Економічна історія України том 2

Розділ 33

ЕКОНОМІКА ПЕРЕХІДНОЇ ДОБИ (1991–2010)

1. Етапи перехідної доби

Економічний розвиток України після здобуття незалежності був драматичним і суперечливим. Українська економіка на загал вписувалась у загальну схеми перехідних економік, які виникали на місці централізованих, ієрархічних, позаринкових економічних відносин, базованих на запереченні приватної власності, тотальній регламентації і контролі економічної діяльності з боку держави. Економічний розпад радянської системи, який розпочався ще до політичного розпаду СРСР, у незалежній Україні трансформувався в масштабний економічний колапс, що тривав до кінця 1990-х. Саме на тлі цього колапсу відбувалися радикальні зміни у відносинах власності, системі виробництва і розподілу. Саме в цей час постала нова суспільна верства – приватні власники. Надзвичайно швидко відбулися глибинні соціальні трансформації, внаслідок яких зник звичний соціально-економічний уклад зі звичним соціальним поділом. Відбулися серйозні зміни в системі поділу

праці, зросла соціально-економічна мобільність. Водночас українська економіка і суспільство в

цілому певний час перебували (і значною мірою перебувають досі) у стані «залежності від попереднього шляху» – за двадцять років незалежності не відбулося кардинальних зрушень в сфері основних фондів (їхній потенціал досі відновлюється), у виробничих інфраструктурах (вони майже не змінилися). Ринкова економіка переплітається зі зростанням державного контролю, економічна свобода – з бюрократичною централізацією, свавіллям чиновників, силових і фіскальних структур, вільний ринок – з перетворенням влади на джерело ренти, а корупції – на системну складову економічних відносин.

522 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Чи не найкритичнішою проблемою української економіки залишається злиття влади і бізнесу в химерний конгломерат, в якому бізнес здобуває прямий доступ до влади, а влада перетворюється на бізнес. Ідеться не про класичні форми лобіювання бізнес-інтересів через владні інституції (хоча й це не можна оминути), а про пряме зрощення цих двох складових, яке спочатку сприяло швидкій концентрації і збереженню основних виробничих фондів і активів, але так само швидко перетворило корупцію на системний чинник економіки. Тепер воно вже спотворює економічні механізми, створює сприятливе середовище для монополій та олігополій, душить малий і середній бізнес, негативно позначається на фінансовій системі, вбиває конкуренцію та інноваційний розвиток.

У документі НАНУ «Соціально-економічний стан України: наслідки для народу та держави» цілком справедливо підкреслюється докорінна різниця між економікою Заходу і посткомуністичних країн у векторі розвитку. Економіка західних країн рухалася від дрібної приватної власності до великої, від вільної конкуренції і вільного ціноутворення до монополії та запровадження механізмів державного регулювання. Навпаки, максимально одержавлена й зарегульована економіка України повинна була рухатися у протилежному напрямі. Тому ключовим елементом ринкових трансформацій в Україні мусило стати розуміння їх інверсійного характеру порівняно з класичним процесом. Ця особливість не була врахована в рекомендаціях західних фахівців і реальних перетвореннях. Тому наслідки запроваджуваних урядом заходів часто були протилежними очікуваним1.

Якщо дивитися на економічну історію України крізь призму терміна «розвиток», можна виокремити три основних періоди.

Перший – 1992 – початок 2000-х рр. Це був період швидкого розпаду попередньої економічної (соціалістичної) системи і постання базових елементів нової – капіталістичної (ринкової). Початки цього процесу збіглися з глибокою соціальноекономічною кризою, стрімким скороченням виробництва, швидким зменшенням ВВП, гіперінфляцією, декласуванням цілих суспільних верств, спробами системних економічних реформ. Закінчення цього періоду збігається із економічною стабілізацією і початком відбудови економіки, завершенням процесу перерозподілу основних виробничих фондів, появою ринкової економіки, формуванням потужних бізнес-груп, масовим поширенням бідності, колосальною поляризацією у розподілі суспільного багатства, злиттям влади і бізнесу.

Другий період – початок 2000-х – 2008 рр. – це період економічного зростання, швидкого розширення внутрішнього ринку, кредитного буму, розквіту банківської системи, виходу українських бізнес-груп на міжнародні ринки, покращення соціальної ситуації, зростання доходів населення, перших спроб оновлення та реструктуризації основних фондів, подальшої концентрації власності й влади в руках найпотужніших бізнес-груп, остаточного оформлення основних олігархічних груп, подальшою інтеграцією української економіки в світову.

Третій період починається світовою фінансовою кризою 2008 р., яка не лише позначиласянаекономічномурозвитковіУкраїни(падіннявиробництва, скорочення доходів, криза банківської системи, девальвація національної валюти), а й виявила системні диспропорції в економіці: панування монополій, надмірну концентрацію капіталів і влади у руках олігархічних груп, залежність від експорту бюджетоут-

ворюючих галузей і їхню ж залежність від імпорту енергоносіїв, диспропорції в структурі виробництва і розподілу на користь великого капіталу, убивчу для економіки податкову систему, тотальну корупцію і систему патронатних зв’язків між владою і капіталом, катастрофічно низький рівень економічної свободи, низьку продуктивність праці.

Економічна криза гостро поставила питання щодо радикальних економічних реформ. Суспільний парадокс полягає в тому, що ці реформи мають здійснювати ті політичні агенти, які значною мірою є представниками економічних агентів, не надто зацікавлених у реформах – передусім великого бізнесу. Проте, саме вони мусять піти на певні економічні і політичні втрати, аби зберегти свою частку суспільного багатства і збільшити її в майбутньому.

А тим часом економічний розвиток України досі не привів навіть до того, щоб досягти загального економічного рівня 1990 р. Україна поки що здатна виробляти літаки і космічну техніку, якісну продукцію машинобудування, але цей ресурс, створений ще в радянські часи, наближається до критичної межі, коли він буде вичерпаний. Тоді Україна остаточно «зависне» десь між постіндустріальним і «третім» світом, перетворившись на економічну окраїну й об’єкт економічної експлуатації транснаціональних корпорацій.

2. Первісне нагромадження

Голосуючи за незалежність в грудні 1991 р., громадяни України керувалися‚ крім іншого‚ міркуваннями економічного характеру. Пропаганда прихильників виходу з СРСР обіцяла швидке економічне процвітання. Йшлося про те‚ що Україна посідала друге місце в СРСР (після Росії) за рівнем промислового та науковотехнічного потенціалу – і це відповідало дійсності. За окремими видами видобутку і виробництва республіка посідала перше, а за деякими – друге місце в СРСР і навіть в Європі (вугілля, сталь). Отже, забравши «своє» і припинивши забезпечувати «центр», вона швидко посіла б гідне місце серед європейських держав. Як орієнтир наводилися дані про виробництво і споживання в Німеччині, Італії, Франції і навіть Фінляндії*.

«Незалежність України, – йшлося у зверненні Президії Верховної Ради України, – враховуючи, що республіка виробляє 5 відсотків світової продукції, а її населення складає лише 0,8 відсотка жителів Землі, означає піднесення добробуту кожного громадянина. […]

Україна – на перших місцях в колишньому СРСР за виробництвом на душу населення зерна, цукру, м’яса, рослинної олії, молока, чавуну, сталі, прокату, труб, станків і т. п. Отже, за розумного господарювання у нас буде і хліб, і до хліба, і буде що сусідам запропонувати»**.

Економічний прогноз фахівців Дойчебанку‚ що обіцяв Україні одне з перших

*Ні – союзному договору!; Україна: європейська держава – за можливостями, московська колонія – в дійсності; Україна: європейська держава за можливостями, безправна колонія

вдійсності – назви листівок, поширюваних у жовтні – листопаді 1991. (Архів автора).

**Уважаемые соотечественники! (Листівка, поширювана від імені Президії Верховної Ради). Листопад 1991. (Архів автора).

524 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

місць серед республік СРСР за передбачуваним рівнем процвітання‚ активно рекламувався у суспільстві як дороговказ у світле майбутнє.

Зрозуміло, що в цій агітації замовчувалося або ігнорувалося те‚ що стало очевидним у перші ж місяці незалежності – наявність колосального воєннопромислового комплексу (1/3 від загальносоюзного)‚ тісно пов’язаного (близько 80% постачань) із загальносоюзною структурою виробництва‚ що вимагав величезних капіталовкладень; залежність від постачання енергоносіїв ззовні при жахливій енергоємності та застарілій технічній базі промислового виробництва (особливо у сталеливарній і хімічній промисловостях) – спрацьованість основних фондів становила на середину 1980-х 43%; відсталість матеріально-технічної бази і низька продуктивність сільського господарства (частка якого в національному доході 1991 р. становила 40%), відсутність управлінських кадрів і менеджменту‚ здатних діяти в умовах ринкової економіки. Що особливо важливо – населення призвичаїлося до державної опіки‚ егалітаризму‚ було виховане у дусі зневаги до приватної власності і права на приватний інтерес.

Економічна криза, яка у перші роки незалежності перетворилася на стрімкий обвал економіки‚ очевидно, розпочиналася значно раніше – ще в роки так званого застою. Розрив економічних зв’язків‚ втрата традиційних ринків збуту, стрімке скорочення попиту на продукцію воєнно-промислового комплексу тільки посилили кризові явища‚ які у будь-якому разі були неминучими.

Можливо, кризу можна було скоротити у часі політикою рішучих економічних перетворень (як це було зроблено у сусідній Польщі чи в Росії). Втім, сили‚ що втрималися при владі в Україні‚ були неспроможні на таку політику. З одного боку‚ промислово-аграрні касти управлінців радянських часів зосередилися на екстенсивній експлуатації державної власності в особистих інтересах‚ використовуючи бюджет як джерело викачування дешевих кредитів‚ державні підприємства – як засіб отримання ренти‚ а парламент – як місце лобіювання власних інтересів. З другого боку, найвище керівництво країни, тісно пов’язане з цими кастами‚ не наважувалося на радикальні заходи – «шокову терапію»‚ через яку пройшла більшість країн, що переходили від централізованої економіки до ринкової, і до якої радили вдатися експерти міжнародних фінансових інститутів. Як показав досвід сусідів (наприклад‚ Польщі)‚ «шокова терапія» вимагала політичної волі і готовності її авторів жертвувати собою – однак в Україні не знайшлося свого Л.Бальцеровича чи Є.Гайдара. До того ж, на відміну від Польщі‚ українське суспільство не було достатньо консолідованим‚ аби піти на неминучі жертви. Не виявилося харизматичного лідера‚ здатного висунути і підтримувати тих‚ хто мав волю та сміливість стати політичними камікадзе. Можна знову згадати й про слабкість і непристосованість управлінських структур (практично повністю скопійованих з радянських) до ринкових відносин‚ управлінський хаос‚ енергетичну залежність від Росії (що посилилася в результаті «енергетичної війни» початку 1993 р.)‚ фактичну відсутність приватизації‚ яка блокувалася лівими партіями та «червоними директорами».

Серйозним політичним гальмом для економічних реформ була боротьба між законодавчою і виконавчою владою 1990-х‚ яка, з одного боку, значно ускладнювала процес ухвалення економічних законів‚ а з другого – заважала їх реалізації на практиці. Якщо виконавча влада робила спроби реформ‚ їх негайно блокувала

влада законодавча, де «червоні директори» та колгоспне лобі успішно продавлювали вигідні їм рішення‚ забезпечуючи собі дешеві кредити і субсидії. Не варто, зокрема, забувати‚ що єдиного й найочевиднішого консенсусу між гілками влади було досягнуто в одному – бажанні максимально зберегти формальний державний контроль над економікою‚ який би дозволяв неформально перерозподіляти державну власність.

Не можна стверджувати‚ що у перші роки незалежності не робилося жодних спроб розробити й запровадити стратегію реформ. Уже в 1990–1991 рр. було ухвалено низку законів («Про зайнятість населення»‚ «Про банки та банківську діяльність»‚ «Про власність»‚ «Про бюджетну систему України»‚ «Про цінні папери та фондову біржу» і т. п.), які створювали юридичні передумови для ринкових реформ. Проте ці передумови не узгоджувалися з реальним перебігом справ в економіці‚ і головне – зі станом настроїв населення та можновладців. Ментально, за своїми звичками та суспільними інстинктами, способами соціальної поведінки суспільство переважно ще перебувало в плановій адміністративній економіці, де успішна приватна ініціатива ототожнювалася зі здатністю вкрасти й обманути державу. Саме тому практично всі стратегії переходу до ринку здійснювалися шляхом непослідовного запровадження елементів ринкової економіки й одночасного адміністративного втручання держави в економічні процеси, могутньої протидії лобістських груп у парламенті‚ здатних торпедувати будь-яке реформаторське починання, і пошуків усіх можливих шпарин у законодавстві для забезпечення швидких прибутків.

Найнаочнішийприклад– доляурядуЛеонідаКучми‚ єдиногопрем’єр-міністра часів Л.Кравчука‚ котрий відкрито заявляв про необхідність переходу до ринкової економіки. Хоча парламент і надав йому у жовтні 1992 р. надзвичайні повноваження на півроку‚ скористатися ними було практично неможливо – і сам термін повноважень був сміховинним‚ і суспільних передумов для реалізації реформ не було. Розроблений під керівництвом віце-прем’єра В.Пинзеника план реформ, який мав на меті різке обмеження пільгових кредитів‚ скорочення субсидій‚ контроль Національного банку за асигнуваннями‚ затвердженими парламентом‚ розгортання масштабної приватизації і введення жорсткої економії енергоносіїв, викликав справжню бурю в колах новоявлених «рантьє». Цей план фактично перекривав головні джерела доходів груп‚ що експлуатували державну власність в особистих інтересах. Парламент‚ де ці групи домінували‚ провалив його. Промисловофінансове лобі Донбасу‚ скориставшись невдоволенням шахтарів і спираючись на соціальну демагогію лівих‚ організувало влітку 1993 р. масштабний страйк і домоглося збільшення субсидій на виплату зарплати. На додаток президент Л.Кравчук‚ не витримавши тиску аграріїв‚ підписав указ про безлімітний кредит для сільського господарства. В.Пинзеник пішов у відставку‚ а слідом за ним – і Л.Кучма.

Утім‚ і самі реформатори досить часто були або непослідовними, або нерішучими у своїх діях. У серпні 1993 р.‚ намагаючись стабілізувати курс купонокарбованця відносно «твердих» світових валют‚ уряд, перебуваючи напередодні відставки Леоніда Кучми, запровадив примусовий продаж 50% валютної виручки підприємств і встановив фіксований курс для такого продажу в 5‚6 тис. крб. за 1 дол. США‚ після чого українська валюта різко знецінилася на вільному ринку (до

526 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

кінця року за долар давали 30 тис. крб.). Це ще більше розігріло інфляцію. 1993 року річна інфляція сягнула рекордного рівня в 10 155%. Намагаючись упоратися з інфляційною катастрофою‚ держава прагнула адміністративними методами стримувати ціни – до 1994 р. вона директивно встановлювала 80% цін.

Намагання регулювати економіку за допомогою адміністративних методів поєднувалося з управлінським хаосом‚ що виник через відсутність чіткого розмежування функцій і повноважень різноманітних контролюючих і фіскальних органів за ненормально високої їх кількості – до середини 1990-х не менше 25 державних органів мали законне право здійснювати перевірки на підприємствах2.

Навесні 1993 р., за даними опитувань, проведених західними фірмами‚ що працювали в Україні‚ понад 75% респондентів назвали головною перепоною для нормального бізнесу постійно змінювані закони та правила‚ а також відсутність чіткого розмежування функцій між державними органами. Безперечно, все це призводило до корупції‚ яка проникала практично до всіх сфер життя суспільства – при цьому офіційної боротьби з нею не велося до жовтня 1995 р.‚ коли було прийнято перший закон про боротьбу з корупцією (до кінця 1990-х кількість законодавчих актів і рішень щодо боротьби з корупцією зросла до 52)3. Однак ухвалення юридичних актів про боротьбу з корупцією і реальна боротьба з цим лихом, як показав приклад України, – дуже різні речі.

Картина буде неповною‚ якщо не згадати конфіскаційну податкову політику держави. 1992 року було запроваджено податок на додану вартість – захід за умов економічного спаду вельми сумнівний, і як довів подальший досвід, корупційно небезпечний. Коли ж дійшло до податків на прибуток, почали обкладати й загальні обсяги операцій. Це призвело до того‚ що податки 1994 р. перевищували прибуток підприємців. Результат був очевидним – прибуткова економіка негайно сховалася в тінь – за різними оцінками‚ на 1996 р. від 60 до 75% операцій здійснювалося поза системою оподаткування.

Занепаду економіки сприяла й наявність цілого ряду монополій у державному секторі. В 1993 р. майже 40% промислової продукції в Україні виробляли підприємства-монополісти, які, зрозуміло, формально перебували у державній власності. Антимонопольні заходи держави‚ проведені у 1992–1993 рр. (створення Антимонопольного комітету та ухвалення закону про недобросовісну конкуренцію), були непослідовними і половинчастими – встановлений індикатор наявності монополії (контроль 35% виробництв певної продукції) був надто високий і дозволяв обмежувати лише 30% реальних монополій4.

Тим часом на уламках попередньої економічної системи розквітла рента, яка у 1990-ті рр. перетворилася на одне з головних джерел збагачення представників номенклатурного капіталізму та первісного нагромадження капіталу. Американський економіст А.Аслунд, який у 1990-ті рр. працював радником українських урядів, називав такі основні джерела доходів тодішніх «рантьє»: доступ до експорту промислової і сільськогосподарської продукції, а також енергоносіїв (нафти і газу)‚ доступ до державних кредитів і дотацій.

Однією з найприбутковіших галузей на початку 1990-х рр. був експорт продукції металургійної та хімічної промисловості. Купуючи її в Україні за внутрішніми цінами, що завдяки державному регулюванню не перевищували 10% від

світових‚ «рантьє» продавали її на зовнішніх ринках уже за світовими цінами. Доходи від таких операцій у 1992 р. сягнули 4‚1 млрд дол. США, або 20% валового національного продукту України5. Зауважимо‚ що того ж року ВНП в Україні скоротився на 16%.

Не менш прибутковим був доступ до транзитної торгівлі енергоресурсами‚ насамперед нафти та газу. Від Радянського Союзу Україна успадкувала колосальну газо- і нафтотранспортну систему, яка становила гігантський транзитний коридор на Захід (нагадаємо, що торгівля енергоресурсами була головною статтею експорту СРСР). «Труба» виглядала вельми переконливо: лише сама тільки газотранспортна система України складалася з 35 тис. км трубопроводів високого тиску і 12 підземних сховищ ємністю 30 млрд куб. м. Вартість газотранспортної системи в 1995 р. міжнародні експерти оцінювали у 22–28 млрд дол., а її пропускну спроможність – у 170 млрд куб. м газу на рік6. Водночас Україна, успадкувавши радянську модель витратної економіки, посідала шосте місце у світі за обсягами спожитого газу. Не менш потужною була й нафтова галузь: мережа нафтопроводів (включаючи такі гіганти‚ як «Дружба» і Придніпровський нафтопровід)‚ шість нафтопереробних заводів.

Держава на початку 1990-х рр. виявилася гранично неефективним менеджером в управлінні енергоресурсами та торгівлі ними – борг за енергоносії перед головними постачальниками (Росія і Туркменистан) сягнув захмарного рівня‚ особливо взимку 1993 р.‚ коли за чотири місяці ціни на газ зросли у 40 разів. Саме тоді у справу увійшли посередницькі організації, і було налагоджено схеми перепродажу газу та нафти‚ що приносили їх авторам колосальні прибутки.

Головним способом був перепродаж енергоносіїв. Природний газ‚ що купувався в Росії і Туркменистані за фіксованою ціною, до того ще й субсидованою державою‚ перепродувався за ціною вищою як в Україні‚ так і за її межами (у Польщі, Угорщині, Словаччині‚ наприклад) – останнє було ще вигідніше‚ оскільки не потрібно було сплачувати ціну транзиту‚ транспортування сплачувалося не грошима‚ а тим самим газом (25–30 млрд куб. м щорічно). При цьому реальний облік обсягів був фізично неможливий‚ отже‚ виникала можливість привласнювати невраховані обсяги і виручку від їх продажу (обміну) класти до кишені. Нарешті, саме тоді почали практикувати несанкціоноване відкачування газу*. При цьому‚ якщо виникала проблема боргу‚ держава покривала його за рахунок бюджету‚ формально виконуючи міжнародні торгові зобов’язання.

Подібна схема припускала своєрідний «розподіл праці»: потреби внутрішнього ринку енергоносіїв (передусім побутових і дрібних державних споживачів на зразок теплостанцій або житлово-експлуатаційних контор) забезпечувалися за рахунок внутрішнього добутку газу та нафти. Головні прибутки зароблялися на

* У серпні 2000 р. тодішній прем’єр-міністр України В.Ющенко в інтерв’ю третьому каналові українського телебачення визнав факти незаконного відбору газу, але наголосив, що це робилося без відома уряду. Див.: It’s a gas – funny business in the Turkmen – Ukraine gas trade. A report for Global Witness. – April 2006. – Р. 25. Колишній прем’єр-міністр В.Пустовойтенко в 2006 р. стверджував, що співвідношення технологічних втрат при транспортуванні газу і крадіжок становить «50 на 50». Див.: Пода В. Сколько газа воруют в Украине // Комментарии. – 2006. – 3 нояб. – С.4.

528 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

імпортній сировині та її перепродажу через фірми-посередники великим підприємствам, або через реекспорт. Звісно‚ реалізація таких масштабних схем була неможливою без прикриття з боку державних чиновників найвищого рангу.

У квітні 1994 р. уряд доручив нікому не відомій корпорації «Республіка» із статутним фондом у 4 тис. дол.‚ перереєстрованій за 4 місяці до цього рішення‚ здійснення бартерних розрахунків з Туркменистаном для покриття державного боргу за газ у 671 млн дол. (!)7. Більше того‚ «Республіка» отримала державну ліцензію на імпорт газу з Туркменистану. За якийсь час вона‚ як і варто було очікувати‚ «заборгувала» Туркменистану астрономічну суму‚ а уряд змусив банк «Україна» взяти на себе зобов’язання з виплати боргу – під державні гарантії8 (втім‚ варто зауважити‚ що значну частину газового боргу Туркменистану «Республіка» таки сплатила).

Важливим елементом схеми був бартер, який фактично унеможливлював контроль за розрахунками і прибутками. Наприклад, у згаданій угоді з Туркменистаном в азійську республіку постачалися телевізори українського виробництва за неймовірною на той час ціною в 1 тис. дол. США. Наводився і такий факт: у липні 2000 р. була проведена одна з найекзотичніших бартерних оборудок – поставлено до Туркменістану 12 млн калош9. Схему «Республіки» з деякими модифікаціями використовували практично всі енерготрейдери фактично до кінця 1990-х рр.

Такі ж оборудки здійснювалися у торгівлі нафтопродуктами. Один із перших і найгучніших економічних скандалів перших років незалежності був пов’язаний саме з перепродажем 8 млн т нафти‚ купленої державою у Росії за внутрішніми російськими цінами і перепроданої через приватні фірми-посередники вдесятеро дорожче здебільшого на Захід. Економічний ефект від перепродажів досягав астрономічних цифр завдяки так званим взаємним розрахункам або бартерним оборудкам‚ що дозволяли занижувати або завищувати розрахункову ціну на обмінюваний товар. За даними Служби безпеки України, в газовому секторі загальний фінансовий обсяг лише незаконного реекспорту газу на початок 2000 р. становив близько 100 млн дол. США10.

Практично всі великі стартові капітали‚ що з часом обросли могутніми активами у вигляді заводів‚ шахт‚ транспортних систем‚ банків‚ офшорних фірм тощо, мали прямий або опосередкований стосунок до посередницьких операцій з енергоносіями.

Справжнім лихом для економіки початку 1990-х рр. стала система державних замовлень (40–50% усієї продукції), що не давали підприємствам можливості самостійного виходу на ринок і державного контролю за оптовими та роздрібними цінами. Водночас державним підприємствам у промисловості‚ колгоспам і радгоспам у сільському господарстві надавалися (знов-таки для виконання держзамовлень) пільгові кредити і дотації‚ які замість регулятивної функції виконували роль скатертини-самобранки для керівників цих підприємств та близьких до них посередницьких фірм.

Кредити надавалися під 20% річних‚ тому за умов‚ коли місячна інфляція обганяла відсоток з кредиту в 2–5 разів найелементарнішим (і порівняно безневинним з погляду закону) способом заробітку була купівля-продаж валюти й повернення кредитів з відсотками державі з отриманням надприбутків на різниці курсів.

Утім‚ союз державних чиновників‚ банкірів та директорів підприємств передбачав й елементарну крадіжку державних кредитів‚ яку м’яко називали «нецільовим використанням». Відомий випадок‚ коли створена при Міністерстві енергетики фірма‚ отримавши держзамовлення на експорт електроенергії та безвідсотковий кредит у 8 млн дол. США‚ повернула державі 25% виручки‚ а решту «віднесла» до бартерних операцій. Майже третина кредиту пішла на «особисті потреби» засновників фірми та самого міністра11. За підрахунками Міжнародного валютного фонду‚ державні кредити українським підприємствам в 1992 р. становили 65%

ВВП‚ а 1993 р. – 47%12.

Дотаційна політика держави, яку подавали як спосіб «порятунку виробництва»‚ також була джерелом надприбутків українських «рантьє». За даними МВФ, дотації становили 8‚1% валового національного продукту 1992 р. і не менше 10‚8% – 1993 р.13 Природно‚ пільгові кредити і дотації в умовах спаду виробництва забезпечувалися друкуванням грошей‚ що призводило до катастрофічної інфляції і зростання цін‚ які знову ж таки намагалися спинити адміністративними методами та новими кредитами.

Після реформ середини 1990-х рр.‚ коли держава відмовилася від регулювання цін у цій сфері‚ джерелом надприбутків стала експлуатація дешевої робочої сили та дешевих енергоресурсів (за рахунок привласнення вугільних шахт, отримання майже дармової електроенергії чи дешевого газу), доступ до преференцій (наприклад, у вигляді податкових пільг і кредитів).

Спосіб первісного нагромадження, який склався в Україні (утім, як і в інших країнах колишнього СРСР), не передбачав реінвестицій. Очевидно‚ що використовуючи державну власність для надзбагачення‚ нувориші не поспішали вкладати кошти у виробництво‚ принаймні‚ у перші роки незалежності. «Первинний капітал» значною мірою йшов за кордон – і зрозуміло, що причиною були не лише жадоба чи недалекоглядність новоявлених капіталістів, а й відсутність нормальних умов для розвитку бізнесу‚ яка, у свою чергу, була однією з передумов неймовірно швидкого збагачення. За підрахунками іноземних і українських експертів‚ до середини 1990-х рр. з України було вивезено від 25 до 50 млрд дол. США (за офіційними даними, ця сума не перевищувала мільярда).

Фактично у перші роки незалежності державна політика в галузі економіки (чи відсутність такої) значною мірою сприяла створенню оптимальних умов для закладання підвалин масштабної тіньової економіки та збагачення новоявлених «рантьє»‚ що було б неможливим без сприяння вищих державних чиновників‚ фінансистів і директорів державних підприємств‚ котрі, власне, і склали кістяк «нової економічної еліти»‚ яка здійснювала «первинне накопичення». Ця ж «еліта»‚ використовуючи соціальну демагогію‚ пасивність населення та наявні у суспільстві негативні стереотипи щодо приватної власності, успішно організувала «антракт» в економічних реформах‚ блокуючи або нівелюючи їх через парламент і використовуючи як союзників ортодоксів з лівого табору. Одночасно відбувався процес акумуляції капіталів в руках тих, хто мав доступ до ренти.

Варто звернути увагу й на те‚ що програми економічних реформ‚ пропоновані на початку і в середині 1990-х рр., зокрема найбільш системна‚ розроблена за Л.Кучми, спершу за його перебування прем’єр-міністром (жовтень 1992 – вересень

530 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

2003)‚ а потім і президентом країни, успішно гальмувалися (повністю або окремі їх складові) саме доти‚ доки найдоступніші на той час джерела «стягування ренти» не було перерозподілено остаточно, а саме – до кінця 1990-х рр. Власне, тоді частина джерел отримання ренти (державні кредити й дотації) дещо втратила актуальність, оскільки первинний капітал було сколочено, і виникла потреба в його збільшенні‚ а отже, і в стабільній національній валюті, у створенні належних умов для приватної власності та збільшення інвестицій.

Частина «рантьє» тоді дозріла для певного варіанта ринкової економіки. Імпортно-експортні ігри з енергоносіями та продукцією промисловості і сільського господарства й надалі зберігали привабливість і надзвичайно високий рівень прибутковості‚ проте на цей час внаслідок світової економічної кризи 1998 р.‚ посиленого тиску з боку міжнародних фінансово-економічних інститутів і кредиторів виникла потреба «цивілізованішої» поведінки у цій сфері*. Отже‚ старі способи масштабного викачування коштів хоча і залишалися одним із базових елементів економічної практики, але потребували модифікації і принаймні імітації ринкового стилю.

Те‚ що відбувалося в українській економіці протягом майже восьми років‚ спостерігачі назвали «шоком без терапії». Економічна й соціальна криза тривали до кінця 1990-х‚ проте найкатастрофічнішими стали саме перші чотири роки незалежності. 1992–1994 рр. – це період прогресуючого падіння валового внутрішнього продукту України. Він скоротився, за одними оцінками, на 56%, за іншими – на 62‚5%‚ промислове виробництво – на 42‚1%‚ сільське господарство – на 24%. (При цьому слід враховувати‚ що незалежні експерти вважають ці цифри дещо завищеними‚ оскільки вони не враховують‚ наприклад‚ обсягів виробництва у величезному тіньовому секторі.) 1993 року кожне одинадцяте підприємство було збитковим‚ 1994 року – кожне п’яте14. У 1991–1999 рр. валовий внутрішній продукт скоротився на 59,2%, виробництво промислової продукції – на 48,9%, сільського господарства – на 51,5%, реальна заробітна плата і виплата пенсій зменшилися майже у 4 рази15. Обсяг державного боргу сягнув у 1999 р. 62, 8% ВВП, перетнувши критичну межу в 60%, встановлену міжнародними стандартами.

Падіння ВВП тривало й у другій половині 1990-х рр., але поступово уповільнювалось і на рубежі 1990–2000-х рр. зупинилося. Далася взнаки ціла низка чинників: надходження кредитів від іноземних держав та міжнародних кредитних

* Не варто забувати й про те, що перший етап первісного нагромадження та перерозподілу супроводжувався не лише масштабними зловживаннями і економічною злочинністю, а й суто кримінальними історіями, коли «учасники процесу» не гребували екстремальними методами – аж до фізичного усунення конкурентів. Найрезонансніші вбивства цього періоду: знищення у Донецьку президента ФК «Шахтар» і директора фірми «Люкс» А.Брагіна, відомого в певних колах як «Алік-грек» (загинув від вибуху на місцевому стадіоні разом з п’ятьма охоронцями у жовтні 1995 р., розслідування справи тривало 15 років, справу передано до суду лише у 2010-му); вбивство народного депутата України, одного з найвпливовіших бізнесменів і політиків Донбасу Є.Щербаня – разом з дружиною був розстріляний з автоматів в аеропорту м. Донецьк у листопаді 1996; убивство народного депутата, колишнього голови Національного банку, голови біржового комітету Української міжбанківської валютної біржі В.Гетьмана – був застрелений у ліфті свого будинку в Києві у квітні 1998.