Сырная Гистология

t.me/rapeture

звільненні від вуглекислого газу як кінцевого продукту метаболізму. Завдяки трофічній і видільній функціям крові транспортуються як поживні речовини, так і продукти метаболізму. Разом із нервовою та ендокринною системами кров підтримує сталість внутрішнього середовища організму, у тому числі - імунного гомеостазу, виконуючи гомеостатичну функцію.

Кров складається з рідкої частини - плазми, яка становить 55-60% об'єму крові, і формених елементів, загальний об'єм яких - 40-45 %. Співвідношення формених елементів крові до плазми має назву показника гематокриту. Він визначається шляхом центрифугування зразка гепаринізованої крові у капілярі гематокриту. До формених елементів крові належать еритроцити, лейкоцити та тромбоцити

Усі лейкоцити, залежно від наявності або відсутності цитоплазматичної зернистості, поділяються на гранулоцити (які містять специфічну зернистість) та агранулоцити (котрі такої зернистості не містять). З урахуванням тинкторіальних властивостей (кольору зернистості) та форми ядер гранулоцити поділяються на: нейтрофільні, серед яких розрізняють юні, паличкоядерні та сегментоядерні форми; еозинофільні (або ацидофільні чи оксифільні) та базофільні. Агранулоцити, у свою чергу, поділяються на лімфоцити та моноцити

** Агранулоцити – загальний план будови моноцитів та лімфоцитів. Процентне співвідношення в лейкоцитарній формулі, розміри та різновиди, роль у забезпеченні специфічного імунітету – ефекторні клітини.

Лімфоцити становлять 19-38% від загальної кількості лейкоцитів. Розміри цих клітин коливаються у доволі широких межах - від б до 12 мкм, у зв'язку із чим розрізняють малі (діаметр 6-8 мкм) та великі (діаметр 9-12 мкм) лімфоцити. Лімфоцити мають інтенсивно забарвлене ядро округлої або бобоподібної форми і відносно невеликий обідок базофільної цитоплазми. У деяких лімфоцитів цитоплазма містить невелику кількість азурофільних гранул – лізосом. Серед лімфоцитів з урахуванням шляхів їхнього розвитку та диференціації, ролі у захисних реакціях організму, розрізняють три основних типи: (1) Т-лімфоцити, (2) В-лімфоцити, (3) NK-клітин

У краплі свіжої крові розмір моноцитів (рис. 7.9) становить 9-12 мкм, у мазку - 18-20 мкм, кількість коливається в межах 3-11 %. Моноцити належать до макрофагічної системи організму, клітини якої походять із промоноцитів кісткового мозку і є пулом клітин, які через циркуляторне русло переходять з кісткового мозку до тканини (час перебування моноцитів у крові коливається від 36 до 104 годин). Після міграції через стінку капіляра або посткапілярної

t.me/rapeture

венули та переходу в сполучну тканину моноцити диференціюються в макрофаги. їхня фагоцитарна активність визначається здатністю до адгезії.

Т-кілери (або цитотоксичні Т-лімфоцити) є ефекторними клітинами клітинного імунітету, які забезпечують протипухлинний і трансплантаційний імунітет

Плазмоциті (плазматичні клітини, клітини Унни) - ефекторні клітини гуморального імунітету, що продукують імуноглобуліни

***Особливості лімфоцитопоезу - антигеннезалежнине та антигензалежне диференціювання. Диференціювання моноцитів на макрофаги і антигенпрезентуючі клітини (дендритні та інтердигітуючі).

Поділ лімфопоезу на шість класів дещо умовний, тому що розвиток В- і Т- лімфоцитів відбувається складніше, ніж інших елементів крові. Він включає два етапи: антигеннезалежну і антигензалежну диференціацію та подальше дозрівання. Антигеннезалежна диференціація генетично запрограмована і відбувається в центральних органах кровотворення та імуногенезу (кістковий мозок, тимус) під впливом специфічних факторів, що виробляються клітинами мікрооточення. Морфологічно розпізнавані В- і Т-лімфобласти перетворюються на пре-В- і пре-Т-лімфоцити. При цьому останні полишають червоний кістковий мозок і мігрують до тимуса, де проходять подальшу диференціацію, перетворюючись на Т-лімфоцити. Пре-В-лімфоцити перетворюються на В-лімфоцити у червоному кістковому мозку.

Антигензалежна проліферація та диференціація Т- і В лімфоцитів відбувається при їхній зустрічі з антигенами в периферичних лімфоїдних органах, де утворюються імунобласти, а з них - ефекторні клітини і клітини пам'яті. Таким чином, особливістю лімфоцитопоезу є здатність зрілих клітин (Т- і В-лімфоцитів) дедиференціювати ся у бластні форми. При цьому з Т- імунобластів формуються Т-хелпери, Т-кілери, Т-супресори і Т-клітини пам'яті, а з В-імунобластів (плазмобластів) - плазмоцити і В-клітини пам'яті. Менше відомо про розвиток NK-лімфоцитів. Правдоподібно, що у червоному кістковому мозку NK-лімфобласти перетворюються у npe-NK-лімфоцити. Останні, набуваючи ефекторних властивостей (здатності до секреції інтерферону та цитотоксичності), перетворюються у зрілі NK-лімфоцити.

t.me/rapeture

46. Загальна гістологія. Тканини внутрішнього середовища. Кров.

*Особливості клітин та міжклітинної речовини крові. Плазма та сироватка крові. Форменні елементі крові – лейкоцити. Загальний план будови, кількість в 1 літрі крові, класифікація

Кров складається з рідкої частини - плазми, яка становить 55-60% об'єму крові, і формених елементів, загальний об'єм яких - 40-45 %. Співвідношення формених елементів крові до плазми має назву показника гематокриту. Він визначається шляхом центрифугування зразка гепаринізованої крові у капілярі гематокриту. До формених елементів крові належать еритроцити, лейкоцити та тромбоцити

Плазма крові є водним розчином, що містить речовини з низькою та високою молекулярною масою, а саме: 90-93% води, 7-10% сухого залишку, який складається з органічних і неорганічних речовин. Органічні речовини представлені головними білками плазми. Вони включають: (1) альбуміни (4%) - зв'язують і переносять з кров'ю низку речовин, відіграють основну роль у підтримці осмотичного тиску крові; (2) глобуліни (1,1-3,1 %) - поділяються на альфа-, бета- і гамма-глобуліни, в останній фракціїмістяться антитіла; (3) фібриноген (0,2-0,4 %)- водорозчинний білок, який за певних умов трансформується у нерозчинну форму (фібрин); завдяки цій властивості реалізується процес згортання крові. Плазма, з якої видалений фібриноген, називається сироваткою крові

Плазма крові транспортує поживні речовини, переносячи їх із тих місць, де вони всмоктуються або синтезуються, і розподіляє їх між різними ділянками організму. Також вона переносить залишкові продукти метаболізму, які видаляються з крові органами видільної системи. Як розподільник і переносник гормонів забезпечує обмін хімічними сигналами між органами, розташованими далеко один від одного, що сприяє нормальній їх функції. Крім цього, бере участь у регуляціїтемператури тіла, а також кислотно-лужної та осмотичної рівноваги.

Лейкоцити - клітини білої крові; мають кулясту форму, містять ядро і всі цитоплазматичні органели; здатні виходити за межі судин і активно пересуватися шляхом утворення псевдоподій. Свою назву отримали у зв'язку з тим, що у нативному стані скупчення лейкоцитів (наприклад, у складі гнійних виділень, надосаду над еритроцитарною масою при диференційному центрифугуванні зразків крові) мають білуватий колір. У дорослої людини кількість лейкоцитів у 1 л крові становить 4-9х109, однак цей показник підлягає

t.me/rapeture

значним коливанням залежно від віку та фізіологічного стану організму. Збільшення кількості лейкоцитів має назву лейкоцитоз, зменшення – лейкопенія

Усі лейкоцити, залежно від наявності або відсутності цитоплазматичної зернистості, поділяються на гранулоцити (які містять специфічну зернистість) та агранулоцити (котрі такої зернистості не містять). З урахуванням тинкторіальних властивостей (кольору зернистості) та форми ядер гранулоцити поділяються на: нейтрофільні, серед яких розрізняють юні, паличкоядерні та сегментоядерні форми; еозинофільні (або ацидофільні чи оксифільні) та базофільні. Агранулоцити, у свою чергу, поділяються на лімфоцити та моноцити

**Гранулоцити - особливості будови ядер, тинкторіальні властивості та склад гранул,класифікація, процентне співвідношення в лейкоцитарноїій формулі, особливості клітинного циклу.

З урахуванням тинкторіальних властивостей (кольору зернистості) та форми ядер гранулоцити поділяються на: нейтрофільні, серед яких розрізняють юні, паличкоядерні та сегментоядерні форми; еозинофільні (або ацидофільні чи оксифільні) та базофільні.

Нейтрофільні гранулоцити (рис. 7.5) складають 65-70 % від загального вмісту лейкоцитів; діаметр у свіжій краплі крові 7-9 мкм, у мазку 10-12 мкм. Ці клітини здатні до активних переміщень; вони можуть мігрувати з кровоносних судин і пересуватися до джерела подразнення, володіють високими фагоцитарними властивостями. І. І. Мечников назвав нейтрофільні гранулоцити мікрофагами - на противагу моноцитам, які отримали назву макрофагів. Нейтрофіли продукують кейлони - специфічні речовини, що пригнічують синтез ДНК у клітинах гранулоцитарного ряду і цим впливають на процеси проліферації та диференціації лейкоцитів. Тривалість життя нейтрофілів - близько 8 діб; Цитоплазма нейтрофілів містить дрібну зернистість: у кожній клітині може налічуватись від 50 до 200 гранул. Ядра нейтрофільних лейкоцитів містять щільний хроматин, особливо на периферії, в якому важко розрізнити ядерця. Форма ядер неоднакова, тому нейтрофільні гранулоцити називають ще поліморфно-ядерними.

Еозинофіли складають від 0,5 до 5% від загальної кількості лейкоцитів; діаметр у краплі свіжої крові - від 9 до 10 мкм, у мазку - 12-14 мкм. Ці клітини беруть участь у захисних реакціях організму на сторонній білок, в алергійних та анафілактичних реакціях; вони здатні фагоцитувати та інактивувати гістамін за допомогою ферменту гістамінази, а також адсорбувати його на своїй

t.me/rapeture

поверхні. Вони менш рухомі, ніж нейтрофіли; здатні до фагоцитозу, проте їхня активність нижча, ніж у нейтрофілів. Цитоплазма еозинофілів містить два типи гранул: (1) неспецифічні азурофільні та (2) специфічні ацидофільні

Базофільні гранулоцити (рис. 7.7) в крові людини складають 0-1 % від загальної кількості лейкоцитів; діаметр близько 9 мкм у краплі свіжої крові та близько 11-12 мкм - у мазку. Функції базофілів визначаються їх здатністю до метаболізму гістаміну та гепарину. Вони беруть участь у регуляції процесів зсідання крові (гепарин - антикоагулянт) і проникності судин (гістамін підвищує проникність останніх).

***Клінічне значення нейтрофілів, еозинофілів та базофілів.

Нейтрофіли здатні до активних переміщень; вони можуть мігрувати з кровоносних судин і пересуватися до джерела подразнення, володіють високими фагоцитарними властивостями. Нейтрофіли продукують кейлони - специфічні речовини, що пригнічують синтез ДНК у клітинах гранулоцитарного ряду і цим впливають на процеси проліферації та диференціації лейкоцитів

Еозинофіли клітини беруть участь у захисних реакціях організму на сторонній білок, в алергійних та анафілактичних реакціях; вони здатні фагоцитувати та інактивувати гістамін за допомогою ферменту гістамінази, а також адсорбувати його на своїй поверхні

Збільшення вмісту еозинофілів у крові - еозинофілів - пов'язане з алергічними реакціями або з інвазією гельмінтів. Еозинофіли продукують речовини, які впливають на запальні процеси, оскільки інактивують лейкотрієни (метаболіти арахідонової кислоти) і гістамін, що виробляються іншими клітинами. Вони також фагоцитують і розщепляють комплекси “антиген - антитіло". Кортикостероїди (гормони кори надниркових залоз) спричинюють швидке зниження кількості еозинофілів у крові, що, правдоподібно, пов'язано з блокуванням їхнього виходу з кісткового мозку в кровоплин

Функції базофілів визначаються їх здатністю до метаболізму гістаміну та гепарину. Вони беруть участь у регуляції процесів зсідання крові (гепарин - антикоагулянт) і проникності судин (гістамін підвищує проникність останніх).

Завдяки наяв ності на поверхні базофільних гранулоцитів рецепторів до антитіл (ІдЕ), вони здатні зв'язувати комплекси "антиген - антитіло" Зв'язування циркулюючих імунних комплексів супроводжується дегрануляцією - викидом у міжклітинний простір специфічних гранул, що

t.me/rapeture

містять гепарин та гістамін. Гістамін має властивість розширювати судини, підвищувати проникність судинної стінки та міжклітинної речовини, подразнювати нервові закінчення, чим викликає комплекс симптомів алергічної реакції (гіперемія, набряк, свербіж тощо). Крім того, гістамін обумовлює спазм гладких міоцитів бронхів, що відіграє важливу роль у патогенезі бронхіальної астми. Одночасно з гістаміном базофіли виділяють фактор залучення еозинофілів: останні беруть участь в інактивації гістаміну, зменшуючи цим алергічні прояви.

47. Загальна гістологія. Тканини внутрішнього середовища. Лімфа.

*Особливості походження лімфи, її склад та розташування. Характеристика клітин лімфи. Процентне співвідношення лімфоцитів та макрофагів.

Лімфа (лат. lympho - вода) - прозора жовтувата рідина з білковим вмістом, яка циркулює по лімфатичних судинах. Складається з лімфоплазми і формених елементів. Лімфа утворюється в лімфатичних капілярах тканин і органів, куди під впливом різних чинників, зокрема, осмотичного й гідростатичного тиску, з тканин постійно надходять різні компоненти лімфоплазми. Розрізняють: (1) периферичну лімфу - від тканин до лімфатичних вузлів; (2) проміжну - після проходження лімфатичних вузлів; (3) центральну - лімфа грудної і правої лімфатичної проток. Лімфоплазма за своїм складом близька до плазми крові, але містить менше білка. Білкові компоненти включають ферменти діастазу, ліпазу та ферменти гліколізу. Лімфоплазма містить також нейтральні жири, прості цукри, NaCI, Na2CO3, а також сполуки, до складу яких входять кальцій, магній, залізо. Формені елементи лімфи - це головним чином лімфоцити (до 98 %), а також моноцити

** Лімфоцити крові та плазми, їх будова, процентне співвідношення в лейкоцитарній формулі, розміри та різновиди.

Лімфоцити (рис. 7.8) становлять 19-38% від загальної кількості лейкоцитів. Розміри цих клітин коливаються у доволі широких межах - від б до 12 мкм, у зв'язку із чим розрізняють малі (діаметр 6-8 мкм) та великі (діаметр 9- 12 мкм) лімфоцити. Лімфоцити мають інтенсивно забарвлене ядро округлої або бобоподібної форми і відносно невеликий обідок базофільної цитоплазми. У деяких лімфоцитів цитоплазма містить невелику кількість азурофільних гранул - лізосом. Серед лімфоцитів з урахуванням шляхів їхнього розвитку та диференціації, ролі у захисних реакціях організму, розрізняють три основних типи: (1) Т-лімфоцити, (2) В-лімфоцити, (3) NK-клітин.

Т-лімфоцити (тимусзалежні) утворюються із стовбурових клітин кісткового мозку, дозрівають у тимусі та забезпечують реакції клітинного

t.me/rapeture

імунітету й регуляцію гуморального імунітету. Серед них є лімфоцитидовгожителі, які можуть жити кілька (навіть кілька десятків) років. У периферичній крові Т-лімфоцити становлять 70% усіх лімфоцитів. За функціональними ознаками у популяції Т-лімфоцитів розрізняють наступні різновиди клітин: (1) Т-кілери, котрі забезпечують реакції клітинного імунітету;

(2) Т-хелпери, що регулюють гуморальний імунітет, діючи на В-лімфоцити; (3) Т-клітини пам'яті.

У людини в ембріональному періоді В-лімфоцити утворюються в печінці, удорослого - в кістковому мозку

Функція В-лімфоцитів - забезпечення гуморального імунітету шляхом вироблення антитіл (імуноглобулінів); їхньою ефекторною формою є плазмоцит. В-лімфоцити пам'яті забезпечують швидшу та інтенсивнішу відповідь на повторнудіютогожантигену. Мембрани В-лімфоцитів містять різноманітні поверхневі рецептори на антигени, які визначають гетерогенність популяції В-клітин

***Особливості лімфоцитопоезу. Антигензалежне та антигеннезалежне диференціювання, клітини-попередники та ефекторні клітини Т- и В-лімфоцитів. Характеристика NK-клітин (натуральних кіллерів)

Поділ лімфопоезу на шість класів дещо умовний, тому що розвиток В- і Т- лімфоцитів відбувається складніше, ніж інших елементів крові. Він включає два етапи: антигеннезалежну і антигензалежну диференціацію та подальше дозрівання. Антигеннезалежна диференціація генетично запрограмована і відбувається в центральних органах кровотворення та імуногенезу (кістковий мозок, тимус) під впливом специфічних факторів, що виробляються клітинами мікрооточення. Морфологічно розпізнавані В- і Т-лімфобласти перетворюються на пре-В- і пре-Т-лімфоцити. При цьому останні полишають червоний кістковий мозок і мігрують до тимуса, де проходять подальшу диференціацію, перетворюючись на Т-лімфоцити. Пре-В-лімфоцити перетворюються на В-лімфоцити у червоному кістковому мозку.

Антигензалежна проліферація та диференціація Т- і Влімфоцитів відбувається при їхній зустрічі з антигенами в периферичних лімфоїдних органах, де утворюються імунобласти, а з них - ефекторні клітини і клітини пам'яті. Таким чином, особливістю лімфоцитопоезу є здатність зрілих клітин (Т- і В-лімфоцитів) дедиференціюватися у бластні форми. При цьому з Т- імунобластів формуються Т-хелпери, Т-кілери, Т-супресори і Т-клітини пам'яті, а з В-імунобластів (плазмобластів) - плазмоцити і В-клітини пам'яті (рис. 7.11). Менше відомо про розвиток NK-лімфоцитів. Правдоподібно, що у червоному

t.me/rapeture

кістковому мозку NK-лімфобласти перетворюються у npe-NK-лімфоцити. Останні, набуваючи ефекторних властивостей (здатності до секреції інтерферону та цитотоксичності), перетворюються у зрілі NK-лімфоцити.

48. Загальна гістологія. Нервова тканина. *Морфо-функціональні особливості будови нервової тканини. Нейроцити (нейрони): загальний план будови. Принципи і підходи до класифікації нейронів.

Нервова тканина (лат. textus nervosus) - це система взаємопов'язаних нервових клітин (нейронів) і клітин глії (нейроглії), що забезпечують специфічні функції сприйняття подразнень, збудження, вироблення нервового імпульсу та його передачі. Завдяки цим властивостям нервова тканина забезпечує інтеграцію клітин, тканин, органів і систем багатоклітинного організму в єдине ціле, а також його адекватну взаємодію із зовнішнім середовищем.

Нервові клітини - основні структурно-функціональні елементи нервової тканини, здатні генерувати та проводити нервові імпульси, а нейроглія забезпечує функціонування нервових клітин, здійснюючи опорну, трофічну, розмежувальну, секреторну та захисну функції

Морфологічно нейрони поділяються на: (1) уніполярні, які мають єдиний відросток - аксон; це незрілі нервові клітини - нейробласти; (2) біполярні - мають аксон і дендрит; містяться головним чином у сітківці ока; (3) псевдоуніполярні - від їх перикаріона відходить один відросток, який потім поділяється на аксон і дендрит; такі нейрони локалізуються у спинномозкових гангліях; (4) мультиполярні - мають один аксон і багато дендритів. Існують також анаксональні нейрони, які не мають справжнього аксона, не продукують потенціал дії та регулюють локальні електричні зміни між сусідніми нейронами. Переважна більшість нейронів людського організму є мультиполярними.

Відповідно до функції нейрони поділяються на: аферентні (рецепторні, чутливі) - які сприймають подразнення і трансформують його в нервовий імпульс; еферентні (моторні, рухові або ж секреторні) передають імпульс на тканини робочих органів, спонукаючи їх до дії. Асоціативні (вставні) - передають імпульс іншим нейронам: 99,9 % нейронів е асоціативними.

t.me/rapeture

**Будова перикаріону. Органоїди загального та спеціального призначення. Внутрішньоклітинний транспорт та аксональний транспорт. Особливості будови ядра та життєвого циклу нейронів. Нейросекреторні клітини – розташування, функції.

Перикаріон, або навколоядерна цитоплазма нейрона, має морфологічні ознаки інтенсивних процесів білкового синтезу: електронномікроскопічно тут виявляються значні скупчення вільних рибосом і цистерн гранулярної ендоплазматичної сітки. При світловій мікроскопії ці скупчення при зафарбовуванні нервової тканини аніліновими барвниками мають вигляд базофільних грудочок і зерен різних розмірів і форми; вони отримали назву хроматофільної (базофільної) субстанції (або тілець Ніссля). Тільця Ніссля локалізуються у перикаріонах і дендритах нейронів, але відсутні в аксонах та у складі їхніх конусоподібних основ - аксонних горбиках.

Плазмалема нейрона (нейролема) забезпечує гене рацію і проведення електричних (нервових) імпульсів, тобто є збудливою плазматичною мембраною. Її інтегральними білками є білки, що функціонують як селективні іонні канали, а також рецепторні білки, котрі зумовлюють реакцію нейронів на специфічні стимули. У відповідь на надходження збуджувального імпульсу відбувається часткою депопярілзація плазмапеміл нейрона.

Ядро нервової клітини велике, округле, містить деконденсований хроматин (еухроматин). У ядрі добре помітні одне-два великих ядерця

Нейросекреторні клітини (терміналь аксона) здатні продукувати не лише нейромедіатори, але й гормони. Опору і мікрооточення для них складають специфічні нейрогліальні клітини

*** Джерела ембріонального розвитку структурних елементів нервової тканини та її здатність до регенерації.

Нервова тканина розвивається з дорсальної ектодерми. На 22-23 добу ембріогенезу людини під дією продукованих нотохордою індукційних чинників ектодерма по серединній лінії "спини" зародка диференціюється і потовщується, формуючи нервову пластинку, латеральні краї якої, потовщуючись і випинаючись над поверхнею зародка, формують нервові валики, між якими утворюється нервовий жолобок. Латеральні краї нервових валиків продовжують підніматися і ростуть медіально до тих пір, доки не зустрінуться і не зіллються по середній лінії в нервову трубку, яка відокремлюється від шкірної ектодерми, що лежить над нею.

t.me/rapeture

Порожнина нервової трубки зберігається у дорослих у вигляді системи шлуночків головного мозку і центрального каналу спинного мозку. Частина клітин нервової пластинки, що не увійшла до складу нервової трубки, утворює скупчення по обидва боки від нервової трубки, які зливаються в пухкий тяж, що розташовується між нервовою трубкою і шкірною ектодермою, -так званий нервовий гребінь (або гангліозна пластинка). Процес формування нервової пластинки і нервової трубки має назву нейруляції.

Нервова трубка на ранніх стадіях ембріогенезуявляє собою нейроепітелій, у якому розрізняють три концентричних зони: (1) внутрішню - вентрикулярну (епендимну); (2) проміжну - мантійну (плащову); (3) зовнішню - маргінальну(крайову). Клітини вентрикулярної зони інтенсивно проліферують і диференціюються у нейробласти, гліобласти і клітини епендими. Відтак нейробласти і гліобласти мігрують у мантійну зону.

Згодом нейробласти втрачають здатність до поділу і диференціюються у нейрони, а гліобласти - в астроцити і олігодендроцити. Із клітин мантійної зони утворюються сіра речовина спинного мозку ї частина сірої речовини головного мозку. Клітини, які залишаються у вентрикулярній зоні, диференціюються в епендимоцити (епендимну глію). Шар клітин епендими до пізніх стадій ембріогенезу зберігає здатність до утворення нейробластів і гліобластів

49.Загальна гістологія. Нервова тканина.

*Склад та функціональні особливості нервової ткани. Гліоцити: загальна характеристика, джерела виникнення, функціональне значення. Класифікація. Глія центральної та периферичної нервової системи. Мікроглія та макроглія.

Нервова тканина (лат. textus nervosus) - це система взаємопов'язаних нервових клітин (нейронів) і клітин глії (нейроглії), що забезпечують специфічні функції сприйняття подразнень, збудження, вироблення нервового імпульсу та його передачі. Завдяки цим властивостям нервова тканина забезпечує інтеграцію клітин, тканин, органів і систем багатоклітинного організму в єдине ціле, а також його адекватну взаємодію із зовнішнім середовищем.

Астроцити виконують: • опорну функцію, • розмежувальну функцію, • трофічну функцію, • є елементом гематоенцефалічного бар’єру

Астроцити розділяють на: • Протоплазматичні – мають товщі та коротші відростки, розташовуються у сірій речовині. • Волокнисті – мають тонкі та довгі відростки, розташовані у білій речовині