3.2. Процеси глобалізації в розвитку української освіти

Формування постіндустріального суспільства, глобальні процеси в міжнародній економіці, бурхливий розвиток інформаційних технологій та засобів комунікації привели до того, що два десятиліття тому з'явилася концепція глобальної освіти, суть якої полягає в таких педагогічних завданнях:

- сформувати в учнів розвинене критичне мислення, сприяти виробленню власних поглядів і поваги до позицій інших людей;

- прищепити їм навички ефективного спілкування, які дають можливість вступати в контакт з усіма людьми незалежно від їхніх особистісних характеристик і уникати конфліктних ситуацій;

- збудити інтерес і повагу до культурних надбань усіх народів, прагнення зрозуміти найважливіші, специфічні й загальні характеристики цих культур;

- розширити можливості для вивчення в школах іноземних мов та культур країн;

- сприяти утворенню нового гуманістичного бачення світу в усій його різноманітності та єдності, нового способу діяльності, завдання якого – зберегти хистку рівновагу в системах «Людина – Природа», «Людина – Суспільство», «Людина – Людина»;

- виробити вміння творчо працювати, розв'язувати різноманітні проблеми, прогнозувати ситуації;

- сформувати в учня бачення самого себе у взаємозалежності з іншими, розуміння необхідності враховувати потреби, пріоритети та цінності індивідів, груп людей, націй.

Зважаючи на ці завдання, можна визначити і головні складові змісту глобальної освіти:

1. Загальнолюдські цінності та культури різних країн.

2. Глобальні системи (економічні, політичні, екологічні тощо).

3. Глобальні проблеми (права людини, збереження миру, охорона довкілля тощо).

4. Світова історія (походження та історичний розвиток різних культур і цінностей, контакти і взаємовплив культур, народів, еволюція глобальних систем – передісторія нинішніх глобальних проблем).

Характер вивчення цих питань потребує спільних роздумів, одночасного занурення в різні науки, правильної оцінки потенційних можливостей учнів. Тут неможливе застосування тільки традиційних форм організації навчального процесу. А тому кожен педагог має розв'язувати педагогічні проблеми, які потребують якісно іншої підготовки, нової кваліфікації.

Базові принципи філософії глобальної освіти в Європі почали стверджуватися після Другої світової війни. Так, у тоталітарній Німеччині перебудова індивідуальної свідомості відбувалася за допомогою освітньої політики «подолання минулого», яка проводилася з німецькою педантичністю два десятиліття (50-60-ті рр..). Головним орієнтиром цієї політики було повернення Німеччини у світову культуру, визнання ідеологічної та політичної неспроможності націонал-соціалізму. Причому широке звернення до світового культурного багатства стало і найнадійнішим способом маніфестації національної самобутності.

Перед Україною також постала потреба проведення політики оновлення у всіх сферах життя і, зокрема, у сфері освіти. Для цього необхідно якомога швидше інтегруватись у світове освітнє співтовариство, що дасть можливість приєднатися до спільного пошуку шляхів побудови нової освіти.

Необхідність докорінного реформування освіти продиктована такими трьома групами факторів.

По-перше, падіння «залізної завіси», якою тоталітарний режим відгороджував Україну від цивілізованого світу, зробило можливим приєднання нашої держави до інтеграційних процесів у міжнародній економіці, а це вимагає включення української освіти до єдиного європейського освітнього простору, що дасть змогу формувати українця як громадянина світу.

По-друге, розвінчується міф про «найкращу у світі радянську систему освіти», стверджуються критичні погляди на реальність, а це створює передумови для послідовного проведення політики «подолання минулого» в усіх галузях освіти.

По-третє, у нас теж розпочинається перехід до нової стадії розвитку цивілізації – постіндустріального (інформаційного) суспільства, а це призводить до кризи старої моделі освіти. Така криза украй ускладнює ситуацію в навчальних закладах, спонукає до рішучих дій для виходу з освітнього «тупика». Тому потрібне послідовне, негайне й рішуче проведення радикальної трансформації освіти, яка повинна перейти до глибоких структурних та системних реформ. Відповідні кроки робляться наразі українським урядом. Так, влітку 2014 р. було прийнято новий Закон України «Про вищу освіту», який є рішучим кроком вперед з метою надання українській вищій освіті конкурентоспроможності на рівні європейських освітніх систем.

Головні напрями освітніх змін у світлі процесів глобалізації в розвитку української освіти можна окреслити так:

1. Подальша деуніфікація навчальних закладів, що ґрунтується на визнанні права наших громадян мати різні освітні інтереси і права кожного навчального закладу вчити по-різному, мати власне «обличчя», свою філософію освіти і концепцію розвитку.

2. Продовження демократизації всіх сфер освітнього життя, починаючи з відмови від авторитарної педагогіки на навчальному занятті та закінчуючи ліквідацією командно-адміністративних методів управління навчальним закладом.

3. Початок процесу масової демонополізації освіти, який означає «роздержавлення» навчального закладу, перехід до загальнонаціональної, громадсько-державної школи.

4. Продовження децентралізації управління системою освіти (розширення прав місцевих освітніх органів влади й окремих навчальних закладів та децентралізація освітніх одиниць.

5. Подальша «деідеологізація» навчальних закладів, яка передбачає відмову від жорсткого ідеологічного контролю за їхньою роботою.

Українська освітня реальність вимагає вироблення власного механізму інтеграції здобутків освітньої педагогічної думки з традиціями національної освіти, особливостями національного менталітету. Для нас особливе значення має вивчення зарубіжного досвіду функціонування поліетнічної освіти, стажування керівників навчальних закладів у західних школах, розширення можливостей викладачів і учнів брати участь у міжнародних конференціях, симпозіумах, конкурсах тощо.

Водночас, попри всі наші проблеми, ми можемо запропонувати для міжосвітянського обміну унікальну меташколу – школу розвивального навчання, школу діалогу культур, школу радості, педагогіку співпраці, модульну систему навчання. Ці та інші зразки творчого пошуку педагогів пострадянського освітнього періоду базуються на педагогічних концепціях і підходах глобальної освіти. У нас були і є яскраві постаті педагогів, які можуть багато чого внести до скарбниці світової педагогічної думки. Дедалі більше й більше українських керівників освітніх закладів залучаються до боротьби за нову освіту, за педагогіку без кордонів.

Лейтмотивом цих процесів має бути гасло: «Ми живемо в єдиному світі, який долає бар'єри на шляху до подальшої інтеграції, тому ми повинні створити сприятливі передумови для подальшого утвердження глобально орієнтованої моделі освіти».

Відповідно, педагоги повинні концентрувати увагу на реалізації основи основ формування світогляду сучасного учня – на ідеї прав людини. Необхідно створити спеціально організовану освіту з прав людини. Мета цієї освіти – виховати молодь соціально освіченою, навчити сприймати світ таким, яким він є, знайти в ньому своє найважливіше місце, зрозуміти, як кожен може змінити життя на краще.

Потрібно створити такі можливості учням, щоб вони успішно розвивалися і сприяли прогресу в майбутньому. Головне завдання - «відкрити» кожного учня, знайти в ньому щось особливе й неповторне, навчити працювати у сфері його інтересів. Шляхи входження педагога в таке поле інтересів можуть бути такі: «відкриття» замкнутих учнів за допомогою колективної роботи в групах; застосування інформаційних, комунікативних та інтерактивних технологій; використання комунікативних можливостей Інтернету; спільне обговорення процесу навчання, його принципів та глибоке вивчення досвіду колег.

Педагоги мають учити учнів визначати мету свого життя, шляхи її досягнення, формувати вміння самостійно діяти, виявляти свої творчі здібності. Процес навчання має здійснюватись упродовж усього життя людини, великого значення набуває розвиток емоційного інтелекту, духовної сфери, мотивації щодо продовження освіти.

Вимоги глобальної цивілізації обумовлюють також необхідність цілеспрямованого виховання у молоді в кожній країні толерантності та неупередженості своїх громадян у ставленні до представників інших народів і вмінь здійснювати співпрацю на основі діалогу культур.