13.3. Навчальний процес та його структура Характеристика процесу навчання

Навчання є цілеспрямованим процесом взаємодії педагогів та тих, хто навчається, в результаті якого здійснюється передача та засвоєння знань, навичок, умінь, формування світогляду, розвиток здібностей, закріплення навичок самоосвіти.

У процесі навчання відбувається не односторонній вплив викладача на тих, хто навчається, а взаємодія між цими суб”єктами діяльності, тому навчання має двосторонній характер і містить в собі два протилежні, але єдині, внутрішньо пов”язані моменти навчання – викладання та учіння.

Викладання – це упорядкована діяльність педагога з реалізації навчання (виконання освітніх завдань), забезпечення інформування, виховання, усвідомлення та практичного використання знань. Викладач може навчати тих, хто навчається, безпосередньо або опосередковано – через систему завдань. Отже, викладання – це діяльність викладача (учителя), який повідомляє тим, хто навчається, нові знання, організовує їх роботу на заняттях та в позаудиторний (позакласний) час, ставить перед ними відповідні пізнавальні, практичні, контрольні та інші завдання, які забезпечують засвоєння, застосування, самоперевірку та перевірку знань, умінь та навичок. Іншими словами, у процесі викладання здійснюється управління діяльністю учіння, виконуються такі функції як цілепокладання (постановка цілей), планування, організація, стимулювання, контроль та аналіз результатів навчання (див. Розділ “Управління та самоуправління навчанням”).

Учіння - це діяльність тих, хто навчається, яка включає систему пізнавальних дій, спрямованих на вирішення навчально-виховних завдань. Він являє собою складний процес оволодіння знаннями, вміннями та навичками та вимагає від тих, хто навчається (студентів, учнів) інтелектуальних, вольових та фізичних зусиль, що стимулюють їх розвиток.

У процесі учіння, на основі пізнання, виконання вправ та набутого досвіду виникають нові, а також змінюються раніше набуті форми поведінки та діяльності. Залежно від постановки цілей учіння може бути двох видів: перший – учіння, метою якого є безпосереднє оволодіння заннями та уміннями, другий – оволодіння знаннями та уміннями через досягнення інших цілей, опосередковано через виконання інших видів діяльності (наприклад, трудової або ігрової). Залежно від ролі викладача та місця, де відбуваться учіння, його можна розглядати як діяльність засвоєння знань і набуття навичок під керівництвом викладача, в тому числі і самостійна робота на заняттях, та учіння як самостійна робота з виконання завдань викладача, що виконується в бібліотеці, дома тощо.

Вибір та досягнення мети навчання залежить від виявлення та використання протиріч, які є рушійними силами процесу^ навчання (навчального процесу). Наявність цих протиріч сприяє удосконаленню організації, форм, методів, засобів навчання, які застосовуються у викладанні, а також розвитку, збагаченню знань, умінь та навичок тих, хто навчається (Табл.1).

Таблиця 1. Рушійні сили процесу навчання

Рушійними силами навчального процесу є такі його протиріччя між:

з одного боку	з іншого боку
п остійно зростаючими вимогами суспільства до процесу навчання	загальним станом навчального процесу, який потребує постійного удосконалення
ф ронтальним викладом матеріалу	індивідуальним характером засвоєння матеріалу
р озумінням матеріалу педагогом	розумінням матеріалу тими, хто навчається
д осягнутим учнями рівнем знань, умінь і навичок	знаннями, уміннями, навичками, які потрібні для вирішення поставлених перед ними завдань
т еоретичними знаннями	умінням використання знань на практиці
у складненням вимог до тих, хто навчається	рівнем відношення до навчання, мотивів, умінь, навичок здійснювати навчальну діяльність

Наприклад, у зв’язку із вступов України у Болонський процес у нашій системі освіти загострилися ряд протиріч, зоркма між наявністю глибоких теоретичних знань у тих, хто навчається, і недостатнім умінням застосовувати їх на практиці, між існуючими в Україні формами і методами контролю та оцінювання знань, умінь, навичок, щор були орієнтовані на кінцевий результат, та необхідністю використання таких форм і методів, що збільшать значення поточного контролю успішності. Вирішення цих протиріч буде спрямти удосконаленню навчального процесу та його результативності.

Названі протиріччя, що виникають у єдиному процесі спільної діяльності педагога та тих, хто навчається, створюють труднощі та проблеми, ставлять нові запитання та завдання, які вимагають вирішення в ході навчання, тому є поштовхом до пошуку розв”язання цих проблем, вирішення поставлених завдань. Мистецтво викладача (вчителя) полягає у своєчасному виявленні і використанні цих суперечностей для активізації пізнавальної діяльності студентів (учнів).

Досягнення мети процесу навчання реалізується через здійснення педагогічного (навчально-виховного) процесу, одною з головних частин якого він є. Педагогічний процес - це взаємодія вихователів та вихованців, в результаті якої передається досвід людства та відбуваються заплановані зміни у поведінці та діяльності людини. Інакше кажучи, педагогічний процес – це внутрішньо пов’язана сукупність багатьох процесів, суть яких складається у тому, що соціальний досвід перетворюється в якості людини, яка формується¹.

У педагогічному процесі поєднуються процеси виховання; навчання і розвитку, але він не являє собою їх механічне поєднання, а є новим якісним утворенням, яке підкоряється своїм закономірностям. Головними характеристиками цього процесу є цілісність та єдність. При цьому складність його розвитку заключається в єдності та самостійності, цілісності та співпорядкування навчання та виховання, наявності у них загального та збереженні специфічного (Табл.2).

Отже, обидва процеси (навчання і виховання) ведуть до головної мети– формування та розвитку особистості, але кожний з них сприяє її досягненню своїми специфічними засобами.

Головним завданням навчального процесу є передача та набуття знань, умінь, навичок.

Знання – це особлива форма духовного засвоєння результатів пізнання, процесу відображення дійсності, яка характеризується усвідомленням їх істинності. Вони відображають зв’язок між пізнавальною і практичною діяльністю людини виявляються у поняттях, судженнях, умовиводах, концепціях, теоріях, законах щодо предметів і явищ, які засвоюють у результаті сприйняття, аналітико-синтетичного мислення, запам’ятовування і практичної діяльності.

Значення знань для суспільства та окремої особистості надзвичайне: по-перше, знання є складовою світогляду людини, вони перетворюються у переконання, є одним з джерел нахилів і інтересів людини, тому визначають її ставлення до дійсності, її моральні цінності, вольові риси, характер, по-друге, знання виступають необхідною умовою розвитку здібностей, обдарувань, які реалізуються у діяльності, допомагають у керівництві практичними діями, по-третє, знання матеріалізуються в певні технічні пристрої та технологічні процеси, що сприяє наково-технічному прогресу суспільста. Важливими вимогами до знань є їх повнота, систематичність, усвідомленість, осмисленість та дієвість. Знання, що передаються шляхом цілеспрямованого навчання, мають бути також строго науковими. Практичне використання знань сприяє формуванню умінь.

Уміння - це здатність людини результативно, з належною якістю та ефективно виконувати практичні та теоретичні дії на основі засвоєних знань (правил) та відповідному вірному використанні цього знання у процесі розв”язання певних задач. Уміти – значить володіти способами (прийомами, діями) використання знань на практиці. Уміння є перехідним етапом між знаннями та навичками, що застосовуються удільності. При цьому уміння – це готовність до свідомих і точних дій, а навички – це автоматизована ланка цієї діяльності.

Навички – це здатність особистості виконувати цілеспрямовані дії автоматично, без спеціально спрямованої на предмет дій уваги.

При наявності навичок діяльність людини відбувається швидше, продуктивніше. Відповідно до видів дії розрізняють і види навичок: розумові (мислення та пам’ять), сенсорні (сприйняття), рухові (психомоторні), вольові тощо.

Навички є уміннями, доведеними до автоматизму, високого ступеня досконалості. Навички виробляються та необхідні у всіх видах навчальної діяльності (навчальній, трудовій, ігровій тощо).

Навички в навчанні – це навчальні дії, які внаслідок багаторазового виконання, набувають автоматичного характеру. Специфічним методом їх формування є вправи. Вивчення кожного навчального предмету, виконання вправ і самостійних робіт виробляє у учнів уміння застосовувати знання, а при багаторазовому повторенні використання умінь – формує навички.

В міру опанування учнями знаннями й уміннями автоматизовані елементи з”являються в їхній усній і письмовій мові, в розв”язуванні математичних задач, виконанні креслень, в користуваннями приладами, знаряддями праці тощо.

Наприклад, студент, опрацювавши підручник та прослухавши матеріал лекції, отримав знання щодо користування електронною поштою. Студент знає – значить можевільно відтворити правила користування електронною поштою.

Після цього, за допомогою комп”ютера, той, хто навчається, намагається практично використати ці знання, правильно виконавши необхідні дії, щоб відправити повідомленя. При цьому він усвідомлює, обдумує кожний свій крок, кожну виконану операцію. У випадку виникнення будь-яких труднощів студент звертається до правил з метою контролю за виконанням дій або при перевірці допущених помилок. Якщо студент може правильно виконати всі необхідні дії у відповідності з правилами (знаннями) – він набув уміння користування електронною поштою. Важливою умовою становлення умінь є розуміння правила та зворотний зв”язок у процесі виконання дій.

По мірі наступного багаторазового користування електронною поштою (тренування), студент відправляє повідомлення вже незадумуючись, без співставлення із знаннями (за виключенням випадку певних утруднень), цей процес вже протікає у формі автоматизованого регулювання і можна говорити про сформовані навички.

Закономірності, принципи і правила навчання¹

Навчання як процес передачі та засвоєння знань, умінь, навичок та розвитку особистості здійснюється відповідно закономірностей, принципів, правил, які вивчалися, удосконалювалися, уточнювалися у процесі багатовікової історії педагогічної діяльності. Закономірності, закони та принципи є теоретичною основою, через принципи і правила теорія об’єднується з практикою, а правила є перехідною ланкою від теорії до практики навчання (Рис.1).

Закономірність навчання – це відображення об’єктивних суттєвих, необхідних, стійких та таких, що повторюються за певних обставин, взаємозв’язків між усіма елементами навчання – діяльністю педагога, дільністю того, хто навчається та змістом навчання.

С трого зафіксовані закономірності – є закони. Закономірності визначаються як наукові закони коли: 1) чітко зафіксовані об’єкти, між якими установлюється зв’язок; 2) досліджені вид, форма та характер цього зв’язку;

3) встановлені межі дії зв’язків.

Закономірності навчання поділяють на об”єктивні та суб”єктивні², загальні та конкретні (ті, що поширюються на окремі компоненти навчального процесу)³, в широкому розумінні та специфічні⁴ тощо.

Наведемо деякі закономірності навчання, знання яких допоможе студенту більш свідомо реалізувати себе у процесі навчання.

Дидактичні та гносеологічні (пізнавальні) закономірності.

1. Результати навчання (в певних межах) прямо пропорційні: а) тривалості навчання; б) усвідомленню ним цілей навчання; в) значущості для студента матеріалу; г) умінню студентом вчитися;

2. Результати навчання також залежать від: а) уміння включати новий матеріал у міжпредметні зв”язки з уже відомим матеріалом; б) способу розбиття матеріалу на частини, що підлягають засвоєнню; в) регулярності та систематичності виконання завдань для самостійної роботи.

3. Продуктивність засвоєння заданого обсягу знань та умінь (в певних межах) зворотно пропорційна: а) кількості матеріалу, що вивчається або обсягу дій, що вимагаються; б) складності навчального матьеріалу або дій, що формуються.

4. Продуктивність засвоєння знань, умінь прямо пропорційна потребі вчитися.

5. Продуктивність засвоєння залежить від рівня проблемності навчання та інтенсивності включення студентів у розв’язання посильних та значущих для них навчальних проблем.

6. Навчальний процес є більш ефективним лише за умови активності студента: навчання шляхом виконання практичних дій в 6-7 разів продуктивніше навчання шляхом “слухання”.

Психологічні закономірності.

1. Продуктивність навчання (в певних межах) прямо пропорційна: а) інтересу до навчальної діяльності, б) рівню пізнавальної активності, в) кількості тренувальних вправ, г) інтенсивності тренування, д) навчальним можливостям, е) рівню та стійкості уваги, ж) рівню розвитку пам”яті, з) працездатності тих, хто навчається.

2. Результати засвоєння конкретного навчального матеріалу залежать від здатності до оволодіння конкретноими знаннями, уміннями, від індивідуальних схильностей тих, хто навчаєтьься.

3. Продуктивність діяльності залежить від рівня сформованості умінь її здійснювати.

4. Навченість прямо пропорційна научуваності.

5. Продуктивність навчання, засвоєння, запам”ятовування матеріалу залежить від: а)способу відтворення матеріалу (Е.Р. Хілгард), б) кількості повторень (фон Кубе), в) обсягу матеріалу (зворотнопропорційна залежність – Г. Еббінгауз), г) розподілу матеріалу, що заучується – розподілене заучування ефективніше, ніж концентроване (И.Каїн, Р.Уіллі), д) новизни асоціації, що виникає у результатті навчання - стара асоціація актуалізується краще, ніж нова такої ж сили (закон Йоста).

Соціалогічні закономірності.

1. Продуктивність навчання залежить від обсягу та інтенсивності пізнавальних контактів.

2. Продуктивність навчання та розвиток індивіда залежить від зовнішнього середовища: а) розвитку оточення, б) рівня “інтелектуальності середовища”, в) інтенсивності взаємонавчання, г) рівня пізнавальної напруженості, що викликана змаганням, д) якості спілкування викладача та того, хто навчається.

Кібернетичні закономірності.

1. Якість навчання залежить від: а) якості управління навчальним процесом (прямо пропорційна залежність), б) ефективності контроля, а частота контроля – від тривалості навчання.

2. Ефективність управління прямо пропорційна: а) кількості і якості скеровуючої інформації, б) станів та можливостей тих, хто сприймає та переробляє управлінскі дії.

3. Ефективність навчання (в певних межах) прямо пропорційна частоті та обсягу зворотного зв”язку.

4. Продуктивність навчання підвищується, якщо модель дії (“програма рухів”), яку треба виконати, та її результати (“програма цілі”) випереджують у мозку саму діяльність (П.К.Анохін).

Організаційні закономірності.

1. Ефективність навчання залежить від його організації, яка має: а) розвивати потребу вчитися, б) формувати пізнавальні інтереси, в) приносити задоволення, г) стимулювати пізнавальну активність.

2. Результати навчання (в певних межах) прямо пропорційні: а) відношенню учнів до навчальної праці та своїх навчальних обов”язків, б) працездатності учнів.

3. Розумова працездатність тих, хто навчається залежить від: стану здоров”я, режиму розумової діяльності, статі, віку, часу року, дня тижня, часу доби (М.И.Антропова).

4. Розумова втома приводить до гальмування органів чуття: чотири години навчальних занять знижують поріг чутливості аналізатора більш, ніж у 2 рази (Вагер, Блажек).

5. Активність розумової праці тих, хто навчається, залежить від розкладу навчальних занять та місця в ньому уроків фізичного виховання та праці (М.В. Антропова та ін.)

Способи використання законів і закономірностей у відповідності з наміченими цілями характеризують принципи. Вони є основоположними вимогами для організації навчального процесу.

Принципи навчання (дидактики) – це основні положення, що визначають зміст, організаційні форми і методи навчального процесу у відповідності з загальними цілями і закономірностями.

Інакше кажучи, дидактичні принципи – це основні положення, на які необхідно спиратися у навчанні і які творчо розвиваються у процесі діяльності.

Із принципів витікають правила навчання, які є засобом реалізації принципів.

Правила навчання – це керівні положення, які розкривають окремі сторони використання того чи іншого принципу навчання (конкретні вказівки педагогу як потрібно поводитись у типовій педагогічній ситуації). В правилах закріпляється практичний досвід багатьох поколінь педагогів, в них зберігається наступність, затверджуються кращі традиції навчання, хоча інколи мають місце і неписані негативні правила, які важко викорінюються з практики навчання (Табл.2).