Навчальне проектування

Навчальне проектування навчають ще навчанням через дію, продуктивним навчанням. За суттю це спроба подолати основний недолік навчальної діяльності – її відірваність від реального життя, надуманість навчальних завдань, їх слабка практична значущість. Метод проектів, вперше запропонований У.Кілпатриком, є практичним втіленням прагматичного підходу до навчання (Дж.Дьюі), що орієнтується на вирішення конкретних, близько пов’язаних з інтересами учнів завдань. Навчальне проектування – це організація навчання у формі активної пошукової діяльності, що спрямована на вирішення конкретної практичної проблеми (соціальної, побутової, виробничої). В процесі такої роботи учні спрямовані на кінцевий результат – отримання конкретного продукту, і навчаються опосередковано, значно збагачуючи свій досвід.

Проекти можуть бути індивідуальними, парними і груповими, присвяченими вирішенню дослідницьких, творчих та інформаційних завдань, короткостроковими і довгостроковими, такими, що здійснюються в межах окремої дисципліни, і міждисциплінарними.

Організація роботи над проектом залежить від його виду, але найчастіше включає такі етапи:

• пошук і визначення проблеми, що потрібно вирішити;

• організація творчих груп для роботи над проектом;

• планування роботи над проектом;

• пошук і збір інформації;

• аналіз інформації;

• оформлення і представлення проекту;

• аналіз і оцінка результатів роботи над проектом.

Однак навчальне проектування має і певний недолік. Надмірне захоплення навчальними проектами порушує один з основних принципів навчання – принцип систематичності. Учні отримують фрагментарні, випадкові знання, пов’язані з вирішенням окремих прикладних проблем. Тому технологію навчальних проектів слід використовувати доцільно, поряд з іншими технологіями. Найкорисніше, коли робота над проектом завершує певний цикл підготовки і служить певною мірою інтеграцією здобутих знань і вмінь.

13.5. Особливості виховання в сучасних умовах Цілі, завдання та цінності сучасного виховання

Раніше ми вже говорили про те, що виховання в сучасних умовах може розумітись як шлях здобуття освіти, що відбувається у формі спільної діяльності його суб’єктів і спрямований на розвиток таких особистісних властивостей: цінностей, морально-етичних норм, смаків, ставлень, правил поведінки тощо. Особливо важливим є розуміння спільності цієї діяльності, оскільки так само як вихователь впливає на свого вихованця, вихованець впливає і на свого вихователя, обидва вони діють для реалізації спільної мети: розвитку певних особистісних властивостей. Навчання і виховання – складові єдиного процесу цілеспрямованого, організованого розвитку особистості, набуття нею освіти. Їх розбіжність – лише в переважанні тих чи інших цілей – предметно-професійних (навчання) чи соціальних (виховання).

Таке розуміння виховання дозволяє по-новому поглянути на цілі і завдання виховання особистості у процесі її становлення. По-перше, виховання стає значущим аспектом освіти у будь-якому віці (традиційне розуміння виховання як зовнішнього впливу на особистість обмежує сферу його значущості лише дитячим віком). По-друге, людина в своєму вихованні не є пасивним сприймачем зовнішніх впливів. Вона є активним суб’єктом збагачення своєї культури, керує своїм ціннісним розвитком, усвідомлює зовнішній вплив суспільства і відповідає на цей вплив. При чому роль цієї суб’єктності і зворотного впливу зростає із збагаченням її досвіду. І врешті, сучасні навчання і виховання не можуть реалізовуватись окремо. В кожному навчанні є виховний аспект, а в кожному вихованні – навчальний. І якщо в молодшому віці більшу роль відіграють спеціальні виховні заходи, з віком виховання все більше інтегрується з навчанням через виділення і реалізацію в процесі вивчення якогось навчального предмету виховних цілей.

Ціль виховання також трансформується. Якщо раніше пріоритет надавався підготовці людини до життя в суспільстві, виконання певних соціальних ролей, то сьогодні все більше значення набуває розвиток її сутнісних сил, самоактуалізація особистості. В зв’язку з цим метою виховання в сучасних умовах можна вважати забезпечення процесу культурного обміну між людиною і суспільством, внаслідок якого людина вчиться жити в соціумі, а соціум приймає людину як особистість та індивідуальність.

Сучасне виховання базується на системі цінностей, які через культуру, традиції, філософію, релігію вказують на вектор виховних зусиль, формують виховний ідеал. Цінності є основою цілей виховання. Конкретний зміст цінностей визначається історичними традиціями суспільства, тенденціями його розвитку. Однак існують і узагальнені підходи.

Наприклад, Омелян Вишневський, професор Дрогобицького педінституту, запропонував «Кодекс цінностей»:

• Абсолютні вічні цінності: добро, совість, правда, віра, надія, любов, доброта, чесність, справедливість, милосердя тощо.

• Основні національні цінності: патріотизм, готовність до захисту Батьківщини, почуття національної гідності, історична пам'ять, пошана до державних та національних символів, дбайливе ставлення до національних багатств, рідної природи тощо.

• Основні громадські цінності: прагнення до соціальної гармонії та справедливості, захист індивідуальних прав і свобод, висока повага закону, право людини на життя, гідність, безпеку, рівні можливості, право на свободу думки, совісті, вибору конфесії, право на самовираження, толерантне ставлення до чужих поглядів, які не суперечать загальноприйнятим нормам, тощо.

• Цінності сімейного життя: вірність, довіра, піклування про дітей, піклування про батьків, старших у сім'ї, злагода між членами сім'ї, повага прав дитини і прав старших, здоровий спосіб життя, охорона традицій тощо.

• Цінності особистого життя: орієнтація на пріоритет задоволення духовних потреб, внутрішня свобода, воля (самоконтроль, самодисципліна), мудрість, розум, здоровий глузд, лагідність, доброзичливість, оптимізм, гармонія душі і зовнішньої поведінки, творча активність, ініціативність, працьовитість, цілеспрямованість тощо.

Основою всіх цінностей є Абсолют Добра.

Задачами виховання в сучасних умовах вважають:

• формування ставлення людини до світу і самої себе – сучасна людина має правильно усвідомлювати свої індивідуальні, інтелектуально-пізнавальні, емоційно-вольові і комунікативно-поведінкові особливості, щоб мати можливість чітко уявити характер своїх стосунків з зовнішнім світом, суспільством і іншими людьми, зайняти відповідне своїм здібностям місце в суспільстві;

• виховання всебічно і гармонійно розвиненої особистості, що поєднує в собі духовне багатство, моральну чистоту і фізичну досконалість, раціонально проявляє свої моральні і психологічні якості, здатна вирішити будь-які проблеми і подолати різноманітні труднощі, що зустрічаються на її шляху;

• виховання соціально-компетентної особистості – формування людини, здатної до правильного розуміння і адекватної оцінки своїх зв’язків: характеру взаємодії з іншими людьми, що вміє будувати з ними добросердні і безконфліктні взаємовідносини, попереджати появи напруги і непорозуміння в суспільстві;

• привертання до культури – виховання естетично і духовно досконалої людини, розвиток в ній творчої індивідуальності;

• виховання громадянської особистості – формування в людині високих патріотичних почуттів і соціально значущих якостей, розвиток її як справжнього патріота свого народу і своєї країни, перетворення в активного супротивника соціальної несправедливості;

• виховання автономно-розвинутої особистості – формування в людині здатності до позитивних самозмін і самовдосконалення в оточуючій дійсності;

• розвиток самосвідомості особистості і допомога їй у самовизначенні, самореалізації, самоствердженні – виховання усвідомлення людиною необхідності безперервному вдосконаленні своїх індивідуально- і соціально-психологічних якостей, формування прагнення не зупинятись на досягнутому, знаходити форми і способи подальшого саморозвитку.

Зазначене дозволяє по-новому визначити і завдання виховання студентів у сучасній вищій школі.

За радянських часів проблемам виховання студентів приділялося набагато більше уваги. Існувала система виховної роботи ВНЗ, яка включала як діяльність адміністрації (головною ланкою був так званий інститут кураторства), так і самостійну виховну діяльність студентів. Зміна політичного режиму, ідеології нівелювала ідею формування людини радянського типу. І хоча у початковій і середній школі система виховання в цілому збереглася (трансформувалися лише її цілі), у вищій школі реалізація спеціальної виховної діяльності була визнана необов’язковою. Основний аргумент – достатня дорослість студентства для самостійного керування своїм вихованням.

Разом з цим на практиці це призвело до ряду негативних наслідків.

По-перше, обмеження цілей професійної підготовки лише навчальними цілями – оволодіння спеціальними знаннями, вміннями, навичками. Саме на цьому акцентує увагу студентів більшість викладачів. Разом з цим, значущість виховання в процесі набуття певної професійної підготовки полягає в забезпеченні важливої її складової – формуванню досвіду емоційно-ціннісних ставлень особистості до її професійної діяльності. А такий досвід найчастіше більш важливий.

Уявіть собі льотчика, якому байдужа безпека його пасажирів; вчителя, який не любить своїх учнів; фізика, який проводить свої експерименти, не думаючи про їх наслідки тощо.

По-друге, процес виховання у вищий школі реалізується здебільше стихійно. Ані студенти, ані викладачі часто недооцінюють ролі взаємних впливів для формування цієї складової освіченості.

Викладаючи той чи інший навчальний предмет, викладач обов’язково виказує і своє ставлення до цього предмету, відмічаючи свою згоду чи незгоду з певними положеннями, демонструє особисту зацікавленість чи байдужість. Тим самим він виховує аналогічне ставлення і в студента. Відомим є той факт, що улюбленим у студентів є часто саме той предмет, викладач якого сам полюбляє сферу своєї діяльності, і активно це демонструє.

Погоджуючись з думкою ряду сучасних авторів, вважаємо, що значущість виховання у сучасній вищий школі має знову бути визнаною. Однак змінитись має ставлення до цієї діяльності, розуміння ролі адміністрації, викладачів і студентів у реалізації її процесу.

В основне завдання ВНЗ в плані виховання має входити забезпечення умов для самостійного розвитку особистості студентів, реалізації їх сутнісних сил, максимально можливої самоактуалізації. Освіта має забезпечувати не стільки засвоєння спеціальних знань, скільки привертання людини до культури через демонстрацію її найкращих зразків в особі конкретних суб’єктів освітнього процесу (викладачів і студентів) та забезпечення належних умов їх функціонування. В свою чергу сучасному студенту не слід бути пасивним приймачем і виконавцем зовнішніх вимог, він має бути активним суб’єктом розвитку своїх цінностей, уподобань, смаків, норм поведінки і моральних принципів, не боятись формувати і висловлювати свою точку зору на певні питання, відстоювати свою думку, демонструвати свої переконання у відповідь на дію свого оточення (друзів, батьків, викладачів та ін.).