22. Реалістичність зображення людських характерів у творах в.Винниченка

Володимир Винниченко - виняткова постать в українській літературі та історії. У центрі його художніх пошуків завжди була Україна та болючі проблеми української нації. Уже перша збірка творів Винниченка "Краса і сила" (1906) виділялася в тогочасній прозі своєрідною, не традиційною манерою письма. Головною рисою оповідань, що увійшли до неї ("Краса і сила", "Заручини", "Голота" та ін.), була сувора реалістичність - аж до використання натуралістичних прийомів. Ці твори відзначаються колоритністю малюнка, динамічністю розповіді, в якій значне місце належить діалогам, котрі і рухають дію, і служать прийомам індивідуалізації персонажів.

В оповіданні "Солдатики!" змодельовано одну з типових подій, пов'язаних з придушенням селянських заворушень.. Письменник до краю загострює конфлікт, зображуючи нову політичну силу, то вийшла на терени історії. - українське селянство, яке заявило про себе в особі Явтуха. "Солдатики.!.." - викрикнув Явтух з таким болем, з таким одчаєм, що в валці немов прокинулися всі, а солдатики аж здригнулися разом і похмуро глянули на офіцера". Село набувало нового, небаченого раніше досвіду. Хоча Явтух загинув, стрілянини не було. У цьому глибинний історичний оптимізм оповідання. Явтух мертвий, офіцер убитий, але "солдатики" не стріляли. Якесь грандіозне зрушення, невидиме й нечутне, відбулося в житті, в душах цих "солдатиків", і воно таке, це зрушення, за своїми якостями, що вселяє почуття надії.

Оповідання "Кумедія з Костем", "Бабусин подарунок", "Федько-халамидник", а також цикл "Намисто" порушують гострі соціальні проблеми. Тут у письменника той самий підхід, що й у "дорослих" оповіданнях: жорстокість буття, і на цьому тлі випадок з активним, непересічним підлітком або дитиною, випадок, який визначає її долю або її життя чи смерть.

Так, головний герой оповідання "Федько-халамидник" - жвавий і відчайдушне сміливий хлопчина з бідної сім'ї. У нього не по-дитячому твердий характер і "лицарські" риси: він чесний, не обманює, не просить помилувати, коли його б'ють (а б'ють його часто), має чіткий погляд на те, що треба знати дорослим, а що ні. Федько вільнолюбний, свавільний, по-своєму добрий і чуйний. "Спокій був його ворогом, з яким він боровся на кожному місці". А найголовніше - "не любить також Федько товаришів видавати". Винниченко з великою симпатією змальовує портрет цього підлітка з його звивистою психологією, суперечливими вчинками і щирою душею. Йому протистоїть Толя, син власника будинку, де живе сім'я Федька і в якого працює його батько. Це чистенький, випещений хлопчик, який заздрить Федьковому "геройству" і авторитетові. Якби не Федько, то Толя загинув би на крижині. Усе ж він не тільки не заступився за свого рятівника, але привселюдно набрехав на нього: "Федько узяв і піхнув мене на кригу". Толин батько зажадав покари. Хворого, у лихоманці підлітка "поклали на стілець і били вже як слід". Федько помер. Із суворих реалістичних деталей будує Винниченко оповідання з життя дітей, правдиво віддзеркалюючи у них життя дорослих з його несправедливістю, різкими соціальними контрастами, злом і брехнею.

“Гей, хто в лісі, обізвися...”, де Володимир Винниченко блискуче змалював психологію малого хлопця, його ставлення дорослих до тих же самих подій. Хитрий дотепний хлопчак уже зрозумів, чого від нього хочуть старші, і лукаво цим користується:

“Зінь – дуже слухняний та лагідненький. Він майже ніколи не сперечається, ні з ким не свариться, не верещить, не пацає ногами. А тим часом добивається всього, чого хоче. Так же сумирненько схиляє голівку до плеча, так щиро-щиро дивиться чорненькими, хитрими оченятами, так ласкавенько посміхається, просто-таки соромно відмовити йому.”

Своїм гострим розумом і невеличким життєвим досвідом Зінь аналізує всі заборони і пострахи, що на нього покладають батьки, щоб він менше бешкетував. Його не лякає і Бог, бо малий уже втямив, що і його можна задобрити: “треба тільки гарненько скласти ручки, пошепотіти губами перед іконами, сильненько постукати лобом багато-багато поклонів – і бог вже задобрений”.

Оскільки його ніяк не можна почути і побачити, то Зінь і не дуже вірить в його існування. Більше лякає його босяк Корчун, оскільки він цілком реальний і страшний на вигляд. Отож, Зінь починає його вивчати, щоб зрозуміти, як його знешкодити. І поступово приходить до думки, що Корчун зовсім не такий, яким його бачать дорослі.

Якщо для старших Корчун – лише бридкий халамидник, волоцюга і злодій, від якого треба триматись подалі, то Зінь сприймає його зовсім інакше. Оскільки Корчун – всевладний, бачить усі його капості (як запевняють Зіня батьки), і може його в будь-який момент покарати, то Зінь вважає, що Корчун і є справжній Бог. І поступово хлопець приходить до висновку, що його бог не такий уже й поганий. Зіня заворожують його пісні, величезна сила – адже він сам – один витяг застряглого в болоті воза; його весела вдача, вільнолюбна й широка натура. А якщо він часом сердить і робить комусь зло, - міркує Зінь, - це від того, що йому ж ніхто ні свічки не поставив, а всім же богам треба ставити, щоб були добрими. І Зінь вирішує виправити цей недогляд і, вибравши слушну мить, таки задобрити Корчана.

І коли хлопець побачить загибель Корчуна – це стане для нього справжньою трагедією – як же ж можна вбивати всемогутнього бога.

Так Володимир Винниченко у невеличкому оповіданні зобразив, як трансформується міф у свідомості дитини, яких форм набуває. Письменник показує, як мала дитина мислить – здебільшого конкретно та образно, зображує весь процес розмірковування та аналізу дитячим мозком абстрактного поняття; як воно знаходить конкретне і реальне втілення у дитячій свідомості.

Тема долі дитини – “байстрюка”, розкрита в оповіданні “Кумедія з Костем. Рядок за рядком письменник розкриває нам, що за Костевою непривабливістю, відчайдушністю та дещо викличною поведінкою криються біль, прагнення мати хоч одну рідну душу на доказ того, що він – не “байстрюк”. А проте, коли Кость дізнався про свого батька, в нього прокидаються якісь надії, а згодом – дивна ніжність до недопалка, що побував у руках його батька-пана; Кость судомно тримає у руках його як найдорожчу в світі річ (“То татове!”), яка хоч якось пов’язує його з батьком. З тим недопалком у руці він і помирає, з тим недопалком Костя і поховають. Спроба кухарки забрати недопалок несподівано викликала сльози, “як горох” – вони, як усі оті “хр-р-р!” розкривають читачеві глибокий розпач “впертого” підлітка від усвідомлення власної “нічийності”. Твір пройнятий протестом проти нелюдського в людях і співчуття до “кумедного” Костя.