Вальдорфська педагогіка

Засновником вальдорфської педагогіки по праву можна вважати мислителя, філософа, літературознавця, глибокого дослідника творчості Ґьоте, творця філософського вчення — антропософії — Рудольфа Штейнера (1861—1925). У 1919 році він заснував у Штутгарті першу вальдорфську школу. Своєю назвою вона завдячує цигарковій фабриці «Вальдорф-Асторія». її директор організував школу для дітей робітників та службовців фабрики. Р. Штейнер втілив у цій школі розроблене ним філософське вчення — антропософію, відповідно до якого розвиток здібності до пізнання приводить людину до досконалості.

Вальдорфська педагогіка є однією з різновидів втілення ідей «вільного виховання» і «гуманістичної педагогіки». Вона може бути характеризована як система самопізнання і саморозвитку індивідуальності за умови партнерства з учителем, у двоєдності чуттєвого і надчуттєвого досвіду духу, душі і тіла. До найважливіших ідей положень Вальдорфської педагогіки належать наступні: створення максимально сприятливих умов для виявлення природних здібностей людини, свобода навчання, виховання та творчості, відмова від влади над дітьми, пристосування до дитини, її природний розвиток, нерозривність навчання і виховання, екологія і культ здоров'я, культ творчої особистості, розвиток індивідуальності засобами мистецтва, єдність розвитку розуму, серця і руки, опора на авторитет педагога (школа одного вчителя впродовж 8—9 років), школа для всіх, єдине життя педагогів і учнів, обережність, увага, дбайливість, ненасилля та допомога, але насамперед любов до дитини, розвиток образного сприйняття світу, збереження об'єктивності знань і прагнення зробити їх частиною реального життя, важливість не результату, а процесу, велика увага естетичному розвиткові і трудовому вихованню. Випускники вальдорфської школи легко адаптуються в умовах ринкової економіки та швидко зростають у професійному плані

Вальдорфська педагогіка сьогодні — це міжнародний культурно-освітній рух. Під час гітлерівського режиму вальдорфські школи у Німеччині було закрито. Після Другої світової війни вони стали з'являтися у різних країнах, і кількість їх швидко зростала. Сьогодні їх понад 500 — у Німеччині, Австрії, Нідерландах, Швейцарії, Скандинавії, Великій Британії, США. З'явилися такі школи в Африці, Південній Америці, Японії. Вальдорфська педагогіка — це не тільки школи, а й дитячі садки і лікувально-педагогічні общини, це широка видавнича діяльність: книжкові серії із загальних питань виховання, література для психологів, лікарів, батьків. Постійно видаються журнали, серед найвідоміших — німецький журнал «Мистецтво виховання» і серія «Вчення про людину і виховання». З'явившись на початку століття, вальдорфська педагогіка останнім часом переживає на Заході та в нашій країні друге народження.

Виховання дітей у Японії

Японська система виховання настільки унікальна, що заслуговує окремого розгляду

Перші два роки дитина немовби залишається частиною тіла матері, що цілими днями носить її прив'язаною за спиною, ночами кладе спати із собою, годує її у будь-які момент, коли вона побажає. До шкільного віку дитина робить усе, що їй хочеться. Японці зовсім не реагують на погану поведінку дітей, немов би не помічаючи її.

Шкільні роки — це період, коли дитина пізнає перші обмеження. Найважливішим почуттям, що формується, є почуття причетності людини до суспільства. Дитина виховується у шануванні старших і традицій, відданості родині, громаді. Особливе значення має естетичне виховання, у якому провідне місце належить навчанню письму. Малювання ієрогліфів – цілий ритуал, що включає узгоджену дію душі і тіла. Значна увага приділяється художній творчості – складанню віршів, мистецтву ікебани (створення квіткових композицій), оригамі (вироби з паперу), акторської майстерності.

В Японії існують і авторські системи виховання. Наприклад, відомою є теорія раннього розвитку людини, автором якої є Масару Ібука – легендарний засновник відомої фірми „Sony”. Він був одним з перших, хто підняв Японію з руїн і відчаю до рівня світового лідера. Сьогодні він виконує обов’язки директора Асоціації раннього розвитку і директор організації „Навчання талантів” у Мацумото, де за його програмою навчаються тисячі дітей.

В основі його системи - припущення, що маленькі діти мають здатність навчитися чому завгодно. Те, що вони засвоюють без яких-небудь зусиль у два, три або чотири роки, надалі дається їм із важкістю або взагалі не дається. Те, що дорослі засвоюють повільно і з прикладанням значних зусиль, дітям дається майже миттєво, граючи. Крім того, дорослі іноді лінуються учитися тоді як діти готові учитися завжди. Серед таких занять, що можуть бути успішно засвоєні саме в ранньому віці, на думку автора - вивчення іноземних мов, навчання читанню, грі на скрипці або фортепіано. Однак ефективне вивчення цих наук також можливе лише за певних умов. Наведемо кілька цитат з книги Масару Ібука «Після трьох вже пізно»:

Щоб наші дітки, підростаючи, вільно говорили кількома мовами, вміли плавати, їздити верхи, писати олією, грати на скрипці - і все це на високому професійному рівні, - потрібно, щоб їх любили (що ми і робимо), поважали (що ми робимо рідко) і надавали в їхнє розпорядження все те, чому ми б хотіли їх навчити.

Неважко уявити собі, наскільки світ буде багатішим, здоровішим, безпечнішим, якщо всі діти будуть знати мови, мистецтво, основи наук перш, ніж досягнуть підліткового віку, щоб потім використовувати наступні роки для вивчення філософії, етики, лінгвістики, релігії, а також мистецтва, науки і так далі на більш просунутому рівні.

Неважко уявити собі, яким був би світ, якби величезне бажання дітей учитися не притуплялося іграшками і розвагами, а заохочувалася і розвивалося. Неважко уявити собі, наскільки краще був би світ, якби голод пізнання трирічної дитини задовольнявся не тільки Міккі Маусом і цирком, але й творами Мікеланджело, Мане, Рембрандта, Ренуара, Леонардо да Вінчі. Адже маленька дитина має безмежне бажання довідатися всього, чого вона не знає, і в неї немає ні найменшого поняття про те, що погано і що добре.