Економічна історія України том 2

лося про «особисту власність» на підсобне господарство, до цього в офіційних документах мовилося винятково про «особисте користування».

Після закінчення війни в селянському середовищі почалися настирливі розмови про ліквідацію колгоспів. У доповідній записці, підготовленій організаційноінструкторським відділом ЦК ВКП(б) і адресованій секретарю ЦК Г.Маленкову, наводилися численні приклади таких «провокаційних чуток». Селяни говорили про те, що начебто «Америка та Англія наполягають на зміні політики радянської влади на селі». Дехто з селян твердив, що «якби не було колгоспів, ми жили б краще і державі приносили б більше користі». У документах ЦК ВКП(б) зазначалося, що внаслідок поширення таких «ворожих» настроїв деякі колгоспники навіть «стали вимагати повернення усуспільненого в колгоспі майна». Партійні чиновники вважали, що носіями цих ідей були насамперед фронтовики і репатрійовані громадяни: вони бачили за кордоном і пропагували в СРСР «хутірську систему, індивідуальне господарство»37.

У зв’язку з великими втратами, які понесло тваринництво в Україні, було проведено масштабне завезення худоби до республіки. Невелика частина худоби доставлялася в УРСР залізничним транспортом, більша частина – гоном. Худобу переганяли з Актюбінської, Вологодської, Кіровської, Кустанайської й інших областей. Довжина окремих трас перегону перевищувала 3 тис. км (наприклад, Актюбінськ–Ворошиловград, Кзил-Орда–Харків). На основних трасах були організовані сотні диспетчерських і ветеринарно-контрольних пунктів, збудовано та обладнано 60 великих переправ через водні рубежі. Відповідно до постанови РНК СРСР, у звільнені райони країни було завезено 1147 тис. голів худоби, дещо більше запланованого показника (1125 тис.). Серед кількох десятків тисяч людей, які переганяли худобу, понад 50% становили жінки і підлітки38.

Після розгрому Німеччини та її союзників було здійснено передачу трофейної племінної і високопродуктивної худоби колгоспам і радгоспам тих областей, які найбільше постраждали від нацистської окупації. За підрахунками радянських спеціалістів, у зонах 1-го, 2-го і 3-го Білоруських фронтів і 1-го Українського фронту знаходилося близько 400 тис. голів племінної великої рогатої худоби. За рішенням політичного керівництва СРСР, планувалося передати 200 тис. голів трофейної великої рогатої худоби до постраждалих районів Радянського Союзу. Із запланованих 200 тис. голів передбачалося передати 46 тис. голів колгоспам і радгоспам УРСР, а решту – господарствам Білоруської РСР, Ленінградської і Псковської областей РРФСР.

Особливо цінну худобу планувалося перевезти залізничним транспортом, більша частина худоби «повинна слідувати гоном». Для супроводу трофейної худоби потрібно було залучити близько 2 тис. так званих гуртоправів і гонщиків, а також чимало доярок, провідників, ветеринарів, озброєних охоронців (усього близько 25 тис. осіб). Щоб перегнати цю «репараційну худобу», прийнято рішення залучити репатрійованих радянських громадян, насамперед молодих жінок. На трасах перегону влаштовували спеціальні ділянки для випасу і пункти підгодівлі худоби, куди залізничним транспортом (виділено кілька тисяч вагонів) і вантажними автомашинами (виділено кілька сотень машин) довозили сіно та концентрований корм.

382 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Крім того, «для обслуговування трас» перегону трофейної худоби влада скерувала сім літаків.

Цією роботою займалася низка союзних наркоматів і військових відомств, зокрема наркомати землеробства, шляхів сполучення, м’ясної і молочної промисловості, тилові служби Червоної армії. У керівні партійні та державні органи постійно надходила оперативна інформація, яка відображала хід цієї акції. Наркомати землеробства, м’ясної і молочної промисловості СРСР відрядили за кордон бригади спеціалістів, які «на місці прийняли ряд додаткових заходів для забезпечення нормального перегону і збереження худоби в дорозі». Очільники названих наркоматів доповідали секретарю ЦК ВКП(б) Г.Маленкову, що «найбільш задовільно прямує худоба по території Східної Пруссії, а по території Польщі, через обмеженість ділянок для випасу, є ряд труднощів…». Згідно з повідомленням уповноважених наркоматів, середня швидкість руху худоби – від 10 до 15 км на добу39.

У1946 р. в Україні склалися дуже несприятливі погодні умови. Навесні не зійшло 550 тис. га зернових культур, що становило п’яту частину посівних площ. Весна і літо цього року видалися вкрай посушливими, особливо в Харківській, Ізмаїльській і Одеській областях. Унаслідок посухи колгоспи зазнали чергових втрат. Загинуло близько 350 тис. га посівів зернових. На вцілілих площах урожай зернових становив у середньому 3,8 ц/га, хоча в багатьох колгоспах навіть не досягав 1 ц/га. Такими ж низькими були врожаї картоплі, овочів та інших культур. Не менш скрутна ситуація склалася в тваринництві. Але союзний уряд встановив для України завищений план хлібозаготівель – 340 млн пудів зерна, а влітку ще й збільшив його – до 362 млн пудів. ЦК КП(б)У поставив вимогу, щоб колгоспники працювали весь світловий день, і встановив жорсткий контроль за безумовним виконанням завдань центру40.

Увересні 1946 р. Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) ухвалили постанову «Про заходи по ліквідації порушень Статуту сільськогосподарської артілі в колгоспах». До серйозних порушень було віднесено неправильне витрачання трудоднів, розкрадання громадських земель колгоспів, зловживання з боку місцевих партійних

ірадянських працівників та ін. У постанові суворо засуджувалися «викривлення політики партії та уряду в колгоспному будівництві» – «як протиколгоспні і протидержавні». Всі особи, причетні до таких порушень, підлягали притягненню до судової відповідальності – «як кримінальні злочинці». Керівники республік, країв

іобластей були зобов’язані терміново ліквідувати вказані порушення Статуту сільськогосподарської артілі, «захистити колгоспи від посягань на колгоспне майно».

Одна з головних вимог стосувалася відновлення дії постанови РНК СРСР

іЦК ВКП(б) від 27 травня 1939 р. про заходи з охорони громадських земель від розкрадання. Ця постанова вимагала провести обмір присадибних ділянок колгоспників і вилучити у них надлишки землі. Розміри присадибних ділянок могли коливатися від 0,25 до 0,5 га, а в окремих районах – до 1 га (залежно від обласних

ірайонних умов)41. На цей раз Рада міністрів СРСР і ЦК ВКП(б) ставили завдання протягом двох місяців «перевірити в натурі» розміри присадибних ділянок, щоб «вилучити незаконно захоплені землі…»42. По суті, йшлося про черговий наступ держави на особисте господарство колгоспників, що лише ускладнювало стано-

вище селянства. До весни 1947 р. колгоспам України було повернено 581 тис. га землі. До кінця того ж року за «розбазарювання колгоспних земель» було засуджено близько 2,3 тис. осіб43.

Однак органи влади продовжували посилювати адміністративний контроль за селянством. На місця виїжджали тисячі уповноважених, покликані наглядати за ходом хлібозаготівлі. Особливого тиску зазнавали голови колгоспів, яких карали за будь-які провини, – зрив строків збирання врожаю, порушення графіків хлібопоставок, видачу зерна на трудодні і т. п. Репресіям піддавалися тисячі рядових колгоспників, у тому числі за збирання колосків на полях, що також кваліфікувалось як розкрадання соціалістичної власності. Взимку 1946/47 рр. в Україні почався голод, який охопив більшість областей республіки. Він уразив передусім сільське населення, спричинив масове поширення дистрофії, призвів до стрімкого зростання смертності.

Тисячі людей, рятуючись від голоду, їхали на західні землі України. Вони були менше вражені посухою і продовольчою кризою, тут далі зберігалося індивідуальне селянське господарство, яке дозволяло людям вижити навіть за найскладніших умов. Один з очевидців тих подій розповідав: «Численні юрби чоловіків, жінок, підлітків і дітей збиралися на залізничних станціях, штурмували пасажирські і вантажні поїзди. На підніжках, покрівлях вагонів, у тамбурах і на буферах, вдень

івночі, в дощ і непогоду, гнані голодом, обдерті, брудні і закіптюжені, вони прямували на захід. Як немовля простягало рученята до материної пазухи, а спраглий хотів доторкнутися губами до джерела, так колгоспна Україна тягнулася до своїх краян, західноукраїнських братів, шукаючи порятунку від голодної смерті»44.

План хлібозаготівель виконувався незадовільно. Щотижня на своїх засіданнях політбюро ЦК КП(б)У розглядало питання «боротьби за хліб». Скрутне становище склалося не тільки в зерновому господарстві, а й у галузі тваринництва. Наприкінці 1946 р. розпочався масовий падіж худоби, викликаний повсюдною нестачею кормів: на 1 січня 1947 р. поголів’я великої рогатої худоби в УРСР скоротилося порівняно з попереднім роком на 46,4 тис. голів, свиней – на 1001, 8 тис., овець і кіз – на 125,9 тис., коней – на 35,7 тис. За таких умов колгоспи не мали можливості здійснювати розрахунки з працівниками, оплачувати виконані ними трудодні. Чимало колгоспників покидали громадські господарства, шукали роботу на фабриках, заводах, шахтах, аби дістати право на централізоване постачання за картками.

Тим часом голод приносив чергові жертви. Він призводив до втрати моральних орієнтирів, супроводжувався страшними фактами людоїдства. У своїх спогадах М.Хрущов згодом писав: «Я одержав повідомлення про те, що під невеличким містком біля Василькова, районного центру під Києвом, знайдена людська голова

іступні ніг. Очевидно, тіло було з’їдено. Були й інші подібні випадки. Кириленко, який був тоді секретарем Одеського обласного комітету партії, сказав мені, що він їздив в один з колгоспів перевірити, як люди переносять зиму. Йому запропонували зайти до однієї жінки, яка працювала в цьому колгоспі. Ось як він розповів про це: «Я бачив жахливу картину. Жінка різала на частини труп своєї дитини, який лежав на столі. При цьому вона промовляла: «Меланку ми уже з’їли. Тепер ось засолимо Іванка, протримаємося ще трохи». Уявляєш собі все це? Ця жінка від голоду збожеволіла і зарізала своїх дітей!»45.

384Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

У1947 р. «боротьба за хліб» тривала, причому застосовувалися ті самі силові методи. Для підсилення керівництва республіки в Україну прибув Л.Каганович, затверджений першим секретарем ЦК КП(б)У. Влітку 1947 р. на пленумі ЦК КП(б)У з питань сільського господарства Л.Каганович навіть словом не обмовився про голод. Навпаки, він наголошував, що «цього року ми виходимо пристойно, щоправда, ледве-ледве, але прогодували народ».

Гострі проблеми в багатьох господарствах, невиконання ними визначених державою завдань розглядалися центральним і місцевим керівництвом як прояв саботажу, лібералізму, як «потурання антидержавним тенденціям». Основна відповідальність за незадовільний хід хлібозаготівель покладалася на голів колгоспів, яких звинувачували насамперед у зривах строків збирання врожаю, порушеннях графіків виконання поставок, витрачанні зерна на колгоспні потреби тощо. Внаслідок цього репресії проти керівників колективних господарств набрали такого масштабу, що врешті призвели до зворотного результату, ще більше ускладнили становище на селі. Тому влітку 1947 р. секретаріат ЦК ВКП(б) прийняв постанову, в якій засуджував факти частої зміни і необґрунтованого притягнення до судової відповідальності голів колгоспів.

Узвітах обкомів партії, адресованих управлінню кадрів ЦК ВКП(б) і секретарю ЦК О.Кузнецову, наводилась статистика «плинності кадрів» керівників колгоспів. Так, в Одеській області за 1945 р. було змінено 1485 осіб, за 1946 р. – 894. У Сталінській області в 1946 р. і першій половині 1947 р. змінено 694 голови колгоспів, тобто 62,2% від загальної кількості. Після ухвалення постанови секретаріату ЦК ВКП(б) місцеві керівники взялися виправляти стан справ. Типовим прикладом може слугувати рішення бюро Ізмаїльського обкому КП(б)У, що «заборонило райкомам партії чи будь-кому знімати з роботи або переміщувати на іншу роботу голів колгоспів без відома та згоди правочинних загальних зборів колгоспників…» Бюро обкому встановило порядок, за яким «райкоми КП(б)У можуть ставити на загальних зборах колгоспників питання про зняття чи переміщення голови колгоспу лише з дозволу обкому партії»46.

Навесні-влітку цього року голод спалахнув з новою силою. У багатьох районах республіки були випадки канібалізму: станом на 20 березня органи МВС УРСР зареєстрували 54 факти людоїдства. Страшною ціною партійно-радянське керівництво республіки виконало «накреслення товариша Сталіна»: 10 жовтня 1947 р. М.Хрущов і Л.Каганович доповіли вождю, що «колгоспи, радгоспи і селянські господарства Української РСР виконали план здачі хліба державі на 100,3%». У тому ж 1947 р. радянське керівництво відправило на експорт 1,7 млн т зерна, частину якого безкоштовно передало братнім країнам у вигляді «інтернаціональної допомоги»47.

Узахідних областях України розгорнулись глибокі соціально-економічні перетворення. Ще влітку 1944 р. на території Волинської, Львівської, Ровенської, Тернопільської і Чернівецької областей, а також частково звільнених Дрогобицької і Станіславської областей почалося відновлення партійних і радянських органів. Тут відновили свою роботу 180 райкомів і 15 міськкомів КП(б)У (до війни їх діяло відповідно 220 і 19), створено 1,6 тис. первинних партійних організацій, які налічували 5,7 тис. членів і 1,5 тис. кандидатів у члени партії. Станом на 1 серпня

1944 р. ЦК КП(б)У направив у перелічені області 597 партійних і 127 радянських працівників. Союзний центр також скерував сюди велику групу партійнорадянських і господарських кадрів, «висунутих на керівну роботу». Всього на початок лютого 1945 р. в західні області України було направлено 48 тис. осіб, з них 22 тис. комуністів.

Особливу увагу ЦК ВКП(б) і ЦК КП(б)У звертали на західноукраїнське село. Уже після повного звільнення України від нацистської окупації управління пропаганди та агітації ЦК ВКП(б) підготувало доповідну записку «Про земельне питання і невідкладні потреби селянства західних областей Української РСР», адресовану секретарю ЦК ВКП(б) Г.Маленкову. У ній мовилося про те, що за роки війни та окупації селяни західних областей УРСР втратили землю, яку раніше отримали від радянської влади, – колишню казенну, поміщицьку, монастирську, а також землю польських осадників. У доповідній записці наголошувалось, що навіть за таких обставин місцеві партійні і радянські органи не надавали земельному питанню «серйозного значення». Автори записки твердили: «Багато партійних і земельних працівників говорять, що земельне питання в західних областях України вирішене, що селяни наділені землею і більше її брати не хочуть…»48.

Однак, розглянувши вказану проблему, ЦК КП(б)У і РНК УРСР ухвалили низку рішень щодо повернення селянам землі. Навесні 1945 р. ЦК КП(б)У затвердив постанову «Про хід робіт по поверненню трудящим селянам земель, відібраних німецько-фашистськими загарбниками в західних, Ізмаїльській та Чернівецькій областях». За підрахунками ЦК КП(б)У, поверненню підлягало понад 566 тис. га землі, яку мали одержати селянські господарства, що були наділені нею напередодні війни. Одночасно влада вживала заходи для обмеження заможного селянства, яке трактувалося як класово вороже. Наступ на так зване куркульство нерозривно пов’язувався з боротьбою проти «українсько-німецьких націоналістів», що чинили завзятий опір сталінському режимові, розпочатим перетворенням.

Ключове значення політичне керівництво країни надавало створенню колгоспів, здійсненню колективізації сільського господарства. Партійні органи проводили численні зустрічі з селянами, організовували масову агітаційно-пропагандистську роботу. Вони створювали в селах ініціативні групи, започатковували різні господарські товариства – скотарсько-молочарські, для спільного обробітку землі тощо. На початку 1945 р. в західних областях України налічувалося 38 колгоспів, що об’єднували майже 1,2 тис. селянських господарств (з них абсолютна більшість діяла в Тернопільській області). На кінець того ж року кількість колгоспів зросла до 145, вони об’єднували 5,5 тис. селянських господарств (менше відсотка від їх загальної кількості). Соціалістичні перетворення в західних областях України здійснювалися за сценарієм, який був докладно відпрацьований у попередній період49.

Перші зміни відбулися на Закарпатті, що увійшло до складу Української РСР. У листопаді 1945 р. М.Хрущов направив доповідну записку В.Молотову, в якій докладно розповів про становище в цьому краї. Він писав про те, що «при проведенні земельної реформи конфісковано і передано безземельним і малоземельним селянам землю, яка належала раніше угорським і німецьким поміщикам, а також ворогам народу». За словами М.Хрущова, «було проведено обмеження землекорис-

386 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

туванням у селян, які володіли землею в гірських районах понад 28 га і в інших районах понад 23 га». Внаслідок здійснення аграрної реформи 41,2 тис. безземельних

імалоземельних селянських господарств одержали 53,2 тис. га землі, насамперед

зконфіскованих поміщицьких володінь (69%) і частково – за рахунок обмеження норм користування землею (31%). В найближчому майбутньому планувалося «провести обмеження землекористування куркульських господарств…».

Органом влади в Закарпатській Україні була Народна рада, яка складалася з 13 відділів. Вона видавала декрети і постанови, що мали силу закону і стосувалися важливих питань життя краю. Осередками влади на місцях були народні комітети, які діяли в округах, містах і селах. Для керівництва процесом перетворень і налагодження адміністративної роботи ЦК КП(б)У направив на Закарпаття 300 партійних і радянських працівників, а також 388 представників НКВС і НКДБ. З метою підготовки місцевих кадрів відкрито тримісячні партійні курси в Ужгороді, розгорнуто широку політико-виховну роботу серед населення.

Улітку 1945 р. Народна рада ухвалила декрет про введення обов’язкових поставок хліба та інших сільськогосподарських продуктів. Проте через руйнівні наслідки війни і складні погодні умови на Закарпатті вдалося зібрати лише 40% зернових і винограду порівняно з врожаями минулих років. Тому за вказівкою політичного керівництва СРСР заготівлю сільськогосподарської продукції в краї тимчасово припинили, щоб «дати можливість селянам Закарпатської України зміцнити своє господарство…». Планувалося організувати закупівлю хліба, худоби й іншої продукції у селян, заохочуючи їх можливістю придбати промислові товари. ЦК КП(б)У звернувся до командування Прикарпатського військового округу з проханням допомогти селянам у проведенні сільськогосподарських робіт, зважаючи на економічне та ідеологічне значення такої допомоги50.

Однак, попри перші оптимістичні заяви М.Хрущова, перетворення в краї проходили доволі складно. У 1946 р. в Закарпатській області діяв лише один колгосп, наступного року вдалося створити 11 колективних господарств. У доповідній записці управління пропаганди та агітації ЦК ВКП(б), адресованій восени 1947 р. секретарю ЦК КПРС М.Суслову, підкреслювалося, що Закарпатський обком партії «недооцінює сили куркульства, під вплив якого потрапили окремі групи бідноти

ісередняків». У деяких селах «куркулям вдалося розвалити ініціативні групи селян по створенню колгоспів (с. Соломоново, с. В. Добронь Ужгородського округу, с. Бедевля Іршавського округу, с. Ключарка Мукачівського округу і т. д.)». Траплялися випадки, коли навіть «сільські комуністи самі виступають проти організації колгоспів»51.

Уполітиці колективізації на західних землях влада спиралася на незаможне селянство, якепов’язувалозколгоспами надії накраще життя. Партійні тарадянські органи прагнули поступово залучити до колективного господарювання так званих середняків, проте на практиці постійно вдавалися до тиску на цю категорію селян, що завзято відмовлялася від вступу до колгоспів. Нарешті, влада продовжувала обмежувати міцні селянські господарства, «капіталістичні елементи», а потім проводила «розкуркулення» з виселенням людей у віддалені райони СРСР. Попри значні організаторські, адміністративні зусилля, процес колективізації сільського госпо-

дарства західних областей проходив з великими труднощами. На початку 1948 р. в регіоні було колективізовано лише незначну частину селянських господарств.

Тому розпочався черговий «наступ» у колгоспному будівництві, в ході якого основним засобом «переконання» селянства залишався примус. Такі методи роботи викликали громадське невдоволення, що змушувало місцеву владу вживати відповідні заходи. Так, навесні 1949 р. Львівський обком КП(б)У ухвалив постанову, яка стосувалася фактів «адміністрування», виявлених у Брюховицькому районі. Завідувач відділу райкому партії Болотов протягом трьох діб утримував понад 60 селян під збройною охороною, домагаючись від них заяв про вступ до колгоспу. Влітку того ж року Ровенський обком КП(б)У розглянув випадки «порушення радянської законності» в Зарічнянському районі. Там селян саджали в підвал, «били ногами, прикладами гвинтівок», після чого одна з потерпілих померла52. Врешті посилення економічного й адміністративного тиску стало давати бажані результати: з весни 1948 р., за оцінкою партійних органів, «почався масовий перехід селянства західних областей України на шлях колективізації». У 1949 р. колгоспи в цьому регіоні об’єднували 59,8%, у 1950 р. – понад 90% селянських господарств53.

Щоб «стимулювати» працю українського селянства, Верховна Рада СРСР прийняла указ «Про виселення з Української РСР осіб, які злісно ухиляються від трудової діяльності у сільському господарстві і ведуть антигромадський, паразитичний спосіб життя». Він стосувався колгоспників, котрі не виробляли мінімуму трудоднів, а також мешканців села, які не були членами колгоспу, але вели «паразитичний спосіб життя». У першому випадку скликалися збори колгоспників, у другому – загальні збори села, які виносили «вирок про виселення», який підлягав затвердженню райвиконкомом. Для початку в кожному районі вибирали кілька сіл, де було більше відстаючих колгоспників і де краще працювали партійні організації. Точних рекомендацій щодо кількість людей, які підлягали виселенню, не давали: в окремому колгоспі могли виселити дві−три особи, а то й більше. Навіть тоді, коли сільські комуністи нікого не пропонували на виселення, коли «актив виявлявся пасивом», загальні збори селян під тиском представників з району «з успіхом проводили кандидатури».

Станом на 1 червня 1948 р. в Україні було проведено 8 тис. зборів колгоспників і мешканців сіл. На кожних зборах виступило по 10–15 осіб, у них брали участь також місцеві партійні та радянські керівники. На той час передбачені указом заходи було застосовано майже в третині колгоспів східних областей республіки. На зборах винесено майже 8,8 тис. громадських вироків про виселення селян у віддалені райони країни, а також 23,9 тис. попереджень колгоспникам, які не виробили встановленого державою мінімуму трудоднів. ЦК ВКП(б) констатував, що «в деяких випадках, під натиском районних працівників, на колгоспних зборах виносилися громадські вироки про виселення інвалідів, хворих, багатодітних колгоспниць, робітників і службовців підприємств, а також членів їхніх сімей». Тому райвиконкоми й облвиконкоми скасували понад тисячу громадських вироків про виселення, причому особливо багато – в Сталінській і Кам’янець-Подільській областях54.

У червні того ж року «досвід» України було поширено на весь Радянський Союз. Згідно з новим указом Президії Верховної Ради СРСР, подібну практику за-

388 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

проваджено в інших районах країни. ЦК ВКП(б) і Рада Міністрів СРСР підготували закритий лист, яким місцеві партійні і радянські органи керувалися у своїй роботі. Тисячі селян було виселено у віддалені райони СРСР за громадськими вироками, ще більше отримали попередження та випробувальні терміни. Попереджені колгоспники давали письмові зобов’язання, в яких обіцяли сумлінно працювати й виробляти встановлену кількість трудоднів. Селяни, які не входили в колективні господарства і яких тепер могли звинуватити в паразитичному способі життя, почали масово писати заяви про вступ до колгоспів. Застосування указу призвело навіть до своєрідних проблем: у деяких господарствах на роботу стало виходити стільки людей, що голови колгоспів не знали, як ними розпорядитися.

У липні 1948 р. Президія Верховної Ради СРСР ухвалила указ, згідно з яким змінювалася низка статей закону про сільськогосподарський податок. Влада виходила з того, що в країні відбувалося зростання прибутків колгоспників від особистих підсобних господарств, а також прибутків одноосібних селянських господарств. У зв’язку з цим Президія Верховної Ради СРСР ухвалила «здійснити деяке збільшення ставок сільськогосподарського податку»55. Таке рішення погіршило становище селянства, яке змушене було сплачувати грошові податки відповідно до розмірів прибутків, отримуваних з кожної голови худоби, кількості фруктових дерев, площі посівів тощо. Тому селяни почали позбуватися корів та іншої худоби, вирубувати плодові дерева, а врешті – поступово згортати свої підсобні господарства. Зрозуміло, що в кінцевому підсумку це завдавало відчутну шкоду не тільки мільйонам радянських селян, а й усьому сільському господарству країни.

Загальні підсумки четвертої п’ятирічки в галузі сільського господарства виявилися значно скромнішими, ніж очікувалось. У 1950 р. валова продукція сільського господарства України становила 91% від довоєнного рівня. Не вдалося перевищити довоєнні показники з виробництва зернових культур. У 1950 р. їх валовий збір становив 20,4 млн т, тоді як у 1940 р. – 26,4 млн т. Урожайність зернових за п’ятирічку досягала в середньому 8,3 ц/га, в той час як у 1940 р. – 12,4 ц/га. Не виправдало сподівань розширення посівів ярової пшениці, що також позначилось на розв’язанні зернової проблеми. Значно менше порівняно з довоєнним періодом збирали круп’яних культур і овочів. Не було повністю відновлено поголів’я корів, свиней, овець, коней. Відставало від довоєнного рівня виробництво основних продуктів тваринництва. Частка колгоспів і радгоспів у виробництві багатьох видів сільськогосподарської продукції залишалася дуже низькою, в тому числі м’яса і сала, молока, яєць56.

Завдяки зусиллям селянства протягом четвертої п’ятирічки сталися певні господарські зрушення: було зміцнено матеріально-технічну базу колгоспів і радгоспів, зокрема збільшено парк тракторів, перевищено довоєнні показники у виробництві цукрових буряків, жита, кукурудзи, м’яса, яєць, наблизилося до рівня 1940 р. виробництво молока і картоплі, піднімалися зруйновані війною села. Проте загалом сільське господарство залишалось у вкрай занедбаному стані.

Такий стан аграрного сектора економіки пояснювався надмірним стягуванням коштів із села. Серед головних причин відставання сільського господарства слід також назвати низьку матеріальну зацікавленість селянства, яке ледве зводило кінці з кінцями. Колгоспи і радгоспи працювали нерентабельно, а розвиток особистих

підсобних господарств усіляко обмежувався. Зате зростала апаратна активність бюрократії: у Міністерстві сільського господарства УРСР щодня писалося понад 500 наказів, телеграм та інших документів, на що кожного місяця витрачалося майже 280 пудів паперу57.

Після смерті Й.Сталіна в СРСР розгорнувся складний процес лібералізації суспільства. Він торкнувся не тільки владної верхівки і політичного життя, а й інших сфер розвитку країни, в тому числі економіки. У цей період в аграрній політиці поступово окреслилися і стали доволі виразними дві тенденції – прагматична й ідеологічна. Перша відображала назрілу потребу в реформуванні цієї відсталої галузі господарства, друга – традиційну лінію комуністичної перебудови аграрного сектора економіки згідно з офіційними ідеологічними догмами, нерідко всупереч здоровому глузду й елементарній господарській доцільності. Перша з названих тенденцій означала спробу хоча б часткового переходу від реквізиційних до паритетних стосунків з селом, а друга – дальше одержавлення сільського господарства, «підтягування» кооперативно-колгоспної форми власності до рівня «вищої», «передової» – державної власності.

Перші заходи нового керівництва у сфері економіки стосувалися саме сільського господарства. Воно з часів колективізації знаходилося в стані хронічного застою. Численні обмеження стримували розвиток особистих підсобних господарств, хоча ті й давали вагому частку продукції аграрного сектора економіки. Кілька років не зростало зернове виробництво: заява Г.Маленкова, зроблена на XIX з’їзді КПРС, про те, що зернова проблема в СРСР повністю вирішена, не відповідала дійсності. По суті, критична ситуація склалась у тваринництві: в 1952 р. в умовах браку кормів почалися великий падіж і масовий забій тварин, тому, наприклад, поголів’я великої рогатої худоби скоротилося на 2,2 млн голів58.

У розвитку аграрної політики певне значення відіграли пленуми ЦК КПРС, які відбулись у 1953–1955 рр. Ужиті тоді заходи сприяли піднесенню сільського господарства і поліпшенню становища населення. Серед найважливіших кроків М.Хрущова – підвищення матеріальної зацікавленості колгоспників, збільшення державних асигнувань на потреби села, покращення технічного і кадрового забезпечення господарств. Так, у кілька разів зросли заготівельні ціни на сільськогосподарську продукцію, в тому числі на зерно, картоплю, продукти тваринництва та ін. Восени 1953 р. з колгоспів списано всю заборгованість за обов’язкові поставки продуктів тваринництва у минулі роки. Було вирішено не доводити до окремих районів і колгоспів завдань щодо поголів’я тих видів худоби і птиці, розведення яких у даних умовах економічно невигідне. З метою кращого стимулювання дозволено видавати колгоспникам грошовий аванс – 25% від коштів, що надходили від реалізації худоби і продуктів тваринництва.

На початку 1954 р. пленум ЦК КПРС ухвалив постанову про освоєння цілинних і перелогових земель у районах Казахстану, Сибіру, Уралу й частково Північного Кавказу. В цьому питанні не було одностайності: В.Молотов, наприклад, вважав за доцільніше вкласти кошти у піднесення сільського господарства центральної нечорноземної смуги й України. 22 лютого на цілину виїхала перша група української молоді – кілька десятків трактористів, комбайнерів, механіків МТС, робітників заводів і будов Київщини. Ця група прибула до Казахстану і працювала

390 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

у Федоровському районі Кустанайської області. На початку березня до Казахстану прибули великі загони молоді з Харківщини, Дніпропетровщини, Хмельниччини та інших областей України. Робітничі колективи низки колгоспів, утворених на цілинних землях, майже повністю складалися з переселенців-українців. Так було, наприклад, у радгоспах «Київський», «Харківський» Кустанайської, «Київський», «Херсонський» Акмолинської областей та ін. У 1956 році в господарствах Казахстану, Західного Сибіру та Північного Кавказу працювало понад 75 тис. українських юнаків і дівчат59.

Цілинна програма дозволила розширити зернове виробництво, але надовго законсервувала екстенсивний характер сільського господарства. Збір зерна мав вирости і внаслідок значного збільшення посівів кукурудзи, яке почалося в 1955 р. Нова кампанія здійснювалася майже повсюдно і без економічного обґрунтування. У 1953 р. посіви кукурудзи займали в Україні близько 2,2 млн га, у тому числі на зерно – 1,8 млн га. За рішенням лютневого (1955 р.) пленуму ЦК Компартії України в 1955 році планувалося сіяти понад 5,2 млн га цієї культури, зокрема 4,3 млн га на зерно60. У південних, лісостепових та поліських районах республіки істотно скоротилися посіви озимої пшениці, зменшилися площі під окремими кормовими культурами. Згодом колгоспи і радгоспи республіки «за порадою товариша М.Хрущова» виділили 3 млн га кращих земель, що повинно було забезпечити перемогу в боротьбі за «велику кукурудзу». Отже, за короткий час посіви «цариці полів» досягли в Україні понад 20% усієї посівної площі. У цій кампанії яскраво проявилися суб’єктивізм хрущовського керівництва, а також вади самої командної економіки. Зернову проблему в такий спосіб розв’язати не вдалося.

У 1955 р. валова продукція сільського господарства України зросла порівняно з 1950 р. на 32% (проти 1940 р. – на 20%). За цей час продукція землеробства збільшилась на 36%, тваринництва – на 23% (проти 1940 р. – відповідно на 16 і 32%). За період п’ятої п’ятирічки валовий збір зерна лише двічі перевищував довоєнний (26,4 млн т) – у 1952 і 1955 рр. (27,5 млн і 32,5 млн т). Середня урожайність зернових культур становила лише 11,6 ц/га, тобто не досягнула довоєнного рівня (12,4 ц/га). Сільське господарство республіки стало виробляти більше, ніж напередодні війни, цукрового буряку, молока, м’яса, яєць, але відставало порівняно з 1940 р. у виробництві картоплі, соняшнику, овочів, вовни. На кінець п’ятої п’ятирічки поголів’я великої рогатої худоби в УРСР досягло 12,4 млн голів, у тому числі корів – 6,2 млн (у 1941 р. – відповідно 11 млн і 5,9 млн). Поголів’я свиней зросло до 11,7 млн, овець і кіз – до 9,3 млн, коней – 2,2 млн (у 1941 р. – відповід-

но 9,2, 7,3, 4,7 млн)61.

Після смерті Сталіна було знижено норми постачання з особистих підсобних господарств, внесено зміни в систему оподаткування колгоспників, зменшено грошовий податок у середньому в два рази з кожного колгоспного двора, повністю знято недоплату за минулі роки. Однак тільки-но економіка села зміцніла, коли намітилося зростання урожайності зернових і поголів’я худоби, – почалися дальші обмеження особистих господарств колгоспників. У 1955 р. було значно скорочено розміри присадибного господарства, хоча воно давало немалу частку державних заготівель сільськогосподарської продукції.