9.2. Стадіальність розвитку людини

Вікова психологія вивчає загальні для всіх людей вікові закономірності, надає характеристику різних вікових періодів і оперує такими поняттями, як „вік”, „дитинство”,” ”дорослість”, „зрілість”.

Вік – це якісно своєрідний період фізичного та психологічного розвитку, що характеризується притаманними тільки йому особливостями. Психологічний вік людини може не співпадати з хронологічним. Так, п’ятирічна за хронологічним віком дитина може бути розвинена як шестирічна чи навіть сьоми- восьмирічна. Може бути і навпаки: діти з відставанням розумового розвитку зазвичай характеризуються зворотним співвідношенням хронологічного та психологічного віку.

Віковий період являє собою цикл розвитку, що має свою структуру і динаміку. Він зі своїм неповторним змістом має певні межі, але ці хронологічні межі можуть рухатись, і одна людина вступає в новий віковий період раніше, а інша – пізніше. Узагальнюючи основні вітчизняні підходи психологічної науки щодо стадіальності розвитку (Л.С.Виготський, А.Н.Леонтьєв, Д.Б.Ельконін), треба зазначити, що віковий період характеризується соціальною ситуацією розвитку, провідною діяльністю, віковими новоутвореннями, що формуються наприкінці періоду, а межами періодів є кризи – переломні моменти у розвитку.

Соціальна ситуація розвитку – специфічне для кожного віку співвідношення між дитиною та соціальним середовищем. Взаємодія дитини зі своїм соціальним оточенням, виховуючим та навчаючим її, і визначає той шлях розвитку, який призводить до виникнення вікових новоутворень – якостей чи властивостей, яких не було раніше у готовому вигляді.

Зміни, що відбуваються на кожній стадії розвитку, зумовлені провідною діяльністю. На кожному віковому етапі людина отримує можливість найбільш інтенсивно розвиватися у певному виді діяльності: спілкуванні, грі, навчанні чи праці.

Крім стабільних періодів існують короткі, але бурхливі стадії, протягом яких відбуваються значні зрушення у розвитку людини. Це кризи. Кризові і стабільні періоди розвитку чергуються. У психології найбільш досліджуваними є такі кризи: немовляти, першого року, трьох років, семи років, підліткового віку, 17 років. Характерними ознаками кризового періоду у дитячому віці є збільшення випадків неслухняності, підвищена роздратованість, капризність, конфлікти з оточуючими (зокрема, з батьками, вихователями, вчителями), негативне ставлення до звичних вимог та відмова від їх виконання, впертість, негативізм.

Чому у дитинстві – такому начебто безхмарному періоді життя, виникають кризи? Це пов’язано з загостренням суперечностей: з одного боку, між потребами, що виникли, у дитини і її все ще обмеженими можливостями, а з іншого боку – між новими потребами дитини і стосунками з дорослими, що склалися раніше. Розглянемо це на прикладі так званих „великих криз”: трьох років і підліткової. Так, у три роки у дитини з’являється почуття „я”, потреба у визначенні меж свого впливу на оточуючих, прагнення самому контролювати окремі аспекти свого життя, виконувати елементарні дії щодо самообслуговування; це вступає у суперечність зі спробами батьків утримати її під контролем. У підлітковому віці відбувається посилення потреби в автономії відносно дорослих і адаптації до оточення однолітків; у підлітка з’являється загострене прагнення отримати право на більшу самостійність, визнання оточуючими його дорослості (хоча б за зовнішніми атрибутами поведінки); конфлікти найчастіше виникають при ставленні батьків до підлітка як до маленької дитини, при непослідовності їхніх вимог (від підлітка очікується то дитяча слухняність, то доросла самостійність), при батьківському гіперконтролі за поведінкою, навчанням, вибором друзів.

Прямий тиск на дитину у кризові періоди (докори у неправильній поведінці, накази, примус) ускладнюють проходження кризи і стосунки, але не дають позитивних результатів. Якщо оточуючі люди цілеспрямовано чи інтуїтивно забезпечують дитині реалізацію відповідних потреб, то кризові періоди минають відносно безболісно.

Кризи дорослого віку є менш дослідженими. Психологи найчастіше пов’язують їх з тими змінами, які відбуваються у житті людини: виникненням родини, професійною адаптацією, народженням дітей, відходом дітей, які вже стали дорослими, від батьківського дому, виходом на пенсію, пошуком сенсу життя тощо. Про екзістенційну кризу (пошуку сенсу життя) мова піде далі.

Таким чином, у процесі вікового розвитку кожний віковий етап характеризується:

• незворотними психічними та фізичними змінами, розвитком психічних процесів, властивостей і станів, появою психічних новоутворень, змінами у соціальному статусі людини;

• особливим співвідношенням між фізіологічними, психологічними та соціальними змінами, темпи і результати розвитку яких не завжди співпадають;

• специфічними життєвими завданнями, що стоять перед людиною та його соціальним оточенням, від рішення яких залежить і успішність переходу на наступний віковий етап, і розвиток особистості в цілому.

Початкові вікові періоди утворюють дитинство – епоху, яка визначає все майбутнє життя людини. Чим вище стоїть жива істота в еволюційному ряді тим довшим є її дитинство, тим більше вона є залежною від оточення. Дитинство людини – явище історичне: і його зміст, і тривалість змінювалися протягом тисячоліть. У первісному суспільстві дитинство було коротким, у середньовіччя тривало довше. Дитинство сучасної людини ще більш розтягнулося у часі і наповнилося складними видами діяльності – діти копіюють в своїх іграх сімейні та професійні стосунки дорослих, засвоюють основи наук. Специфіка дитинства визначається рівнем соціально-економічного і культурного розвитку суспільства, в якому живе, виховується і навчається дитина.

Про що мріє сучасна дитина? Дослідження психологів показало, що мрії звичайних дітей дуже рано зміщуються у сферу ідеального. Вже 6-7-річна дитина розуміє, що іграшки та інші „матеріальні цінності” – справа наживна, і говорить, що попрохав би фею чи доброго чарівника про інше: щоб батьки ніколи не сварилися, щоб люди (принаймні близькі) не вмирали, щоб на світі не було нещасливих та злочинців, щоб стали можливими подорожі у часі.¹

Коли ж закінчується дитинство у наш час? На це немає єдиної думки, та якої б точки зору ми не дотримувались, приходиться констатувати: справжня дорослість чекає дитину тільки за шкільним порогом, у 15 чи 17 років.

У вітчизняній психолого – педагогічній науці існує декілька підходів до вікової періодизації дитини. Ми розглянемо періодизацію, що базується і на стадіях фізичного й психічного розвитку, і на умовах виховання.

• Немовля (перший рік життя). Провідний вид діяльності – безпосереднє емоційне спілкування з мамою та близькими дорослими. Задача дорослого у такому спілкуванні полягає у викликанні активності з боку дитини. Результатом цієї діяльності є поява приблизно на шостому тижні життя дитини „комплексу живлення” – прояву активності посмішкою, хаотичними рухами кінцівок як прагнення привернути до себе увагу дорослого. В безпосередньому емоційному спілкуванні формується найважливіше психологічне новоутворення – система афекторно-особистісних зв’язків дитини зі світом, потреба у враженнях, на основі яких значною мірою будується подальший психічний розвиток особистості (За З.Фрейдом мати вчить дитину любові).

• Переддошкільне дитинство (1-3 роки). Провідна діяльність – предметно-маніпулятивна („Найкраще, що дитина може зробити з іграшкою – це зламати її”, - казав хтось з великих людей). Це діяльність, в якій відбувається оволодіння способами дій з предметами. В основі фізичного та інтелектуального розвитку дитини полягає здатність до наслідування. Для дитини мовлення є не тільки засобом спілкування, воно також грає провідну роль у формуванні мислення. Відбувається перехід від наочно-дійового до наочно-образного мислення. Мовленнєве спілкування дозволяє дитині засвоювати знання, формувати необхідні вміння та навички, швидше опановувати культуру людства. Оволодіння мовою – головне новоутворення цього періоду.

• Дошкільне дитинство (3-6 років). Провідною діяльністю є сюжетно-рольова гра - сполучення ігрової діяльності з спілкуванням, імітуюче певну соціальну ситуацію і характерні для неї форми рольової поведінки учасників. З віком збільшується різноманітність сюжетів і тривалість ігор. У цьому віці виникає воля як свідоме управління своєю поведінкою. Розвиток волі тісно пов’язаний зі зміною мотивів поведінки, формуванням супідрядності мотивів. Супідрядність мотивів є найважливішим новоутворенням у розвитку особистості дитини дошкільного віку.

• Молодший шкільний вік (6-10 років). Провідна діяльність – навчально- пізнавальна, що являє собою сполучення навчальної діяльності з міжособистісним спілкуванням. Дитина ще зберігає багато дитячих рис, але вже починає втрачати дитячу безпосередність у поведінці, у неї з’являється інша логіка мислення. Завершується перехід від наочно-образного до словесно-логічного мислення. У ході навчання розвивається довільність психічних процесів, формується внутрішній план дій, виникають рефлексія і здатність до довільного цілепокладання. Цей вік надає великі можливості для формування моральних якостей і позитивних рис особистості, оскільки молодші школярі довірливі, схильні до наслідування, легко піддаються навіюванню, авторитет вчителя є для них безумовним. Повноцінний розвиток особистості зумовлює формування почуття компетентності („Я можу”, „У мене виходить”), яке можна вважати центральним новоутворенням цього періоду.

• Середній шкільний вік (10-15 років). Провідною діяльністю є інтимно-особистісне спілкування – побудова інтимно-особистісних стосунків з товаришами. Спілкуючись з друзями, підлітки активно засвоюють норми, цілі, засоби соціальної поведінки, формують критерії оцінки себе та інших. Поведінка підлітка (вже не дитини, але ще й не дорослого) характеризується суперечностями: з одного боку прагнення бути як усі, з іншого – бажання виділитись будь-якою ціною; з одного боку намагання заслужити повагу і авторитет товаришів, з іншого - бравування власними недоліками. Палке бажання мати вірного близького друга співіснує з гарячковою зміною приятелів, здатністю моментально очаровуватись і так само швидко розчаровуватись у колишніх „друзях на все життя”. У спілкуванні інтенсивно розвиваються комунікативні здібності. Формується теоретичне мислення, здібності до індукції-дедукції, здатність оперувати гіпотезами. Пам’ять є довільною, логічною, опосередкованою. Сфера пізнавальних інтересів виходить за межі школи і набуває форму пізнавальної самодіяльності, самонавчання. Особистісним новоутворенням є здатність до ідентифікації – такої форми самопізнання, що проявляється у порівнянні себе з іншими людьми (дорослими, однолітками).

• Старший шкільний вік (15-18 років). Провідна діяльність – навчально-професійна. З’являється мотивація до самовдосконалення (прагнення підвищувати свій культурний рівень, бажання стати цікавою людиною), що сприяє інтересу до навчання. Стрижневою проблемою цього віку є професійне самовизначення. Головним виміром часу у самосвідомості старшокласників виступає майбутнє, до якого вони себе готують. У цей період інтенсивно розвивається абстрактно-логічне мислення, оволодіння прийомами рефлексії і потреба у рефлексивному аналізі власного життєвого шляху, прагнення до реалізації себе. Особистісним новоутворенням є усвідомлення своєї унікальності, неповторності, несхожості на інших, що має вираз у самотності і першому коханні. Виникає потреба у щирому спілкуванні з близькими дорослими, і якщо вона не задовольняється, це негативно впливає на розвиток особистості. Дружба з однолітками характеризується вибірковістю і може виступати своєрідною формою „психотерапії”, тобто виконувати неусвідомлену функцію підтримки самоповаги.

Отже, ми розглянули вікову періодизацію дитинства, проте розвиток особистості має відбуватися протягом всього життя людини. Так, період з 18 до 24 років, який часто називають пізнім юнацтвом, є віком найбільш активного розвитку етичних і естетичних почуттів, становлення й стабілізації характеру і, що дуже важливо, оволодіння певним комплексом соціальних ролей дорослої людини: громадських, професійно-трудових та ін. З цим періодом пов'язаний початок “економічної активності”, під якою демографи розуміють включення людини до самостійної виробничої діяльності, початок трудової біографії й створення власної сім'ї. Перетворення мотивації, всієї системи ціннісних орієнтацій з одного боку, інтенсивне формування спеціальних здібностей у зв'язку з професіоналізацією з іншого, виділяють цей вік як центральний період становлення інтелекту, характеру, „Я-концепції”. Це час спортивних рекордів, початок художніх, технічних і наукових досягнень. В основному саме на період пізньої юності доводиться навчання у вищому навчальному закладі, і тому не рідко його називають студентським віком.

У М.А.Булгакова була своя теорія „життєвих сходів”. У кожного віку – за цією теорією – свій „приз життя”. Ці „призи життя” розподіляються за життєвими сходами – все зростають, наближуючись до верхньої сходинки, а від вершини спускаються донизу, поступово зникаючи. Отже, дитинство нерідко асоціюється у нас з отриманням подарунків, а дорослість – з відповідальністю, здатністю „віддавати борги”. М.А.Булгаков дуже вимогливо ставився до свого віку і вважав, зокрема, що тридцятирічний вік зобов’язує письменника.

Дорослість і зрілість не тотожні поняття. Феномен зрілості став стрижньовою проблемою акмеології (від. грецької акме – розквіт), започаткованої Б.Г.Ананьєвим. Проблема зрілості може розглядатися на рівні індивіда, особистості, суб’єкта діяльності та індивідуальності. У дещо іншій системі понять ми можемо мати на увазі зрілість інтелектуальну або емоційну. Так чи інакше, існує поняття особистісної зрілості. Особистісна зрілість ґрунтується на чотирьох базових складових, навколо яких групується безліч інших, а саме:

1. відповідальності як атрибуту зрілих вчинків;

2. терпимості як позиції, установки, системи ставлення особистості до дійсності („кожний має право на власну думку”, „всі коли-небудь помиляються”, „той, хто запізнюється, переживає більше, ніж той, хто на нього чекає” тощо) ;

3. саморозвитку як актуальної потреби у реалізації себе і прагнення до самовдосконалення;

4. позитивному мисленні як позитивному баченні дійсності.