1.2. Зародження та розвиток освіти в історії людства

Потреба передачі соціального досвіду підростаючим поколінням виникла на світанку людства. Однак як цілеспрямований процес виховання та учіння беруть свій початок з періоду розподілу праці. Метою та змістом виховання в первісному суспільстві були розвиток трудових навичок, формування почуття вірності інтересам роду та племені.

Перші зачатки освіти з’явились в країнах Стародавнього Сходу (Індія, Китай, Ассирія, Вавилон). Найбільш широким та багатоплановим був зміст освіти в школах жерців Вавилонської держави. Навчання в тих школах було доступним тільки для багатих.

Найвищого розвитку досягла освіта в античних країнах: у Стародавній Греції та Римі. Однією із засад розвитку грецько-римської педагогічної думки став твір «Наставление в ораторском искусстве» давньоримського філософа, педагога Марка Квінтіліана (35-96 рр.). Ця праця довгий час була єдиною книгою з педагогіки.

Античні мислителі усвідомлювали, що матеріальний добробут окремих громадян і сімей залежить від могутності держави. Так, давньогрецький філософ Платон, наприклад, вважав обов’язковим для дітей правлячого класу здобування освіти в спеціальних державних установах. Його погляди відображали систему освіти, що склалася в стародавній Спарті. Контроль держави за вихованням починався з перших днів життя дитини. З семи років хлопчиків відправляли в інтернати, в яких встановлювався суворий устрій життя. Головна мета освіти полягала у вихованні сильних, витривалих, дисциплінованих і майстерних воїнів, здатних самовіддано захищати інтереси рабовласників. Аналогічна система освіти існувала і в стародавніх Афінах.

Потрібно відзначити, що сила Спарти і Афін багато в чому була обумовлена системами освіти, що склалися в них та забезпечували високий рівень культури населення. Існування разом з сімейною державної, храмової та інших форм освіти було характерним для багатьох рабовласницьких суспільств.

Середньовіччя в Західній і Центральній Європі характеризується затвердженням християнської релігійної ідеології. Тому школи, як правило, відкривалися й утримувалися церквою, викладання вели ченці і священики. Їх головною метою було розповсюдження релігії, зміцнення впливу церкви в суспільстві. Церква монополізувала духовне життя суспільства, спрямовуючи освіту в релігійне русло. У результаті цього освіта втратила свою прогресивну спрямованість античних часів, а догматичні принципи навчання проіснували в Європі майже 12 століть. Водночас у найбільш крупних школах разом з навчанням читанню, письму, рахуванню, співу, латині вивчали геометрію, астрономію, музику, риторику. Готували такі школи не тільки служителів церкви, але й освічених людей для світської діяльності.

Подальше ускладнення суспільного життя й державного механізму вимагало все більше освічених людей. Їх підготовкою стали займатися міські школи, які були незалежні від церкви. У XII-XIII ст. в Європі з’явилися університети, достатньо автономні по відношенню до феодалів, церкви і міських магістратів. Вони готували лікарів, аптекарів, юристів, нотаріусів, секретарів і державних чиновників.

В епоху Відродження (ХV-XVI ст.) розвиток капіталістичних відносин, прогрес науки та культури привели до відродження інтересу до античної культури, до гуманізації школи та освіти. Я. А. Коменський (1592-1670 рр.), чеський педагог-реформатор, запровадив класно-урочну систему навчання, від якої веде початок «класична» загальна середня освіта.

У всі часи існувала народна педагогіка, яка відіграла величезну роль в духовному та фізичному розвитку людства.

У ХVІІІ-XІХ ст. класична освіта зазнала значних перетворень. У гімназіях, класичних закладах освіти нарівні з давньогрецькою, латинською мовами почали викладати математику, рідну мову, природничі дисципліни. Розвиток освіти був обумовлений потребами торгівлі, мореплавання, промисловості, але до певного часу вона не робила істотного впливу на виробництво й економіку. Багато прогресивних мислителів бачили в освіті лише гуманістичну, просвітницьку цінність.

Становище стало змінюватися по мірі того, як велика машинна індустрія зажадала зміни старого способу виробництва, стереотипів мислення і систем цінностей. Розвиток математики, природознавства, медицини, географії, астрономії й навігації, інженерної справи, необхідність широкого використання наукового знання ввійшли в суперечність з традиційним, переважно гуманітарним змістом освіти, в центрі якої було вивчення стародавніх мов. Вирішення цього протиріччя пов’язане з виникненням реальних училищ і технічних шкіл, вищих технічних навчальних закладів. У ХІХ ст. поряд з класичною середньою освітою почала розвиватися професійна освіта. У Росії указом царя Петра І в 1701 році була відкрита перша школа математичних та навігаційних наук. Реальна освіта та її розвиток були відповіддю на запит суспільства в той період.

Друга половина XX ст. характеризується небувалим охопленням дітей, молоді і дорослих різними формами освіти. Це період так званого освітнього вибуху. Потреба виникла тому, що автомати, прийшовши на зміну механічним машинам, змінили положення людини у виробничому процесі. Життя поставило питання про необхідність працівника нового типу, що гармонійно поєднує у своїй виробничій діяльності функції розумові й фізичні, розпорядчу й виконавчу працю, постійно вдосконалює технологію і організаційно-економічні відносини. Освіта стала загальною необхідною умовою відтворення робочої сили.

У ХХ ст. у розвинених країнах світу системи освіти набули загальних рис при збереженні певних національних традицій. Середня освіта здобувалась у школах кількох типів: від загальних, масових шкіл до елітарних, привілейованих. Вищими навчальними закладами стали університети, академії.

Таким чином, виділення освіти в специфічну галузь духовного виробництва відповідало історичним умовам розвитку людства і мало прогресивне значення.