10.2. Видатки бюджету на державне управління й оборону

Видатки на оборону країни, як і видатки на управління, обумовлені політичними функціями і завданнями держави. Військові видатки прямо пов'язані з необхідністю захисту життєво важливих інтересів суспільства від зовнішньої агресії.

Політичні зміни, що відбулися у світі після розпаду Радянсь­кого Союзу, істотно вплинули на обсяг, склад і динаміку витрат на національну оборону України. Сучасна військова доктрина країни (визначена Законом "Про оборону України") ґрунтується на прин­ципі оборонної достатності її Збройних сил і на тому, що Україна не вважає війну засобом розв'язання міжнародних проблем. Україна доб­ровільно відмовилась від ядерної зброї і послідовно дотримується неядерних принципів. Вона не має територіальних претензій до жодної країни і ніколи першою не почне бойових дій проти будь-якої країни, якщо сама не стане об'єктом агресії.

Метою воєнно-економічної політики України є діяльність уряду, спрямована на всебічний розвиток комплексу дій з оснащення Збройних сил сучасним озброєнням і військовою технікою, необхідною для національної безпеки країни. Тому дуже гострою є проблема "ефективність – вартість" стосовно Збройних сил України. Держава не може виділяти великі бюджетні асигнування на військові потреби, однак вона має фінансувати забезпечення безпеки, територіальної цілісності й суверенітету України.

За будь-якого стану економіки держава зобов'язана враховувати об'єктивні фактори, що впливають на її оборонний бюджет. Обсяги витрат останнього визначаються такими основними факторами:

• міжнародним становищем і пріоритетами зовнішньої економічної політики;

• територією країни, довжиною і характером кордонів;

• рівнем цін на сучасну військову техніку, вартістю й обсягами постачань армії і флоту.

Оборонні видатки – грошові витрати на підготовку оборони держави, що включають утримання Збройних сил, розвиток оборонної промисловості, воєнні дослідження, а також видатки на ліквідацію їхніх наслідків. Ці видатки поділяються на три групи: прямі, побічні та приховані.

Прямі оборонні видатки включають витрати оборонних міністерств та відомств, вони становлять основну частину оборонних видатків. До них належать: витрати на утримання і навчання особового складу Збройних сил, придбання, утримання й експлуатацію озброєння, воєнної техніки та майна, воєнні науково-дослідні й дослідно-конструкторські роботи, видатки на цивільну оборону, воєнну допомогу іноземним державам та ін.

Прямі оборонні видатки, в свою чергу, поділяються на поточні та капітальні.

До поточних видатків належать витрати, пов'язані в основному з підтримкою бойової здатності збройних сил на досягнутому рівні (грошове утримання військовослужбовців та заробітна плата цивільного вільнонайманого персоналу, витрати на медичне обслуговування, транспортування та інші види забезпечення діяльності особового складу, витрати, пов'язані з експлуатацією та ремонтом військової техніки).

До капітальних належать видатки, що відображають процес матеріально-технічного переоснащення Збройних сил і розвиток оборонної інфраструктури (витрати на воєнні наукові дослідження (НД) і дослідно-конструкторські роботи (ДКР), закупівля озброєння та військової техніки, військове будівництво).

Побічні оборонні видатки – це витрати, пов'язані з утриманням Збройних сил, ліквідацією наслідків війн (відсотки та погашення державного боргу, пенсії та допомога ветеранам війни, інвалідам, сім'ям загиблих, видатки на відбудову руйнувань, що сталися унаслідок війни, виплати репарацій тощо).

Приховані оборонні видатки за характером і значущістю належать до оборонних видатків, але проходять за кошторисами цивільних міністерств і відомств.

Усі витрати на національну оборону відповідно до функціо­нальної класифікації розподіляють за такими напрямами:

• на утримування особового складу Збройних сил;

• на бойову підготовку особового складу;

• закупівлю озброєння і бойової техніки;

• на науково-дослідні роботи зі створення нових зразків озброєння і військової техніки;

• капітальне будівництво і придбання устаткування для Міністерства оборони;

• спорудження житла для військовослужбовців;

• інші витрати в сфері оборони (наприклад, участь у міжнародних миротворчих операціях).

У сучасному світі на військові цілі асигнуються величезні кошти. Прямі і непрямі військові витрати розвинутих країн світу становлять від 6 до 35 % загальної суми їхніх бюджетів. Кожна європейська країна, що має збройні сили, витрачає на їх утримування від 3 до 6 % ВВП. Наприклад, Росія витрачає на оборону 5,2 % ВВП, Туреччина – 4,4, Болгарія – 3,7, Білорусь – 3,2 %. В Україні цей показник становить близько 3 % ВВП.

Динаміку видатків на оборону та їх частку у ВВП й у видатках Зведеного бюджету подано в табл. 10.2.

Таблиця 10.2 Динаміка видатків на оборону в 2000 – 2005 рр.

Показник	2000 р.	2001 р.	2002 р.	2003 р.	2004 р.	2005 р.
Видатки на національну оборону	2 297,8	3 044,6	3 536,4	5 279,6	6 185,8	6 041,0
Частка видатків на національну оборону
у ВВП, %	1,3	1,4	1,6	2,0	1,8	1,4
у Зведеному бюджеті	4,9	5,5	5,9	7,0	6,0	4,3

Як видно з табл. 10.2, починаючи з 2000 р. видатки на оборону зростали і досягли 2 % ВВП у 2003 р., проте вже з 2004 р. видатки на оборону знов зменшуються як у сумі загальних видатків, так і відносно ВВП.

Видатки на армію за 15 років існування Збройних сил України зменшилися у понад 20 разів. Тому якщо взяти такий показник, як оборонні видатки на душу населення, то Україна, навіть порівняно з країнами-сусідами, має дуже скромні показники: Росія витрачає 368 дол. США, Туреччина –131, Польща – 87, Болгарія – 47, Білорусь – 44, Україна – 27 дол. США на душу населення.

У Законі України "Про внесення змін до Закону України "Про оборону України" від 5 жовтня 2000 р. зазначено, що фінансування потреб національної оборони держави здійснюється лише за рахунок Державного бюджету України в обсягах, які визначаються щорічно Законом України "Про Державний бюджет України". Вони мають забезпечувати належне виконання завдань, що стоять перед національною обороною, але не менше трьох відсотків від запланованого обсягу валового внутрішнього продукту.

Однак слід враховувати, що витрати на оборону країни мають непродуктивний характер, оскільки вони не сприяють приросту суспільного продукту, а є прямими відрахуваннями з нього. Звідси важливою проблемою є обґрунтування абсолютних обсягів даних витрат. Скорочення чисельності Збройних сил, зменшення військових витрат дає можливість спрямовувати бюджетні кошти на інші життєво важливі потреби країни.

Чисельність Збройних сил України зменшилася за п'ять останніх років на 25 тис. осіб. Однак на сьогодні критерій ефективності Збройних сил полягає не в кількості, а в їх якості.

Вагома частина оборонних витрат державного бюджету України припадає на грошове утримання військовослужбовців. Однак у розрахунку на одного офіцера і рядового складу припадає незначна сума.

Ще одна стаття оборонного бюджету – витрати на закупівлю військової техніки. На думку військових фахівців, тих коштів, що виділяє державний бюджет на закупівлю озброєння і військової техніки, не вистачає на придбання сучасних видів зброї. За оцінками військових експертів, 80 % ракетної артилерії, 50 % парку воєнно-повітряних сил, 70 % засобів радіоелектронної боротьби і 50 % протитанкових озброєнь застаріли¹.

Перед Збройними силами України дуже гостро стоїть житлова проблема. На момент створення української армії без житла залишилося 57,6 тис. військовослужбовців. Сьогодні чисельність військово­службовців, не забезпечених житлом, становить близько 54 тис. Черга офіцерів запасу, незабезпечених житлом, ще у 2000 р. зросла у 8 разів, а темпи надання квартир зменшились у 20 разів.

Таким чином, навіть невеликий аналіз статей витрат оборонного бюджету Збройних сил України свідчить про те, що потрібно удосконалювати взаємодію економічної сфери життя суспільства й армії, шукати оптимальні шляхи розв'язання військових проблем з погляду економіки, з одного боку, і національних інтересів – з іншого.

Одним із головних шляхів вирішення цих проблем є реструкту­ризація оборонно-промислового комплексу (ОПК) України. Саме він має забезпечувати армію сучасними засобами озбро­єння і військовою технікою. Від колишнього Радянського Союзу Україні залишилось 30 % воєнно-промислового комплексу СРСР, дуже малоефективного з економічного погляду.

Сучасна структура ОПК України не відповідає вимогам часу. Його виробничі потужності не збалансовані з потребами Збройних сил в озброєнні і військовій техніці, значна частина цих потужнос­тей морально і фізично застаріла і потребує оновлення.

Організаційно-структурні форми ОПК не пристосовані до введення ринкових механізмів управління і не здатні функ­ціонувати на основі принципів ринкової економіки. Вони не спри­яють ефективному використанню науково-технічного потенціалу ОПК, підвищенню якості і конкурентоспроможності продукції, стабільному й ефективному виконанню державного оборонного замовлення.

Поетапний процес переходу більшості оборонних підприємств і організацій на загальноприйняті в ринковій економіці принципи функціонування є основним змістом реструктуризації ОПК.

Стратегія державної політики реструктуризації ОПК орієнто­вана на створення власної оборонної промисловості, яка б могла у перспективі забезпечити необхідний технічний рівень боєздатності Збройних сил України; адаптацію оборонного виробництва до завдань безпеки й оборони країни; підвищення ефективності діяльності оборонних підприємств, їх науково-технічних, технологічних, економічних і фінансових можливостей.

Реструктуризація ОПК тісно пов'язана з ринком озброєнь і військової техніки, що має чимало специфічних особливостей, не властивих ринку продукції громадського призначення, і за своєю сутністю є реформуванням сфери як пропозиції, так і попиту.

Отже,.реалізація державної політики реструктуризації оборонних підприємств і організацій потребує створення цілісної системи взаємозалежних заходів і засобів політичного, економічного, правового й організаційного характеру. На цій основі формується чітка і реалістична програма реструктуризації ОПК, що у перспективі дає змогу істотно оптимізувати витрати державного бюджету на безпеку й оборону країни.