3. Червона книга україни

ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ ІСТОРІЯ 1960 р. – прийнятий Закон про охорону навколишнього природного середовища; 1962-63 рр. – М. І. Котов та В. І. Чопик розпочали підготовку списків рідкісних видів рослин; 1970 р. – В. І. Чопик опублікував першу монографію про раритетні види рослин; 1974 р. – вперше розроблена “Красная книга СССР”; 1975 р. – опублікована «Красная книга СССР . Дикорастущие виды флоры СССР, нуждающиеся в охране»; почали розроблення Червоної книги УРСР; 1976 р. – РМ УРСР прийняла постанову “Про заснування книги рідкісних і таких, що знаходяться під загрозою зникнення видів тварин і рослин УРСР”, одночасно було затверджено перше Положення про Червону книгу; 1978 р. – вийшла у світ “Красная книга СССР”, В. І. Чопик опублікував другу монографію, в якій навів 187 видів рослин; склали списки рідкісних видів рослин для Криму; 1980 р. – вперше була надрукована Червона книга УРСР однотомним виданням, до якого занесли 151 вид судинних рослин, 85 видів (підвидів) тварин; 1992 р. – затверджено нове Положення про Червону книгу України; 1994 р. – вийшов у світ перший том ЧКУ “Тваринний світ”; 1996 р. – надрукований другий том ЧКУ «Рослинний світ»; 2002 р. – ВРУ прийняла Закон України «Про Червону книгу України»; 2004 р. – КМУ затверджує Положення про Національну комісію з питань Червоної книги України; 2009 р. – вийшло у світ третє видання ЧКУ, до якого увійшли 542 види тварин, 826 видів рослин та грибів. 23

Майже у кожній країні створюються списки видів біорізноманіття, які потребують охорони. Це так звані національні Червоні книги.

ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ КАТЕГОРИЗАЦІЯ ВИДІВ зниклі – види, про які після неодноразових пошуків, проведених у типових місцевостях або інших відомих та можливих місцях поширення, відсутня будь яка інформація про їх існування у дикій природі; зниклі в природі – види, які зникли в природі, але збереглися у спеціально створених штучних умовах; зникаючі – види, котрі знаходяться під загрозою зникнення, збереження яких є малоймовірним, якщо продовжиться згубна дія факторів, що впливають на їх стан; вразливі – види, які у найближчому майбутньому можуть бути віднесені до категорії “зникаючих”, якщо продовжиться дія факторів, що впливають на їх стан; рідкісні – види, популяції яких невеликі, і нині ще не відносяться до категорії “зникаючих” чи “вразливих”, хоча їм і загрожує небезпека; неоцінені – види, про які відомо, що вони можуть належати до категорії “зникаючих”, “вразливих” чи “рідкісних”, але ще не віднесені до них; недостатньо відомі – види, які можна було б віднести до однієї з вище перерахованих категорій, однак у зв’язку з відсутністю повної достовірної інформації питання залишається невизначеним. 25

ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ КРИТЕРІЇ ЗАНЕСЕННЯ ВИДІВ

хорологічний – береться до уваги поширення і стан популяцій ендемічних, диз′юнктивних і рідкісних видів у складі флори;

флорогенетичний – включаються реліктові види і ті, що зникають з природних причин;

еколого-ценотичний – включаються види різних рідкісних і зникаючих фітоценозів та специфічних еконіш;

прагматичний – враховується практичне значення видів та їхнє відношення до родичів культурних сортів;

естетичний – включаються гарноквітучі та інші декоративні дикорослі види рослин, які стають раритетними або зникають внаслідок масового знищення. 26

ЧЕРВОНА КНИГА УКРАЇНИ

ДИНАМІКА КІЛЬКОСТІ ВИДІВ БІОРІЗНОМАНІТТЯ

За кількістю раритетних видів судинних рослин в Україні найціннішими є: Ялтинський гірсько-лісовий ПЗ – 96 раритетних видів, Карпатський НПП – відповідно 89 видів, Карпатський БсЗ – 79 видів.

27

Роки видання

Кількість видів

тварин рослин і грибів

1980 85 151

1994, 1996 382 541

2009 542 826

РЕГІОНАЛЬНІ І ЛОКАЛЬНІ “ЧЕРВОНІ СПИСКИ” офіційні регіональні У природоохоронній практиці збереження рослинного і тваринного світу окремих регіонів (аналогічно як це робиться на загальнодержавному рівні) фахівці формують «червоні списки» рідкісного біорізноманіття. Перші в колишньому СРСР обласні «червоні списки» рідкісних видів рослин були підготовлені для Донбасу і затверджені Ворошиловградським (82 види) і Донецьким (85 видів) облвиконкомами відповідно в 1978 і 1979 роках. Нині всі регіональні “червоні списки” представлені у виданні: Офіційні переліки регіонально рідкісних рослин адміністративних територій України (довідкове видання) / Т. Л. Андрієнко, М. М. Перегрим. – К.: Альтерпрес, 2012. – 148 с.

неофіційні локальні Установи ПЗФ часто практикують складання так званих «малих червоних книг» для відповідної окремої ПЗТ, наприклад Червона книга Карпатського національного природного парку.

29

4. ЗЕЛЕНА КНИГА УКРАЇНИ

ІСТОРІЯ ЗЕЛЕНОЇ КНИГИ 1971 р. – Є. М. Лавренко вперше обґрунтував необхідність охорони типових корінних фітоценозів нарівні з раритетними; 1977 р. – С. М. Стойко опублікував список рідкісних рослинних угруповань Українських Карпат; 1978 р. – П. Л. Второв і Б. П. Степанов вперше підняли питання про створення “Красной книги редких и исчезающих растительных сообществ СССР”; 1982 р. – С. М. Стойко дав визначення рідкісних, унікальних та типових фітоценозів, розробив для них шість созологічних категорій, модернізував індекс созологічної оцінки; 1983 р. – на VІІ з’їзді ВБТ запропоновано сім категорій унікальних, рідкісних і типових фітоценозів, на цьому ж форумі Ю. Р. ШелягСосонко і Т. Л. Андрієнко представили проект Зеленої книги України; 1987 р. – вийшло у світ перше видання Зеленої книги України; 1997 р. – КМУ затвердив перше Положення про Зелену книгу України; 1998 р. – надрукована “Регіональна «Зелена книга”; 2002 р. – опубліковане видання «Зелена книга України. Ліси», затверджене нове Положення про Зелену книгу України; 2009 р. – вийшло у світ друге видання «Зелена книга України” (160 синтаксонів). 31

Зелена книга України є офіційним державним документом, в якому приведені зведення про сучасний стан рідкісних, зникаючих і типових природних рослинних угрупувань, що підлягають охороні. Книга служить основою для розробки заходів щодо збереження, відтворення і використання занесених до неї природних рослинних угрупувань.

КАТЕГОРИЗАЦІЯ РАРИТЕТНИХ ФІТОЦЕНОЗІВ

Зелена книга України. Ліси

перша категорія об’єднує асоціації з унікальним типом асоційованості домінантів; друга категорія об’єднує асоціації з рідкісним типом асоційованості домінантів; третя категорія об’єднує асоціації з рідкісним типом асоційованості домінантів, де останні розташовані на межі поширення; четверта категорія об’єднує асоціації з рідкісним типом асоційованості домінантів, які розташовані на межі висотного поширення; п’ята категорія об’єднує асоціації з рідкісним типом асоційованості домінантів, серед яких є релікти, котрі не мають правового природоохоронного статусу; шоста категорія об’єднує асоціації з рідкісним типом асоційованості домінантів, серед яких є ендеміки, котрі не мають правового природоохоронного статусу; сьома категорія об’єднує асоціації з рідкісним типом асоційованості широко поширених домінантів. 33

КАТЕГОРИЗАЦІЯ РАРИТЕТНИХ ФІТОЦЕНОЗІВ: ЗКУ (2009) Категорія 1 – угруповання з унікальним типом асоційованості домінантів, які мають аутфітосозологічну (ЄЧС, ЧКУ), ботанікоісторичну (релікти), ботаніко-географічну (ендеми, диз′юнкти, погранично-ареальні) значущість, є вразливими, мають обмежені площі та перебувають під загрозою зникнення. Категорія 2 – угруповання з рідкісним типом асоційованості домінантів, які мають аутфітосозологічну (ЄЧС, ЧКУ), ботанікоісторичну (релікти), ботаніко-географічну (ендеми, диз′юнкти, погранично-ареальні, на межі висотного поширення) значущість, або відзначаються ценотично оригінальним поєднанням широко поширених видів, синекологічні оптимуми яких відмінні і характеризуються зменшенням площ місцезростань. Категорія 3 – угруповання із звичайним типом асоційованості домінантів, які мають аутфітосозологічну (ЄЧС, ЧКУ), ботанікоісторичну (релікти), ботаніко-географічну (ендеми, диз′юнкти, погранично-ареальні, на межі висотного поширення) значущість, вже стали раритетними внаслідок впливу природних чи антропогенних факторів і мають тенденції до зменшення площ місцезростань. Категорія 4 – угруповання із звичайним типом асоційованості домінантів, стали раритетними через вплив антропогенних факторів і є під загрозою зникнення, якщо діятимуть несприятливі фактори. 34

35

ПИТАННЯ ДЛЯ САМОСТІЙНОЇ РОБОТИ

1. Кризові ознаки біорізноманіття.

2. Наукові ботанічні об’єкти, які занесені до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання.

3. Наукові зоологічні та мікологічні об’єкти, які занесені до Державного реєстру наукових об’єктів, що становлять національне надбання.

4. Обласні «червоні списки» адміністративних областей проживання студентів.

Дякую за уваг

1. ІСТОРІЯ НАУКИ ПРО ОХОРОНУ ПРИРОДИ

ЗАРОДЖЕННЯ НАУКИ ПРО ОХОРОНУ ПРИРОДИ Давній період – проявлення первісних природоохоронних знань В Індії ще в 242 р. до н. е. був виданий указ про охорону унікальних лісових ділянок. С. М. Крамер (1991) наводить текст із глиняних табличок древнього Шумера (зберігаються в Лондоні, Стамбулі та Філадельфії), який засвідчує про примітивні наукові дослідження на охоронних територіях. Не виключав можливості досліджувати «тварин і птахів в парках і заповідних місцях» Ф. Бекон в утопічному романі «Нова Атлантида». Період ХVІІ-ХІХ століть – зародження перших наукових ідей в охороні природи ХVІІ століття – класичний підхід збереження природи через її дослідження запропонував Ж.-Ж. Руссо. 1799-1804 рр. – О. Гумбольдт, вивчаючи у Венесуелі велетенські дерева з родини мімозових, увів у наукову літературу поняття «пам’ятки природи». 1864 р. – Д. Марш у книзі „Людина і природа” застерігав людство, що темпи антропогенізації природного середовища настільки стрімкі, що стануть „провісниками таких бід, як порок, варварство і навіть, можливо, повне вимирання людської раси”. 1893 р. – І. Н. Фалєєв опублікував результати своїх досліджень на Дніпрі та озері в Конча-Заспі, вперше піднімає питання про створення рибних заказників, вважаючи, що „рослинність, яка оточує заповідні озера чи затоки, має бути недоторканою”. 1894-1895 рр. – В. В. Докучаєв вперше закликає до збереження “для потомків та науки” цілинного степу, його характерних рослинних і тваринних форм. Таким чином народилася ідея поєднання охорони і науки у межах заповідних природних територій.

СТАНОВЛЕННЯ НАУКИ ПРО ОХОРОНУ ПРИРОДИ

Період першої половини ХХ століття – зародження наукових природоохоронних напрямів

1908 р. – Г. О. Кожевніков науково обґрунтував ідею виділення окремих природних ділянок з особливою охороною, щоби дізнатися справжній хід еволюції екосистем. Він започаткував ідею про абсолютну заповідність унікальної природи, тобто про створення заповідників як наукових установ без втручання людини. Американське екологічне товариство, Американська асоціація сприяння науковому прогресу, Швейцарське товариство охорони природи під керівництвом П. Саразена активно піднімали питання про необхідність використання ПЗТ тільки в наукових цілях, складання їх науково обґрунтованого реєстру. Так зародився еколого-еволюційний напрям природоохоронних досліджень 1910 р. – для роботи ботанічної станції на заповідних степах Херсонщини Й. К. Пачоський склав спеціальну програму наукових спостережень. Г. Ф. Морозов висловив принципово нову думку про те, що виділення заповідних ділянок повинно відбуватись, за можливості, планомірно і відповідно на землях, які є характерними для природи ботаніко-географічних регіонів. Так зародився географічний напрям формування мережі природоохоронних територій.

СТАНОВЛЕННЯ НАУКИ ПРО ОХОРОНУ ПРИРОДИ

Період першої половини ХХ століття – зародження наукових природоохоронних напрямів

1911 р. – Г. Конвенц опублікував свою відому працю „Загроза пам’яткам природи та пропозиції для їх збереження”. 1913 р. – на першому міжнародному з’їзді з охорони природи у Швейцарії вперше почали обговорювати актуальність наукових досліджень про охорону природи. 1914 р. – виходять у світ перші в Україні книги з охорони природи В. І. Талієва “Охороняймо природу” та І. П. Бородіна “Охорона пам’яток природи”. 1917 р. – В. П. Семенов-Тян-Шанський виявив 46 різних географічних зон, які за аналогією до американських національних парків підходять для створення мережі заповідників. 1927 р. – у США з’явилися перші природоохоронні території науково-дослідного біологічного профілю. 1928 р. – Г. О. Кожевніков своєю статтею в журналі «Охорона природи» знову наголосив про необхідність проведення безперервних фундаментальних досліджень у заповідниках. За спеціальною програмою безперервні дослідження вперше були апробовані в «Асканія-Нова» та Кримському державних заповідниках. 1933 р. – А. Водзічко вперше запропонував термін „фізіотактика” як варіант назви природоохоронної науки.

СТАНОВЛЕННЯ НАУКИ ПРО ОХОРОНУ ПРИРОДИ Період другої половини ХХ століття – оформлення геосозології як системи наук 1959 р. – потреба визнання охорони природи як окремої науки обговорювалась на конгресі МСОП, що відбувся в Афінах і Дельфах. 1966 р. – В. Готелем введена назва – созологія („созо”, “содзо”, „содзейн” - грецьке (σώδξώ), що означає рятувати, охороняти, згадаймо також і морське „SOS”). 1969 р. – на черговому конгресі МСОП у Делі Ж-П. Гаррой запропонував визначення національного парку. 1970 р. – Л. К. Шапошніков пропонував називати наукову природоохоронну галузь созіоекологією. 1973 р. – С. М. Стойко природоохоронну галузь науки логічно назвав “охорона біосфери”, або “геосозологія”. 1977 р. – С. М. Стойко увів термін екосозологія – наука про охорону екосистем. 1980 р. – на пленарному засіданні ООН була прийнята Світова хартія охорони природного середовища. У 90-х роках відбувся остаточний перелом у стереотипах мислення природоохоронців. Це сталося після виходу ряду фундаментальних праць геоботаніків, захисту деяких дисертаційних робіт і особливо під час виконання Карпатського і Дунайського проектів Глобального Екологічного фонду. ХХІ століття. 2002 р. – Ю. Р . Шеляг-Сосонко та С. Ю. Попович розробили стратегію і парадигму заповідної созології. 2010 р. – М. А. Голубець обґрунтував потребу у новій прикладній галузі науки — «середовищезнавстві» і назвав її «інвайронментологією» (Environmentology).