7.Міжнародне право у стародавні часи.

І етап - стародавні часи.

Міжнародне право виникло і почало складатись, розвиватись водночас із зародженням міжнародних відносин у стародавньому світі, точніше в тих державах, де був високий рівень цивілізації (державах, що знаходились в долині Тигру і Євфрату, Нілу, райони Китаю та Індії, Егейського і Середземного морів).

Найдавнішим договором - між містами Лагаш і Умма (" 3100 р. до н.е.) узгоджувались такі питання: державний кордон, непорушність знаків; розв'язання спорів міжнародним шляхом (на основі арбітражу); санкції гарантувались клятвами і звертанням до богів.

Іншим важливим договором цього періоду став Договір між царем Хаттушілем і фараоном Рамзесом II (≈ 1300 р. до н.е.) про укладення миру "наперед і до кінця вічності". Суб'єктами правовідносин визначались фараони, царі, князі тощо, проте умов цього договору не завжди дотримувалися.

У свою чергу, Договір між династіями Чу і Цзінь (577 р. до н.е.) був укладений про союз і спільне ведення війн (Китай).

Першому етапові становлення міжнародного права властиве започаткування розвитку норм посольського права (особиста недоторканність у Стародавній Індії, проксени в Стародавній Греції), права війни тощо.

Важливу роль у розвитку міжнародного права відіграла Римська держава.

Здійснення зовнішніх зносин і укладення договорів (договори миру і союзу, дружби і гостинності) здійснювали народні збори і сенат. Дотримувались принципу дипломатичної недоторканності.

Формується "римське право народів" (jus gentium), основним інститутом якого було становище людини в державі і міжнародних відносинах.

Важливу роль у середні віки в міжнародному праві відіграла Київська Русь. Тут активізувався процес укладання міжнародних договорів, насамперед двосторонніх. Тільки з Візантією було підписано три договори київських князів: договір "миру і любові" 907 p.; рівноправна, міждержавна угода з політичних, економічних, військових і юридичних питань 911 p., союзний договір щодо територіальних питань і посольського права 944 р.

Ще за часів Київської Русі мала місце "таємна дипломатія", прикладом якої був договір київського князя Святослава і візантійського патриція Калокіра.

8.Класичне міжнародне право: поняття та основні інститути.

За характером і сутністю під класичним міжнародним правом розуміють здебільшого європейське право, яке в практичному плані сформувалось на основі римського та канонічного права, а в міжнародно-правовій теорії - на ідеях античних філософів, Біблії, вченнях отців церкви, каноністів, глосаторів і постглосаторів.

Вестфальський мир остаточно закріпив характер нового типу міжнародного права, який склався в Європі. По-перше, в ньому було сформульовано принцип системи європейського балансу сил: створення в міжнародних відносинах за допомогою міжнародно-правового регулювання стану політичної рівноваги. По-друге, питання суверенних, напівсуверенних і несуверенних держав уперше серйозно постало на Вестфальській мирній конференції 1648 р. і було закріплене у відповідних договорах. Тоді було визнано, що держави є утвореннями в міжнародному суспільстві зі взаємними правами й обов'язками. По-третє, Вестфальським миром фактично закріплювався принцип свободи релігії (віросповідання). Як наслідок, Католицька церква втратила панівну роль на теренах Європи, котру вона мала впродовж попередніх століть, а відповідно, й вплив на міжнародно-правове регулювання в регіоні. По-четверте, договорами закріплювався міжнародно-правовий статус території та підтверджувався принцип незалежності. Інститут території остаточно набув своїх класичних рис. Окрім того, Вестфальським миром закріплювалася незалежність Швейцарії та Нідерландів від Римської імперії.

Вестфальські система міжнародно-правових відносин започаткувала становленню принципу стабільності кордонів, декларативної теорії визнання держави й уряду, міжнародно-правового визнання прав і свобод людині (зокрема, першим був визнаний принцип релігійної рівності), під твердила право територіального верховенства та рівноправності дер жав, удосконалила практично всі запозичені з докласичного міжнародного права принципи й інститути. Фактично з неї розпочинається пов'язування розвитку міжнародного права не з окремими державами - лідерами регіону, а з урахування існуючої системи держав. Це приводить до формування відповідного міжнародного правопорядку. Так, суттєвої трансформації зазнали інститути: відповідальності, правосуб'єктності, посередництва, митного права тощо в плані їх демократизації й урахування інтересів усіх учасників нової міждержавної системи.

Початком наступного етапу розвитку класичного міжнародного права вважають період Французької революції 1789 р. З того часу в міжнародному праві народ починають проголошувати його суб'єктом, уперше започатковуються міжнародно-правові стандарти прав людини, висувається ідея міжнародної правосуб'єктності фізичної особи, розвивається аргументація принципу невтручання, а також правомірності чи заборони загарбницьких війн. На цьому етапі в міжнародному праві його принципи починають розглядатися в системі як взаємопов'язані основоположні засади і ідеї, формується концепція основних прав і обов'язків суб'єктів міжнародного права (передусім держав), міжнародної юрисдикції, територіального верховенства та суверенітету держав та ін.

Період Французької революції і Віденського конгресу 1815 р. визначають також як такий, що суттєво вплинув на утвердження ідеї суверенітету народу як його основоположних прав, подальший процес гуманізації правил ведення війни (захист власності мирного населення, пом'якшення правил воєнної окупації, статусу військовополонених, некомбатантів та ін.), кінцеве визнання принципу свободи відкритого моря, режимів міжнародних рік, права притулку та ін.

Початком завершення класичного періоду розвитку міжнародного права вважаються конгреси і конференції XIX ст., на яких це право остаточно визнається основним засобом регулювання міжнародних відносин і вирішення міждержавних проблем. У цей період заборонена работоргівля, вводять нові класи і ранги дипломатичних агентів, визнають нові суб'єкти міжнародного права ("вільні міста"), постійний нейтралітет держави, розробляють правила судноплавства міжнародними ріками, встановлюється режим проривів, демілітаризація окремих територій (Аландських островів), утверджують норми міжнародного морського права щодо скасування каперства, статусу нейтрального прапора і вантажу, блокади та ін. Міжнародні конгреси XIX ст. (Віденський конгрес 1815 р., Аденський конгрес 1818 р., Берлінський конгрес 1878 р., Гаазькі конференції миру 1899 р. та 1907 р.) сприяють подальшій універсалізації міжнародного права.

Завершувати розвиток класичного міжнародного права прийнято Гаазькими конференціями миру 1898 р. та 1906-1907 рр., на яких було прийнято 13 конвенцій: 8 - про правила ведення війни на морі, по дві - з мирного вирішення міжнародних спорів і правил ведення суходільної війни й одна - з питань порядку відкриття воєнних дій. Практично всі конвенції були сприйняті сучасним міжнародним правом, а деякі з них розвинуті Женевськими конвенціями про захист жертв війни 1949 р. і Додатковими протоколами до них 1977 р. (І, що стосується захисту жертв міжнародних збройних конфліктів, і II - щодо захисту жертв збройних конфліктів неміжнародного характеру).

Для класичного міжнародного права вже характерний розвиток його науки: спочатку на національній основі, а згодом на універсальних, доктринальних засадах. На етапі становлення класичного міжнародного права національні правові школи розвивалися в кожному із регіонів (Індія, Китай, мусульманський регіон та ін.), але найбільш потужного розвитку вони набули на Європейському континенті. Тут практично кожна розвинута країна мала свою школу міжнародного права. На завершення класичного періоду міжнародного права й особливо з утворенням у 1873 р. Інституту міжнародного права (м. Гент) наука цього права починає розвиватися на універсальних засадах відповідно до тенденцій універсалізму і міжрегіонального міжнародно-правового регулювання, які почали утверджуватися в практичному міжнародному праві.

Уже на стадії формування науки класичного міжнародного права про її теорії і доктрини можна говорити в контексті їх плюралізм; (що не суперечить виокремленню серед них основних: позитивістських, природно-правових ідей, історичної школи, теологічної школи, на поєднанні яких виникають нові напрями). Наприкінці XIX - на початку XX ст. кількість доктрин і шкіл різко зростає. Практичне важко вказати на такий предмет (об'єкт), елемент чи компонент практичного міжнародного права, які б не стали об'єктом наукового дослідження.