15. Розвиток освіти в Гетьманщині, Слобожанщині та Запорізькій Січі Україні в др. Пол. XVII – XVIII ст.

Нижчою ланкою системи освіти на українських землях у другій половині XVII—XVIII ст. продовжували залишатися традиційні парафіяльні, або дяківські, школи, які існували при церковному приході й утримувалися коштом громади чи церковних братств. Такі школи за формою та змістом залишалися майже незмінними протягом століть і були характерними для всіх українських земель. У першій половині XVIII ст. на Лівобережній Україні та Слобожанщині кількість початкових шкіл, діяльністю яких опікувалися козацька старшина, громади та духовенство, значно збільшилася, цій території існувало 866 шкіл. В 60—70-х pp. кількість шкіл у Гетьманщині зменшилася. Так, у 1768 р. у 13 сотнях Чернігівського полку у 78 населених пунктах діяло лише 89 шкіл. У селах було по одній школі, в сотенних містечках — більше, наприклад, у Сосниці й Березні по чотири школи; в Городні, Мені, Синявці — по три. У 1767 р. у Новгороді-Сіверському існували школи при шести приходах, у Чернігові також при шести приходах Реалії суспільно-політичного розвитку України кінця XVIII ст. негативно позначилися на шкільництві. Зменшилася кількість приходських шкіл, вони перетворилися на школи для нижчих верств населення. Жіноча освіта в Гетьманщині. Специфіка історичного розвитку українських земель зумовила досить високий, особливо порівняно із сусідніми країнами, статус жінки. Мета пансіонату полягала у підготовці дівчинки до сумлінного виконання майбутніх обов'язків матері та дружини. Приймали до них різних за віком дівчат із заможних родин. Термін навчання становив 4—5 років. Для вступу необхідно було скласти іспит, показавши знання початкових молитов, елементарні знання з російської та іноземної мов, арифметики, а також мати документ, який би підтверджував дворянське походження дитини. Початкову освіту з кінця XVIII ст. дівчата здобували в нижчих і вищих училищах. До нижчих належали малі народні училища, школи грамоти та од-нокласні народні училища. Підвищеним типом початкових шкіл були головні та двокласні народні училища. До однокласних народних училищ дівчат приймали з 7-річного віку. Оскільки не було змоги створювати окремі чоловічі та жіночі навчальні заклади, допускалося спільне навчання хлопчиків і дівчаток, але вік дівчини у змішаних школах не повинен був перевищувати 12 років. Перебування старших за віком дівчат у змішаних класах вважалося небезпечним з морального боку. Після закінчення навчання в однокласних народних училищах дівчата діставали право навчатись у жіночих пансіонах та інститутах. Метою двокласних народних училищ було дати змогу ученицям розширити й закінчити початкову освіту. Отже, у XVIII ст. суспільство усвідомило необхідність жіночої освіти. В Україні почали формуватися педагогічні концепції й теорії такої освіти. Школи Запорізької Січі відіграли неабияку роль у культурному житті України. На Запоріжжі вперше в історії освіти керівництво і контролю за роботою школи здійснювали світські особи, правда, під наглядом начальника січових церков. Загальне управління освітою, всіма школами зосереджувалось у руках кошового отамана, спеціально побудовані приміщення. Вся справа освіти на Запоріжжі була взята “на кошти війська”, тобто по суті, на державний бюджет. За традицією запорожці при розподілі платні, провіянту, прибутків з шинків, лавок, рибних і звіриних ловів, навіть воєнної здобичі віддавали „звичаєм узаконену” частину на школу. Отже, створена козаками система освіти була достатньо розвиненою. Запорізькі козацькі школи – це самобутні, передові на той час учбові заклади. Польська шляхта, російське та українське дворянство, перекручували, а часто й замовчували освітню діяльність запорізьких козаків, які внесли свій вагомий вклад у культуру українського народу.