4.6. Мислення

Через відчуття і сприймання об’єктів оточуючого світу у мозку людини виникають конкретний образи дійсного. Ці образи утримуються в пам’яті. Однак пізнання лише через органи відчуттів – обмежене. В процесі історичного розвитку у людини сформувалася здатність до мислення – пізнання недосяжного для безпосереднього сприймання.

Розбіжність між чуттєвим та раціональним (осмисленим) пізнанням можна представити на прикладі. Встановити, чи горить газета у вогні можна двома шляхами: шляхом досліду (чуттєве пізнання) або шляхом логічних міркувань (раціональне пізнання): знаючи, що у вогні горить будь-який папір, і що газета зроблена з паперу, ми робимо висновок, що газета згорить у вогні. Керуючись вже здобутим досвідом, ми тим самим економимо час і зусилля, які витрачаються на пошук нових закономірностей.

Мислення – це психічний процес узагальненого, опосередкованого відображення оточуючого світу через встановлення зв’язків і відношень між предметами і явищами. Завдяки мисленню нам не потрібно кожного разу перевіряти щось емпірично, дізнавшись про якусь закономірність, ми потім розповсюджуємо її на певний клас предметів.

Фізіологічно мислення пояснюється встановленням зв’язків між нейронами кори головного мозку, завдяки чого забезпечується одержання нового пізнавального результату, пізнання виходить за межі безпосереднього сприймання і наявного в людини індивідуального досвіду, виявляються і враховуються глибинні, приховані зв’язки і відношення в предметах і явищах об’єктивної і суб’єктивної реальності, у практичній діяльності.

Вихідним матеріалом розумової діяльності є уявлення – збережені пам’яттю образи явищ і предметів. Однак мислення лише образами - обмежене. Набагато більше можливостей для розвитку мислення надає мова – оперування не конкретними образами, а їх символічними позначеннями. Завдяки мові стає можливим заміщувати певні образи словами, цифрами, знаками і т.п. і тим самим відходити від таких ознак, які звичайно ускладнюють розумову діяльність (обсяг, кількість, якість окремих уявлень). Отже, мислення можна визначити і як оперування уявленнями у словесній оболонці, тобто думками. Думка спирається на згорнуте внутрішнє мовлення: мислячи, людина проговорює (більш стиснуто) те, про що думає (в гортані рушиться язик).

За специфічними думками мислення поділяють на такі форми: поняття – виражені у словах найбільш суттєві ознаки об’єктів сприймання (на відміну від уявлень, які можуть відображати будь-які, навіть випадкові ознаки предметів і явищ); судження – встановлюють зв’язки між предметами і явищами дійсності або між їх властивостями і ознаками; умовивід – встановлення зв’язків між декількома судженнями і отримання нового судження. Таким чином у процесі мислення ми порівнюємо між собою різні поняття, уявлення, розмірковуємо про їх відносини і робимо висновки.

Наведений вище приклад: поняття „папір”, вогонь”, горіння”, „газета” складають судження „папір горить у вогні”, „газета зроблена з паперу”, які свою чергу дозволяють зробити умовивід – отримати нове судження: „газета згорить у вогні”.

Принципи і правила формулювання понять, суджень і умовиводів вивчається логікою. Тобто вона оперує готовими думками (прямі результати мислення). Психологія ж вивчає, як ці думки виникають, чим визначається їх зміст, хід розумових процесів, а також досліджує непрямі результати мислення (зміни в психічних властивостях).

Мислення реалізується за допомогою операцій, кожна з яких виконує в складі розумової діяльності певну пізнавальну функцію:

1. аналіз – від гр. розклад, членування – це розподіл цілого на частки з метою виявлення окремих ознак, сторін (наприклад, аналіз поведінки людини може включати виділення її цілей, мотивів, ситуації, що склалася тощо);

2. синтез – уявне поєднання ознак і властивостей предмета або явища, що вивчається (після того, як зібрані всі факти стосовно якоїсь події, з них можна скласти цілісну картину того, що відбувалося);

3. порівняння – встановлення подібності і розбіжності окремих об’єктів (наприклад, відбір кандидатів на певну посаду вимагає порівняння їх властивостей);

4. абстрагування - це відволікання від певних ознак об’єктів із метою більш чіткого виділення інших (коли нам треба визначити кількість присутніх, ми абстрагуємося від їх статі, кольору очей, зосереджуючись лише на факті їх присутності);

5. узагальнення – розумова операція, що забезпечує об’єднання окремих предметів, явищ у групи, класи на основі притаманних їм спільних суттєвих ознак (наприклад, яблуко, грушу і сливу можна узагальнити, назвавши їх фруктами);

6. конкретизація – перехід від загального до часткового, розкриття окремих положень на прикладі існуючого в об’єктивному світі предмета, явища, перехід до конкретної дійсності, до чуттєвого досвіду (пояснюючи явище ілюзій сприймання, викладач демонструє студентам малюнки, що викликають такі ілюзії);

7. класифікація - поділ і наступне поєднання об’єктів, явищ за якимось суттєвими ознаками (учнів в класі можна класифікувати за статтю, успішністю навчання, соціальним положенням в групі тощо);

8. систематизація - поділ і наступне об’єднання, але не окремих об’єктів, як при класифікації, а їхніх груп, класів (наприклад, впорядкування книг в бібліотеці – спочатку за рубриками (класифікація), а потім за алфавітом (систематизація). Поділ учнів за успішністю навчання (класифікація), а потім встановлення ступеню успішності (систематизація)).

Формування здатності до здійснення всіх розумових операцій – запорука ефективності процесу мислення. Таке формування здійснюється в процесі навчання. Разом з цим в реальному житті часто навіть доросла людина не завжди здатна правильно виконати ту чи іншу операцію, звикає користуватись лише окремими з них (наприклад, психологи схильні до аналізу, педагоги до узагальнень і т.п.). Оптимальнішим є гармонійне використання в процесі мислення всіх операцій.

Мислення можна розподілити на види (класифікувати) за різними ознаками:

1. За змістом: наочно-дійове (чи практично-дійове) – спирається на безпосереднє сприймання предметів у процесі дій над ними; наочно-образне – мислення з опорою на уявлення і образи; словесно-логічне (чи понятійне) – мислення, що здійснюється за допомогою логічних операцій з поняттями.

2. За типом задач, що вирішуються: теоретичне – мислення узагальненими поняттями, категоріями, положеннями, відокремлене від конкретного досвіду; практичне – супроводжує практичні дії людини і реалізується безпосередньо у її життєдіяльності.

3. За ступенем новизни і оригінальності: репродуктивне (відтворювальне) – "працює" в умовах задач зі знайомою структурою; продуктивне (творче) –найбільш ефективне в ситуаціях об’єктивної чи суб’єктивної невизначеності.

4. За ступенем реалістичності, нормальності, послідовності, доцільності до самозбереження: реалістичне - адекватно відбиває навколишню дійсність, дозволяє вірно осмислювати й оцінювати факти, включати їх у практичну і дослідницьку діяльність людини; колажне мислення - хаотичне, нестійке, переривчасте, більш образне мислення, що характеризується нелогічністю, мимовільним перескакуванням з одного образа на іншій; саногенне мислення – (дослівно “мислення, що попереджає хворобу”) – мислення, яке дозволяє своєчасно бачити і запобігати помилок, побудоване на достатньому самоаналізі, оптимальному рівні самокритики і самокерування; патогенне мислення (дослівно “мислення, що породжує хворобу”) - таке, котре зводиться до неусвідомлюваних і нерегульованих автоматизованих розумових дій, що запускають механізми страждання, агресії, недоцільної психологічного захисту при повній відсутності рефлексії (здатності бачити себе і свій стан зі сторони)

До найважливіших характеристик мислення (які часто вважають також властивостями інтелекту) відносять:

• самостійність – вміння використовувати суспільний досвід при одночасній незалежності власної думки, вміння висувати нові задачі і знаходити шляхи їх вирішення без допомоги інших людей;

• критичність – здатність до об’єктивного оцінювання своїх думок та думок інших людей з бажанням піддати сумніву думки, гіпотези, концепції.

• широта – здатність охопити все питання цілком, не залишаючи поза увагою навіть окремих випадковостей, бачити проблему у взаємозв’язку з іншими явищами;

• глибина – здатність бачити найсуттєвіше і відволікатись від другорядного, розуміти причини виникнення тих чи інших явищ і закономірності їх розвитку;

• гнучкість – здатність переключатися з однієї ідеї на іншу, в тому числі й на протилежну власній;

• швидкість – здатність генерувати багато ідей і швидко вирішувати завдання;

• оригінальність – здатність генерувати нові ідеї, що відрізняються від загальноприйнятих поглядів;

• допитливість – потреба завжди знаходити краще рішення і т.д.

Для забезпечення ефективності реалізації мислення та уяви необхідно усвідомлювати особливу роль самоорганізації, знати прийоми і правила стимулювання розумової діяльності: формулювати розумову задачу, забезпечуючи її суб’єктивну привабливість, інтерес; забезпечувати стійку мотивацію; застосовувати тільки посильні для задачі, поступово нарощуючи їх складність; регулювати спрямованість мимовільних асоціацій, максимально включати образні, і символічні компоненти; чітко розуміти поняття, які використовуються, знижати зайву критичність; підтримувати свободу творчості і уяви у висуненні можливих альтернатив вирішення задачі, навіть фантастичних і нереальних (виникає відчуття просунення до результату, формується позитивне емоційне ставлення, що може наштовхнути на вирішення задачі). При стимулюванні розумової активності інших людей для вирішення практичних задач застосовувати виклик (запрошення подолати труднощі, випробувати свої сили, спробувати максимально використати свої можливості, відкрити для себе радощі успішного завершення важкої роботи); використовувати різні типи задач: з надмірними, недостатніми чи частково невірними даними, використовувати прийоми переформулювання задачі, її конкретизації, спрощення, часткового вирішення, вирішення по віддаленій аналогії; застосовувати спеціальні методи організації групової розумової діяльності (“мозковий штурм”, сінектика, метод морфологічного аналізу тощо.