92. Стратегія реорганізації банківських установ

Стратегічною метою реорганізації комерційних банків є як підвищення надійності і стійкості банківської системи України, так і кожного окремого комерційного банку, забезпечення капіталізації банківської системи та стабільної роботи платіжної системи, захист інтересів кредиторів і вкладників, покращення фінансового стану комерційних банків, підвищення ефективності діяльності банків внаслідок концентрації або поділу капіталу, розширення або спеціалізації, переорієнтації діяльності банків та зростання довіри до них або до новостворених структур.

У ході реорганізації банку вирішують дві основні проблеми – забезпечення

ліквідності та суттєве поліпшення результатів його діяльності. Реорганізаційні зміни в банку потребують вжиття комплексу заходів, серед яких:

• структуризація кредитного портфеля – виокремлення обсягу простроченої заборгованості перед банком і скорочення такої заборгованості;

• оперативне зниження дебіторської заборгованості (реструктуризація боргів дебіторам);

• робота з клієнтами щодо відстрочення оплати процентів за депозитами та пролонгування договорів банківських вкладів;

• відмова від участі в капіталі інших фінансових компаній, якщо ця участь є неефективною;

• скорочення надлишкових обсягів нефінансових (матеріальних) активів через реалізацію (ліквідацію) надлишкових нерухомості, обладнання, транспортних засобів тощо;

• аналітична оцінка та припинення вкладення неефективних інвестицій, крім життєво необхідних для банку й обґрунтованих з позицій розвитку ринку.

Як уже зазначено, невід’ємною складовою алгоритму процесу реорганізації банків є її методи. До найважливіших методів зараховують такі:

На рівні держави:

• вливання капіталу у проблемні банки;

• викуп проблемних активів;

• кредити рефінансування;

• сек’юритизація активів;

• встановлення податкових пільг;

• створення стабілізаційного фонду для фінансування потреб проблемних банків;

• зниження обов’язкових резервних вимог;

• розміщення депозитів урядом.

Внутрішньобанківські методи:

• додаткова емісія акцій (субординований борг, вливання коштів власників);

• комплексне управління активами і пасивами;

• реструктуризація боргу позичальників;

• реструктуризація боргу банку;

• входження інвестора;

• продаж проблемних активів;

• реінвестування прибутку;

• формування резервів під активні операції;

• управлінн ліквідністю.

Загалом, реорганізація банків здійснюється в три етапи:

а) підготовчий;

б) здійснення заходів відповідно до шляху реорганізації;

в) завершальний.

93. Зарубіжний досвід реструктуризації банківської системи

Світовий досвід реструктуризації національних банківських систем конкретизував можливості ринкового саморегулювання процесів банківського злиття і поглинань. Відомо, що реструктуризація окремих банків або банківської системи загалом має грунтуватись на таких принципах, як прозорість, неупередженість, мінімізація негативного впливу на фінансові ринки і економія коштів. Разом з тим лише в небагатьох країнах влада відкрито проголошувала зазначені принципи і реалізовувала їх на практиці.

Першим кроком до оздоровлення банківських інститутів, охоплених кризою, є встановлення адміністративного контролю. У подальшому, залежно від складності ситуації, можуть бути прийняті рішення щодо їх ліквідації, реорганізації, капіталізації. Зазначені адміністративні заходи, перш за все, мають не допустити катастрофічного погіршення становища проблемних банків, уникнути паніки й ізолювати їх від банківської системи.

Порівняльний аналіз зарубіжного і вітчизняного досвіду дозволив виділити низку специфічних особливостей, притаманних процесам реорганізації та реструктуризації комерційних банків в Україні.По-перше, для більшості банків характерним є низький рівень корпоративного управління, або взагалі його відсутність. Власники акцій та менеджери є, як правило, одними і тими ж особами, що створює передумови для виникнення в подальшому корпоративних конфліктів, оскільки цілі власників і менеджерів не є однорідними. При реорганізації установи шляхом злиття чи поглинання основна ціль акціонерів: отримання максимального прибутку від продажу належних їм часток акцій - у разі поглинання, та збільшення ринкової ціни та дохідності акцій у разі приєднання. А мета для менеджерів - збереження свого статусу в організації. В більшості випадків при злитті і поглинанні дані цілі є несумісними: за випадку менеджера-власника рішення про доцільність приєднання чи поглинання не може бути об'єктивним.По-друге, деяким вітчизняним банкам притаманна стратегічна орієнтація на конкретного споживача, як правило ФПГ, що в умовах зростання конкуренції та притоку іноземного капіталу забезпечить життєздатність даної фінансової установи. Але цей напрямок є безперспективним, оскільки межі розвитку банку-сателіта обмежуються рамками росту організації в цілому.

По-третє, відсутність у багатьох банків стратегії зростання та виходу на регіональні ринки. Навіть за наявності достатньої ресурсної бази деякі провідні українські банки перебувають у стані невизначеності стосовно ефективного її використання, а організація процесів злиття та поглинання з іншими установами не є стратегічним напрямком, а вкладення ресурсів в дані процеси лише з метою отримання прибутку в короткостроковій перспективі є неможливим і недоцільним.

По-четверте, високий ступінь інтеграції вітчизняних банків у бізнес-процеси та структури як відкритої, так і тіньової економіки, унеможливлює ефективне використання додаткових ресурсів, отриманих, наприклад, від іноземних інвесторів, при наявності незмінного складу управлінської структури та контролю.

По-п'яте, українські банки цікаві як об'єкт вкладання капіталу, що безперечно, є позитивним фактором, який сприятиме збільшенню спектру послуг, підвищенню конкурентноздатності тощо.По-шосте, глобалізація фінансових ринків та нові стандарти інформаційної прозорості призводять до появи нового виду учасників ринку злиттів та поглинань, ціль яких - агресивне скуповування недооцінених банків, або банків з великою часткою прострочених зобов'язань з метою короткострокового збільшення їх ринкової вартості та подальшого перепродажу.

Проте вітчизняну банківську систему неможливо реструктуризувати за допомогою чужих доктрин і, тим більше, примусово переробити на основі впровадження іноземного досвіду, яким би успішним і наукоподібним він не був. Вивчення світового досвіду побудови і реструктуризації банківських систем може мінімізувати ризики.