1.4. Етапи розвитку педагогіки в Україні

Вітчизняна педагогіка пройшла такі стадії розвитку:

- народна педагогіка – галузь педагогічних знань і досвіду народу, що виявляється в домінуючих поглядах на мету, завдання, засоби, методи й результати виховання та навчання. Уперше цей термін ввів О. В. Духнович;

- козацька педагогіка – частина народної педагогіки – теорія і практика виховання й навчання підростаючого покоління в Запорізькій Січі, спрямована на формування синівської вірності рідній землі, незалежній Україні;

- духовна педагогіка – це галузь педагогічних знань і досвіду виховання й навчання особистості засобами релігії;

- світська педагогіка – це: 1) наука, яка має свої закономірності; 2) практика, яка вказує застосування теоретичних положень; 3) мистецтво, яке вимагає творчого натхнення вчителя.

В Україні зародження педагогіки відбувалося в надрах філософії. З часів Київської Русі до нас дійшли настановні твори з виховання: збірник законів «Руська правда» Ярослава Мудрого і «Правда» Ярославичів (його синів), «Повчання» Володимира Мономаха, «Житіє Євдокії Полоцької» та «Повчання дітям» ченця Ксенофонта, низка уривків із часописів і листів, де подаються описи народних традицій сімейного виховання, ставлення батьків до своїх нащадків тощо.

У розвитку освіти на українських землях важливу роль відіграли братські школи (XIV-XVII ст.) у Луцьку, Львові, Києві. Видатний український педагог Іван Огієнко визначав XVII століття в історії української педагогіки як «золотий вік нашого письменства, нашої культури»: «Київ став центром української культури, її Афінами, став нашим Парижем, розумною головою». У той час Україна досягла суцільної грамотності населення. Чужинці, які побували тут, захоплювались освіченістю українців.

Центром розвитку освіти того часу стала Києво-Могилянська колегія, заснована 1632 року, яка з 1701 року почала називатися Київською академією. У XVIII столітті вона була одним з визначних навчально-наукових осередків східного слов'янства. Цей період, на думку істориків, є вершиною розквіту академії. На жаль, на початку XIX століття вона поступово почала втрачати своє провідне значення у зв'язку з реформою освіти, і 1819 року її було реорганізовано в Київську духовну академію, яка проіснувала до 1918 року.

У 1992 році відроджено університет «Києво-Могилянська академія».

Вершина української народної педагогіки – козацька педагогіка, що втілила в собі «національну психологію, характер, правосвідомість, мораль та інші компоненти національної свідомості, духовності народу».

Основними завданнями козацької педагогіки були:

- виховання фізично загартованих, мужніх воїнів – захисників рідного народу від чужоземного поневолення;

- виховання в підростаючого покоління українського характеру і світогляду, поваги до національних і загальнолюдських цінностей;

- формування високих лицарських якостей, пошани до людей похилого віку, прагнення до милосердя та допомоги іншим;

- виховання громадян, які б розвивали культуру, економіку та інші сфери життєдіяльності народу на світовому рівні.

Козацька педагогіка мала три ступені.

Перший – сімейне виховання, яке затверджувало високий статус батьківського та материнського виховання й навчання. Специфічною була роль батька, що полягала в цілеспрямованому загартуванні своїх дітей, формуванні в них лицарської честі, гідності, підготовці до подолання життєвих труднощів, до захисту рідної землі, власної свободи.

Другий – родинно-шкільне виховання. У козацьких школах найважливішими були родинні, духовні та материнські цінності, що переростали в загальнонаціональні та включали релігійно-моральні цінності.

Третій – вища освіта. Молодь, яка прагнула знань, продовжувала навчання в колегіумах і академіях, європейських університетах.

Характерною рисою української педагогіки є її розвиток на власній, національній основі з урахуванням кращих досягнень західної педагогічної думки.

Григорій Сковорода (1722-1794 рр.) – виразник ідей гуманізму і просвітництва, видатний діяч, який збагатив духовну культуру України, вітчизняну педагогіку і шкільництво. Він вважав освіту засобом моральної перебудови суспільства. Його ідеалом була «істинна», справжня людина, що знаходить своє покликання і щастя у «сродній» праці. Він перший проголосив ідею природного виховання. Ця ідея є наскрізною майже в усіх творах ученого – байках, притчах, філософських трактатах, афоризмах тощо.

Наріжним для вітчизняної педагогіки Г.С. Сковорода вважав принцип народності виховання, основою якого є служіння простому трудовому народові. Його ідеї знайшли своє продовження у творах Т.Г. Шевченка, І.Я. Франка, К.Д. Ушинського, Б.Д. Грінченка, Л.М. Толстого, А.С. Макаренка, В.О. Сухомлинського та інших видатних педагогів.

Світову славу мав видатний вітчизняний педагог Костянтин Ушинський (1824-1871 рр.), який зробив великий внесок у наукову педагогіку, є автором стрункої й оригінальної педагогічної системи, що охоплювала основні проблеми виховання й навчання. Провідною ідеєю цієї системи була народність, яку він розумів як своєрідність кожного народу, зумовлену його історичним розвитком, соціальними умовами, географічними особливостями. Найголовнішими рисами народності педагог вважав любов до Батьківщини, рідну мову, віру в могутні сили народу. Основна мета виховання – підготовка всебічно розвиненої людини, а наріжний камінь теорії виховання – вчення про трудове виховання, що стверджує: в трудовій діяльності розвивається і формується людина.

Провідна роль у вихованні належить педагогу – все базується на його особистості. Педагог повинен любити свою професію, бути високоосвіченою людиною, володіти педагогічною майстерністю і педагогічним тактом.

К. Д. Ушинський створив цілісну дидактичну систему: навчання має здійснюватися з урахуванням вікових і психічних особливостей розвитку дитини, організовуватися на основі принципів посильності та послідовності, наступності й систематичності, наочності та емоційності; методи викладання мають сприяти розвитку й активізації пізнавальної діяльності учнів, їхнього мислення і мовлення.

У другій половині XIX – на початку XX століття в Україні на проблемах освіти й виховання зосереджували свою увагу майже всі діячі культури та мистецтва, літератури й науки. Тарас Шевченко (1814-1861 рр.) обстоював право на навчання дітей рідною мовою, підготував і видав «Букварь южнорусский» (1861 р.). Сподівався, що народна школа сприятиме поліпшенню життя народу, його пробудженню. Школа, на думку поета, має бути доступною для всіх, задовольняти потреби свого народу і діяти на основі народності. Тут діти повинні отримати міцні й глибокі знання, всебічно розвиватися. Народність поет розумів як засіб патріотичного виховання молоді, прищеплення їй святого почуття любові до рідного краю, до українського народу. Велику роль у народній школі він надає особистості педагога – добрій, високоморальній людині, носієві духовності.

Боротьбу Т.Г. Шевченка за національну систему освіти й виховання в Україні підтримали видатні вітчизняні просвітники М.І. Костомаров, П.О. Куліш, М.П. Драгоманов, Б.Д. Грінченко та інші. Їхня творчість є основою української педагогіки.

Іван Франко (1856-1916 рр.) – велет українського педагогічного духу. В його спадщині понад сто наукових і публіцистичних праць, художніх творів, присвячених вихованню дітей і молоді. Він аналізує стан освіти на українських землях рубежу XIX – XX століть; проблеми національної освіти й виховання; відродження й розвитку української педагогічної культури; історію освіти, народної педагогіки; визначає мету, зміст і методи навчання й виховання. Світогляд і педагогічні погляди І. Франка формувалися під впливом мудрості народної педагогіки та європейської глибокодумності, вітчизняних світочів розуму Г. Сковороди, Т. Шевченка, П. Куліша, М. Драгоманова. Він цікавився роботами відомих українських педагогів, був також обізнаний із зарубіжною педагогічною літературою.

Повного розквіту рідного шкільництва, української педагогіки, освіти й науки, педагогічної й національної культури, на думку І. Франка, можна досягти тільки за умов самостійної Української держави. Він боровся за українську національну школу демократичного характеру й гуманістичного спрямування, обстоював необхідність створення підручників високого наукового рівня.

Мету виховання І. Франко вбачав у всебічній підготовці молодого покоління до здійснення найвищого ідеалу нації – осягнення власної державності, до активної творчої участі в розбудові рідної духовної й матеріальної культури, а через неї до участі у вселюдській культурі. Національне виховання, на його думку, це – творення і безупинне вдосконалення нації. Основними рисами українця мають бути: свідомий патріотизм, висока моральність, вихованість, господарність, освіченість, професіоналізм, фізична й естетична досконалість, витривалість, підприємливість, ініціативність тощо.

Григорій Ващенко (1878-1967 рр.) – один із творців української освітньо-виховної системи. Він посідає в українській педагогіці особливе місце як автор досліджень, що в такому обсязі і з таких позицій не розроблялися. Це такі твори, як «Виховний ідеал», «Система навчання», «Виховання любові до Батьківщини», «Загальні методи навчання», «Організаційні форми навчання», «Виховна роль мистецтва», «Засади естетичного виховання», «Тіловиховання як виховання волі і характеру» тощо.

На думку зарубіжних дослідників, він є творцем повного курсу української національної педагогіки, яка відповідає духові рідного народу. Її основні елементи – ідеалістичне світосприйняття, християнська мораль, організація педагогічних досліджень та розбудова педагогічних станцій і лабораторій, видання педагогічних творів, шкільних підручників, літератури для молоді різного віку на найвищому мистецькому і технічному рівнях.

Григорій Ващенко багато уваги приділяв проблемі виховного ідеалу як мети виховання.

У підручнику «Виховний ідеал» Г. Ващенко аналізує різноманітні виховні ідеали, зокрема більшовицький і націонал-соціалістичний, і протиставляє їм український. Виховний ідеал українця у нього ґрунтується на двох принципах: виховання людини на засадах християнської моралі та на здобутках духовності. На думку А. Погрібного, головна заслуга Г. Ващенка полягає «...у створенні національної педагогіки, яка відповідає ментальності, історичній місії, потребам державного будівництва українського народу».

За радянських часів українська педагогіка пішла шляхом розробки ідей виховання людини нового суспільства. З цих позицій педагогічну теорію розробляли Антон Макаренко (1888-1939 рр.), Василь Сухомлинський (1918-1970 рр.) та ін.

Антон Макаренко створив наукову методику виховної роботи з дитячим колективом, поєднання навчання з продуктивною працею, запропонував методику трудового виховання дітей у сім'ї, самовиховання й самоосвіти, вдосконалення професійної майстерності вчителя, здійснення загального навчання та керівництва школою. Багато його порад, влучних спостережень є актуальними донині. Свої педагогічні думки він виклав у творах «Марш 30-го року» (1932 р.), «Педагогічна поема» (1932-1935 рр.), «Книга для батьків» (1937 р.), «Прапори на баштах» (1938 р.).

Василь Сухомлинський – директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області у 1947-1970 роках – досліджував проблеми теорії та методики виховання дітей у школі й родині, всебічного розвитку особистості учня, педагогічної майстерності. Практично втілював у шкільну практику гуманістичні ідеї навчання й виховання. Він є автором близько 40 публіцистичних книг та 300 статей, які й нині не втратили своє значення (наприклад: «Сто порад учителю», «Як виховати справжню людину», «Народження громадянина», «Серце віддаю дітям», «Батьківська педагогіка»). Більшість його робіт присвячені ідеям гуманізму, людяності та доброчинності. Виховання гуманізму, на його думку, здійснюється через творення людям добра.

У розвиток вітчизняної педагогічної науки значний внесок зробили праці педагогів, психологів і методистів А. Алексюка, А. Бондаря, Г. Костюка, І. Єременка, С. Гончаренка, І. Зязюна, О. Савченко, В. Онищука, О. Мазуркевича, В. Мадзигона, В. Смаля, М. Ярмаченка та інших. Нині в незалежній Україні створені позитивні передумови для всебічного розвитку педагогічної теорії та практики, основні напрями якого визначені Законами України «Про освіту», «Про професійно-технічну освіту», «Про вищу освіту», Національною стратегією розвитку освіти в Україні на період до 2021 р. та іншими державними документами в галузі освіти.