25.Охарактеризуте пейзаж як засіб вираження стану душі ліричного героя у поезіях Максима Рильського

Ліричний герой Рильського ніколи не вважав себе «царем природи». Він – її талановита дитина, вірний і дбайливий син, а природа – вічне й невичерпне джерело життя і творчості Вона – це мати. Будь же сином, а не естетом. І стане він не папіряним – Живим поетом. З відчуття краси своєї медвяної землі – цієї «хліборобської» народилися в душі поета високі почуття патріотизму й любові до людини, яка своєю працею оживляє, прикрашає землю.

У багатьох торах Рильського звучить заклик підходити до природи розумно і гуманно, бо вона – нам захисник і добрий друг. У віршах «Ліс» і «Розмова з другом» провідна ідея – берегти природу для щастя сучасного і майбутнього поколінь.

Через образ природи як життєствердження й оновлення світу і людини поет відбив характерні риси української ментальності. Його герой серцем відчуває спокій, рівновагу і цілісність з природою. Пейзажна лірика Рильського написана в річищі неокласичного естетизму, витонченого гаптування образів, увиразнюється осмисленням людського буття, національної культури, світової поезії, музики, малярства. Водночас споглядання природи для

Ліричного героя Рильського було імпульсом, який відкривав «золоті ворота серця», багатство його душі.

За жанром «Молюсь і вірю. Вітер грає…* — вірш-рефлексія, в якому майстерно відтворено красу почуттів ліричного героя, його єдність з природою, стан закоханості у світ. Поет моделює динаміку його душевного стану, здійснює своєрідний психоаналіз внутрішнього світу персонажа. Вірш пройнятий життєрадісністю, спрагою жагучого серця, вишуканістю почуттів. Перед героєм відкривається неповторний світ: «Молюсь і вірю. Вітер грає / І п’яно віє навкруги, / І голубів тремтячі зграї / Черкають неба береги*. Композиційно твір будується як монолог. Оповідь веде ліричне «я», звертаючись до «ти», як до «іншого», внаслідок чого виникає діалогізм: «/ Ти смієшся, й день ясніє, / І серце б’ється, як в огні, 11 вид пречистої надії / Стоїть у синій глибині*.Життєлюбність охоплює душу героя, спонукає його діяти: «Ще буду жити, поки жити / Мені дозволить дух життя!*. Художнє обрамлення вірша допомагає поетові відтворити сонцелюбну вдачу героя, його захоплення голубами «ясної вроди*, Які прагнуть досягнути безмежних просторів неба. В українській міфології голуб символізує любов і вірність, плодючість і життя, виступає алегорією душі людини. У вірші виразно проступає неокласицистична поетика: витонченість образів, захоплення красою світу, гармонія думки і почуттів. Твір написано чотиристопним ямбом; чергуються жіночі та чоловічі рими, які увиразнюють звукову тональність вірша.

У сонеті «Запахла осінь в’ялим тютюном* Зображено багату на плоди, запахи і фарби осінь. Поет відтворює владну ходу осені: пору дозрівання яблук, в’яління тютюну, розквіт «свіжої айстри над піском рум’яним*, На лузі «коник, як зелений гном, на скрипку грає*. Це — персоніфікована осінь«зоріє за одчиненим вікном* (вражаюча метафора!). В уяві ліричного героя образ осені асоціюється з невгамовним пульсуванням часу, нагадуючи про вічну його течію, поєднуючи людину зі світобудовою.