69 Розкажіть про особливості читання силабічних і тонічних віршів.

Силабічна система віршування – ритмічний лад опирається на однакову кількість складів у віршових рядках з вільним розміщенням наголосів. Рядки силабічного вірша не поділяються на стопи або такти. Для непорушності структури і звучання вірша необхідно акцентувати цілісність піввіршів, рядків із підсиленою вимовою наголошених слів, які втілюють у собі емоційний заряд тексту, і особливо наголошених складів на головних логічних наголосах.

Силабо-тонічний (від гр. — склад і — наголос) — це такий вірш, в якому рядки мають визначену кількість складів і певне слово й емоційне навантаження, звучить значно виразніше, ніж у прозі. Розрізняють п'ять основних стоп силабо-тонічного вірша:

1. Хорей (— й )—двоскладова стопа з наголосом на першому складі.

2. Ямб (й —) — двоскладова стопа з наголосом на другому складі.

3. Дактиль (— й й) — трискладова стопа з наголосом на першому складі.

4. Амфібрахій (й — й) —трискладова стопа з наголосом на другому складі.

5. Анапест (й й —) — трискладова стопа з наголосом на третьому складі

Тонічна система віршування (грецьк. tonos — наголос) — система віршування, яка ґрунтується на сумірності наголосів у віршорядках (ізотонізмі), а також на їх варіативній різномамірності — впорядкованій і невпорядкованій. Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути 2—, 3— і т. д. — наголошеним. Найчастіше спостерігається 3- та 4- наголошені рядки. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіантивну роль у витворенні тонічного розміру. Тонічна система віршування базується на ритмі наголосів, а щодо складів ненаголошених, то їх або взагалі не береться до рахунку, або ж, — особливо в новітні часи, коли поети звертаються до більш-менш упорядкованого тонічного вірша, вони (ненаголошені склади) творять певні ритмічні варіації основного розміру. А розмірами своїми тонічна система незрівняно бідніша не лише від силабо-тонічної, а також і від силабічної. Розрізняють такі точніні розміри: —однонаголошений тонічний вірш практично не зустрічається: 1)вірш з двома наголосами; 2)вірш з трьома наголосами; 3)вірш з чотирма наголосами (без цезури); 4)чотиринаголошений вірш із цезурою; 5)п’ятинаголошений безцезурний; 6) п’ятинаголошений з цезурою після другого наголосу; 7)п’ятинаголошений з цезурою після третього наголосу; 8)шестинаголошений з цезурою посередині; 9)шестинаголошений з цезурою після четвертого наголосу (практично не зустрічається). Крім того, існують ще тонічні вірші, побудовані на співгрі наголосів і півнаголосів (коли півнаголос має певне, закріплене місце в вірші), а також вірші, де кількість ненаголошених складів може коливатися лише в певних межах. Визначення розміру в тонічному вірші — справа значно складніша й тяжча, ніж у силабічному

70.Розкрийте специфіку байки як жанру літератури

Байка це один із жнрів літератури. Байка (від давньорус. баять, байти, тобто говорити, роз­повідати) — невеликий, частіше віршований алегоричний твір повчально-гумористичного або сатиричного характеру. Життя людини в ньому відображається в образах тварин, рослин чи речей або ж зводиться до умовних стосунків. Фабула байки завжди стисла, дія розвивається швидко. Іноді цьому сприяє діалогічна будова твору. Пишуться байки переважно так званим вільним віршем. Важливе місце в композиції твору посідає мораль, тобто головний висновок байки, який подається наприкінці її, рідше — на початку.

Жанр байки один з найстаріших жанрів і генетично схо­дить до казки про тварин, від якої він поступово відокрем­люється. Сталої жанрової форми набуває в давній Греції. Основоположником давньогрецької байки вважають напів-легендарного байкаря Езопа (VI ст. до н. є.). Один з ви­кладачів Києво-Могилянської академії .Його байки були настільки популярні, що всі байки до V століття до нашої ери діставали назву «Езопових». У давній Греції до жанру байки зверталися також Архілох, Софокл, Платон, у давньоримській літературі — Енній, Луцилій, Горацій, Федр, Бабрій. У III столітті до нашої ери з'явився збірник індійських байок «Панчатантра». Спочатку байка існує як прозаїчний жанр і тільки пізніше оформлюється як віршо­вий твір.

В українській літературі жанр байки активно розроблюється у XVIII—XIX століттях (Г. Сково­рода, Л. Боровиковський, Є. Гребінка, Л. Глібов, С. Ру-данський, І. Манжура, М. Старицький). З кінця XIX — початку XX століття жанр байки в художній літературі використовується менше.

В українській літературі XX століття до байки звертали­ся В. Еллан-Блакитний, С. Пилипенко, М. Годованець, В. Поліщук, П. Красюк, П. Глазовий, П. Ребро.

Суттєвий внесок у теорію жанру байки вніс Г. Е. Лес-сінґ, який класифікував різні типи байок, поділивши їх на розважальні, повчально-веселі та серйозні.

Байка посідає вагоме місце у дитячій літературі.. Байки у підручниках для початкових класів представлені кількома творами Л. Глібова, І. Крилова, Езопа, О. Пчілки. Уперше з цим жанром діти знайомляться в 3 класі. Наймолодші школярі байок не читають. Цьому є пояснення: байці властива алегоричність (мистецький прийом втілення абстрактного поняття в художньому образі; наприклад, безладдя в зображенні дій Лебедя, Щуки і Рака, що представлені в байці Л. Глібова «Лебідь, Щука і Рак»).

Як і казка, байка захоплює мальовничим зображенням дійових, осіб, зокрема тварин, птахів, риб. У дітей особливе ставлення до них: вони їх люблять у житті, а тому з цікавістю слухають розповіді про них. Цією закоханістю у птахів, звіряток учитель повинен скористатися: перед роботою над байкою розповісти про якусь тваринку, згадати, які повадки тварин відомі дітям.