2. Методи регулювання в земельному праві

Під методом правового регулюван­ня суспільних відносин розуміється сукупність способів, засобів, прийомів, за допомогою яких право впливає на суспільні відноси­ни, на поведінку людей у процесі цих відносин.

В юридичній літературі висловлюється думка, що у правово­му регулюванні застосовується два методи: імперативний і дис­позитивний.

Імперативний метод застосовується шляхом: 1) встановлення обов’язків суб’єктів правовідносин; 2) заборон, які підлягають виконанню.

Диспозитивний метод означає такий спосіб правового впливу, за якого суб’єктам пра­вовідносин надається свобода (власний розсуд) у реалізації ними своїх цілей і завдань. Існує три види диспозитивного методу пра­вового регулювання: рекомендаційний, санкціонований, делего­ваний.

В імперативному порядку, тобто на умовах обов’язкових при­писів, притаманних публічному праву, вирішується більшість питань, що регулюються земельно-правовими нормами. На­приклад, віднесення земель до відповідних категорій і переве­дення їх з однієї категорії до іншої провадиться органами, які приймають рішення про надання цих земель у власність або в ко­ристування, а в інших випадках – органами, які затверджують проекти землеустрою і приймають рішення про створення об'єктів природоохоронного, оздоровчого, історико-культурного та іншого призначення.

Згідно зі статтею 120 ЗК України при переході права власності на будівлю і споруду право власності на земельну ділянку або її частину переходить на підставі цивільно-правових угод, а право користування – на підставі договору оренди.

Статтями 90 і 95 ЗК України встановлені права власників зе­мельних ділянок і землекористувачів. Водночас статтями 91 і 96 ЗК України в порядку імперативного припису на них покла­дається низка обов'язків щодо використання землі.

Чітко простежується можливість регулювання земельних відносин шляхом заборони. Так, у статтях 83, 84 ЗК України по­дано вичерпний перелік земель комунальної і державної влас­ності, які не можуть передаватися у приватну власність.

Право на одержання земельних ділянок у власність передба­чено для громадян і юридичних осіб України та іноземних дер­жав (статті 81, 82 ЗК України). Закон забороняє надання у власність громадянам та юридичним особам іноземних держав або ж особам без громадянства земельних ділянок сільськогоспо­дарського призначення. Землі сільськогосподарського призна­чення, прийняті у спадщину іноземними громадянами, особами без громадянства, а також іноземними юридичними особами, підлягають відчуженню протягом одного року. Статтею 121 ЗК України встановлено, що для ведення особистого селянського господарства можуть безоплатно передаватися у приватну власність із земель державної або комунальної власності зе­мельні ділянки, розмір яких не повинен перевищувати 2,0 гек­тари земель. Цей розмір для ведення особистого селянського гос­подарства може бути збільшено у разі отримання в натурі (на місцевості) земельної частки (паю).

Земельні відносини регулюються і диспозитивними методами (ме­тоди дозволу). При цьому ряд диспозитивних (дозвільних) правових норм належать до галузі земельного права, які регулюють суто зе­мельні відносини, які не є предметом регулювання цивільним правом.

Можливість застосування дозволів як методу правового регу­лювання земельних відносин можна підтвердити низкою при­кладів із земельного законодавства. Вище зазначалося, що до дозволів (диспозитивного методу) належать три таких види: ре­комендаційний, санкціонований, делегований.

Рекомендаційний метод правового регулювання передбачає можливість альтернативної поведінки суб'єктів земельних пра­вовідносин, коли учаснику надається можливість, скористав­шись дозволом, самому вибрати спосіб вирішення земельного питання. Так, право користування земельною ділянкою або право власності на земельну ділянку припиняється у разі доб­ровільної відмови від земельної ділянки та з інших підстав, пе­редбачених статтями 140,141 ЗК України. Отже, за землекори­стувачем чи власником земельної ділянки є вибір: він має право зберегти за собою право землекористування чи право власності на землю або ж добровільно відмовитися від земельної ділянки. Згідно зі ст. 142 ЗК України припинення права власності на зем­лю або права користування земельною ділянкою у разі добро­вільної відмови власника землі або землекористувача прова­диться за його заявою на підставі рішення органу виконавчої влади або органу місцевого самоврядування. Згода власників землі і землекористувачів потрібна і для вирішення компетент­ними органами питання про вилучення (викуп) земельних діля­нок з метою передачі їх у власність або надання у користування громадянам, підприємствам, установам і організаціям. Згода на вилучення (викуп) є не що інше, як альтернативний підхід до вирішення питання.

Принаймні три правові норми, які належать до регулювання земельних відносин методом рекомендацій і стосуються різних суб’єктів цих відносин, закладені в Указі Президента України «Про невідкладні заходи щодо прискорення земельної реформи у сфері сільськогосподарського виробництва» від 10 листопада 1994 р. Пунктом 1 Указу рекомендується «передачу земель у колективну та приватну власність для виробництва сільсько­господарської продукції проводити на добровільних засадах» (стосується вищих органів управління колективних сільськогос­подарських підприємств, інших сільськогосподарських підпри­ємств та організацій, у користуванні яких були землі сільсько­господарського призначення). У пункті 2 записано: «Рекоменду­вати місцевим радам за участю Державного комітету України по земельних ресурсах ужити заходів щодо прискорення передачі відповідно до земельного законодавства безплатно у колективну власність земель колективним сільськогосподарським підпри­ємствам, сільськогосподарським кооперативам, сільськогоспо­дарським акціонерним товариствам...»

Окремі земельні відносини регулюються правовими нормами методом санкціонування, який означає, що відповідний учасник земельного правовідношення своє рішення щодо реалізації зе­мельних повноважень приймає самостійно, але це рішення набу­ває чинності лише після затвердження його компетентним орга­ном. Так, органи місцевого самоврядування та органи виконавчої влади можуть надавати громадянам і юридичним особам безоп­латно у власність земельні ділянки господарського призначення за погодженням із державними органами лісового господарства загальною площею до 5 гектарів у складі угідь селянських, фер­мерських та інших господарств.

Делегований метод правового регулювання полягає в наданні прав і свобод суб'єктам земельних відносин щодо того чи іншого кола правомочностей. Прикладом делегованого методу регулювання земельних відносин може бути стаття 11 ЗК України, згідно з якою повноваження районних у містах рад у галузі земельних відносин визначаються міськими радами. Правовому регулюванню земельних відносин притаман­ний весь вищенаведений перелік методів, які проявляються в обов'язковій вимозі цільового використання земельних діля­нок; у забороні порушення ґрунтової родючості та погіршен­ня екологічної ситуації; у використанні заходів економічного стимулювання охорони земель; в обмеженні розпорядниць­ких прав власників землі в інтересах усього суспільства з ура­хуванням соціальної функції землі – її соціального значення та об'єктивної обмеженості. При цьому особливості методів регулювання земельних відносин визначаються характером цих відносин і виявляються у специфічному сполученні імпе­ративного і диспозитивного методів. Таким чином, у сучас­ному земельному праві спостерігається поєднання диспози­тивного та імперативного методів. Визначити перевагу того чи іншого методу досить складно. Все залежить від змісту врегульованих відносин та інтересів суспільства і держави, які превалюють у конкретний період часу.