Недержавне соціальне забезпечення включає недержавне пенсійне забезпечення та недержавні соціальні послуги.

Організаційно-правова форма соціального захисту – це об’єднана спільними принципами та методами здійснення сукупність юридичних, фінансових, організаційних засобів соціального захисту окремих категорій населення. Ці форми відрізняються між собою за такими ознаками: 1) коло осіб, які підлягають забезпеченню; 2) види, умови та розміри забезпечення; 3) органи, що надають соціальні виплати та послуги; 4) фінансові джерела для соціальних виплат та послуг і способи їх утворення.

В Україні соціальний захист здійснюється через такі організаційно-правові форми.

Основною організаційно-правовою формою у системі соціального захисту виступає загальнообов’язкове державне соціальне страхування.

В цей час реально функціонують такі види соціального страхування:

1) загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку та професійного захворювання;

2) загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття;

3) загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням.

Відносини щодо соціального страхування врегульовано відповідними Законами України: Основами законодавства України про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від 14 січня 1998 р., «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» від 23 вересня 1999 р., «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» від 2 березня 2000 р., «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими народженням та похованням» від 18 січня 2001 р., «Про розмір внесків на деякі види загальнообов’язкового державного соціального страхування» від 11 січня 2001 р.

Окрім цих видів передбачається також уведення медичного соціального страхування. Право на охорону здоров’я, медичну допомогу та медичне страхування – конституційне право людини в Україні (ст. 49 Конституції України). Натомість медичне страхування досі не запроваджено, багато років триває законопроектна робота щодо прийнятті закону про обов’язкове державне соціальне медичне страхування. Прийняття такого закону створить правові й організаційні умови для медичного страхування, тоді можна буде говорити й про нову організаційно-правову форму в системі соціального захисту України. На даний час медична допомога, яка за міжнародними актами віднесена до системи соціального захисту, надається в Україні в державних та комунальних закладах охорони здоров’я безоплатно. Фінансування медичної допомоги здійснюється в межах коштів на охорону здоров’я, передбачених державним бюджетом України на відповідний рік.

Основами законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування передбачено також і пенсійне страхування. Слід зазначити, що із прийняттям 9 липня 2003 р. Законів України «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» та «Про недержавне пенсійне забезпечення», які набрали чинності з 1 січня 2004 р, а також іншого чисельного пенсійного законодавства, загальнообов’язкове державне пенсійне страхування та пенсійне забезпечення виділилось із соціального страхування і в цілому набуло ознак окремої організаційно-правової форми. Передбачається реалізація подальших реформ у сфері пенсійного забезпечення. Зміст і напрямки реформи визначені Концепцією подальшого проведення пенсійної реформи, схваленої розпорядженням Кабінету Міністрів України від 14 жовтня 2009 р. № 1224-р.

Державна соціальна допомога являє собою таку форму соціального захисту, яка передбачає надання матеріальної підтримки за рахунок коштів державного та місцевих бюджетів особам, які знаходяться в скрутних матеріальних умовах, а також в інших випадках соціального ризику.

Державна соціальна допомога призначена як для усього населення України загалом, так і для окремих категорій громадян.

В Україні відсутній єдиний законодавчий акт, який би закріплював усю систему державної соціальної допомоги. Свого часу розроблявся такий законопроект, але законодавець, на жаль, відмовився від комплексного системного врегулювання цих відносин і пішов по шляху прийняття окремих законів щодо окремих видів соціальної допомоги.

Кожний вид соціальної допомоги регулюється спеціальним актом. Це, зокрема – Закони України «Про соціальні послуги» від 19 березня 2003 р., «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» від 1 червня 2000 р., «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» від 21 листопада 1992 р. (в ред. Закону України від 22 березня 2001 р.), «Про державну соціальну допомогу інвалідам з дитинства та дітям-інвалідам» від 16 листопада 2000 р., «Про державну соціальну допомогу особам, які не мають права на пенсію, та інвалідам» від 18 травня 2004 р., «Про забезпечення організаційно-правових умов соціального захисту дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування» від 13 січня 2005 р., «Про основи соціального захисту бездомних громадян і безпритульних дітей» від 2 червня 2005 р., «Про житловий фонд соціального призначення» від 12 січня 2006 р. та ін.

Спеціальний соціальний захист – це спеціальні умови державного пенсійного забезпечення та іншого соціального захисту для окремих категорій працівників та службовців за їх професійним статусом.

Ця структурна ланка соціального захисту передбачає встановлення законодавством спеціальних правових умов, відмінних від загальних умов, пенсійного забезпечення окремих категорій осіб, а також, надання передбачених законодавством державних соціальних пільг і гарантій, вжиття на державному рівні заходів, спрямованих на їх соціальний захист.

За законодавством України спеціальні умови пенсійного забезпечення встановлені державним службовцям, суддям, прокурорам, військовослужбовцям, особам начальницького та рядового складу органів внутрішніх справ, кримінально-виконавчої служби України, особам начальницького складу податкової міліції та деяким іншим категоріям осіб. Окрім спеціального порядку пенсійного забезпечення таким категоріям осіб законами України встановлено низку соціальних пільг за професійною ознакою. В Україні близько 3,2 млн. громадян мають соціальні пільги за професійною ознакою.

Розглядаючи справи у сфері соціального захисту, зокрема щодо обмеження соціальних гарантій, Конституційний суд України визнав право законодавця встановлювати спеціальні умови пенсійного забезпечення, а також додаткові гарантії соціального захисту зважаючи на об’єктивні обставини їх правового статусу.

Зокрема, у Рішенні Конституційного суду України від 11 жовтня 2005 р. № 8-пр/2005 (справа про рівень пенсії і щомісячного довічного грошового утримання) у мотивувальній частині зазначається, що для окремих категорій осіб передбачено особливий порядок пенсійного забезпечення з урахуванням їх правового статусу, професійних обов’язків, підвищених вимог до дисципліни, обмежень та інших особливостей, пов’язаних з ризиком для життя та здоров’я, що й зумовило встановлення додаткових гарантій соціального забезпечення таких осіб. Обмеження цих гарантій не відповідає статтям 3, 22, 48 Конституції України. Законами визначено принципово різний підхід при обчисленні суддям розміру пенсії та щомісячного довічного грошового утримання.

Конституційний Суд України у цьому Рішенні зазначає, що встановивши в законі правові підстави призначення пенсій, їх розміри, порядок обчислення і виплати, законодавець може визначати як загальні умови їх призначення, так і особливості набуття права на пенсію, включаючи для окремих категорій громадян пільгові умови призначення пенсії залежно від ряду об’єктивно значущих обставин, що характеризують трудову діяльність (особливості умов праці, професія, виконувані функції, кваліфікаційні вимоги, обмеження, ступінь відповідальності тощо). Законодавець повинен робити це з дотриманням вимог Конституції України, в тому числі принципів рівності та справедливості (п. 5 мотивувальної частини Рішення).

Додатковий (особливий) соціальний захист полягає у наданні соціальних пільг (трудових, житлово-комунальних, медичних, транспортних) окремим категоріям населення, які потребують додаткової соціальної підтримки від держави через те, що вони зазнали особливих соціальних ризиків. За законодавством України це стосується інвалідів, ветеранів війни, осіб, які постраждали від Чорнобильської катастрофи, осіб, які зазнали політичних репресій, дітей-сиріт та дітей, позбавлених батьківського піклування тощо. За статистикою в Україні 13 млн пільговиків за соціальною ознакою.

Слід зауважити, що додаткові пільги слугують саме на додаток до загальної системи соціального захисту.

Питання додаткового соціального захисту регулюються такими Законами України – «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» від 21 березня 1991 р., «Про реабілітацію жертв політичних репресій в Україні» від 17 квітня 1991 р., «Про статус і соціальний захист громадян, які постраждали внаслідок Чорнобильської катастрофи» від 28 лютого 1991 р. (в редакції Закону України від 19 грудня 1991 р.), «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» від 22 жовтня 1993 р., «Про жертви нацистських переслідувань» від 23 березня 2000 р., «Про соціальний захист дітей війни» від 18 листопада 2004 р. та ін.

Розпорядженням Кабінету Міністрів України від 3 червня 2009 р. № 594 - р. затверджено Стратегію упорядкування системи надання пільг окремим категоріям громадян до 2012 року.

Таким чином, система соціального захисту в Україні – це система юридичних, економічних, фінансових та організаційних засобів і заходів, спрямованих на убезпечення населення від несприятливих наслідків соціальних ризиків.

Видами соціального захисту є певні матеріальні блага, які надаються особі в рамках певної організаційно-правової форми.

Незалежно від того, через яку організаційно-правову форму здійснюється соціальний захист, він поділяється на такі види: грошові виплати (пенсії, соціальні допомоги, компенсаційні виплати); натуральна допомога (безкоштовне забезпечення предметами першої необхідності); пільги; житлові субсидії; медична допомога; лікарські засоби, інші вироби медичного призначення; технічні та інші засоби реабілітації (засоби для пересування, спеціальні засоби для самообслуговування та догляду, для орієнтування, спілкування та обміну інформацією, протезні вироби); соціальне обслуговування (соціальні послуги - за місцем проживання особи (вдома); у соціальних закладах стаціонарних, інтернатних, денного перебування, тимчасового або постійного перебування; в інших закладах соціальної підтримки).

Право соціального захисту – це система юридичних норм, які регулюють відносини щодо організації, фінансування і надання матеріального забезпечення, матеріальної підтримки та соціальних послуг населенню для захисту від негативних наслідків соціальних ризиків.

Право соціального захисту – нова галузь національного права, яка проходить період становлення. Юридичною основою для визнання цієї галузі права є конституційні положення щодо прав громадян у сфері соціального захисту,  а також нова галузь законодавства, прийнятого у незалежній України, яке регулює відносини у сфері соціального захисту. Це свідчить про зацікавленість держави у виокремленні цієї галузі права в системі національного права. Право соціального захисту має власний предмет, метод і принципи правового регулювання.

Предметом права соціального захисту виступають суспільні відносини у сфері соціального захисту. Залежно від об’єкту відносин (виду матеріального забезпечення), – виділяються відносини пенсійні, щодо забезпечення грошовими соціальними допомогами, натуральною допомогою, соціальними послугами, соціальними пільгами, медичною допомогою тощо; за змістом відносини поділяються на матеріальні, розподільчі, організаційно-розпорядчі, фінансові, процедурні і процесуальні. Основними є матеріальні (регулятивні) відносини, саме в рамках цих відносин реалізуються права громадян на соціальні виплати та послуги, а також здійснюються обов’язки зобов’язаних органів та установ щодо їх надання.

Функції права соціального захисту. В загальному галузь права соціального захисту виконує функцію захисту людини від соціальних ризиків. Це загальна, стратегічна, основна функція

Для її реалізації в основному використовуються дві функції – соціального забезпечення і соціальної підтримки. Соціальний захист здійснюється через певні організаційно–правові форми, серед котрих в Україні основними є загальнообов’язкове державне соціальне страхування і державна соціальна допомога. Норми, які врегульовують відносини у цих формах, здійснюють різні функції: перша – соціального забезпечення з врахуванням зв’язку із працею, тривалістю страхового стажу, розміру заробітної плати, друга – соціальної підтримки особи як члена суспільства без зв’язку з його участю у суспільному виробництві. Друга форма не надає повного забезпечення, а лише полегшує подолання певної життєвої ситуації. Таким чином, має місце функціональний розподіл, який є визначальним, оскільки покладений державою в основу будови юридичного механізму загальної системи соціального захисту. Цей принцип був закріплений Концепцією соціального забезпечення населення, 1993 р., і у подальшому вся реформа соціально–захисного законодавства здійснюється у напрямку «розведення» соціального захисту на основі соціального страхування і державної соціальної допомоги. Окрім того, з врахуванням чинного законодавства, можливо виділити норми, які виконують функцію спеціального і додаткового соціального захисту.

Принципами права соціального захисту є: всезагальність та всебічність соціального захисту; рівність прав і заборона дискримінації; диференціація умов та рівня соціального захисту; наукова та економічна обґрунтованість соціальних стандартів; незменшуваність змісту та обсягу соціальних виплат та послуг при прийнятті нових законів; державна гарантованість встановлених прав у сфері соціального захисту; судового захисту права людини на соціальний захист.

Юридичними джерелами права соціального захисту є ─ Конституція України, закони України - Основи законодавства про загальнообов’язкове державне соціальне страхування (1998 р.), «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування від нещасного випадку на виробництві та професійного захворювання, які спричинили втрату працездатності» (1999), «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування на випадок безробіття» (2000 р.), «Про загальнообов’язкове державне соціальне страхування у зв’язку з тимчасовою втратою працездатності та витратами, зумовленими похованням» (2001 р.), «Про загальнообов’язкове державне пенсійне страхування» (2003 р.), «Про недержавне пенсійне забезпечення» (2003 р.), «Про прожитковий мінімум» (1999 р.), «Про державні соціальні стандарти та державні соціальні гарантії» (2000 р.), «Про державну соціальну допомогу малозабезпеченим сім’ям» (2000 р.), «Про соціальні послуги» (2003 р.), «Про державну допомогу сім’ям з дітьми» (1992 р., в ред. 2001 р.), «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» (1991 р.), «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту» (1993 р.), «Про основні засади соціального захисту ветеранів праці та інших громадян похилого віку в Україні» (1993 р.), Основи законодавства про охорону здоров’я (1992 р.) та інші нормативно-правові акти.

Соціальне забезпечення як державний інститут виникло в усіх країнах лише з розвитком капіталістичних відносин. Перші законодавчі акти, які започаткували обов’язкове державне соціальне страхування як форму соціального захисту, були прийняті наприкінці ХIХ сторіччя у Німеччині. Це так зване соціальне законодавство канцлера Бісмарка, який винайшов оптимальну форму соціального захисту працівників у ринковій економіці - обов’язкове соціальне страхування, яке ґрунтується на розподілі ризику між роботодавцями і застрахованими особами, які сплачують внески до страхових соціальних фондів у певному відсотковому відношенні до заробітної плати. У багатьох країнах участь у фінансуванні також бере й держава. Принцип страхування вважається таким, що найбільш відповідає ринковій економіці. Ідея соціального страхування виявилася настільки розумною та ефективною, що протягом початку ХХ століття була введена практично в усіх країнах світу.

У зарубіжних державах з ринковою економікою на додаток до обов’язкового соціального страхування була введена державна соціальна допомога населенню, яка фінансувалася з податків. Соціальна допомога виконує функцію соціальної підтримки бідним та малозабезпеченим особам, має тимчасовий характер і надається, як правило, після перевірки доходів особи (тест на доходи). Окрім цього, в зарубіжних країнах функціонує широка мережа соціальних служб, які надають безоплатні соціальні послуги населенню.

Поряд із соціальним страхуванням, соціальною допомогою та державними соціальними послугами широкого застосування набуло приватне пенсійне страхування та приватні заклади з надання соціальних послуг.

При усьому розмаїтті особливостей національних систем захисту населення від соціальних ризиків у сучасних європейських державах існують декілька моделей соціального захисту. У звіті Європейської Комісії в жовтні 1995 р., вказано, що в країнах ЄС домінують чотири основні моделі соціального захисту: континентальна модель (Німеччина, Австрія, Франція, країни Бенілюксу) яка заснована на принципі професійної солідарності і професійно-корпоративній основі; англосаксонська (система У. Беверіджа) (Великобританія, Ірландія) система має універсальний характер, ґрунтується на принципах забезпечення мінімального споживчого бюджету усього населення держави; північна (скандинавська) (Данія, Швеція, Фінляндія, Нідерланди), яка характеризується універсальним характером надання соціальних допомог за рахунок податків і високим рівнем соціального захисту. Характерним є значно розширений каталог соціальних ризиків і життєвих ситуацій, які слугують підставою для соціальної підтримки; середземноморська модель (південно-європейська) (Греція, Італія, Португалія, Іспанія)., яка має перехідний характер, рівень соціальних виплат зазвичай низький.

Важливу роль в упровадженні принципів та систем соціального захисту відіграло міжнародно-правове регулювання.

На всесвітньому універсальному рівні це документи ООН - Загальна декларація прав людини (ООН, 1948 р.) та Міжнародний пакт про економічні, соціальні та культурні права (ООН, 1966 р.), які проголосили права людини у сфері соціального захисту ─ на соціальне забезпечення (ст. 22); на гідний життєвий рівень, медичний догляд, соціальне обслуговування; захист материнства і дитинства (ст. 25) – і закріпили зобов’язання держави у сфері соціального захисту.

Норми про соціальний захист трудящих вперше були передбачені у якості цілей Міжнародної організації праці у Статуті МОП (1919 р. зі змінами), а також у Філадельфійській декларації від 10 травня 1944 р. про цілі та задачі МОП, що є основоположними документами МОП. Такими цілями була проголошена боротьба з безробіттям; забезпечення повної зайнятості та підвищення життєвого рівня; захист трудящих від хвороб, професійних захворювань і від нещасних випадків на виробництві; захист дітей, підлітків і жінок; пенсій через старість та інвалідність; забезпечення їжею, житлом і можливостей для відпочинку і культури тощо. Соціальний захист визначений як одне із стратегічних завдань у Програмі гідної праці, ухваленій Міжнародною конференцією праці на 87-й сесії в червні 1999 р., а також проголошений однією з цілей діяльності МОП у Декларації про соціальну справедливість заради справедливої глобалізації, ухваленій на 97-й сесії МКП 10 червня 2008 р. в Женеві.

МОП затвердила низку конвенцій та рекомендацій у сфері соціального захисту. Основною є конвенція № 102 про мінімальні норми соціального забезпечення, 1952 р. Доступ до відповідного рівня соціального захисту визнається МОП і ООН як основне право людини.

Серед міжнародних правових актів Ради Європи основними документами у сфері соціального захисту є Європейська соціальна хартія (1961 р.), Європейська соціальна хартія (переглянута) (1996 р.), Європейський кодекс соціального забезпечення і Протокол (1964 р.), Європейський кодекс соціального забезпечення (переглянутий) (1990 р.), Європейська конвенція про соціальну і медичну допомогу і Протокол (1953 р.), Європейська конвенція про соціальне забезпечення (1972 р.), Європейська конвенція про правовий статус трудящих-мігрантів (1977 р.).

Рада Європи вважає системи соціального захисту одним з найсильніших виразів соціальної солідарності на державному рівні. Європейська соціальна хартія (переглянута) містить цілий комплекс прав людини у сфері соціального захисту – право на соціальне забезпечення, соціальну та медичну допомогу, на соціальні послуги, Хартія також передбачає право окремих категорій осіб на особливий соціальний захист, це стосується дітей та підлітків, інвалідів, осіб похилого віку, трудящих-мігрантів, кожна людини має право на захист від убогості та соціального відчуження.

Важливе значення має Рекомендація Комітету Міністрів № R (2000)3 про право на задоволення основних потреб осіб, що знаходяться в умовах крайніх позбавлень (нужди) (Recommendation No. R (2000) 3 of the Committee of Ministers to member states on the Right to the Satisfaction of Basic Material Needs of Persons in Situations of Extreme Hardship).

У Європейському Союзі проблемам соціального захисту надається все більшого значення. Цілями Європейського Союзу є сприяння сталому і гармонічному економічному і соціальному прогресу шляхом створення простору без внутрішніх кордонів, економічної і соціальної згуртованості (ст. В Договору про Європейський Союз). У 2000 р. в Ніцці було прийнято цілий пакет документів, які визначають соціальну політику у ХХІ столітті. Серед них - Хартія основних прав ЄС, яка серед іншого передбачає й права людини у сфері соціального захисту.

Системи соціального захисту високо розвинуті в ЄС: вони були створені, щоб захистити людей від ризиків, пов'язаних з безробіттям, батьківськими зобов'язаннями, хворобами і інвалідністю, втратою чоловіка або батька, старістю, з житлом і соціальним виключенням. Організація і фінансування систем соціального захисту здійснюється кожною державою-членом на підставі національного законодавства. Моделі різних держав різні між собою, тому ЄС грає тут роль координатора, щоб забезпечити людям, які перетинають межі, однаковий рівень соціального захисту. Він також спонукає держави-члени боротися з бідністю і соціальними виключеннями, і реформувати системи соціального захисту на основі обміну політикою і взаємного навчання: ця політика відома як процес соціального захисту і соціального включення. Цей процес, відображаючи прийняту Лісабонську стратегію до 2010 р., направляє до більш змістовної Європи.

Серед органів ЄС справами соціального захисту опікується Комітет соціального захисту (Social Protection Committee), створений на підставі ст. 144 Ніццького Договору (2000 р.). Комітет набув нового статусу на підставі Рішення Ради ЄС від 4 жовтня 2004 р. № 689, щоб підвищити кооперацію у політиці соціального захисту між Державами-членами і Європейською Комісією.

Важливо підкреслити, що в ЄС прийнята єдина методологія Європейської системи інтегрованої статистики з соціального захисту (ЄСІССЗ), яка сприяє однакому розумінню соціального захисту, його призначенню та обсягу. Ця система була створена, щоб дозволити державам-членам порівнювати соціальний захист. У квітні 2007 р. для забезпечення цієї статистичної системи була створена законодавча база шляхом прийняття Європейським Парламентом і Радою спеціального регуляторного акта «Про Європейську систему інтегрованої статистики з соціального захисту» ─ Regulation (EC) No 458/2007 of the European Parliament and of the Council „Оn the European system of integrated social protection statistics (ESSPROS)”. Забезпечуючи однакове розуміння визначень і даних для всіх держав-членів ЄС, у цьому документі зазначається, що соціальний захист регулює усі втручання державних і приватних організацій, спрямованих на те, щоб полегшити сім’ям та індивідуумам тягар певного набору ризиків або нужд, пов’язаних зі старістю, хворобами та/або медичною допомогою, народженням дітей та сім’єю, інвалідністю, безробіттям тощо.

Майбутнє соціальної політики ЄС визначено у Соціальному порядку денному на 2006 – 2010 роки. Серед основних пріоритетів – реформування системи соціального захисту. Необхідність реформ у цій сфері викликана проблемами глобалізації, структурних змін в економіці, міграції, постаріння населення, соціальних змін. Соціальна модель ЄС стоїть на трьох компромісах – між державою та ринком, між трудом і капіталом, між державою благоденства та індивідуальній відповідальності.

Нормативно-правовими документами ЄС у сфері соціального захисту є директиви, регламенти, рекомендації та резолюції ЄС, які становлять невід’ємну частину так званого вторинного законодавства ЄС.

Застосування термінів: соціальний захист чи соціальне забезпечення? В міжнародних правових актах та у законодавстві європейських країн застосовуються терміни і «соціальне забезпечення», і «соціальний захист». Ці терміни застосовуються або рівнозначно, або соціальне забезпечення використовується як більш вузьке поняття, що звертає тільки до схем з формальним заголовком «social security», або стосовно видів соціального забезпечення людини (надання пенсій, соціальних допомог тощо). Традиційне соціальне забезпечення, яке було на початку та у першій половині ХХ століття, в даний час має тенденцію до розширення, реструктуризації деяких принципів, зміни пріоритетів як відповідь сучасним соціальним загрозам та викликам.

Аналіз сучасних міжнародних документів як МОП, так і Ради Європи, і Європейського Союзу засвідчує про суцільне переважання терміну «соціальний захист», яке застосовується як найбільш загальне для позначення у сучасних країнах систем захисту населення від наслідків соціальних ризиків. В сучасних умовах постіндустріального суспільства, зокрема у розвинутих європейських країнах, у країнах ЄС йдеться саме про системи соціального захисту, в рамках яких застосовуються різні організаційно-правові механізми – соціального страхування, державної соціальної допомоги, недержавного соціального забезпечення. Усі ці заходи об’єднуються назвою «системи соціального захисту населення». Саме термін «соціальний захист» широко застосовується у чисельних звітах Європейської комісії про соціальне становище в країнах Європейського Союзу.

З огляду на сучасні виклики – демографічні, різні аспекти глобалізації й технологічної революції - соціальний захист найперше визнається Європейським парламентом у якості складової соціальної політики¹.

Відомий європейський дослідних проблем права соціального забезпечення, генеральний секретар Інституту зарубіжного та міжнародного соціального права Макса Планка професор Денні Пітерс у своїх нових працях, присвячених дослідженню сучасних систем соціального забезпечення (соціального захисту) в країнах-членах ЄС, робить висновок, що не має єдиного поняття соціального забезпечення як у міжнародному праві, так і в праві ЄС, так само як і не має єдності між концепціями соціального забезпечення і моделями соціального захисту в окремих країнах ЄС, водночас автор вказує на відправні елементи – соціальні ризики і допомоги, а також особливу роль мінімальних міжнародних соціальних стандартів, зокрема Конвенції МОП № 102. В цих працях Д. Пітерс застосовує терміно-поняття «соціальне забезпечення» і «соціальний захист» як рівнозначні².

Підсумовуючи слід визначити, що в європейських країнах змістом систем соціального захисту є заходи щодо убезпечення населення від негативних наслідків соціальних ризиків, мінімальні стандарти забезпечення яких чітко визначені у міжнародних правових актах.

4. Плани практичних занять

та методичні матеріали для самостійної роботи

1-й модуль. Право людини на соціальний захист

і юридичний механізм його забезпечення