2. Основні методи політико-ідеологічного впливу на безпеку держави.

Отже, як вже було зазначено, основним засобом політико-ідеологічного впливу на суспільство служить маніпуляція свідомістю.

Стосовно самої маніпуляції, Є. Доценко, до прикладу, пропонує наступне визначення: «Маніпуляція – це вид психологічного впливу, вміле виконання якого веде до прихованого збудження іншої людини до намірів, які не співпадають із її актуально існуючими бажаннями».

Основні складові маніпуляційного впливу, та всю різноманітність операцій, які проводяться із інформацією, зазначеним автором згруповано, зокрема, за такими параметрами як:

1. Викривлення інформації, яке варіюється від відвертої брехні до часткових деформацій, таких як підтасовування фактів або зміщення по семантичному полю поняття, коли, скажімо, боротьба за права якої-небудь меншості подається як боротьба проти інтересів більшості.

2. Приховування інформації в найбільш повному вигляді проявляється в замовчуванні – приховуванні певних тем. Набагато частіше використовується метод часткового освітлення чи вибіркового подання матеріалу.

3. Спосіб подання інформації часто грає вирішальну роль в тому, щоб зміст, який подається, був сприйнятий необхідним його відправнику чином. Таким же чином інформація, подана дрібними порціями, не дозволяє нею ефективно скористатися. В обох випадках, тим не менш, завчасно знімається нарікання щодо приховування тих чи інших відомостей. Найближче власне до мніпулятивного впливу знаходиться прийом особливого компонування тем, який ніби спрямовує отримувача інформації на цілком однозначні висновки. Наприклад, в одному ряді (рубриці чи розділі) подаються повідомлення щодо курйозів і чиїй-небудь голодовці протесту.

Серед інших засобів вчений зазначає момент подачі інформації; секретність, як легальний спосіб приховування інформації, перевантаження адресатів повідомленнями за якими-небудь параметрами та інші.

Зрештою, технології маніпулювання свідомістю напрацьовувались протягом всієї історії існування держав, де з позицій певної концепції виникає формування груп всіх партій, ідеологій, релігій, ліній поводження, заплановано «супротивних» засобів масової інформації. Для концептуальної влади – це єдиний фронт, що складається із лівих, правих та центру, багато учасників якого сумлінно працюють, як вони вважають, на благо держави. Зокрема, нещодавніми змінами до Закону України «Про основи національної безпеки України» введено додаткову загрозу національній безпеці держави – «порушення з боку органів державної влади та органів місцевого самоврядування Конституції і законів України, прав і свобод людини і громадянина, в тому числі при проведенні виборчих кампаній, недостатня ефективність контролю за дотриманням вимог Конституції і виконання законів України».

Стосовно безпосереднього впливу на суспільство, візьмемо, до прикладу, проаналізовану О. Владіміровим у своїй прці «Пример применения стратегии «организованного хаоса» на уровне государства» технологію «організованого хаосу» регіонального рівня, а також рівня внутрішньодержавних (етнічних чи релігійних) конфліктів, що включає в себе:

- об’єднання розрізнених політичних сил, що виступають проти існуючого легітимного уряду; створення об’єднаного керівництва опозицією і пошук (призначення) лояльного національного лідера (їх групи);

- розробку вигідної для суб’єкта управління (агресора) системи корпоративних поглядів на майбутнє країни; формування стратегічних, оперативних і тактичних цілей «опозиції»;

- розробку програми, що обґрунтовує діяльність «опозиції» і яка обіцяє населенню країни, яка піддається впливу, покращення умов життя після повалення існуючого уряду;

- розробку організаційних і оперативних методів роботи опозиції;

- переведення «опозиції» в активний «опір» і пряме керівництво цим процесом; підрив впевненості лідерів держави в своїх силах і в лояльності (відданості) силових структур державному керівництву; завоювання підтримки провідних і референтних (впливових і популярних в народі) груп;

- розширення міжнародної підтримки опозиції при одночасній ізоляції існуючого легітимного уряду від дипломатичної, економічної і особливо від військової допомоги інших держав;

- залякування або «перекуповування» керівних еліт можливих зарубіжних союзників; - приховану підготовку до військової агресії;

- відкриту дестабілізацію становища в країні, заохочення мародерства, тероризму, вбивства популярних людей, провокація кривавих міжетнічних зіткнень, організування голоду, зупинення роботи транспорту і банків і так далі з метою посіяти паніку серед населення країни і посилити його недовіру до існуючої державної влади;

- організацію заміни влади шляхом військового заколоту, «демократичних виборів» чи іншим шляхом; підтримання в державі протиріч з метою недопущення стабілізації обстановки і втрати контролю над діями маріонеткового керівництва; при необхідності – проведення прямого військового втручання і перехід до окупаційного управління державою.

Очевидно, що в даному випадку здійснюється руйнування суверенітету та національної безпеки держави руками її ж громадян. Аналізуючи політику зближення Східно-православної та Мусульманської цивілізацій і, у зв’язку з цим, використання цивільною адміністрацією Росії та військовими чинами своїх людей для трактування Корану, В. Ліпкан зазначає, що «у свій час спеціальні державні структури готували із місцевого населення ці кадри на рівні зброї 3-го пріоритету, безкровно вирішували більш конфліктні питання. На жаль, вважає вчений, радянська атеїстична система виключила широку підготовку цих фахівців на рівні військово-політичних училищ і академій – результати видно по розвитку конфліктів у Середній Азії і на Кавказі, особливо в Чечні, де застосовують у масовому порядку зброю 5-6 пріоритету і з розумінням говорять, але не використовують 4-й пріоритет».