були меншими.

Довоєнного рівня населення Україна досягла тільки у 1958 р. Після 1950 р. темпи природного його приросту знизилися з 14,6% у 1950 р. до 0,81% у 1966 р. Кількість сільського населення зменшувалася у середньому на 0,5% за рік.

У1939 р. частка міського населення Української РСР становила 33,6%, а в 1959 р. цей показник дорівнював 45,8%. Урбаністичний екватор – символічний рубіж у 50% – Україна перейшла у середині 60-х рр. Протягом 60-х рр. кількість міських мешканців в Україні зросла з 19 млн у 1959 р. до 26 млн у 1970 р.

Збільшення міського населення на території України відбувалося за рахунок природного приросту, механічного приросту (міграцій) і перетворення сільських населених пунктів на міські (так званий адміністративно-територіальний приріст). Переважне значення у прирості міського населення мала міграція, яка становила 48%. Природний приріст становив 38%. Решта (14%) припала на частку розширення адміністративних меж міст.

Упроцесі урбанізації зростала і загальна кількість міських поселень. Якщо у 1946 р. кількість міст в Україні становила 258 (177 – районного підпорядкування, 81 – обласного), то у 1959 р. – 331, 1963 р. – 362, а в 1965 р. – 370. Збільшення кількості міст і міського населення відбувалося переважно за рахунок скорочення сільського населення, занепаду села.

Особливо інтенсивно розросталися обласні центри, як місця зосередження найбільших промислових підприємств. Розвивалися також інші міста, які вже існували, а також виникали нові, переважно з числа великих сіл. Малі міста і селища міського типу були у повоєнний період центрами адміністративних районів. Вони мали перспективу, якщо в них розміщувалися промислові чи транспортні підприємства і фактично втрачали її, якщо переставали бути районними адміністративними центрами.