5. Місце земельного права в системі права

Земельне право регулює земельні відносини, які в окремих випадках стикуються, поєднуються чи переплітаються з дер­жавними, організаційно-адміністративними, цивільними, фінан­совими, екологічними, аграрними, трудовими, процесуальними та іншими відносинами. Проте це не означає, що норми земель­ного права дублюють норми інших галузей права, що має місце паралелізм у правовому регулюванні. Річ у тім, що на практиці немає чіткої межі між нормами різних галузей права, водорозділу у разі застосування. Так, земля може розглядатися як об’єкт купівлі-продажу, оренди, міни. Вона може бути об’єктом охорони навколишнього природного середовища, просторовим базисом і засобом виробництва сільськогосподарської продукції. У кожному з цих напрямів використання землі складаються різні досить специфічні суспільні відносини, які є предметом правового регулювання нормами земельного, цивільного, еко­логічного, господарського, адміністративного чи аграрного права. Земельне право не втручається у сферу інших галузей права. У своїй сукупності земельні відносини, об’єктом яких також є земля, мають власну специфіку, предмет регулювання, власний правовий режим.

Оскільки земля є об’єктом багатоманітних суспільних відно­син, має різний за своїм змістом правовий режим і цільове при­значення, природним є те, що багато питань, котрі стосуються землі, вирішуються адміністративним правом, для якого харак­терним будуть відносини влади і підпорядкування. Так, в адміністративному порядку вирішується питання відведення земельної ділянки на місцевості, встановлення її межі, видають­ся правовстановлюючі документи про право власності на зе­мельну ділянку чи землекористування, здійснюється контроль за додержанням земельного законодавства. Проте можливості владного втручання у земельні відносини досить обмежені.

Лекція 2. Правове забезпечення земельної реформи в України

Реформа (від лат. перетворювати, змінювати). Легального визначення поняття земельна реформа не існує. Постанова ВРУ від 18 грудня 1990 р. Про земельну реформу: земельна реформа є складовою частиною економічної реформи, здійснюваної в Україні у зв’язку з переходом економіки держави до ринкових відносин. В основу земельної реформи в Україні було покладено принцип денаціоналізації земель шляхом роздержавлення і приватизації. Земельна реформа спрямована на перерозподіл земель з передачею її в комунальну та приватну власність з метою створення умов раціонального використання і охорони земель.

ЗУ від 30 січня 1992 р. «Про форми власності на землю», 13 березня 1992 р. нова редакція ЗК, Постанова ВРУ Про прискорення земельної реформи та приватизації землі мета реформування земельних відносин була частково змінена. Була додаткова передбачена необхідність у визначенні потреб жителів населених пунктах (не тільки сіл, а й міст) у земельних ділянках.

Принципи, які панували у земельному праві на той час:

1. Непорушність права приватної власності на землю;

2. Включення землі у ринковий обіг

3. Соціальна справедливість при розподілі земель державної та колективної власності

4. Узгодженості темпів реформування земельних відносин;

5. Непорушність норм екологічного права.

Земельна реформа – це урегульовані нормами права суспільні відносини, що виникають між відповідними суб’єктами, у зв’язку з необхідністю проведення комплексу економічних, організаційно-правових, екологічних, землевпорядних, фінансових та інших заходів, з метою створення якісно нового земельного ладу.

Предметом сучасної земельно-правової науки є з’ясування змісту, стратегії та етапів розвитку земельної реформи. Оскільки на законодавчому рівні держава своєчасно не визначила стратегію, основні завдання та пріоритети земельної реформ, в земельно-правовій науці відсутня єдність поглядів з цього приводу. Основні завдання та мета земельної реформи були сформульовані представниками земельно-правової науки, більшість з яких поділяють думку про те, що головний принцип земельної реформи полягає в ліквідації монополії держави на землю шляхом перерозподілу земель.

Як відомо, проведення земельної реформи у сфері аграрного виробництва було зумовлене необхідністю передачі землі у власність тим, хто на ній працює. У зв’язку з цим майже всі сільськогосподарські угіддя України, які були виключною власністю держави, були передані у власність селянам. У процесі реформування аграрного сектора економіки виділено наступні етапи реформування майнових і земельних правовідносин.

Є достатньо обґрунтованим поділ земельної реформи в Україні в останній декаді ХХ століття на три етапи, який запропонував П. Ф. Кулинич. Головним підсумком земельної реформи після проголошення незалежності України було обмеження монопольного права держави на землю, впровадження приватної і колективної форм власності на землю, створення умов для реформування колгоспів і на цій основі для розвитку селянських (фермерських) та інших господарств.

Перший етап полягає у роздержавленні земель, створенні земель запасу, передачі земель у колективну власність, проведенні оцінки земель, виготовленні і видачі сільськогосподарським підприємствам державних актів на колективну власність. З метою створення умов для цього етапу у 1992 році поряд з державною, були введені колективна і приватна форми власності на землю. Відповідно до законодавства України, приватизація сільськогосподарських земель, призначених для ведення товарного сільськогосподарського виробництва, здійснювалась двома шляхами. По-перше, держава започаткувала передачу громадянам у приватну власність с/г угідь із земель запасу та земель резервного фонду для ведення фермерського господарства. По-друге, держава ініціювала здійснення комплексу заходів з надання членам с/г підприємств статусу власників земель, що знаходились у користуванні цих підприємств. У результаті завершення цього етапу у колективну власність сільськогосподарським підприємствам недержавної форми власності було передано 63% усіх земель України. У приватній власності громадян та фермерів знаходилося 17% сільськогосподарських угідь. Решта земель залишено у власності держави для розширення діючих і створення нових особистих підсобних і фермерських господарств.

Таким чином, результатом першого етапу земельної реформи радгоспи та колгоспи були перетворені в колективні сільськогосподарські підприємства (КСП), які стали власниками сільськогосподарських земель та майна. На першому етапі земельної реформи в Україні робилася спроба реалізації цієї ідеї через передачу землі у колективну власність.

На другому етапі кожний член КСП, який мав право на земельну частку (пай) та на майновий пай, отримав відповідні сертифікати, що підтверджували його право власності на певну кількість кадастрових гектарів (тобто умовних, а не в натурі) землі, а також на майно певної вартості.

На реалізацію положень ЗK України 1992 року на умовах та в порядку, встановлених указами Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11.1994 р. та «Про порядок паювання земель, переданих у колективну власність сільськогосподарським підприємствам і організаціям» від 08.08.1995 р., були здійсненні заходи щодо паювання між членами колективних сільськогосподарських підприємств (надалі КСП) земель, що належали цим підприємствам на праві колективної власності.

Власники земельних часток (паїв) отримали право розпоряджатися ними аж до виділення земельної частки (паю) в натурі у вигляді земельної ділянки на місцевості, право на яку посвідчується державним актом на право приватної власності на землю.

Отже, другий етап реформування закінчився розпаюванням сільськогосподарських земель, що знаходились у колективній власності. В результаті цього етапу майже 6 млн. громадян України, які були членами близько 11000 КСП, отримали сертифікати на право на земельну частку (пай). Правовою підставою цього етапу був Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10.11. 1994 р.

Третій етап реформи був пов’язаний з видачею державних актів на право приватної власності на землю та реструктуризація КСП із створенням підприємств ринкового типу. В основу цього етапу було покладено Указ Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення реформування аграрного сектора економіки» від 03.121999 р.

Отже, КСП були реорганізовані у форми господарювання приватного типу або ж ліквідовані. У процесі проведення цих заходів КСП перестали існувати, а питання про передачу членам КСП земельних ділянок у розмірах земельних паїв у приватну власність не було вирішено до кінця. Розв’язання цієї проблеми було покладено на Закон України «Про порядок виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв)» від 05.06.2003 р. Цим Законом сільські, селищні міські ради та районі державні адміністрації наділені повноваженнями щодо виділення в натурі (на місцевості) земельних ділянок власникам земельних часток (паїв). Вони приймають рішення щодо виділення земельних часток (паїв) у натурі (на місцевості) та про видачу документів, що посвідчують право власності на земельну ділянку, власникам земельних часток (паїв). При цьому сільські, селищні міські ради приймають рішення щодо земельних ділянок у межах населених пунктів, а районні державні адміністрації - щодо земельних ділянок за межами населених пунктів.

Процеси цього етапу показали, що паювання земель ще не перетворило членів КСП у власників, господарів землі і майна своїх підприємств. Адже члени КСП навіть після розпаювання залишилися найманими працівниками. Для того, щоб забезпечити передачу землі і майна у приватну власність членів КСП, необхідна була реструктуризація КСП та створення на його основі одної чи декількох господарських структур ринкового типу на нових правових принципах.

Слід відмітити, що з прийняттям 28.06.1996 р. Конституції України розпочався новий етап у розвитку земельної реформи взагалі, і права власності на землю зокрема. Це пов’язано з тим, що Конституція України містить норми, що регулюють відносини земельної власності.

З перших днів після набуття Конституцією чинності виникли різні погляди на земельну реформу, на проблеми приватної і колективної власності на землю, на роздержавлення, приватизацію і паювання земель. В аграрній і юридичній літературі ще до цього часу точиться дискусія з приводу правильності тлумачення статей 13, 14 та 41 Конституції України, присвячених питанням права власності на землю. Так, у статті 13 записано, що земля та інші природні ресурси в межах території України є об’єктами права власності українського народу. Від його імені права власника здійснюють органи державної влади та органи місцевого самоврядування в межах, визначених цією Конституцією. Встановлено також, що кожний громадянин має право користування природними як об’єктами права власності народу відповідно до закону.