Лекція 3. Право власності на землю

1. Поняття та зміст права власності на землю

2. Суб’єкти права власності на землю

3. Форми власності на землю в Україні

4. Права та обов’язки власників земельних ділянок

5. Набуття та припинення права власності на землю

1. Поняття та зміст права власності на землю

Конституція України (1996 р.) проголосила землю та інші при­родні ресурси об'єктом права власності Українського народу (стаття 13), а також громадян, юридичних осіб і держави (стаття 14).

Зі змісту статей 13, 14, 41, 116, 142, 143 Конституції України видно, що в ній визначаються такі основні правові позиції відно­син власності в Україні:

1. визнається право власності Українського народу, власність поділяється на державну і комунальну (статті 13,116);

2. стосовно землі і земельних ділянок визнається власність громадян, юридичних осіб і держави (ст. 14);

3. визнається право приватної власності (ст. 41);

4. визначається право комунальної власності (статті 142,143);

5. до повноважень Верховної Ради Автономної Республіки Крим, областей і районів належить право розпорядження зем­лею спільної власності територіальних громад у межах території Автономної Республіки Крим, обласних і районних рад (статті 7, 8,10 ЗК України).

Власність – це економічна категорія, яка виявляється у відносинах між людьми з приводу матеріальних благ.

Структура власності розкривається через такі економічні елементи, як володіння, користування і розпорядження.

Володіння – суспільно-економічне ставлення певної особи до наявного у неї майна, панування над ним, коли у стосунках з іншими людьми ця особа ставиться до певного майна, як до «свого».

Користування означає виробниче чи особисте споживання за­собів і продуктів виробництва, землі, інших об’єктів природи, ви­користання рухомого чи нерухомого майна для задоволення своїх життєвих потреб. При цьому використання нерухомого майна завжди пов'язане з використанням землі, на якій розта­шована нерухомість.

Для розпорядження характерним буде визначення, вирішен­ня долі майна, землі, інших матеріальних об’єктів, наявність управлінських і розпорядчих аспектів майнових і земельних відносин. Власник вирішує, як вчинити з належними йому май­ном чи земельною ділянкою, як їх набути чи позбутися, яким чи­ном і з якою метою їх використати. За його бажання здійснюється переведення майна, земельної ділянки з одного економічного стану в інший, з однієї категорії в іншу. При цьому власник роз­поряджається своїм майном, земельною ділянкою самостійно, незалежно від волі інших осіб.

Право власності на землю – це врегульовані нормами зе­мельного та інших галузей права суспільні відносини щодо воло­діння, користування і розпорядження земельними ділянками, суб’єктами яких є громадяни та юридичні особи України й іноземних держав і особи без громадянства, територіальні громади і держава.

Зміст права власності визначений у статті 319 ЦК України, відповідно до якої власник на свій розсуд володіє, користується і розпоряджається належним йому майном. Він має право вчиня­ти щодо свого майна будь-які дії, що не суперечать закону. Усім власникам забезпечуються рівні правові умови здійснення своїх прав.

У статті 78 ЗК України зазначено, що право власності на землю – це право володіти, користуватися і розпоряджатися зе­мельними ділянками.

Перелічені правомочності виникають у власника одночасно з набуттям права власності. Правомочності власника щодо майна однаково стосуються і права власності на землю. Конкретні пра­вомочності суб’єктів права власності на землю визначаються ЗК України залежно від форм власності на землю, яка є об'єктом права власності, порядку та умов набуття і припинення права власності, використання земельних ділянок і захисту права власності.

Встановлені законодавством про власність і про землю право­мочності власника щодо володіння, користування і розпоря­дження земельною ділянкою розкривають зміст права власності.