Економічна історія України том 2

Спеціальні ревізії Наркомзему і Держконтролю виявили численні порушення в системі землекористування. Тільки у 12 областях УРСР згідно з дозволами і без них до селянських садиб прирізали 797,3 тис. га колгоспної землі135. Тих, хто припустився «розбазарювання колгоспних угідь», притягували до кримінальної відповідальності, а надлишки – вилучалися. Влада не могла допустити, щоб на цьому ґрунті «приватновласницькі інтереси» стали домінувати над громадськими.

Головним завданням відновлених колгоспів, радгоспів та МТС навесні 1943 р. визначалося успішне проведення посівної. Однак через брак мастил і пального техніка простоювала. Так, відремонтовані 306 радгоспних тракторів (з 428 наявних) приступили до роботи у східному регіоні республіки лише 30 квітня, коли терміни сівби завершувалися. Великим (40–50%) був дефіцит насіння136. Значну частину робіт довелося виконувати на живому тяглі. Наприклад, на Ворошиловградщині на польових роботах щодня використовували до 40 тис. корів137. У результаті у визволених областях України вдалося провести польові роботи лише на 60% усіх орних земель порівняно з 1941 р.138 Через відсутність запчастин з 807 комбайнів змогли вивести в поле тільки 230, тому на ланах Ворошиловградської області ними зібрано зернові тільки 11,4% площ, Харківської – 2,2%. У господарствах Наркомземлерадгоспів цей показник виявився значно вищим – 43%139.

Брак робочих рук спричинив масове залучення до сільгоспробіт військовослужбовців Червоної армії. Цей крок виявився взаємно корисним справою, адже Білоруські й Українські фронти повністю і безперебійно постачалися хлібом та іншими продуктами сільського господарства шляхом заготівель і закупівель у цих областях.

У 1944 р. посівні площі в республіці в усіх категоріях господарств досягли 69,2% довоєнних, а площі, засіяні зерновими і бобовими культурами, – 61,1%140. За середньої врожайності зернових культур 10,8 ц/га (9,1 ц – за планом) колгоспи й радгоспи здали державі 67% довоєнної кількості зерна141.

Початок демобілізації зі Збройних сил сприяв прискоренню сільськогосподарських робіт, хоча несприятливі кліматичні умови негативно вплинули на врожайність зернових і технічних культур. Та навіть за цих обставин ланки Г.Кошової, О.Кругляк, М.Лисенко, К.Андрощук зібрали по 500 ц буряка з гектара.

Значні труднощі супроводжували відродження тваринницької галузі. Джерелами поповнення громадського поголів’я стали: передача в колгоспи й радгоспи худоби, розданої селянам в період евакуації 1941 р., а також військовими частинами, контрактація худоби у населення, закупівля поголів’я за рахунок державних кредитів у союзних республіках, шефська допомога Україні з боку інших регіонів СРСР. Основним засобом збільшення громадського поголів’я стало поповнення за рахунок приплоду й контрактації молодняка, якою в обов’язковому порядку були охоплені майже всі селянські господарства. За рахунок контрактації у 1945 р. на колгоспні та радгоспні ферми надійшло 735,7 тис. голів великої рогатої худоби та 38,6 тис. поросят142.

У республіку вдалося реевакуювати близько 100 тис. голів овець, кіз коней і великої рогатої худоби з території Російської Федерації. Лише у 1943 р. за рахунок державних кредитів закуплено у східних регіонах СРСР 210 тис. голів великої рогатої худоби, 9,5 тис. волів, 510 тис. овець, 101 тис. свиней, 20,3 тис. коней143. Усього

352 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

ж на завершальному етапі війни в Україну було завезено 300 тис. коней, 282 тис. голів великої рогатої худоби, 500 тис., овець і кіз, свиней 17 тис.144

Серед головних перешкод на шляху розвитку тваринницької галузі – відсутність належних умов утримання і догляду, які негативно впливали на стан поголів’я, брак кваліфікованих ветеринарних працівників і зоотехніків, медикаментів, препаратів для дезарації тощо.

Попри всі негаразди, у 1945 р. майже в усіх господарствах були відновлені ферми великої рогатої худоби, а в понад 81% колгоспів – свиноферми. Наприкінці року в республіці діяло 76 319 ферм для різних видів худоби145. Значно повільніше відновлювалось поголів’я худоби в індивідуальних селянських господарствах через практику майже суцільної контрактації молодняка для комплектування ферм колгоспів і радгоспів. Наприкінці 1945 р. 43% колгоспників не мали у власному господарстві корів, а 20% – поданої продуктивної худоби146.

У процесі відродження галузі вирішувалася проблема підвищення продуктивності поголів’я. Навіть у 1945 р., незважаючи на вже проведену за час після визволення території УРСР значну селекційну роботу, питома вага чистопорідної худоби та метисів у радгоспах, колгоспах і селянських господарствах становила: серед великої рогатої худоби – 29%, свиней – 28%, овець і кіз – 32%; у 1939 р. відповідно – 40%, 32% і 66%. Під час війни втрачено всю документацію на племінних тварин147. У 1944–1945 рр. вдалося відновити роботу 28 державних племінних розплідників (із 322, що існували до війни), на яких розгорнулися роботи з вдосконалення поголів’я всіх видів худоби148.

Лише наприкінці 1945 р. позначилися позитивні зрушення в конярстві. Однак збільшення поголів’я коней до 907,5 тис. голів відбулося в основному за рахунок тварин, завезених зі східних регіонів СРСР, переданих Червоною армією, а також трофейних і одержаних у порядку повернення вивезених до Німеччини та Румунії й у рахунок репарації. Близько 1 млн коней перебувало в користуванні селян (переважно одноосібних господарів Західної України). Оскільки тяглової худоби не вистачало, були вжиті заходи до інтенсивного вирощування волів. Водночас значну частину (124 тис.) бичків, готових до виконання різних видів робіт, у 1945 р. невиправдано пустили на забій149.

Практично з нуля довелося відновлювати дрібне тваринництво-птахівництво, кролівництво, бджільництво, ставково-рибне господарство тощо. Завдяки планомірним крокам наприкінці 1944 р. 21 275 колгоспів мали птахоферми з поголів’ям 3 млн 270 тис. шт. (37,9% довоєнного рівня), а наприкінці 1945 р. – 23 940 господарств з поголів’ям 3 млн 701 тис. шт.150 На цей час кількість бджолосімей вдалося довести до 314 тис. (25,5% до рівня 1941 р.)151. А от відродження ставкової мережі потребувало більших матеріальних і трудових витрат, а також часу.

Сільськогосподарськіроботи1945 р. здійснюваливумовахкращогоматеріаль- но-технічногозабезпечення, ніжупопередніроки. Загальнаплощапосівівпротягом року зросла ще на 1,9 млн га і становила 76% довоєнного рівня, зернових культур – 84%, соняшника – 125%, проса – 121%. При цьому сортовим насінням було засіяно 56% зернових, 39% соняшника, 54% льону, висаджено 26% картоплі152.

В останній рік війни українські аграрії здали державі понад 5 млн т зерна, 146 тис. т м’яса, 259 тис. л молока, 925 тис. т картоплі, багато іншої сільськогос-

подарської продукції. В цей час частка України в колгоспних посівах зернових становила 18,2% до загальносоюзного (у 1940 р. – 16,8%), цукрового буряка – 57,3% проти 68,2%, картоплі – 18,2% проти 18,4%153.

Підсумовуючи викладене вище, слід зазначити, що стратегія відродження аграрного сектора економіки визначалась не тільки відповідними політичними настановами радянського керівництва, а й характером і масштабами збитків, яких він зазнав під час війни й окупації. Триваючі бойові дії обмежували фінансові, матеріальні, трудові ресурси, що спрямовувались на відбудову галузі. Лише на заключній фазі війни поступово формуються позитивні тенденції та динаміка виробництва. Однак у більшості випадків вони базувалися на надзвичайних мобілізаційних і фіскальних заходах, позаекономічних, адміністративних засобах впливу, що виправдовувалося воєнним станом. Водночас пов’язані з завершенням війни очікування змін на краще не справдилися. Повернення до колгоспно-радгоспної системи консервувало неринкові методи господарювання, відчуження виробника від засобів виробництва та його незацікавленість у результатах своєї праці.

Традиційний дисбаланс у розвитку важкої індустрії та сільського господарства закладав на майбутнє галузеві диспропорції, що негативно позначались на рівні матеріального споживання радянських людей протягом усіх повоєнних десятиліть.

6. Відновлення індустріального потенціалу

Бойові дії на німецько-радянському фронті, евакуаційні заходи, окупація республіки, тактика «випаленої землі», яку сповідували всі учасники збройного протистояння, завдали величезних збитків економіці республіки.

Загальні прямі матеріальні збитки економіці України оцінювались у 285 млрд руб. Усього ж за час війни союзний уряд асигнував відбудову господарської інфраструктури, соціальної сфери, освіти, науки і культури 18 млрд 320 руб., що становило 7% від суми всіх збитків.

Отримані з центрального бюджету кошти спрямовувалися насамперед у ті галузі, що мали пріоритетне значення у загальносоюзній економіці – видобуток вугілля і руд у Донбасі, Кривбасі й Нікопольському басейні, металургію Придніпров’я та Півдня республіки.

Стратегія відродження галузей, що становили основу ВПК, була викладена в директивах керівництва органів держави. Вже 22 лютого 1943 р. з’явилась постанова ДКО «Про відбудову вугільних шахт Донбасу», яка містила вказівки про налагодження вуглевидобутку в першу чергу на малозруйнованих, незатоплених, легковідновлюваних дрібних шахтах, розташованих поблизу залізничних магістралей. 26 жовтня того ж року ДКО видав постанову «Про першочергові заходи щодо відбудови вугільної промисловості Донецького басейну». У документі вказувалося на необхідність у стислі терміни різко підвищити постачання вугіллям електростанцій, чорної металургії, залізничного транспорту військової промисловості Півдня та центральних районів СРСР. Вирішення цього завдання пов’язувалося з поновленням роботи середніх і великих шахт, що зазнали незначних ушкоджень, відбудовою і спорудженням нових дрібних шахт154.

354 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Дещо пізніше з’явилися рішення про відбудову інших галузей важкої індустрії, зокрема, постанови союзного керівництва «Про розвиток виробництва металорізальних верстатів на підприємствах Наркомату верстатобудування» від 28 лютого 1944 р., «Про заходи щодо відбудови Криворізького залізорудного басейну Наркомчормету» від 19 вересня 1944 р., «Про посилення уваги до відбудови і розвитку вугільної і нафтової промисловості, чорної і кольорової металургії та електростанцій» (1 жовтня 1944 р.), «Про заходи допомоги чорній металургії Півдня» (23 листопада 1944 р.), «Про заходи з відбудови вугільної промисловості Донбасу» (13 квітня 1945 р.). У залізорудній галузі передбачалося протягом 1944 р. відновити роботу 33 шахт Кривбасу потужністю 7370 тис. т залізної руди на рік і ввести в

дію завод гірничошахтного устаткування у Кривому Розі; у чорній металургії – форсувати роботи з відбудови об’єктів галузі з метою відновлення виробництва на найменш пошкоджених потужностях з випуску сталі, чавуну, прокату, коксу;

умашинобудівній галузі – ввести до ладу технологічні лінії, здатні забезпечити у 1945 р. випуск 35 тис. металорізальних верстатів; у вугільній галузі – до червня 1945 р. довести видобуток твердого палива в Донбасі до 100 тис. т на добу.

Вміру звільнення території України розгорталися відновлювальні роботи в центральному, південному й західному регіонах. Перелік першочергових заходів

уцьому напрямі було подано в постановах РНК УРСР і ЦК КП(б)У «Про заходи щодо розвитку республіканської та місцевої промисловості м. Львова» від 10 січня 1945 р. та «Про заходи щодо відбудови та подальшого розвитку господарства у Львівській, Станіславській, Дрогобицькій, Ровенській, Волинській, Чернівецькій областях УРСР на 1945 рік» від 7 травня 1945 р.

Масштабність і складність завдань, що постали перед управлінськими структурами на завершальному етапі війни, вимагали граничного напруження сил, виробничої дисципліни, суворого контролю за виконанням рішень. Уповноважені ЦК ВКП(б), ДКО, РНК СРСР, Держплану СРСР спільно з представниками наркоматів, відомств та місцевих органів влади координували відбудовні роботи. У свою чергу роботу уповноважених контролювало Головне економічне управління (ГЕУ), створене у складі НКВС СРСР 4 вересня 1939 р. В компетенції 1-го відділу ГЕУ перебувала оборонна промисловість, 2-го – важка промисловість і машинобудування, 3-го – легка, лісова та місцева галузі, 4-го – сільське господарство і заготівельні організації, 5-го – торгівля, кооперація та фінанси.

Відбудовні роботи розгорталися широким фронтом, однак для республіканських органів влади пріоритетними залишалися галузі, інтегровані до ВПК. ЦК КП(б)У та РНК УРСР у руслі директив центру ухвалили низку рішень, спрямованих на відродження стратегічних об’єктів важкої індустрії. 15 липня 1943 р. вийшла постанова «Про організацію видобутку вугілля та відбудову шахт Донбасу», згідно з якою обласне керівництво мало забезпечити відновлення державних трестів «Лисичанськвугілля», «Червоноармійськвугілля», «Ворошиловоградвугілля» й тимчасове підпорядкування їм усіх шахт інших наркоматів і відомств. Невдовзі поновив роботу комбінат «Сталінвугілля», перед яким стояло завдання протягом року запустити в дію 176 шахт.

У листопаді 1943 р. на відбудові об’єктів галузі працювало 57 тис. осіб. До

кінця року стали до ладу 166 малих і 26 основних шахт, на яких було видобуто 4,3 млн т палива155.

Відновлювально-пускові роботи покладалися на спеціалізовані трести «Донбасшахтбуд» у Сталіно, «Донбасвугільмаш» у Горлівці, «Південшахтпроект» у Харкові. Завдяки концентрації матеріальних і трудових ресурсів до 1 березня 1944 р. вдалося поставити до ладу 17 основних та 460 невеликих шахт. Разом вони давали 31 тис. т вугілля на добу.

У зв’язку з відмовою від реевакуації гірничого обладнання зі східних районів СРСР як недоцільної вугільникам довелося використовувати вузли й агрегати, виявлені у лавах після відкачування води, ремонтувати пошкоджене устаткування. За таких умов особливої ваги набувала допомога, що надходила з інших регіонів СРСР.

Особливістю початкового етапу відродження вугільної галузі стало широке залучення жінок до суто чоловічих, у тому числі підземних, професій, змагальних форм організації праці, поширення передового досвіду й руху раціоналізаторів і винахідників, позаекономічні засоби стимулювання.

Ціною величезного напруження сил галузь поступово підіймалася з руїн. Протягом року (до травня 1944 р.) видобуток вугілля зріс у 7 разів. До ладу стало 2 376 шахт (24,5% усіх підприємств, які діяли в УРСР до війни). У 1944 р. гірники Донбасу видобули 17 млн т вугілля (105% до плану)156.

Оскільки цих обсягів не вистачало для повного завантаження потужностей коксохімічної та металургійної промисловості, ДКО у квітні 1945 р. зобов’язав Наркомвугілля довести видобуток «чорного золота» до 100 тис. т на добу. З цією метою було здійснено трансформацію управлінських структур, посилено зусилля, спрямовані на відновлення транспортної мережі виробничої інфраструктури. До закінчення війни з затоплених лав було відкачано 200 млн куб. м води, відбудовано 123 великі й 506 середніх і малих шахт. Та все ж досягти поставленої урядом планової позначки не вдалося. Серед низки причин слід назвати гострий дефіцит будматеріалів, механізмів, спеціального обладнання, машин, високу частку ручної праці, відсутність необхідної кількості кваліфікованих робітників та інженернотехнічних працівників, зрив поставок від суміжників.

До кінця 1945 р. гірники регіону довели видобуток вугілля до 90 тис. т щодоби (38,5% довоєнного рівня). Незважаючи на всі труднощі, шахтарі Донбасу в 1943–1945 рр. дали країні 64 млн т вугілля.

Уже невдовзі після вигнання ворога з території України у її західному регіоні розпочались роботи з відновлення видобутку бурого вугілля. Спочатку колектив тресту «Львівшахтбуд» ввів у дію 4 шахти, що наприкінці 1944 р. давали 350 т палива щодоби. До кінця 1945 р. західний басейн видобув 45,5 тис. т бурого вугілля. Такими ж високими темпами відроджувався нафтовидобуток. У Бориславі незабаром після приходу Червоної армії вдалося налагодити видобуток 460–480 т нафти, до війни – 576 т на добу. Місцеві нафтоперегінні лінії забезпечували потреби військ 4-го Українського фронту в паливно-мастильних матеріалах. До кінця 1945 р. 326 об’єктів нафтової галузі видобули 343 тис. т нафти (у 1940 р. – 326,5 тис. т)157.

356 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Швидкі темпи відбудови важкої індустрії вимагали відповідного поновлення і нарощування енергетичної бази. 9 січня 1944 р. перший струм дала Зуївська, 2 травня – Штерівська ДРЕС. Працівники «Донбасенерго» швидко відновили 80% електромережі158.

Значно більших зусиль потребувало відродження Дніпрогесу. Спеціальною постановою ДКО (1 березня 1944 р.) були створені будівельно-монтажне управління, каменедробильні й бетонні заводи, механічний та деревообробний заводи. На об’єкті задіяли 11 тис. робітників. Перша турбіна дала промисловий струм 3 березня 1947 р.

Для забезпечення електроенергією соціальної сфери й населення цілком виправдано використовувалися невеликі місцеві станції, кількість яких до початку 1944 р. становила 483 (загальною потужністю 538 тис. кВт).

На Макіївському металургійному заводі першу плавку було проведено через місяць після визволення міста. Ще в 1943 р. макіївці дали країні 8 тис. т сталі159.

10мартенів, 8 вагранок, 5 прокатних станів, 1 тис. верстатів було введено

вдію до завершення війни на Маріупольському металургійному заводі. Тоді ж одержано перший метал з найпродуктивнішої в республіці доменної печі № 3 «Азовсталі». Під час відновлення печі № 4, яку спочатку передбачалося повністю демонтувати і спорудити заново, було застосовано унікальні технологічні рішення. Інженери С.Крупенников, Є.Каменський і П.Мамонтов розробили алгоритм підняття ушкодженої вибухом домни та її встановлення на місце. Це досягнення було відзначене Сталінською премією СРСР.

В умовах, коли не вистачало необхідних матеріалів, інструментів, обладнання, палива, металургам доводилося покладатися на хист своїх винахідників і раціоналізаторів. Так, завдяки запропонованій ними технології змішування відходів коксохімічного виробництва з кам’яновугільним пеком, глиною, дерев’яною стружкою вдалося розв’язати проблему палива для парових котлів Дніпродзержинського металургійного заводу. Завод не мав повітряної машини. Новаторські підходи директора підприємства М.Фоменка і провідних інженерів дали можливість збудувати газоочисну установку на холодному газі власної конструкції і задути домну. У листопаді 1943 р. перша мартенівська піч дала метал, а наступного року введено

вдію ще 5 мартенів, 2 домни, кілька прокатних станів.

До закінчення війни в Україні було введено в експлуатацію 14 доменних, 35 мартенівських печей, 38 прокатних і трубних станів, 2 бесемерівських конвертори. За 1944–1945 рр. металургійна промисловість республіки дала 1,8 млн т чавуну (23% довоєнних обсягів), 1,2 млн т сталі (23%), 900 тис. т прокату труб

(29,5%)160.

Унаслідок евакуаційних заходів 1941 р. і руйнувань фактично перестала функціонувати машинобудівна індустрія. Ново-Краматорський завод перебував серед тих об’єктів індустрії, які в першу чергу забезпечувалися фінансовими, матеріальними й людськими ресурсами. До середини 1945 р. сума капіталовкладень у його відбудову й налагодження виробництва становила 164 млн руб. Завдяки цьому у 1944 р. завод виробив продукції на 28 млн руб., а за 8 місяців наступного року – на 36,6 млн руб.161

Концентрація фінансів, матеріалів і механізмів дала можливість у стислі терміни налагодити роботу великих об’єктів, що випускали транспортні засоби. Наприкінці 1944 р. Ворошиловградський паровозобудівний завод відвантажив підйомні машини для шахт Донецького і Криворізького басейнів та обладнання для металургійної промисловості. А 2 листопада 1945 р. з воріт заводу вийшов перший паровоз серії «СО». Стрімко відновлювалось виробництво на спеціалізованих підприємствах. На Харківському заводі «Світло шахтаря» до кінця 1943 р. вдалося налагодити технологічні лінії на 18 тис. кв. м виробничих площ (з 27 тис. кв. м до війни) і виготовити 30 транспортерів РТШ-30, 20 – РТШ-5, 30 перевантажувачів Н-4, 3250 шахтарських ламп на суму 1657 тис. руб.

Великі втрати тракторного парку в ході евакуації (майже 60%) гостро ставили питання про швидке відродження підприємств, на яких вони вироблялися. Констатуючи недоцільність реевакуації обладнання з діючих у східні регіони країни, керівництво наполягало на використанні альтернативних ресурсів. У постанові ДКО від 10 листопада 1943 р. встановлювалися графіки введення в дію технологічних ліній та цехів, номенклатура й кількість продукції. Наприкінці жовтня 1944 р. з конвеєра заводу вийшов перший трактор, до завершення року зібрано 100 тракторів, а з лютого 1945 р. відновлено їхнє серійне виробництво162.

До 1 вересня 1945 р. відновили роботу 95 зі 108 об’єктів машинобудівної та оборонної промисловості союзного підпорядкування. Крім того, в республіці відновили 2,2 млн кв. м виробничих і допоміжних площ (51,6% довоєнної кількості), встановили 32,9 тис. одиниць виробничого обладнання (43,8%). До закінчення війни держава асигнувала у відновлення підприємств машинобудівного профілю 1 млрд, 288,5 млн руб. Натомість відбудовані заводи до осені 1945 р. дали продукції на суму 1617,2 млн руб.163

Відродження галузі сприяло розвитку всіх інших секторів економіки. Інтенсивні роботи у 1944 р. велись на 80 зі 137 довоєнних об’єктів хімічної промисловості. На виконання постанови ДКО від 16 листопада 1943 р. були створені спеціалізовані організації – «Донхімпромбуд» і Донецька контора 6-го монтажного тресту «Головхімбуду» Наркомхіму, на які покладалося відновлення Донецького содового заводу. У липні 1944 р. введено в експлуатацію другу чергу підприємства. За 10 місяців 1945 р. хіміки виробили 80 тис. т кальцинованої соди, а за 4 місяці – 2,72 тис. т каустичної соди.

До закінчення війни було частково відновлено виробництво на Горлівському, Слов’янському, Сталінському азотно-тукових, Костянтинівському й Одеському суперфосфатних заводах, Рубіжанському хімкомбінаті – всього 23% довоєнних потужностей галузі.

Завдяки спеціальним урядовим програмам, трудовій звитязі мільйонів робітників, техніків, інженерів, конструкторів, учених протягом 1943–1945 рр. було відновлено і побудовано з нуля 3 тис. великих індустріальних об’єктів і задіяно третину довоєнних виробничих потужностей164.

Незважаючи на те, що тривала виснажлива війна, радянський уряд прагнув, по можливості, вирішувати нагальні проблеми соціального характеру. У забезпеченні населення предметами першої необхідності провідна роль належала місцевій промисловості, що становила помітний сегмент економічної інфраструктури.

358 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

Так, у 1941 р. в системі Наркомату місцевої промисловості діяло 706 підприємств (267 – республіканського й обласного підпорядкування й 439 міських і районних промкомбінатів)165.

Завдяки централізованим капіталовкладенням галузь одержала у 1944 р. 29,3 млн руб., 1945 р. – 31,3 млн руб. Однак ці кошти адресувалися насамперед об’єктам республіканського й обласного підпорядкування (у пропорції 2:1). Та й ці суми були освоєні не повністю: у 1944 р. – на 82,2%, 1945 р. – на 76,8%166.

У1943–1944 рр. стали до ладу 110 підприємств республіканського й обласного підпорядкування та 677 районних і міських промкомбінатів, у складі яких функціонували 6543 майстерні, цехи та виробництва. До кінця 1945 р. кількість відновлених об’єктів республіканського й обласного значення сягала 182, а міських

ірайонних – 780 (усього – 7338 підприємств, майстерень, цехів і виробництв167.

Удовідці промвідділу ЦК КП(б)У «Про відбудову й роботу місцевої промисловості» повідомлялося, що у 1944 р. на об’єктах місцевпрому випущено продукції на 188,3 млн крб. (28,4% річного довоєнного рівня), до 1 жовтня – на 214,9 млн крб. (66,1% річного плану), а з початку визволення республіки – на 420 млн крб. Незважаючи на обмежені асортимент і обсяги, це був помітний внесок у розв’язання проблеми гострого дефіциту товарів широкого вжитку й інших соціальних питань168.

Попри те що воюючі сторони максимально використовували для перевезень залізничні магістралі, вони водночас намагалися заподіяти максимальної шкоди транспортній інфраструктурі противника. Та без швидкого відновлення залізничного сполучення неможливо було здійснювати широкомасштабні відбудовні роботи. До розв’язання цих завдань масово залучалося місцеве населення. Так, у відновленні залізничних шляхів і технічних споруд на Північно-Донецькій, Південно-Донецькій, Південній і Сталінській дорогах щоденно працювало 27 тис. залізничників і місцевих жителів. Вони щодня вводили в експлуатацію 11–12 км полотна замість 3 км за планом. Низьководний міст через Дніпро поблизу Києва було зведено за 13 діб. 20 листопада 1943 р. розпочалося спорудження висоководних мостів під Дніпропетровськом, Києвом і Кременчуком.

У1944 р. розгорнулися відбудовні роботи на Вінницькій, Одеській, Ковельській і Львівській залізницях. У березні 1944 р. відкрився рух у прифронтовій смузі. До середини року в республіці було відновлено 16 682 км головних залізничних шляхів, 170 великих і 365 середніх мостів. Швидкі темпи відродження транспортних ліній дозволили перекидати сотні тисяч вагонів з військовими вантажами до зон стратегічних і фронтових операцій на території України та за її межами. Це стало можливим ще й завдяки тому, що завдання з капітального ремонту вагонів у 1944 р. було виконано на 110%, а по середньому ремонту – на 107,8%.

Відчутний економічний ефект давав новаторський рух і змагальні форми організації праці. За ініціативи і творчого підходу до справи таких залізничників, як Д.Коробков, В.Козлов, І.Іванов, О.Алексєєв, З.В’ялова й ін., вдалося зекономити значну кількість палива, різко скоротити розрив між технічною і комерційною швидкостями, збільшити середньодобовий пробіг локомотивів і навантаження вагонів.

До середини 1945 р. в Україні було відбудовано 21 тис. км головних, допоміжних та під’їзних колій, 615 великих і середніх залізничних мостів, багато інших

технологічних споруд, що створило можливості для забезпечення транспортного обслуговування фронту і тилу169.

З початком визволення території республіки розгортаються роботи з відродження інших видів транспорту.

Потреби фронту спричинили ситуацію, за якої цивільні вантажні перевезення

вУРСР на початку 1944 р. здійснювали всього кілька сотень автомобілів. За півтора роки роль автотранспорту у відбудовних роботах значно зросла, різко збільшився вантажопотік, а також вантажообіг кожного автомобіля як у промисловості, так і

всільському господарстві.

Брак автотранспортних засобів намагалися компенсувати шляхом розвитку водної інфраструктури Дніпровського басейну, Київського, Дніпропетровського, Дніпродзержинського, Запорізького річкових портів.

До осені 1945 р. річкове господарство, що зазнало збитків на 475,4 млн крб., відновило 78 од. самохідного та 149 од. несамохідного флоту місткістю 34 320 т (відповідно 22% і 24% довоєнної кількості). З річкового дна піднято 103 од. самохідних і 157 од. несамохідних суден. Запрацювали Київський і Херсонський заводи, які спеціалізувалися на ремонті річкового транспорту. У 1945 р. річковий флот республіки перевіз 1/4 довоєнного вантажу та 2 млн пасажирів (у 1940 р. – 6 млн).

Ще більших зусиль та коштів потребувало відновлення морського транспорту. Координація відбудовних робіт покладалася на оперативну групу Чорноморського пароплавства, що прибула до Одеси 10 квітня 1944 р. За тиждень у порту працювало понад 3 тис. робітників, техніків, інженерів, які розбирали зруйновані приміщення й пошкоджені механізми, впорядковували територію й акваторію. Портовики Миколаєва протягом місяця повністю очистили порт від завалів і продовжували відновлювати його інфраструктуру. Восени 1944 р. розпочато перевезення військових і цивільних вантажів на маршрутах Одеса–Поті–Батумі, Одеса–Туапсе, Одеса–Дунайські порти–Констанца–Варна. До кінця війни відновили роботу 80% промислових підприємств Чорноморського пароплавства і 65% флоту.

Поступово відновлювалися авіаційний транспорт. Відбудовувалися злітнопосадкові смуги, аеродроми й аеропорти, ремонтні бази, системи зв’язку й обслуговування повітряних суден. Наприкінці останнього року війни в Україні функціонували 75 повітряних ліній, 29 аеропортів, 295 злітно-посадкових майданчиків. Обсяг вантажних перевезень у цей час зріс порівняно з 1940 р. вдвічі170.

Гігантські масштаби відбудови потребували відповідної кількості робочої сили. Оскільки на її початковому етапі існувала необхідність використання некваліфікованих трудових ресурсів, до робіт масово залучались місцеве цивільне населення, мобілізовані за оргнабором з усіх областей республіки, учні й випускники ремісничих і професійних училищ, демобілізовані з радянських Збройних сил, репатріанти, в’язні системи НКВС/МВС, а також іноземні військовополонені й інтерновані.

Залученням і розміщенням трудових ресурсів опікувався Комітет з обліку й розподілу робочої сили при РНК СРСР і облвійськомати.

У1943–1944 рр. з 3,5 млн евакуйованих на схід громадян УРСР повернулося тільки 500 тис. осіб171.

Узв’язку з цим не існувало іншої можливості, як максимально використати

360 Частина шоста. НОВІТНЯ ЕПОХА

всі наявні ресурси. Саме тому не зовсім логічним видається рішення ДКО, що зобов’язало РНК УРСР у ІІ і ІІІ кварталах 1943 р. відібрати для роботи на підприємствах, розміщених за межами республіки, 14,5 тис. осіб172.

У другій половині 1944 р. розпочинається залучення робочої сили з колгоспів на шахти та підприємства Донбасу на договірних засадах.

Забезпечення промислових об’єктів трудовими ресурсами здійснювалося шляхом адресних мобілізацій з елементами примусу (з облавами включно). На відбудовні роботи у промисловість спрямовувалась значна частина репатріантів, які на деяких шахтах, наприклад, становили 25–40% зайнятих. Тільки у 1945 р. у вугільну й металургійну галузі, будови в складі робітничих батальйонів надійшло понад 200 тис. осіб173.

Значний сегмент задіяних у відродженні індустрії республіки трудових ресурсів становили військовополонені та інтерновані громадяни інших держав. Лише в 1945 р. на підприємства України запланували передати 495 520 осіб з цього контингенту. У Сталінській області для їхнього розміщення створили 7 таборів, у Ворошиловградській – 5, Київській, Запорізькій – по 3, Дніпропетровській – 2174. У квітні 1945 р. в УРСР прибуло 92,7 тис. інтернованих. У наступному році промислові об’єкти Донбасу та південних областей поповнило 126 робітничих батальйонів (98 тис. осіб)175.

Звичайно, за продуктивністю праця полонених та інтернованих не була високоефективною, але за умов дефіциту робочих рук виявилась зовсім не зайвою.

Брак кваліфікованих кадрів союзний уряд вирішував шляхом їхнього переведення в Україну з інших підприємств СРСР, а також випускників технічних навчальних закладів. Так, восени 1943 р. вугільну галузь Донбасу спрямовано 20 тис. випускників ремісничих училищ і ФЗН з 12 союзних і автономних республік СРСР. А загалом того року до промислових районів УРСР прибуло 200 тис. кваліфікованих робітників з різних регіонів СРСР.

Водночас велика увага приділялась підготовці власних кваліфікованих кадрів. У 1944 р. школи ФЗН, ремісничі й залізничні училища України підготували 23,8 тис. фахових робітників, у 1945 р. – 82,7 тис. осіб. Крім того, навчання різним спеціальностям здійснювалось безпосередньо на виробництві шляхом створення курсів шкіл і комбінатів виробничо-технічного навчання. Для прикладу, з вересня 1943 до квітня 1945 р. гірничими спеціальностями в Донбасі оволоділи 277 тис. осіб (з них 103 тис. – жінки). Протягом 1943–1944 рр. основи гірничорудних спеціальностей освоїло 11 тис. мешканців Криворіжжя176.

Допоки на території республіки тривав воєнний стан, умови роботи залишалися досить складними. Зазвичай робочий день у 1943–1944 рр. тривав 10–12 годин, а незрідка сягав 14–16 годин, до нічних змін залучалися жінки й неповнолітні, часто порушувалася техніка безпеки на виробництві, що супроводжувалося травматизмом. Потребувала кардинального поліпшення система постачання та матеріального заохочення трудящих, забезпечення житлом, охорони здоров’я і санаторного лікування. Наявність цих та інших негараздів зумовила високий рівень трудового дезертирства. Тільки у липні – серпні 1944 р. з цієї причини притягнуто до кримінальної відповідальності 30 тис. осіб, а ще 32,6 тис. – розшукувалися177.

В умовах війни держава не могла розпочати повномасштабні соціальні про-