Сырная Гистология

t.me/rapeture

накопичення секрету клітина цілковито руйнується і її залишки включаються до складу секрету; у людини голокринними є сальні залози шкіри

За хімічним складом секрету залози поділяють на слизові, білкові, білково-слизові, стероїдпродукуючі, сальні та потові

*** Васкуляризація, іннервація та вікові зміни ендокринних залоз

Секреторні відділи ендокринних залоз можуть мати форму трабекул (клітинних тяжів) або ж фолікулів (мішечків), які густо обплетені судинами мікроциркуляторного русла. Трабекулярний тип будови характерний для прищитоподібної залози, у той час як щитоподібна залоза має фолікулярну структуру.

Всі ендокринні залози мають паренхіматозний тип будови. Строма утворена сполучною тканиною, що формує капсулу та внутрішній каркас органа. Для ендокринних залоз характерне багате кровопостачання. Стінка кап лярів у складі ендокринних залоз вистелена фенестрсваним ендотелієм, що полегшує транспорт гормонів у кров. Паренхіму ендокринних залоз утворюють секреторно активні клітини: ними можуть бути спеціалізований (залозистий) епітелій або спеціалізовані нервові клітини У цитоплазмі клітин обох типів, окрім розвинутого синтетичного апарату, наявні секреторні гранули (везикули), які локалізуються переважно в базальному полюсі клітини - поблизу фенестрованого капіляра, або - у випадку нейросекреторних клітин - у терміналі аксона. Нейросекреторні клітини здатні продукувати не лише нейромедіатори, але й гормони; опору і мікрооточення для них складають специфічні нейрогліальні клітини.

Ключовою відмінністю ендокринних залоз від екзокринних є відсутність вивідних проток. При цьому епітелій : різних ендокринних залозах має унікальну архітектоніку і може утворювати: (1) фолікули (у щитоподібній залозі); (2) тяжі (у кірковій речовині наднирників; (3) трабекули (в аденогіпофізі та прищитоподібних залозах); (4) острівці (у підшлунковій залозі)

9. Загальна гістологія. Епітеліальні тканини. *Залозистий епітелій -

особливості функціонування та синтетичної діяльності секреторних клітин. Секрет та секреція. Зовнішня та внутрішня секреція.

Залози - група клітин або органи, основна функція яких полягає у виробленні речовин, необхідних для нормального функціонування організму.

t.me/rapeture

Продукти синтетичної діяльності залоз мають назву секретів (секреторних продуктів), а процес їх виділення отримав назву секреції. Переважна більшість залоз організму є похідними епітеліальної тканини клітини якої проліферують і вростають у прилеглу сполучну тканину (рис. 6.14). Залозисті клітини формують паренхіму, а сполучна тканина, яка їх оточує, дає опору та забезпечує живленням, - строму залоз.

Розрізняють залози одноклітинні та багатоклітинні. Залежно від того, куди надходять секреторні продукти, залози поділяються на дві великі групи: екзокринні (зовнішньої секреції”) та ендокринні (внутрішньої секреції”), а залозисті клітини, відповідно, на екзокриноцити та ендокриноцити. Слід зауважити, що грецький терміноелемент крінейн - "виділяти" багатократно зустрічається у різноманітних класифікаційних схемах, що стосуються залоз.

Екзокринні залози складаються з двох частин, а саме - секреторних відділів та вивідних проток. Продукти синтетичної діяльності секреторних відділів виводяться на поверхню епітеліального пласта вивідними протоками. Прикладом екзокринних залоз можуть бути слинні залози, потові та сальні залози шкіри тощо

Ендокринні залози не мають вивідних проток, їхні продукти - гормони - виділяються у внутрішнє середовище організму (кров і лімфу), з кровоплином розносяться по організму і таким чином "знаходять" свої клітинимішені. Секреторні відділи ендокринних залоз можуть мати форму трабекул (клітинних тяжів) або ж фолікулів (мішечків), які густо обплетені судинами мікроциркуляторного русла. Трабекулярний тип будови характерний для прищитоподібної залози, у той час як щитоподібна залоза має фолікулярну структуру.

** Особливості будови та класифікація ендокринних залоз, особливості секрету ендокринних залоз. Паранкринна, автокринна, амфікринна секреція.

Різновидами ендокринної вважають паракринну, амфікринну та автокринну секрецію. Паракринна секреція спрямована на прилеглі до залозистих клітин клітини елементи, автокринна - на власні структури клітини Амфікринні клітини поєднують внутрішньосекреторну діяльність із зовнішньосекреторною. Зокрема, деякі ендокриноцити шлунково-кишкового тракту, крім гормонів, продукують також слиз. Прикладами багатоклітинних амфікринних залоз можуть слугувати підшлункова залоза чи власні залози шлунка, які поєднують ендокринну та екзокринну функції.

t.me/rapeture

Ключовою відмінністю ендокринних залоз від екзокринних є відсутність вивідних проток. При цьому епітелій : різних ендокринних залозах має унікальну архітектоніку і може утворювати: (1) фолікули (у щитоподібній залозі); (2) тяжі (у кірковій речовині наднирників; (3) трабекули (в аденогіпофізі та прищитоподібних залозах); (4) острівці (у підшлунковій залозі)

***Ембріогенез ендокринних та екзокринних залоз. Гістогенез паренхіми строми та залоз.

В эмбриогенезе экзокринные железы образуются из эктодермы (слюнные, молочные железы) или энтодермы (печень, поджелудочная железа) путем инвагинации пластов эпителиоцитов в мезенхиму. Из дистальных отделов закладки образуются концевые (секреторные) отделы, а из проксимальных формируется система выводных протоков. Поэтому их структурно-функциональные единицы состоят из двух частей: секреторных (концевых) отделов и выводных протоков

В эмбриогенезе эндокринные, как и экзокринные железы, образуются путем инвагинации пластов эпителиоцитов в мезенхиму, но затем теряют связь с внешним эпителиальным пластом. Поэтому их структурнофункциональные единицы содержат только секреторные (концевые) отделы.

10. Загальна гістологія. Епітеліальні тканини. *Види епітелію.

Залозистий епітелій. Особливості будови та функціонування залозистих секреторних клітин. Секрет та секреція.

Залози - група клітин або органи, основна функція яких полягає у виробленні речовин, необхідних для нормального функціонування організму. Продукти синтетичної діяльності залоз мають назву секретів (секреторних продуктів), а процес їх виділення отримав назву секреції. Переважна більшість залоз організму є похідними епітеліальної тканини клітини якої проліферують і вростають у прилеглу сполучну тканину. Залозисті клітини формують паренхіму, а сполучна тканина, яка їх оточує, дає опору та забезпечує живленням, - строму залоз.

Розрізняють залози одноклітинні та багатоклітинні. Залежно від того, куди надходять секреторні продукти, залози поділяються на дві великі групи: екзокринні (зовнішньої секреції”) та ендокринні (внутрішньої секреції”), а залозисті клітини, відповідно, на екзокриноцити та ендокриноцити. Слід зауважити, що грецький терміноелемент крінейн - "виділяти" багатократно зустрічається у різноманітних класифікаційних схемах, що стосуються залоз.

Екзокринні залози складаються з двох частин, а саме - секреторних відділів та вивідних проток. Продукти синтетичної діяльності секреторних

t.me/rapeture

відділів виводяться на поверхню епітеліального пласта вивідними протоками. Прикладом екзокринних залоз можуть бути слинні залози, потові та сальні залози шкіри тощо

Ендокринні залози не мають вивідних проток, їхні продукти - гормони - виділяються у внутрішнє середовище організму (кров і лімфу), з кровоплином розносяться по організму і таким чином "знаходять" свої клітинимішені. Секреторні відділи ендокринних залоз можуть мати форму трабекул (клітинних тяжів) або ж фолікулів (мішечків), які густо обплетені судинами мікроциркуляторного русла. Трабекулярний тип будови характерний для прищитоподібної залози, у той час як щитоподібна залоза має фолікулярну структуру.

** Секреторний цикл, його фази, участь органоїдів в секреторному циклі. Типи секреції (мерокринові, апокринові, голокринові).

Секреція - складний процес, який включає чотири фази: (1) поглинання залозистими клітинами через базальну поверхню з крові та лімфи хімічних речовин, необхідних для наступного синтезу секрету; (2) синтез і нагромадження секрету, що здійснюється у гранулярній або гладкій ендоплазматичній сітці; пакування секреторних продуктів у комплексі Гольджі; (3) виділення секрету, що здійснюється різними шляхами залежно від типу секреції - мерокринної, апокринної, голокринної; (4) відновлення вихідного стану залозистої клітини.

Якщо вищеозначені фази повторюються у залозистих клітинах у певній послідовності, це дає підстави говорити про секреторний цикл. В інших випадках, якщо ці процеси здійснюються одночасно, має місце так звана постійна або ж спонтанна секреція. Якщо клітина виділяє секрет постійно, без накопичення секреторних продуктів та отримання нею додаткових сигналів із зовнішнього середовища, таке явище має назву конститутивної секреції. Екзоцитоз, який ініціюється дією електричного або хімічного сигналу, отримав назву регульованої секреції.

За способом виділення секрету розрізняють наступні різновиди залоз: (1) мерокринні - виділення секрету здійснюється клітиною без порушення її цілості (шляхом екзоцитозу); більшість залоз в організмі людини виводить секрет за мерокринним типом; (2) апокринні - секреція здійснюється з відривом апікальної частини клітини; у людини апокринний тип секреції притаманний грудним та апокринним потовим залозам; (3) голокринні - після накопичення секрету клітина цілковито руйнується і її залишки включаються до складу секрету; у людини голокринними є сальні залози шкіри.

t.me/rapeture

***Морфологічні прояви та приклади залоз з різними типами секреції.

Різновидами ендокринної вважають паракринну, амфікринну та автокринну секрецію. Паракринна секреція спрямована на прилеглі до залозистих клітин клітини елементи, автокринна - на власні структури клітини Амфікринні клітини поєднують внутрішньосекреторну діяльність із зовнішньосекреторною. Зокрема, деякі ендокриноцити шлунково-кишкового тракту, крім гормонів, продукують також слиз. Прикладами багатоклітинних амфікринних залоз можуть слугувати підшлункова залоза чи власні залози шлунка, які поєднують ендокринну та екзокринну функції.

За способом виділення секрету розрізняють наступні різновиди залоз: (1) мерокринні - виділення секрету здійснюється клітиною без порушення її цілості (шляхом екзоцитозу); більшість залоз в організмі людини виводить секрет за мерокринним типом; (2) апокринні - секреція здійснюється з відривом апікальної частини клітини; у людини апокринний тип секреції притаманний грудним та апокринним потовим залозам; (3) голокринні - після накопичення секрету клітина цілковито руйнується і її залишки включаються до складу секрету; у людини голокринними є сальні залози шкіри.

11. Загальна гістологія. Тканини внутрішнього середовища. Кров.

*Загальна характеристика тканин внутрішнього середовища, класифікація. Особливості будови, походження і функцій крові та лімфи. Характеристика клітин та міжклітинної речовини, склад та походження плазми крові та лімфи. Гематокрит

Внутрішнє середовище - це гелевидна напіврідка речовина, що оточує всі клітини організму (міжклітинна речовина)

До тканин внутрішнього середовища входять кров, лімфа та сполучні тканини. Міжклітинна речовина цих тканин формує внутрішнє середовище, яке забезпечує життєдіяльність його клітин

Кров - це рідка тканина організму, що циркулює у вигляді впорядкованого односпрямованого потоку у серцево-судинній системі

Кров виконує низку життєво важливих функцій. Захисна функція крові зумовлена забезпеченням клітинного та гуморального імунітету на тканинному рівні. Дихальна функція полягає у забезпеченні тканин киснем і звільненні від вуглекислого газу як кінцевого продукту метаболізму. Завдяки трофічній і видільній функціям крові транспортуються як поживні речовини, так і продукти метаболізму. Разом із нервовою та ендокринною системами кров підтримує сталість внутрішнього середовища організму, у тому числі - імунного гомеостазу, виконуючи гомеостатичну функцію.

t.me/rapeture

Кров складається з рідкої частини - плазми, яка становить 55-60% об'єму крові, і формених елементів, загальний об'єм яких - 40-45 %. Співвідношення формених елементів крові до плазми має назву показника гематокриту. Він визначається шляхом центрифугування зразка гепаринізованої крові у капілярі гематокриту. До формених елементів крові належать еритроцити, лейкоцити та тромбоцити

Розвиток крові як тканини починається у кінці другого - на початку третього тижня ембріогенезу з утворення у мезенхімі стінки жовткового мішка так званих кров'яних острівців. Поступово мезенхімні клітини на периферії кров'яного острівця втрачають зв'язок із центральними клітинами і перетворюються на ангіобласти - ендотеліальні клітини первинної кровоносної судини, а центральні клітини округляються і трансформуються у гемоцитобласти - поліпотентні (стовбурові) кровотворні клітини. На п’ятому тижні ембріогенезу стовбурові кровотворні клітини, які виселилися з жовткового мішка, формують центри кровотворення у печінці. Протягом четвертого - шостого місяців пренатального онтогенезу печінка є основним кровотворним органом плода; у цей же час кровотворення відбувається також у селезінці й тимусі. З четвертого місяця внутрішньоутробного розвитку кровотворення починається в червоному кістковому мозку; після сьомого місяця він стає основним органом кровотворення. Усі формені елементи крові розвиваються з поліпотентних стовбурових кровотворних клітин, диференціація яких визначається двома основними чинниками: (1) мікрооточенням (ретикулярною тканиною кровотворних органів); (2) гемопоетинами (стимуляторами гематопоезу)

** Загальна характеристика формених елементів крові: без’ядерні, ядерні та неклітинні. Гемограма, її основні показники та діагностичне значення. Вікові особливості гемограми.

Назву формених елементів вони отримали у зв'язку з тим, що повновартісними клітинами серед них є лише лейкоцити, тоді як еритроцити - без'ядерні постклітинні структури, а тромбоцити - фрагменти цитоплазми клітин червоного кісткового мозку мегакаріоцитів

Усі формені елементи крові розвиваються з поліпотентних стовбурових кровотворних клітин, диференціація яких визначається двома основними чинниками: (1) мікрооточенням (ретикулярною тканиною кровотворних органів); (2) гемопоетинами (стимуляторами гематопоезу). Утворення нових клітин крові та руйнування старих у фізіологічних умовах збалансоване, чим забезпечується підтримання сталості як кількісного, так і якісного складу клітин крові.

t.me/rapeture

Кількісні співвідношення формених елементів крові мають назву гемограми

***Ембріональний та постембріональний гістогенез крові. Особливості фізіологічної та репаративної регенерації формених елементів крові. Гомобластичний та гетеробластичний типи кровотворення.

Розвиток крові як тканини починається у кінці другого - на початку третього тижня ембріогенезу з утворення у мезенхімі стінки жовткового мішка так званих кров'яних острівців. Поступово мезенхімні клітини на периферії кров'яного острівця втрачають зв'язок із центральними клітинами і перетворюються на ангіобласти - ендотеліальні клітини первинної кровоносної судини, а центральні клітини округляються і трансформуються у гемоцитобласти - поліпотентні (стовбурові) кровотворні клітини. На п’ятому тижні ембріогенезу стовбурові кровотворні клітини, які виселилися з жовткового мішка, формують центри кровотворення у печінці. Протягом четвертого - шостого місяців пренатального онтогенезу печінка є основним кровотворним органом плода; у цей же час кровотворення відбувається також у селезінці й тимусі. З четвертого місяця внутрішньоутробного розвитку кровотворення починається в червоному кістковому мозку; після сьомого місяця він стає основним органом кровотворення.

Усі формені елементи крові розвиваються з поліпотентних стовбурових кровотворних клітин, диференціація яких визначається двома основними чинниками: (1) мікрооточенням (ретикулярною тканиною кровотворних органів); (2) гемопоетинами (стимуляторами гематопоезу).

Кровотворення - процес постійного оновлення формених елементів крові - забезпечує сталість кількісного та якісного клітинного складу периферичної крові. Кровотворення можна розглядати як процес фізіологічної, а при крововтраті - репаративної регенерації крові. Кровотворення відбувається в

t.me/rapeture

кровотворних органах (червоний кістковий мозок, тимус, селезінка, лімфатичні вузли), а також у лімфоїдній тканині слизових оболонок і шкіри. У червоному кістковому мозку здійснюється мієлопоез - процес утворення еритроцитів, гранулоцитів, моноцитів і тромбоцитів, внаслідок чого кровотворна тканина червоного кісткового мозку отримала назву мієлоїдної. Крім того, тут утворюються деякі види лімфоцитів. Отже, червоний кістковий мозок можна розглядати як універсальний кровотворний орган. У тимусі, селезінці та лімфатичних вузлах відбувається лімфопоез, тому їхню кровотворну тканину називають лімфоїдною

Стовбурова кровотворна клітина (СКК) має наступні характеристики: (1) поліпотентність - здатність диференціюватись у напрямку будь-яких формених елементів крові; (2) здатність до самопідтримання - кожний мітоз СКК є асиметричним, тобто тільки одна з дочірніх клітин починає диференціюватись, а друга залишається СКК; таких мітозів може бути понад 100, що забезпечує існування СКК протягом цілого життя індивіда; (3) здатність протягом тривалого часу перебувати у G0-фазі клітинного циклу; (4) здатність до репопуляції - тобто до постійної міграції з одних кровотворних органів до інших. Стовбурові кровотворні клітини виникають первинно в ембріональному періоді в стінці жовткового мішка, а відтак колонізують печінку та розселяються по всіх кровотворних органах

Звичайні умови: гомобластичний тип кровотворення (початкові стадії гемопоеза протікають з невеликою інтенсивністю, і зміст клітин класів I-III (а також класу IV) у кістковому мозку дуже низький. Переважають же (і значно) клітини наступних стадій розвитку – звичайно тієї останньої стадії, на якій клітини ще здатні ділитися. Такий тип кровотворення називають гомобластичним - у силу переваги в кістковому мозку клітин однієї стадії)

Екстремальні ситуації: гетеробластичний тип кровотворення. (диференцировочі поділи початкових клітин ряду прискорюються, а витрата зрілих форм збільшується. Це приводить до перерозподілу співвідношення клітинних форм у кістковому мозку: частка пізніх форм знижується, а частка ранніх форм підвищується. У такому випадку говорять про гетеробластичний тип кровотворення: у помітній кількості присутні клітини декількох стадій)

12. Загальна гістологія. Тканини внутрішнього середовища. Кров.

*Загальна характеристика клітин та міжклітинної речовини крові. Еритроцити. Кількість, особливості будови, функції. Тривалість життєвого циклу.

Кров - це рідка тканина організму, що циркулює у вигляді впорядкованого односпрямованого потоку у серцево-судинній системі

t.me/rapeture

Кров виконує низку життєво важливих функцій. Захисна функція крові зумовлена забезпеченням клітинного та гуморального імунітету на тканинному рівні. Дихальна функція полягає у забезпеченні тканин киснем і звільненні від вуглекислого газу як кінцевого продукту метаболізму. Завдяки трофічній і видільній функціям крові транспортуються як поживні речовини, так і продукти метаболізму. Разом із нервовою та ендокринною системами кров підтримує сталість внутрішнього середовища організму, у тому числі - імунного гомеостазу, виконуючи гомеостатичну функцію.

Кров складається з рідкої частини - плазми, яка становить 55-60% об'єму крові, і формених елементів, загальний об'єм яких - 40-45 %. Співвідношення формених елементів крові до плазми має назву показника гематокриту. Він визначається шляхом центрифугування зразка гепаринізованої крові у капілярі гематокриту. До формених елементів крові належать еритроцити, лейкоцити та тромбоцити

Еритроцити - високодиференційовані постклітинні структури, які у процесі розвитку втрачають ядро й усі цитоплазматичні органели; вони не здатні до активного руху і переміщаються у судинному руслі завдяки серцевим скороченням. Основна їхня функція - дихальна. Ця функція реалізується за участі гемоглобіну (складного білка, хромопротеїну), який містить залізо. Окрім транспорту кисню і вуглекислого газу, еритроцити беруть участь у транспорті амінокислот, антитіл, токсинів і низки лікарських речовин, адсорбуючи їх на поверхні плазматичної мембрани

Кількість еритроцитів в організмі дорослого сягає 25x10”, об'єм становить близько 2 л. В одному літрі крові кількість еритроцитів наступна: у чоловіків - 3,9х1012-5,5х1012; у жінок - 3,7 х 1012-4,9х 1012. Дещо більша концентрація еритроцитів у новонароджених дітей - 6,0 х 1012-9,0 х 1012, і літніх людей - до 6,0 х

1012.

Підвищення кількості еритроцитів у одиниці об'єму крові позначається терміном еритроцитоз, або поліцитемія, а зниження – еритроцитопенія

Більшість еритроцитів має форму двоувігнутих дисків: такі еритроцити отримали назву дискоцитів. Дискоцити в нормі становлять біля 80% від загальної кількості еритроцитів

** Діагностичне значення змін кількості , форми та розмірів еритроцитів. Фізіологічний та патологічний пойкілота анізоцитоз.

Підвищення кількості еритроцитів у одиниці об'єму крові позначається терміном еритроцитоз, або поліцитемія, а зниження - еритроцитопенія.

t.me/rapeture

Дослідження під скануючим електронним мікроскопом виявили також існування низки інших форм еритроцитів: (1) планоцити - з плоскою поверхнею; (2) стоматоцити - куполоподібні; (3) сідлоподібні - двоямкові; (4) сфероцити - кулясті; (5)ехіноцити - з остистими відростками. Сфероцити й ехіноцити належать до старіючих еритроцитів. Таке різноманіття форм еритроцитів у фізіологічних умовах (коли їхня кількість не перевищує 2О°/о) має назву фізіологічного пойкілоцитозу. Перевищення 20 % межі важається патологією і визначається як патологічний пойкілоцитоз.

Діаметр еритроцитів людини 7,1 -7,9 мкм, товщина по краю 2,0-2,5 мкм, у центрі - 1 мкм. Заглибина в центрі еритроцита має назву фізіологічної екскавації; вона дозволяє збільшити площу поверхні еритроцита і прискорити його насичення киснем. У фізіологічних умовах вказані розміри мають близько 75 % еритроцитів - це так звані нормоцити. Окрім цього, трапляються ще макроцити, діаметр яких перевищує 8,0 мкм (їхня кількість у нормі 12,5%), а також мікроцити, діаметром 6,0 мкм і менше (налічується 10,5%). Якщо загальна кількість мікро- і макроцитів не перевищує 25 %, це явище має назву фізіологічного анізоцитозу

Перевищення вмісту називається патологічним анізоцитозом. Загальна площа поверхні одного еритроцита становить 125 мкм2

***Еритропоез по гетеробластичному типу. Морфологічні прояви диференціації клітин еритроцитарного ряду

Морфологічно розпізнаваною клітиною 4-го класу є проеритробласт (рис. 7.12А). Має округлу форму, діаметр 15-25 мкм. Цитоплазма забарвлюється базофільно. Характерною є наявність феритину (комплекс білка із залізом). Під час еритропоезу відбувається інтенсивний синтез гемоглобіну. Для забезпечення цього процесу спочатку збільшується кількість РНК і рибосом, внаслідок чого цитоплазма бластів набуває інтенсивно базофільного забарвлення. Такі клітини отримали назву базофільних еритробластів (рис. 7.12Б). Надалі кількість гемоглобіну в цитоплазмі збільшується, й одночасно із базофілією вона набуває оксифільних властивостей. Ці клітини отримали назву поліхроматофільних еритробластів Останні по мірі подальшої диференціації перетворюються на поліхроматофільні нормобласти: кількість рибосом у них поступово знижується, а цитоплазма насичується гемоглобіном. В оксифільних нормобластах цитоплазма забарвлюється виключно оксифільно. Після утворення певної кількості гемоглобіну розміри клітин зменшуються (до 10 мкм), ядро спочатку ущільнюється, а потім виштовхується з клітини (явище клазматозу), і оксифільні нормобласти перетворюються на ретикулоцити. Ці клітини не мають ядра, але частина їхньої цитоплазми