10.4. Поняття та фактори спільної діяльності.

Людина – істота соціальна. Її існування та розвиток як особистості і суб”єкта усвідомленої діяльності не можливі без взаємодії з іншими людьми,

зміст якої розглядається як організація спільної діяльності. Конкретна форма включення цієї взаємодії у кронтекст діяльності розглядається як форма організації спільної діяльності.

Спільна діяльність (СД) – це організована система активності індивідів, які цілеспрямовано взаємодіють для створення об”єктів матеріальної і духовної культури (види: навчання, відпочинок, сім”я тощо).

Спільна діяльність має свої особливості порівняно з будь-якою іншою діяльністю. Її основними ознаками є наявність: єдиної мети для учасників, які включені в діяльність; загальної мотивації; організованого об”єднання діяльності індивідів; розподілу процесу СД на окремі функціонально пов”язані операції та їх розподілу між учасниками; узгодження дій, що передбачає строгу послідовність операцій у відповідності із заздалегідь визначеною програмою і з урахуванням просторових, часових (темпу, ритму, інтенсивності, ритмічності) та інших характеристик діяльності; управління – найважливішої ознаки і атребуту СД, оскільки за допомогою його і досягається узгодження дій для досягнення єдиної мети; єдиного кінцевого результату (сукупного продукту); єдиного простору та одночасного виконання індивідуальних дій різними людьми.

Структура спільної діяльності аналогічна індивідуальній, але її компоненти мають відношення не до окремого члена групи, а до всієї спільноти. Основні компоненти спільної діяльності – це: спільна мета, різноманітні мотиви окремих членів групи, що зазвичай бувають схожими або відмінними (від відносного співпадання до їх антогонізму), спільні дії, загальний результат.

У спільній діяльності застосовується декілька типових стратегій поведінки: 1- сприяння як результативна допомога та підтримка досягнення загальних цілей, 2 - протидія (протиборство) досягненню цілей іншими учасниками СД, 3 - ухилення від взаємодії, активне запобігання взаємодії навіть у випадках, коли вона необхідна для досягнення спільних цілей.

Згідно з названими стратегіями дослідники виділють ряд соціально-психологічних типів взаємодії у СД. Вони подані у таблиці 1.

Таблиця 1. Соціально-психологічні типи взаємодії у СД

Типи стратегії поведінки у СД	Дії учасників щодо СД у досягненні мети
співробітництво	двобічне сприяння
протиборство	двобічна протидія індивідуальних цілей кожного
ухилення від взаємодії	запобігання активної співпраці
однонаправлене сприяння	один з учасників СД сприяє досягненню цілей іншого, другий - ухиляється від взаємодії з ним
однонаправлена протидія	один з учасників СД протидіє досягненню цілей іншого, другий - ухиляється відвзаємодії з ним
контрастна взаємодія	один з учасників СД сприяє досягненню цілей іншого, другий - активно протидіє цьому (може маскуватися)
компромісна взаємодія	обидва партнери виявляють окремі елементи як сприяння, так і протидії

Вчені стверджують, що СД має низку вікових особливостей її реалізації та розвитку. Наприклад, в результаті СД дорослих здійснюється виробництво та відтворення об”єктів культури, спільна діяльність дітей об”єктивно направлена на засвоєння та відображення суспільно-історичного досвіду та форм людських взаємовідносин, хоча її мотивом суб’єктивно є позитивні емоції, необхідні для дитини в умовах спілкування з іншими дітьми.

Ефективність спільної діяльності залежить від низки факторів та умов, в яких вона відбувається.

Розкриваючи проблему соціальної психології в освіті, М.І.Шевандрін виділяє вісім основних фактори, які визначають ефективність спільної діяльності.

1. Специфіка та складність завдань, які вирішуються у процесі спільної діяльності. Це один з найважливіших факторів, він визначає зміст діяльності і є зовнішнім, оскільки завдання отримується зовні. Складність завдання залежить від двох моментів: 1) психічних процесів та функцій, що необхідні для реалізації діяльності (сенсорно-перцептивні, мнемічні, логічні тощо), 2) норм взаємодії з знаряддями та об”єктами праці, тобто як часто виконуються ці дії та напрацьовується відповідний досвід.

2. Час спільної діяльності – розглядається з різних позицій залежно від видів взаємодії людей. Якщо має місце офіційна організація взаємодії, наприклад, спільна праця, то час оцінюється як фактор об”єктивної необхідності для спільної діяльності; якщо ж це неофіційна взаємодія, наприклад, спілкування із друзями, близькими тощо, то час визначається внутрішніми потребами кожного з учасників спілкування. Тривалість взаємодії та спілкування є умовою первірки міцності відносин та впливає на формування особистісних якостей людей. С.Л. Рубінштейн зазначав, що в результаті довготривалих відносин в деяких випадках відбувається обмін характерологічних властивостей та взаємне уподібнення, коли люди в певних відношеннях стають схожі один на одного.

3. Кількісний склад учасників спільної діяльності. В офіційних відносинах кількісний склад учасників є зовнішнім фактором, оскільки визначається зовні. Ефективність співпраці має криволінійну залежність від кількості учасників і характеризується пороговими значеннями: 1) нижній поріг – кількість осіб, що здатні виконати поставлене завдання; 2) верхній поріг – кількість особ, які ефективно впораються з завданням, але вона може бути незначно скорочена без помітної втрати. Б.Ф.Ломов стверджував, що ефективність спільної діяльності спочатку зростає із збільшенням кількості учасників до певного “критичного значення”, потім перестає змінюватися, а за умови значного збільшенння – знижується (люди вже заважають один одному). Критеріями изначення необхідної кількості учасників спільної діяльності є специфіка діяльності та складність завдань, що вирішуюються.

4. Взаємозв'язок учасників спільної діяльності. Це один з основних факторів, що впливає на взаємодію учасників спільної діяльності, яка уявляє собою систему дій, коли дії одного зумовлюють визначенні дії інших людей. Ступінь взаємозв”язку залежить від характеру взаємодії між індивідами: в офіційній організації він є незалежним від людей, в неофіційному міжособиствсному спілкуванні – регулюються самими його учасниками. Чим більше взаємозв”язок, тим менше самостійності у виконання тих чи інших завдань і більше значення загальногрупових досягнень. Й.Лінгард розрізняє два рівня взаємозв”язку: 1) “публічний ефект” – зміна поведінки відбувається під впливом людей, які присутні, але не виявляють ніякої активності (спостерігачі); 2) зміна поведінки відбувається під впливом осіб, які виявляють активність “ ...від емоційної та зацікавленої спільної діяльності без безпосередньої допомоги... – до взаємної співпраці...”

5. Функціональна структура груп людей, які виконують спільну діяльність. Функціональна структура групи визначається характером розподілу функцій у групі. Розрізняють первину та вторинну функціональну структуру. В первинній структурі функції розподіляються за даними умовами та формальними ознаками організації. Вторинна - характеризується довільним розподілом функцій у процесі розв”язання завдань. Вона визначається з одного боку системою завдань, які вирішє група, а з іншої – індивідуально-особистісними та соціально-психологічними особливостями членів групи. Наприклад, функції розподіляють залежно від комунікативних якостей учасників. Щоб оптимально управляти групою та досягати успіхів у спільній діяльності, необхідне раціональне співвідношення між заданим та довільним розподілом функцій.

6. Міра автономності групи – ступінь ізольованості групи від звичайного соціального середовища. Прикладом ізольованих груп є екіпажі морських та космічних кораблів, експедиції. Міра ізольованості групи впливає на характер поведінки у конфліктній ситуації. Наприклад, якщо автономність групи слабка – конфлікт замикається між її членами, при високій автономності – конфлікт спрямовується на зовнішній об”єкт, тобто на людину, яка не є членом даної групи або на іншу групу.

7. Мотив як джерело або причина дії. Ефективність спільної діяльності залежить від характеру мотивації кожного члена групи і мотивації всієї групи. Сила вмотивованості залежить від: 1) взаємного впливу членів групи один на одного – при високому рівні позитивного ставлення до роботи мотивованість кожного члена окремо і групи в цілому буде підсилюватися; 2) від спрямованості особистості членів групи (колективістична - на групу, на особистий успіх – на себе, діловий – на завдання). Орієнтація на себе або на групу залежить від ступеню взаємозв”язку між членами.