Добавил:
Upload Опубликованный материал нарушает ваши авторские права? Сообщите нам.
Вуз: Предмет: Файл:
shpori_eknom_teoriya.docx
Скачиваний:
27
Добавлен:
09.02.2016
Размер:
570.16 Кб
Скачать
  1. Виробничі можливості. Крива виробничих можливостей. Обмеженість ресурсів, спадна віддача. Альтернативність використання ресурсів та проблеми економічного вибору.

Для того,щоб створити необхідну для життя суспільства кількість матеріальних та нематеріальних благ, потрібно затрачати величезну кількість різних ресурсів.

Потреби і виробництво – два полюси економіки, між якими розташована усе її розмаїття. Вони взаємодіють певним чином. По-перше, потреби і виробництво перебувають у суперечливій єдності, адже виробництво не встигає за потребами, не може задовольнити їх повністю і одразу. По-друге, реальні економічні потреби визначають структуру виробництва, його обсяг. По-третє, виробництво, формуючи частину економічних потреб, суттєво впливає на їх структуру. По-четверте, потреби завжди випереджають виробництво, оскільки економічні ресурси є обмеженими.

Обмеженість (рідкісність) ресурсів виробництва визначається різними обставинами – природними, економічними і соціальними.

Природні причини полягають в обмеженості землі, її надр, вод, ґрунтів тощо.

Економічні причини визначаються тим, що безмежний розвиток виробництва вимагає безмежного зростання кількості ресурсів.

Соціальні причини зумовлюються проблемами чисельності населення, умовами і темпами його зростання, тривалості життя, підготовки робочої сили.

Неспівпадання потреб і можливостей їх задоволення внаслідок обмеженості ресурсів змушує всіх людей та суспільство у цілому визначатися, які потреби необхідно задовольнити в першу чергу, а які можна відкласти. Обмежені ресурси можна використати на задоволення різних потреб, тобто одні й ті ж фактори виробництва можна використати для творення різних життєвих благ, тобто виробничі ресурси є альтернативними. Це все і створює проблему економічного вибору.

Будь-яка людина здійснює економічний вибір, коли вирішує, на що витрачати свої обмежені ресурси. Наприклад, що купити – костюм чи радіоприймач. Держава здійснює економічний вибір, коли замість масла вирішує виробляти гармати (приклад американського економіста Поля Самуельсона), коли вирішує, куди і на що спрямувати капітали, природні ресурси, робочу силу та ін. Усі люди без винятку постійно вирішують проблему економічного вибору.

З економічним вибором пов’язано також доцільне і раціональне використання виробничих факторів. Правильний економічний вибір дозволить найповніше задовольнити потреби, а неправильний призведе до значних витрат ресурсів і зниження рівня задоволення потреб .

Проблема економічного вибору та альтернативність ресурсів виробництва породжує інші проблеми – використання виробничих можливостей (економіки у цілому, галузі, окремого підприємства).

Виробничі можливості визначаються такими чинниками:

  • кількість і якість виробничих факторів;

  • розподіл виробничих факторів та вдалість економічного вибору;

  • засоби спадної віддачі ресурсів (спадної продуктивності);

  • технологія та організація виробництва.

В економічній теорії розвиток будь-якого явища чи процесу розглядається з урахуванням фактора часу, тобто у короткостроковому та довгостроковому періодах.

Припускається, що у довгостроковому періоді всі виробничі ресурси є незмінними, як і технологія та організація виробництва. За цих умов кількість вироблених товарів визначається дією закону рідкісності ресурсів, що графічно зображається кривою виробничих можливостей.

Можливості

Телевізори, тис. шт.

Магнітофони, тис. шт.

A

10

0

B

8

2,5

C

6

4,5

D

4

6,5

E

2

8,5

F

0

10,5

6

Z

B

2

4

Х

8

10

2

4

6

Магнітофони

тис. штук

Телевізори,

тис. штук

8

10

L

H

G

K

A

C

D

E

F

Рис. 1.1. Крива виробничих можливостей

Така крива демонструє різноманітні варіанти економічного вибору підприємства, яке може виробляти тільки два види продукції: магнітофони та телевізори. Вони утворюються безліччю точок, кожна з яких і показує новий економічний вибір.

Підприємство, оптимально і повністю використовуючи всі ресурси, може виробити 10 тис. шт. телевізорів (альтернативна можливість А), або 10,5 тис. шт. магнітофонів (альтернативна можливість F). Однак існує велика кількість комбінацій використання ресурсів, кожна з яких дає змогу виробляти певний обсяг обох благ. Так, точка D відображає такий економічний вибір, при якому підприємство може виготовляти 4 тис. шт. телевізори та 6,5 тис. шт. магнітофонів.

Будь-яка точка поза кривою виробничих можливостей (наприклад, точка K), відображає більш прийнятну альтернативу, однак вона не може бути досягнута у короткостроковому періоді за фіксованої кількості ресурсів. Щоб виготовляти таку виробничу комбінацію (7,2 тис. телевізорів та 7,6 тис магнітофонів), слід збільшити кількість факторів виробництва, що застосовуються (або підвищити їх якість). Це призведе до утворення нової кривої виробничих можливостей HG, однак це є можливим тільки у довгостроковому періоді. Разом з тим, точка L розташована на кривій XZ, котра показує неповне та нераціональне використання ресурсів, що зменшує виробничі можливості підприємства.

Крива виробничих можливостей показує межу виробничих можливостей при застосуванні визначеної кількості обмежених ресурсів та їх незмінної якості. Із зростанням їх кількості (підвищенням якості) межа виробничих можливостей розширюється, а із скороченням кількості ресурсів (зниженням їх якості) вона звужується. Розширення і зростання людських потреб вимагає такого економічного вибору та ефективного господарювання за умов рідкісності ресурсів, щоб виробництво життєвих благ поступово розширювалося, тобто розширювалася межа виробничих можливостей.

  1. Поняття, походження та економічний зміст грошей. Поняття бартерної та грошової економіки: аналіз відмінностей через визначення функцій грошей

гроші - це особливий товар, суспільна корисність якого полягає у здатності бути загальним еквівалентом і формою вартості товарів, виражати затрати суспільно-необхідної праці, що втілена у товарі, опосередковувати рух і обмін товарів, об´єднувати приватну працю товаровиробників у систему суспільної праці, забезпечувати еквівалентність обміну між товаровиробниками.

Гроші слугують не тільки засобом взаємодії товаровиробників, а й визначають ефективність функціонування господарського механізму суспільства. Слугуючи засобом обміну і нагромадження, вони забезпечують перенесення вартості у часі і просторі. Поряд з іншими споживними якостями гроші є загальною споживною вартістю і загальним засобом обміну. Тому категорія «гроші» - це супертовар, що має загальноекономічне навантаження.

Нині грошима називають усе, що є носієм купівельної спроможності і приймається як плата за товари й послуги. Ось чому до грошей відносять банкноти, монети, банківські активи, боргові зобов´язання, а також товарні гроші, тобто споживчі товари, що можуть використовуватися як засіб обміну.

З IV до ІІІ ст.до н.е. роль загального еквівалента закріплюється за золотом та сріблом. І лише у другій половині ХІХ ст. роль грошей монопольно закріпилося за золотом, що означало встановлення золотого стандарту. Це відбулося завдяки таким властивостям золота як однорідність, неокислюваність, подільність, висока вартість у малій вазі та ін. це були повноцінні гроші, оскільки їхня номінальна вартість в основному відповідала вартості металу,що у них містився, і золото виконувало всі ф-ції грошей.

Отже, гроші – це особливий товар, який виконує роль загального еквівалента при обміні товарів, завдяки чому у ньому виражається вартість всіх інших товарів і встановлюється економічні відносини.

Грошова форма вартості виражається формулою

1 мішок зерна

15 м полотна = 2 г золота

10 сокир

Роль грошей в економічній системі,їхня здатність встановлювати економічні зв’язки, сприяти диференціації товаровиробників розкривається в функціях грошей.

  1. міра вартості – гроші служать матеріалом для вираження усіх інших товарів. Функцію міри вартості гроші виконують як уявні або ідеальні гроші. Вагова кількість металу, прийнятого у певній країні за грошову одиницю, становить масштаб цін.

  2. Засіб обігу – служить інструментом реалізації. Цю функцію можуть виконувати лише реальні гроші, тобто наявні золоті монети,злитки або їхні паперові та кредитні замінники. функція грошей як засіб обігу призводить до розриву обміну в часі та просторі. Якщо в простому товарному обміні Т-Т (бартер) акт обміну в цьому співвідношенні нерозривний, то в обміні Т-Г-Т той, хто продав свій товар не зобов’язаний тут же і в той же час купувати інший товар, тобто здійснювати акт Г-Т. Функції грошей як міри вартості та засоби обігу – дві найважливіші функції, що формують найглибшу сутність грошей.

  3. Засіб платежу – сутність функції грошей як засобу платежу полягає в тому, що покупець оплачує товар не в момент придбання товару, а через якийсь час.

  4. Засіб нагромадження – гроші виходять із сфери обігу і перетворюються в скарб.

  5. Світові гроші – гроші, що є засобом руху товарів та послуг, які вийшли за межі окремої країни, виконують функцію світових грошей.

  1. Ціни та ринковий попит. Закон попиту. Цінова еластичність попиту. Нецінові фактори попиту.

Ринковий попит — це сума індивідуальних попитів при певному рівні цін. Бажання різних споживачів придбати товар при однакових цінах будуть відрізнятися, тому що в них різні уподобання і доходи. Іншими словами, ринковий попит — це кількість товару, яку всі споживачі готові придбати за тими чи іншими цінами

Покупці, які мають потребу у певних товарах, виходять на ринок і пред’являють попит. Попит – це форма вираження потреб, представлених на ринку і забезпечених грошовими засобами. Розрізняють індивідуальний попит – попит окремого споживача та ринковий попит, який складається з суми індивідуальних попитів.

Попит – це множина співвідношень цін і відповідних кількостей товару. Попит, як взаємозв’язок ціни і кількості, можна зобразити графічно у вигляді кривої попиту (рис.2.1).

Конкретну кількість товару, яку покупці бажають і можуть придбати за кожного рівня ціни, називають обсягом попиту. Його можна визначити за графіком як параметр точки на кривій попиту: наприклад, обсяг попиту на яблука за ціною 4 гривні за кг становить 20 кг на день.

Закон попиту твердить, що між ціною і обсягом попиту існує обернений зв’язок: обсяг попиту скорочується зі зростанням ціни і зростає зі зниженням ціни.

Математичним виразом закону попиту є функція попиту: QD=f(P),

де QD – обсяг попиту на товар, D – попит, P– ціна товару.

Лінійна функція попиту описується рівнянням: QD=a–b·P.

Ціна є основною детермінантою попиту, зміна якої спричиняє зміни в обсязі попиту, що графічно відповідає руху між точками на даній кривій попиту (рис. 2.2).

Нецінові детермінанти попиту спричиняють зміни у попиті, що графічно відповідає зміщенню всієї кривої попиту: праворуч-вгору, якщо попит зростає, і ліворуч-вниз, якщо попит скорочується (рис. 2.3). Нецінові детермінанти являють собою основні мотиви споживчого попиту. До нецінових детермінант попиту відносяться: смаки і уподобання споживачів; доходи споживачів; ціни сполучених товарів; кількість споживачів на ринку; очікування споживачів відносно майбутніх цін.

Смаки і уподобання споживачів визначаються звичаями, рекламою, модою, освітою і здатні змінювати попит в обох напрямках за незмінної ціни та інших рівних умов.

Доходи споживачів чинять неоднозначний вплив па попит. Відповідно до динаміки попиту в залежності від динаміки доходів розрізняють:

• нормальні товари – це товари, попит на які зростає зі зростанням доходів споживачів, крива попиту зміщується праворуч. Абсолютна більшість товарів є нормальними;

• нижчі товари – це товари, попит на які скорочується зі зростанням доходу, а крива попиту зміщується ліворуч. До таких товарів можна віднести немодне вбрання, висококалорійні, з низьким вмістом вітамінів продукти, а також товари низької якості.

Ціни сполучених товарів чинять взаємний вплив щодо попиту залежно від виду цих товарів. Розрізняють два види сполучених товарів:

• товари-субститути або взаємозамінні товари – це пари товарів, для яких зростання ціни одного викликає зростання попиту на інший товар, і навпаки. Наприклад, м’ясо і риба: з підвищенням ціни м’яса попит на рибу зросте незалежно від її ціни, що графічно відповідатиме зміщенню кривої попиту на рибу праворуч;

• товари-комплементи або взаємодоповнюючі товари – це пари товарів, для яких зростання ціни одного призводить до зменшення попиту на інший товар, і навпаки. Ці товари споживаються одночасно, наприклад, бензин і шини або інші запасні частини до автомобіля. З підвищенням ціни бензину попит на шини скоротиться, оскільки власники автомобілів будуть їздити менше. Графічно скороченню попиту на шини внаслідок підвищення ціни бензину відповідає зміщення кривої попиту ліворуч.

Кількість споживачів на ринку – зі збільшенням числа покупців попит зростає, крива попиту зміщується праворуч, зі зменшенням – ліворуч за інших рівних умов.

Очікування споживачів. Очікування зміни цін є фактором попиту, який набуває особливої актуальності в умовах інфляції. Очікування підвищення цін у майбутньому спричиняють зростання попиту у поточному періоді за інших рівних умов, крива попиту зміщується праворуч, і навпаки – за умови очікування майбутнього зниження цін. Аналогічною є реакція споживачів в очікуванні підвищення або зниження доходу.

З врахуванням нецінових детермінант попиту функція попиту може бути представлена формулою: QD = f(P, ND) , де ND – нецінові детермінанти попиту.

Нецінові чинники, які впливають на попит:

1) дохід; 2) ціни на спряжені товари; 3) смаки і уподобання; 4) кількість споживачів на ринку; 5) очікування споживачів; 6) пора року; 7) національні традиції.

1 . Дохід . Вплив доходу на попит дуже суттєвий. Здебільшого збільшення доходу веде до збільшення попиту (зміщення кривої вгору). Хоча, із зростанням доходу споживання деяких товарів може скорочуватися, коли споживач заміняє їх дорожчими і якіснішими (зміщення кривої вниз ліворуч).

2 . Ціни на суміжні товари . Попит може змінюватися в обох напрямах залежно від типу товару, який може бути взаємозамінним чи взаємодоповнюючим. Для взаємозамінних товарів: при підвищенні ціни на один із них попит на другий збільшується (зміщення кривої вгору). Взаємодоповнюючі товари споживаються одночасно, тому при підвищенні ціни на один такий товар скорочується попит на інший, і навпаки.

3. Смаки і уподобання . Сприятливим для даного продукту є зміна споживчих смаків чи переваг, викликане рекламою чи зміною моди, означатиме, що попит зросте по кожній ціні (зміщення кривої попиту праворуч). Несприятливі зміни в уподобаннях викличуть зменшення попиту і зміщення кривої попиту ліворуч. Слід зазначити, що технологічні зміни, в вигляді появи нового продукту, можуть привести до зміни споживчих смаків. Наприклад, поява компакт-дисків призвело до скорочення попиту на платівки.

4. Кількість споживачів на ринку . Із збільшенням цього показника попит зростає (зміщення кривої праворуч), і навпаки, із зменшенням кількості споживачів попит спадає (зміщення кривої ліворуч).

5. Очікування . Споживчі очікування, щодо таких чинників, як майбутні ціни на товари, наявність товарів і майбутній дохід, здатні змінити попит. Очікування споживачів щодо можливості підвищення цін в майбутньому можуть спонукати їх купувати більше (зміщення кривої попиту праворуч), очікування збільшення доходів може змусити споживачів менше обмежувати поточні витрати. Навпаки, очікування падіння цін і зниження доходів веде до скорочення поточного попиту на товари. (зміщення кривої попиту ліворуч).

  1. Ринок праці. Макро- та мікроекономічна характеристика ринку праці. Попит і пропозиція на ринку праці. Моделі ринку праці та економічна політика щодо ринку праці. Заробітна плата в забезпечені рівноваги на ринку праці. Кінцевий випуск в забезпеченні рівноваги на ринку праці.

Суб’єктами ринку праці виступають працедавці та працеємці. Перші з них формують попит на робочу силу і пропонують робочі місця,а другі-формують пропозицію робочої сили і визначають попит на робочі місця.

Робоча сила-сукупність розумових, фізичних, освітніх, інтелектуальних та інших здібностей людини, які і визначають міру її спроможності до продуктивної праці. Робоча сила є потенційною здатністю до праці.

Праця-процес безпосереднього впливу людини на сировину і сили природи з метою створення життєвих благ.

Щодо структурних компонентів на ринку праці то тут традиційно виділяють такі його основні складові компоненти: попит, пропозиція, ціна, конкуренція працедавців та працеємців.

Робоча сила перетворюється на об’єкт купівлі-продажу за таких обов’язкових умов: юридична свобода носія здатності до праці; наявність попиту на робочу силу; відсутність у потенційно найманого працівника власних засобів виробництва.

Елементами ринку праці є: товар, який він пропонує, попит, пропозиція та ціна. У сучасній економічній літературі відсутня однозначна відповідь на запитання, що вважати товаром на ринку праці: робочу силу, працю чи послуги праці? Проте більшість авторів схильні до думки, що товаром на ринку праці є індивідуальна робоча сила.

Індивідуальна робоча сила являє собою сукупність фізичних та духовних якостей людини, які використовуються у процесі виробництва товарів і послуг

Робоча сила, як зазначалося, є об'єктом купівлі-продажу. Купівля товару «робоча сила» називається найманням на роботу. При цьому робоча сила називається найманою робочою силою, а працівник - найманим працівником. Працівник продає свою робочу силу підприємцю на певний період, залишаючись власником цього товару. Елементами ринку праці є також попит на робочу силу та її пропозиція. Попит може бути індивідуальним і сукупним.

Сукупний попит на робочу силу — це ринковий попит усіх фірм, організацій, що діють на ринку. Індивідуальний попит на робочу силу — це попит окремого роботодавця (підприємця, фірми).

Регулювання попиту на робочу силу потребує аналізу факторів, які впливають на нього. Збільшення попиту можна досягти з допомогою його стимулювання через створення нових постійних або тимчасових робочих місць, розвиток нестандартних форм зайнятості, прямих інвестицій у створення і реконструкцію робочих місць. Зростанню попиту сприяє також: упровадження пільгового оподаткування й кредитування для тих галузей і регіонів, в яких доцільно збільшити кількість робочих місць; застосування прямих виплат підприємствам за кожного найманого працівника, відшкодування підприємству витрат, пов'язаних із пошуком, навчанням та найманням на роботу працівників.

Формування попиту на робочу силу здійснюється під впливом таких факторів: приросту величини трудових ресурсів, співвідношення зайнятого і незайнятого населення, використання малоконкурентних груп населення, особливостей пенсійного законодавства, а також кадрової політики на кожному підприємстві. Пропозиція робочої сили характеризує чисельність працездатних людей з урахуванням її статі, віку, освіти, професії, кваліфікації та ін.

Співвідношення між попитом на робочу силу та її пропозицією характеризується навантаженням на одне вільне робоче місце. Кон'юнктура ринку— це співвідношення попиту і пропозиції праці на даний період, яке визначає ставки заробітної плати на конкретні види праці та рівень зайнятості населення. Виділяють три типи кон'юнктури: трудодефіцитна, коли на ринку праці спостерігається нестача пропозиції праці;трудонадлишкова, коли існує велика кількість безробітних і відповідно надлишок пропозиції праці;рівноважна, коли попит на працю відповідає її пропозиції. Кожен тип ринкової кон'юнктури, властивий тому чи іншому регіонові або сфері прикладання праці, утворює в сукупності загальний ринок праці в країні.

Співвідношення попиту на робочу силу та її пропозиції складається під впливом конкретної економічної і соціально-політичної ситуації, зміни ціни робочої сили (оплати праці), рівня реальних доходів населення. Залежність цих величин графічно зображена на рис. 1.1.

З рисунка видно, що у міру зниження рівня реальної заробітної плати (ціни робочої сили) попит на робочу силу з боку роботодавців і, відповідно, зайнятість зростають. Зростання реальної заробітної плати супроводжується збільшенням пропозиції робочої сили. У точці перетину цих кривих попит і пропозиція робочої сили збігаються, тобто виникає рівновага на ринку праці. Якщо ціна робочої сили вища від рівноважної, має місце безробіття, якщо нижча — дефіцит працівників.

На практиці загальна і структурна рівновага попиту і пропозиції робочої сили практично є недосяжними. Кон'юнктура ринку праці безпосередньо впливає на ціну робочої сили. Ціна робочої сили має забезпечувати придбання на ринку такої кількості споживчих товарів і послуг, щоб працівник міг: підтримати свою працездатність і одержати необхідну професійно-кваліфікаційну підготовку;утримувати сім'ю і виховувати дітей, без чого ринок праці не зможе поповнюватися новою робочою силою замість тієї, котра вибуває;підтримувати нормальний для свого середовища рівень культури і виконувати обов'язок громадянина суспільства, що також потребує витрат.

Суб'єктами ринку праці є також посередники між роботодавцями і найманими працівниками — держава, профспілки і спілки роботодавців. Держава як суб'єкт ринку праці виконує такі функції: соціально-економічну, пов'язану із забезпеченням повної зайнятості, насамперед через стимулювання робочих місць у всіх секторах економіки; законодавчу, пов'язану з розробленням основних юридичних норм і правил; регулювання ринку праці непрямими методами; захист прав суб'єктів ринку праці. Багатогранна роль роботодавця на підприємствах.

Ринковий механізм являє собою єдність двох складових: стихійних регуляторів попиту і пропозиції робочої сили і регулюючого впливу держави на ці процеси. Регулювання ринку праці здійснюється для забезпечення відповідності між попитом і пропозицією за обсягом і структурою, тобто має на меті досягнення їх ефективної збалансованості.

Купівля-продаж робочої сили об’єктивно постає у формі купівлі-продажу праці, тому вартість (а також і ціна) робочої сили перетворюється на заробітну плату, тобто набуває перетвореної форми. З урахуванням цього заробітну плату можна визначити як грошове вираження вартості та ціни товару “робоча сила”. В політекономічному контексті заобітну плату можна визначити як грошове вираження тимчасового відчуження власності на робочу силу, а також вартості та ціни робочої сили та відносини між капіталістами і найманими працівниками з приводу формування умов праці, ефективності її функціонування та привласнення необхідного продукту.

Функції:

  1. Стимулююча – передбачає,що заробітна плата, її форма та системи стимулюватимуть високоефективну працю;

  2. Розподільча – стимулювання припливу робочої сили в одні сфери і галузі та її відпливу з інших

  3. Соціальна – сприяє досягненню певної соціальної справедливості в суспільстві.

Номінальна заробітна плата – це сума грошей, отримана за робочу годину,день, тиждень. Реальна заробітна плата – це кількість товарів і послуг, які можна придбати на номінальні заробітну плату.

Аналіз попиту і пропозиції дозволяє описати кілька моделей ринку праці. До них відносяться модель конкуренції, модель монопсонії, моделі з урахуванням профспілок, модель двосторонньої монополії1.

Модель конкуренції. Чисто конкурентний ринок праці характеризується такими рисами:

а) велике число фірм конкурують один з одним при наймі працівників; б) численні працівники, які мають однакову кваліфікацію, пропонують даний вид послуг праці, незалежно один від одного;

в) ні фірми, ні працівники не здійснюють контролю над ринковою ставкою заробітної плати. Модель монопсонії. Монопсонія на ринку праці - це ситуація, коли існує тільки один наймач даного виду праці. Монопсонія характеризується такими рисами:

- зайняті на даній фірмі складають основну і велику частину всіх зайнятих якимсь конкретним видом праці; - даний вид праці в силу різних факторів щодо немобілен і не має альтернатив, тобто . за наявної спеціальності і кваліфікації працівник не може знайти іншого місця роботи, не змінивши їх;

- заробітну плату диктує фірма. Ставка заробітної плати, яку фірма повинна виплачувати, знаходиться в прямій залежності від кількості найманих працівників. Монопсонія в основному зустрічається в невеликих містах. Економіка цих міст майже повністю залежить від однієї великої фірми, що надає роботу основній масі населення. В інших випадках може превалювати олігопсонія - монопсонії на ринку має невелике (три - чотири) число фірм.

Моделі з урахуванням профспілок. Важливу роль на ринку праці відіграють профспілки, що представляють інтереси найманих працівників. Основною економічною задачею профспілок є підвищення заробітної плати своїх членів. Профспілка може вирішити це завдання різними шляхами. Підвищення попиту на працю досягається шляхом збільшення попиту на вироблені продукти та послуги (реклами, використання політичного лобі тощо). Збільшенню попиту на працю сприяє підвищення продуктивності праці, зростання ефективності та якості праці, краще використання машин і освіти, економія сировини та ін Однак профспілки визнають, що їхні можливості впливати на зміну попиту на працю незначні і ненадійні. Тому найчастіше вони намагаються протистояти зниженню попиту на працю, а не сприяти його збільшенню.

  1. Виникнення кредиту та його економічний зміст. Теоретичні погляди на категорію кредит. Форми кредиту. Кредитна економіка як основа розвитку фінансової системи та еволюції товарного господарства.

Кредит є однією з найскладніших економічних категорій як за своєю сутністю, так і за механізмом впливу на процес суспільного відтворення. Найбільш поширеними в економічній літературі є два підходи до визначення сутності кредиту:

1) ототожнення кредиту з цінністю, яка передається одним економічним суб'єктом іншому в позичку. При такому підході увагу звернуто на саму позичку, її правову форму, що зумовлює вихолощування з кредиту його економічного змісту;

2) ототожнення кредиту з певним видом економічних відносин, які формуються в суспільстві. Такий підхід дає можливість глибше дослідити економічні аспекти кредиту, економічні чинники його існування, основи та закономірності руху. Тому цей підхід у сучасній літературі переважає, на ньому ґрунтується висвітлення сутності кредиту (в сучасній ринковій економіці).

Найбільш визнаним є розкриття сутності кредиту як економічних відносин, що виникають між суб'єктами ринку у зв'язку з передачею один одному в тимчасове користування вільних коштів (вартості) на засадах поверненості, строковості, платності та добровільності.

Окремими елементами кредитних відносин є об'єкти та суб'єкти кредиту. Об'єктом кредиту є та вартість (грошові та матеріальні цінності), яка передається в позичку одним суб'єктом іншому.

Суб'єктами кредитних відносин є кредитори та позичальники.

Кредитори — це учасники кредитних відносин, які мають у своїй власності (чи розпорядженні) вільні кошти і передають їх у тимчасове користування іншим суб'єктам. Кредиторами можуть бути фізичні і/або юридичні особи (підприємства, організації, установи, урядові структури тощо), а також держава. Особливе місце серед кредиторів посідають банки. Вони спочатку мобілізують тимчасово вільні кошти в інших суб'єктів, у тому числі й на засадах запозичення, а потім самі надають їх у позички своїм клієнтам. Тому банки називають колективними кредиторами.

Позичальники — це учасники кредитних відносин, які мають потребу в додаткових коштах і одержують їх у позичку від кредиторів. Характерною ознакою позичальника є те, що він не стає власником позичених коштів, а лише тимчасовим розпорядником. Тому його права стосовно використання цих коштів дещо обмежені — він не може вийти за межі тих умов і цілей, які передбачені його угодою з кредитором. З цього погляду позичальник перебуває у певній залежності від кредитора. Проте це не заперечує рівноправності сторін у кредитних відносинах.

Із розвитком кредитних відносин та підвищенням їх ролі в житті суспільства кредит усе більше привертав до себе увагу науковців. Спочатку економічна думка зосереджувалася переважно на понятті кредиту, пізнанні його сутності. Лише з XVIII ст. розпочалися дослідження механізму зв'язків кредиту з суспільним виробництвом, що відкривало шлях для формування суто наукової теорії кредиту. Нині економічна наука визнає дві провідні теорії кредиту: натуралістичну та капіталотворчу.

1. Натуралістична теорія кредиту в загальних рисах зводиться до таких положень:

— об'єктом кредиту є тимчасово вільний капітал у натурально-речовій формі;

— кредит – це форма руху матеріальних благ, а тому роль кредиту полягає у перерозподілі цих благ у суспільстві;

— позичковий капітал є реальним капіталом, тобто капіталом у речовій формі;

— банки є лише посередниками в кредиті, спочатку акумулюючи вільні кошти* а потім розміщуючи їх у позичку;

— пасивні операції банків є первинними порівняно з активними.

Основоположниками натуралістичної теорії кредиту були класики політичної економії А. Сміт, Д. Рікардо, А. Тюрго, Дж. Мілль.

А. Сміт і Д. Рікардо вважали, що об'єктом кредиту є не грошовий капітал, а капітал у його речовій формі. Гроші, які позичаються, — це лише технічний засіб перенесення реального капіталу від одного економічного агента до іншого для використання фактично наявного капіталу; кредит не створює капітал, він тільки визначає, як цей капітал буде застосований.

2. Сутність капіталотворчої теорії кредиту визначається такими основними положеннями:

— кредит, як і гроші, є безпосередньо капіталом, багатством, а тому розширення кредиту означає нагромадження капіталу;

— банки — це не посередники в кредиті, а "фабрики кредиту", творці капіталу;

— активні операції банків є первинними щодо пасивних.

Основоположником капіталотворчої теорії кредиту був англійський економіст Дж. Ло. Згідно з його поглядами, кредит не залежить від процесу відтворення і відіграє важливу самостійну роль у розвитку економіки.

Поняття кредиту поєднувалося з грошима й багатством. На думку Дж. Ло, за допомогою кредиту можна залучити та привести в рух усі невикористані виробничі можливості країни, створити багатство й капітал.

Й. Шумпетер у своїй книжці "Теорія господарського розвитку" дійшов висновку, що основним рушієм економічного розвитку є кредит. Це зумовлено тим, що банки, надаючи кредит, випускають в обіг нові платіжні засоби, які є капіталом, оскільки використовуються підприємцями для розширення виробництва.

Ототожнивши кредит із капіталом, Й. Шумпетер оголосив кредит і банки вирішальними чинниками розвитку виробництва, здатними запобігти економічним кризам, інфляції, забезпечити процвітання суспільства. Він упритул підійшов до розроблення кредитних методів економічного регулювання.

Розрізняють такі основні форми сучасного кредиту, а отже і кредитних відносин: комерційний, банківський, споживчий, державний, іпотечний, міжнародний.

Комерційний кредит — кредит, який надається одними підприємствами (фірмами, компаніями) іншим у формі продажу товару з відстрочкою платежу і оформляється векселем.

Надається з метою прискорення реалізації товарів, ціна яких зростає на суму відсотка.

Банківський кредит — кредит, який надається кредитно-фінансовими установами (насамперед банками) будь-яким господарюючим суб'єктам (підприємствам, державі, підприємцям, власникам домашніх господарств тощо) у формі грошових позик.

При цьому він може збільшувати як обсяг платіжних засобів, так і розміри капіталу. Крім того, завдяки своїй масовості, регулярності, значним масштабам банківський кредит може надаватися за нижчу ціну (відсоток).

Споживчий кредит — кредит, який надається банками, спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами та торговими компаніями приватним особам для придбання товарів тривалого користування.

Виступає у формі комерційного кредиту (у разі продажу товарів через роздрібні магазини) і банківського кредиту (у разі надання позик на придбання споживчих товарів) і надається, як правило, до трьох років. Іпотечний кредит — кредит, який надається банками та спеціалізованими фінансово-кредитними інститутами у формі довготермінових позик під заставу нерухомості.

Державний кредит — кредит, який надається державі (в тому числі місцевим органам влади) фізичними та юридичними особами. Міжнародний кредит — кредит, який надається у формі валютних та товарних цінностей підприємствами (в тому числі банками та державою) однієї країни підприємствам та урядам інших країн.

  1. Економічний зміст фінансового ринку. Моделі фінансового ринку. Фондова біржа і фондові операції. Фінансовий сектор економічного розвитку.

Фінансовий ринок – це вся система економічних відносин, що виникають між його прямими учасниками при формуванні попиту і пропозиції на специфічні послуги – фінансові послуги, пов’язані з процесом купівлі-продажу, розподілу та перерозподілу фінансових активів, які знаходяться у власності економічних суб’єктів національної, регіональної та світової економіки.

Фінансовий ринок, як економічна категорія, виражає економічні відносини між його учасниками при формуванні попиту і пропозиції з приводу реалізації фінансових активів. Економічні відносини та взаємозв’язки, які виникають на фінансовому ринку визначаються об’єктивними економічними законами, фінансовою політикою держави та реальною потребою економіки у фінансових ресурсах. На фінансовому ринку діють закони попиту та пропозиції, граничної корисності, конкуренції, що зумовлюють реальні можливості функціонування всіх економічних суб’єктів відповідно до умов ринкової економіки. На фінансовому ринку відбувається суспільне визначення якості та ціни фінансових активів, забезпечується еквівалентність обміну специфічного товару-гроші. Головна відмінність фінансового ринку від інших полягає у тому, що товаром на цих ринках виступають фінансові активи.

Історично у світовій фінансовій архітектурі виділяють наступні моделі функціонування фінансових ринків:

1. Банкоцентрична (континентальна), що характерна для країн континентальної Європи (фінансових ринків Німеччини та Японії).

2. Англо-американська - характерна для фінансових ринків США, Англії.

Банкоцентрична модель передбачає:

o банківські установи зберігають основну частину заощаджень, що створюються в економіці у формі депозитів юридичних і фізичних осіб;

o відсутнє пряме інвестування з боку юридичних та фізичних осіб (прийняття рішень про інвестування передоручають банківським установам);

o банки є основними покупцями акцій та облігацій підприємств (вони володіють акціями та контролюють торгівлю), а також домінують на ринку капіталу;

o для даної моделі характерна консервативна структура фінансових продуктів

Англо-американська модель побудована на основі використання переваг ринку капіталу з "широкою участю" (broad based capital market):

o ринок акцій віддалений від банків. Доступ до фінансування визначається ринковими цінами на фінансові активи;

o власники заощаджень (фізичні та юридичні особи) здійснюють інвестування за допомогою фінансових посередників.

-дана модель створює умови конкуренції на фінансовому ринку, що відкриває доступ до нього як новоствореним компаніям, так і старим, тим, що вже тривалий час працюють на ринку; ринок з "широкою участю" передбачає залучення широкого кола інвесторів (різних за рівнем доходу, на довго - та короткостроковій основі);

-для даного типу ринку необхідний високий рівень законодавчого захисту інтересів інвесторів та наявність значної кількості висококваліфікованих фахівців у сфері проведення операцій з цінними паперами.

Біржа - це некомерційна ринкова структура, або частка організованого, регулярно діючого ринку товарів і послуг, у рамках якого здійснюється ряд операцій (перерозподіл капіталу, товарів та інших цінностей). Найбільш поширеними біржами є товарні, фондові, валютні, праці та інші.

Фондові біржі - це спеціалізовані установи, які створюють умови для постійно діючої централізованої торгівлі цінними паперами шляхом об'єднання попиту, пропозицій на них, надання місця, системи і засобів як для первинного розміщення, так і для вторинного обігу цінних паперів. Вони мають працювати за єдиними правилами та за єдиною технологією електронного обігу цінних паперів, визначеними Національною фондовою біржею.

Фондова біржа - організаційна форма спеціалізованого ринку, де здійснюється торгівля цінними паперами (акціями, облігаціями, зобов'язаннями державної скарбниці, сертифікатами, документами, які забезпечують рух кредитних ресурсів і валютних цінностей та формування їх біржового курсу. На відміну від товарних бірж, які здійснюють регулюючий вплив на рух товарів, фондова біржа забезпечує рух капіталу.

До основних операцій фондової біржі належать:

– здійснення обліку цінних паперів;

– надання рекомендацій щодо встановлення стартової котирувальної ціни;

– організація оформлення угод купівлі-продажу цінних паперів;

– виконання централізованих взаєморозрахунків між учасниками біржового ринку цінних паперів;

– здійснення централізованого інформаційного забезпечення і контролю курсів цінних паперів;

– сприяння правовому оформленню угод.

Соседние файлы в предмете [НЕСОРТИРОВАННОЕ]