7.2. Свідомість та самосвідомість

Свідомий рівень пов’язаний:

• з моментом повного чи неповного знання про навколишній світ (свідомість) та самого себе (самосвідомість). Це знання про предмети та явища реальності, причиново-наслідкові закономірності функціонування цих явищ, про інших людей, професійні знання, знання про своє місце та призначення в цьому світі, про наслідки власних дій та вчинків тощо. Ці знання закріплені в “нервових моделях”, які:

а) можуть бути використані людиною для організації дій, спрямованих на задоволення наявних потреб. Наприклад, коли ми хочемо підготувати виступ, то знаємо, що треба підібрати літературу, де її можна знайти, яким чином це зробити.

б) можуть бути передані іншими членам суспільства за допомогою мовлення. Усвідомити – означає здобути потенційну можливість передати своє знання іншому. (російською мовою – со-знание, сродни “со-чувствие”, “со-трудничество”, “со-страдание”, “со-переживание”). Коли ми підготували виступ, ми ділимося цією інформацією з іншими людьми.

Ці знання набуваються в процесі пізнавальної діяльності, за допомогою психічних пізнавальних процесів: уваги, відчуття, сприймання, мислення, пам’яті, уяви;

• зі ставленням до навколишнього світу (переживання, емоції, почуття) та до самого себе (самооцінка, самоповага). Пізнаючи дійсність, людина так чи інакше ставиться до світу і до того, що з нею відбувається в ньому. Одні явища дійсності радують, інші – печалять, ще інші – захоплюють. Радість, сум, захоплення, обурення, гнів – усе це різні види суб’єктивного ставлення людини до дійсності, переживання нею того, що відбувається навколо;

• з цілеутворенням (цілі, мотиви, сенс поведінки та діяльності). Свідомість формує внутрішній план поведінки, її програму. Саме на свідомому рівні відбувається постановка цілей, планування діяльності, прогнозування наслідків власних дій та вчинків. Людина не тільки має знання про світ та ставиться до нього, вона активно змінює та перетворює його. На жаль, ці перетворення можуть мати як позитивні, так і негативні наслідки. Зміни – це пустирі засаджені деревами; це отримання рівності для людей, незалежно від статі та раси; це підтримка друзів у скрутну хвилину. Зміни – це руйнація міст, хвороби та загибель людей після вибуху атомної бомби; це озера та ставки, які перетворилися на смердючі відстійники нафтопереробних заводів; це ґрунтові води, отруєні пестицидами та важкими металами.

Отже, за допомогою свідомості людина адекватно, узагальнено, цілеспрямовано активно відображає навколишній світ, ставиться до нього і змінює його відповідно до вражень, що постійно надходять із попереднього досвіду.

Як було вказано вище, усвідомлення людиною світу не зводиться до відображення лише зовнішніх об’єктів. Фокус свідомості може бути спрямований на власний внутрішній світ. Тоді мова йтиме про самосвідомість, що орієнтована на осмислення людиною власної зовнішності, почуттів, думок, мотивів поведінки, інтересів, якостей, свого місця в соціумі. Якщо свідомість є знанням та ставленням до іншого, то самосвідомість є усвідомленням власних рис, переживань, мотивів, здібностей та ставленням до самого себе.

Так, виконуючи навчальне завдання, відповідаючи на питання ”Хто я?”, студенти презентують уявлення про власну особистість. Вони пишуть:

”Добра (ий), імпульсивна (ий), впевнена (ий), невпевнена (ий), люблю слухати музику, проводити вільний час з друзями, лінива (ий), ”я-вітер, я-хмаринка, яка мандрує по світові, вірний друг, люблю спілкуватися, мрійлива (ий), хитра (ий), не знаю чого хочу від життя тощо.

У цілому, аналізуючи відповіді студентів, можна зробити висновки, що ними рідко згадуються вік та стать, соціальний статус та ролі, частіше – психічні властивості, стани, бажання, проблеми, внутрішні суперечності або протиріччя..

Самосвідомість пов’язана зі здатністю до рефлексії (аналіз власного психічного життя), з поглядом на себе немовби “збоку”. Завдяки самосвідомості людина усвідомлює себе як індивідуальну реальність, відокремлену від природи та інших людей. Вона стає наявною не тільки для інших, а й для себе.

В основі уявлень про саму себе лежить здатність людини виокремлювати себе із зовнішнього світу та відділяти себе від продуктів власної життєдіяльності. Цей процес яскраво проявляється приблизно у 2-3 роки і пов’язаний з тим, що дитина вирізняє себе з оточуючого світу, відчуває свою інаковість, нетотожність світу та дорослому. Дитина бачить себе в іншому, бачить себе саму і починає говорити про себе від першої особи – “Я”. До цього періоду дитина називає себе у третій особі (”Ната хоче”, ”Сашко плаче”).

Виокремлення себе із зовнішнього світу супроводжується кризою і проявляється в загостренні стосунків з оточуючими: дитина відмовляється підкорятися певним вимогам дорослих; домагається виконання своїх бажань, незалежно від того, доцільні вони чи ні; прагне до самостійності; знецінює дорослих, конфліктує з ними тощо. (Схожа криза, пов’язана з розвитком самосвідомості, проявляється у підлітковому віці).

Ця криза є необхідною умовою розвитку самосвідомості. Переживання її у цьому віці притаманне всім дітям, різниця лише у тривалості та інтенсивності.

Від самого народження у дитини розвивається свідомість та самосвідомість. Спочатку починають формуватися уявлення про оточуючий світ, а потім про саму себе.

Можна виділити чотири етапи розвитку самосвідомості в онтогенезі (індивідуальний розвиток людини від народження і до смерті):

1) від народження до року – цей етап пов’язаний з виникненням відчуття власного тіла та виокремленням його з оточуючого світу.

Цей процес відбувається у контексті діалогу “мати-дитина” і включає різнобічну взаємодію: візуальну, сенсомоторну, слухову та кінестетичну. Дії матері спрямовані на задоволення потреб та підтримання стану дитини. Важливо, щоб мати добре розуміла, чого саме хоче немовля і була впевнена у своїх діях.

Д.В.Віннікот запитує: “Що бачить дитина, коли дивиться в обличчя матері?” “Звичайно, - припускає він, - те, що бачить дитина – це вона сама”…гордість та щастя відображаючись на обличчі матері, формує базисне відчуття доброго стану та безпеки.” Ця взаємодія та ментальні враження дитини про межі свого тіла та легкість управління ним (координація очі-руки-рот, перевороти, тощо) призводить до того, що малюк ”збирає” надійну схему тіла, яка є основою примітивного відчуття себе. Вона забарвлена здебільше в приємні тони і на її фундаменті дитина будуватиме почуття любові до себе та впевненості у собі.

Уявлення про тіло та цікавість до нього залишаються центральними аспектами переживання “Я” на все життя. Хвороби, медичні та хірургічні втручання, зростання тіла, його зміни – все це викликає ряд свідомих та несвідомих фантазій, хвилювань стосовно тіла і може спричиняти неадекватність у поведінці. До того ж самооцінка (більш пізнє утворення) частково залежить від того, відповідає чи ні усвідомлений образ тіла бажаному образу;

2) від року до 3-х – сприйняття себе як окремої істоти та усвідомлення себе як активного начала “Я”.

Малюк починає ходити, розвиваються мовлення, здатність описувати власні відчуття. Дитина усвідомлює себе як окрему істоту (вочевидь, бачучи себе в дзеркалі, малюк розуміє, що то є він).

Дитина змушена знаходити компроміс між бажанням самостійності й незалежності та бажанням приємної міжособової взаємодії з батьками. Незадоволена вимушеними обмеженнями, дитина починає усвідомлювати свою залежність від любові та підтримки матері. Сильна амбівалентність (одночасне переживання протилежних емоцій: позитивних і негативних) у почуттях приводить дитину до сумнівів відносно можливості інтегрувати “хороші” та “погані” уявлення про себе. Рішення цієї задачі багато в чому залежить від позиції батьків, яка проявляється як у здатності до співчуття, так і у здатності досить чітко окреслити заборони, вимоги та мінімальні стандарти. Позиція батьків необхідна для підтримки інтегруючого позитивного відчуття власного “Я”, яке формується наприкінці даного періоду. Коли ж у батьків немає єдності вимог в оцінці тих чи інших дій та вчинків дитини, коли батьки є занадто гіперопікаючими та контролюючими, або, навпаки, емоційно холодними, авторитарними, то це приводить до порушення соціальної адаптації дитини (виникають конфлікти, істерики, ”плаксива поведінка”, маніпулювання, агресивні прояви з боку дитини, порушення ієрархії в сім’ї: коли дитина починає виконує роль ”головного” в сім’ї тощо).

Почуття власного “Я” пов’язане з відчуттям себе як окремого та інакового, втілюючого активне начало “Я сам”.

3. підлітковий вік (10-14 рр.) – усвідомлення своєї статевої приналежності, власних властивостей, здібностей;

Відбувається поглиблення розуміння власної особистості від ”хто я” до ”яка (який) я”. Самооцінка стає хиткою, її нестабільність пов’язана з тим, що підлітка приймають чи нехтують улюблений друг чи референтна група (група на цінності та поведінку якої орієнтується дитина).

Вдале завершення цього періоду характеризується позитивним ставленням до тілесних змін, які відбуваються у цьому віці, емоційні переживання; усвідомлення своїх якостей та досвід соціальних відносин.

4) юнацький вік (15-18 рр.) – стабілізація самооцінки, інтеграція уявлень про себе, прагнення до управління власною поведінкою.

У юнацькому віці відчуття власного “Я” поступово дедалі більше інтегрується, упорядковується і фокусується на психічному житті. Відбувається усвідомлення своїх психічних процесів, властивостей, якостей.

Усі ці уявлення репрезентують “Я-концепцію”. “Я-концепція” – це відносно стійка, більш або менш усвідомлена, система уявлень людини про себе, що переживається як неповторна, і яка є підґрунтям ставлення людини до себе та її взаємодії з оточуючим світом.

Як людина поводить себе в тій чи іншій ситуації, наскільки вона впевнена, цілі якого рівня ставить перед собою, успішно чи неуспішно займається професійною діяльністю, тобто наскільки вона може пристосуватися до зовнішнього світу, привласнити його здобутки та реалізуватися в цьому світі, залежить не тільки від особливостей відображення дійсності та ставлення до навколишнього світу, а у великій мірі від уявлень людини про саму себе.

Розрізняючи свідомість та самосвідомість, треба розуміти, що це є умовний поділ, оскільки у життєдіяльності людини вони внутрішньо єдині. Людина не тільки усвідомлює вплив об’єктів реального світу й своїми переживаннями показує ставлення до них, а, виокремивши себе з цього світу й протиставляючи себе йому, усвідомлює себе як своєрідну особистість і певним чином ставиться до себе.