4. Особливості права постійного землекористування

Відповідно до ч. 1 статті 92 ЗК України право постійного користу­вання земельною ділянкою – це право володіння і користування земельною ділянкою, яка перебуває у державній або кому­нальній власності, без встановлення строку.

Особливості цього виду землекористування полягають у його суб’єктному та об’єктному складі, а також стосуються характеру постійного землекористування.

Суб’єктами права постійного землекористування є лише юридичні особи, які у встановленому законом порядку набули цього права для досягнення відповідних цілей і мають у зв’язку з цим певні земельні права та обов’язки. Відповідно до статті 92 ЗК України право постійного користування земельною ділянкою можуть здійснювати підприємства, установи та організації, що належать до державної або комунальної власності та гро­мадські організації інвалідів України, їх підприємства (об’єд­нання), установи та організації.

Об’єктами права постійного землекористування можуть ви­ступати лише земельні ділянки, які надаються з усіх категорій земель, що перебувають у державній чи комунальній власності.

Право постійного землекористування характеризується без­строковістю. Відсутність заздалегідь встановленого строку пра­ва постійного землекористування, з одного боку, надає цьому виду землекористування сталого характеру, а з іншого – підви­щує ступінь стабільності правомочностей постійного землекори­стувача.

Праву постійного землекористування притаманна певна спе­цифіка його виникнення. Це право може виникати лише в ре­зультаті відведення земельних ділянок. Так, статті 123 ЗК України передбачено, що надання земельних ділянок юридичним особам у постійне користування здійснюється на підставі рішень органів виконавчої влади та органів місцевого самоврядування за проек­тами відведення цих ділянок.

Право постійного користування земельною ділянкою виникає після одержання її користувачем документа, що посвідчує право постійного користування земельною ділянкою, та його держав­ної реєстрації.

5. Набуття та припинення права землекористування

Виникнення права землекористування значною мірою зале­жить від виду цього права. Так, право постійного землекористу­вання юридичних осіб виникає в результаті дій, які становлять акт розпорядження землею державної чи комунальної влас­ності. У зв’язку з цим земельні ділянки надаються на підставі рішень уповноважених органів, до компетенції яких входить право розпорядження землею. Право землекористування вини­кає також при переході права власності на житловий будинок, будівлю або споруду.

В цьому випадку якщо об’єкт нерухомості розміщений на зе­мельній ділянці, наданій у користування, то в разі його відчу­ження до набувача переходить право користування тією части­ною земельної ділянки, на якій він розміщений, та частиною ділянки, яка необхідна для його обслуговування. Перехід права власності на будинок або його частину від однієї особи до іншої за договором довічного утримання обумовлює перехід права на зе­мельну ділянку на умовах, на яких вона належала попередньому власнику. Якщо право власності на будівлю та споруду перехо­дить до кількох осіб, то право на земельну ділянку визначається пропорційно часткам осіб у вартості будівлі та споруди, якщо інше не передбачено у договорі відчуження будівлі і споруди. На­решті при переході права власності на будівлю або споруду до громадян або юридичних осіб, які не можуть мати у власності зе­мельні ділянки, до них переходить право користування земель­ною ділянкою, на якій розташована будівля чи споруда (стаття 120 ЗК України). Відповідні положення, що стосуються співвідно­шення майнових і земельних прав та забезпечують пріоритет майнових прав у цьому співвідношенні, закріплені і цивільним законодавством (стаття 377 ЦК України).

Виникнення права землекористування громадян закон також пов’язує з набувальною давністю. Так, відповідно до ст. 119 ЗК України громадяни, які добросовісно, відкрито і безперервно ко­ристуються земельною ділянкою протягом 15 років, але не ма­ють документів, які б свідчили про наявність у них прав на цю зе­мельну ділянку, можуть претендувати на передачу цієї ділянки як у власність, так і в користування на підставі набувальної дав­ності. Розмір земельної ділянки встановлюється в межах норм, визначених Кодексом.

Окрім наведених підстав виникнення права землекористу­вання чинне земельне законодавство передбачає набуття права землекористування на договірних засадах. Ця підстава та поря­док виникнення, наприклад, орендного чи сервітутного земле­користування характеризується суттєвою специфікою. Тому до­говірні підстави набуття права землекористування потребують свого спеціального аналізу.

У процесі здійснення суб’єктивного права землекористування можливе його припинення, яке може настати як за бажанням землекористувача, так і у примусовому порядку.

Підстави припинення права користування земельною ділян­кою передбачені у статті 141 ЗК України. Так, за бажанням земле-, користувача його право на використання земельної ділянки при­пиняється в результаті добровільної відмови від цього права та припинення діяльності державних чи комунальних підприємств, установ та організацій. У всіх інших випадках право землекори­стування припиняється у примусовому порядку за наявності та­ких підстав: вилучення земельної ділянки у випадках, передба­чених ЗК України; використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання земельної ділянки не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку або орендної плати.

Серед підстав припинення права землекористування са­мостійне місце посідають ті з них, які пов’язані з порушенням землекористувачами норм земельного законодавства. Йдеть­ся, зокрема, про використання земельної ділянки способами, які суперечать екологічним вимогам; використання її не за цільовим призначенням; систематична несплата земельного податку.